Той, хто був в Польщі, має знайомих поляків чи просто бачив польську телевізійну рекламу, добре знає про те, що наші сусіди страшенно люблять усе на світі називати польським. Не оминув цей оригінальний патріотизм і нахлистову тему. Я не здивуюся, якщо польські мухарі знайдуть свої коріння в перших середньовічних трактатах, де описуються мушки та методи, за допомогою яких можна спіймати рибу. Наразі про це не будемо говорити. Звернемо увагу на так звану польську німфу, про яку чули усі нахлистовики. По суті, термін «польська німфа» нічим не відрізняється від «короткої німфи». Чи мають поляки право називати таку німфу польською? Чи саме поляки її вигадали та винайшли? Відповіді на ці запитання я шукав протягом тижня у самій Польщі.  Дослідники цього методу пишуть, що коріння польської німфи сягає 50-60-их років ХХ століття. При цьому вони наголошують, що саме «польська німфа» є правильним терміном. Натомість «short nymph» – це всього лиш англійський переклад і не інакше. У щоденниках одного з нахлистовиків Анджея Пукацкєго йдеться про обвантажнені німфи, що їх використовували мешканці Помор’я (регіон на узбережжі Балтійського моря), які рибалили на річках Гдва та Добрица. Лише так можна було дістати з глибокої ями прикованих до дна харіусів, які не реагували на будь-які сухі мушки. Паралельно з ними цей метод почали використовувати нахлистовики на Підхаллю (південно-східні регіони Польщі біля словацького кордону), переважно з Закопаного та Нового Таргу.

Нахлистовий шнур був дефіцитним. Лише наприкінці 80-их років він став більш доступним для поляків

Можна припустити, що так народився метод, який сьогодні називають «żyłkową» (по-польськи слово «метод» жіночого роду). Справа в тому, що в той час дістати нахлистовий шнур було практично нереально. Для цього треба було щонайменше мати родичів на Заході, а також повні кишені, оскільки шнури були дуже дорогі. У зв’язку з відсутністю шнурів, польські мухарі намотували на котушку грубу жилку. Переважно в той час використовували мокрі мушки, але згодом почали ловити і на підвантажені приманки. «Це був примітивний (з сучасної точки зору) метод короткої німфи» – йдеться у тодішніх джерелах.Мені ж видається, що це радше нагадувало сучасну «францію», в якій також шнур практично не використовується. Читаючи про «żyłkową» мені згадався епізод на річці Сян, у серпні минулого року. Коли приїхав Павел – «стражник ловіска», в якого ми мали купити ліцензії, то розговорилися і він спитав – як ми ловимо? Я відповів, що ловлю на «францію». Павел попросив повторити, замість цього я показав йому свою вудку з 9-метровим підліском. Стало ясно, що термін «французька німфа» він раніше не чув. Хоча я можу і помилятися.

Сказати точно де зародився метод короткої німфи: у польському Підхаллю (зелені гори) чи в словацьких Татрах (засніжені вершини) ніхто не зможе

Зараз важко сказати напевно – вигадали цей метод поляки, перейняли його з сусідньої Словаччини, чи може підгледіли десь в Англії (категорично ні! – тут поляки одностайні). Коли їхні співрозмовники з інших країн наводять свої аргументи, тоді наші сусіди погоджуються, що коротка німфа з’явилася приблизно в один і той самий час у різних місцях. Але при подальшій розмові продовжують уникати термін «short nymph». Непатріотично.Окрім того поляки з Підхалля, використовуючи свій «національний» метод, почали показувати кращі результати, аніж їхні словесні опоненти. На жаль, жодної статистики, яка це підтверджує мені знайти не вдалося (сумніваюся, що така взагалі існує в природі), але у тодішніх джерелах інформації і справді згадується про переваги німфи над польським традиційним нахлистом – симбіозом мокрої та сухої мушки. Власне, суха мушка в Польщі з’явилася якраз недавно – до цього про неї знали мало і практично не використовували (до речі, в Карпатах ще досі місцеві рибалки використовують таку конструкцію. Мабуть, не мені одному вдавалося побачити у дії такий метод. А минулого літа я і сам спробував так ловити. Досить вдало: з першого закиду вдалося впіймати форель на суху і харіуса на мокру. Але одразу ж мені довелося відмовитися від такого способу – риба геть усе заплутала).Цікаво, що на початку 70-их, коли метод польсько-короткої німфи почав набирати обертів, певна частина рибалок виступила проти того, щоб обмотувати гачок свинцем. Вони пропонували взагалі це заборонити, хоча в іноземних каталогах того часу (Hardy, Milward), такі мухи вже були і активно використовувалися. На змаганнях на річці Дунаєць у 1978 році, нахлистовики з Помор’я та з Познаня здобули головні нагороди, використовуючи саме метод короткої німфи. Очевидці згадують: «Тоді був холодний весняний день, вода була висока, але досить чиста. Вони знали, що переможуть, коли будуть використовували такий метод». Наступними чемпіонами стали спортсмени з Закопаного, який через рік виграли чемпіонат Польщі. Після цього вже ніхто не нарікав на нові німфи і вони здобули національну популярність. Одним з мухарів, який вельми успішно ловив на важкі німфи був Едмунд Антропік. Найочевидніше, він привозив ці мушки зі Штатів, де жив протягом певного часу. Швидше за все, він завіз до Польщі і лососеві мухи, на які місцеві почали успішно ловити форель. У ті часи зародилося чимало веселих легенд та байок. Одну з них розповідає польський нахлистовик Адам Сікора. Вона нібито пояснює, як з’явився метод «głupiego Jasia» (Іванка-дурника), або як його ще називають «Stupid John». «У 1984 році на Сяні, в районі Хочевкі (там де зараз є спеціальна нахлистова ділянка) ловили Кшиштоф Сасула, Адам Сікора та ще один їхній товариш. Кшиштоф використовував власний метод короткої німфи і витягував одну рибу за іншою. Адам стояв збоку і також ловив по-своєму, однак результату не було. Тому він почав копіювати свого товариша. А от третій нахлистовик ніяк не міг зрозуміти суті цього методу і коли його шляк трафив і він разів триста сказав «курде», підійшов до Кшиштофа і спитав: «Як тобі це вдається»? Відповідь була така: «Дивися. Закидаємо німфи у воду вище по течії – кажи «раз». Коли мушки пропливають повз тебе – кажи «два». Нарешті, коли вони спускаються вниз і починають відриватися від дна – кажи «три» і підсікай. Риба на гачку. Такі от іванки-дурники». Головний тренер збірної Польщі з нахлисту Войцех Венгларскі згадує і про те, що невдовзі поняття «Stupid John» або «polishn short nymph» рознеслося по усіх усюдах. Найчастіше їх можна було почути в гірських районах Італії та Франції. Особливо після чемпіонату світу 1989 року в фінському Куусамо. «Більшість західноєвропейських мухарів вміли добре ловити райдужну форель, яку годували ледь не з рук, але от з дикими пстругами, а тим паче з харіусами, які сиділи в ямах Куусінки та Кітка, вони собі ради не давали. Тут і прийшли на допомогу наші важкі німфи» – розповідає пан Войцех.
Разом з розумінням методики нахлисту розвивалися і самі німфи. Взагалі, їх можна розбити на чотири основні етапи:
– 50-70-і роки, коли німфи були дуже важкими. Їхніми «батьками» вважаються поморські та підхальські нахлистовики;
– 70-80-і роки, коли найбільшої популярності здобули так звані «green catgut nymph», а також мушки, для виготовлення яких використовувалися міхури з свиней та хворів;
– 80-90-і роки, коли польські візерунки на плетених німфах були привезені з-за кордону, переважно з США та Норвегії;
– 90-і роки, коли в Польщі зароджується власне уявлення про в’язання мух, зокрема і німф.
Почнемо з 50-их років. Як вже йшлося вище, німфи народилися на Дунайці та в районі Балтійського моря. Звісно, чехи та словаки мають свій погляд на цю історію :). У ті часи ніхто не заморочувався над тим, якими мають бути німфи. Просто обмотували гачок свинцем, а зверху в’язали шерстяну нитку зі старого светра (з нового шкода було). Іноді, до нитки намотували хутро зайця. І все. Так тривало до 70-их років, коли в хід пішли інші матеріали.

Зрозумівши, що нитки зі светрів не можуть вічно задовольняти потреби мухарів, поляки перейшли до інших не надто дефіцитних матеріалів. Головне те, що більшість з них завжди були під руками. Насамперед, це шкірка скумбрії. У хід пішли також лікарські шухляди, з яких діставався кетгут – хірургічна нитка, з кишок баранів чи козлів, яка має ефект напівпрозорості (чимось нагадує сучасний бодіквілс, хіба кількість кольорів тоді був обмежений). Ще одним популярним матеріалом був «шнур харцерський» (різнокольоровий шнурок, який вішали на себе польські пластуни – харцери). У 80-их роках росте популярність саме в’язаних німф, натомість «намотані» німфи переходять в умовні музеї. Перша плетена німфа потрапила до вже згаданого Войцеха Венгларськего у 60-их роках минулого століття з США. Є підозри, що він нікому її не показував, тому й зміг досягти певних індивідуальних успіхів. 20 років по тому Владек Тшебуня побував в Норвегії, де познайомився з однією панянкою, яка ткала (не в’язала) німфи за допомогою гачка (не рибацького). Кажуть, що вони провели не один приємний вечір за лещатами… Отут і виникає логічне запитання – з якої радості поляки називають в’язану німфу польською (polish woven nymph)? Один з адекватних польських нахлистовиків розповідає: «Так звана «польська плетена німфа» просто передавалася з вуст в вуста між колегами-мухарями, які десь щось коли чули, щось колись бачили, десь колись були, але нічого ніколи не перевіряли. Важко когось переконувати у тому, що винахід, який приписують полякам, нам не належить» – каже він. Хоча, безперечно, знайдуться й такі, хто категорично з ним не погодяться. Владек Тшебуня привіз з Норвегії до Польщі кілька зразків плетених німф і показав їх Вацлаву Самодеру. Хитрий поляк зрозумів, що на цьому можна непогано заробити. Норвезького візерунку він не копіював. Чи то через страх отримати по гриві за плагіат, чи то просто не зміг розібрати що до чого. Попри це він почав активно працювати над створенням власного візерунку плетених німф, після чого під назвою «Wladi Woven Polish Nymph» відправив їх в США. І здобув світову славу.

Ріка Дунаєць добре пам”ятає еволюцію плетених німф

А в самій Польщі відбувся справжній плетений бум. Виникали все нові кольори, візерунки, матеріали, методи та варіанти виконання. Техніка виконання плетених німф швидко вирвалася вперед і навіть зараз на місці не стоїть. Сучасні в’язані німфи є водночас ефектними та ефективними. Їхнє виготовлення є досить марудною справою, однак риба, зокрема й наша, українська, такі мухи любить. Наприклад, Макс досить вдало ловив на них – детальніше думаю, він розкаже у коментарях до статті.
А один з варіантів в’язання мушок можна побачити тут: http://www.flyguysoutfitting.com/tutorials/nymphs/woven-polish-nymph

Я ж дякую вам за те, що прочитали непопулярну інформацію до кінця. Буду також вдячний за критику в коментарях – можливо, щось написано неправильно чи перекручено. А можливо вас цікавлять інші теми з історії нахлисту – буду радий відкопати щось добре забуте старе… 

Автор: Ростислав Ящишин

Цікавий нахлист