Останнім часом потрапити на Сян стало дуже складно. Через високий пресинг керівники «оесу» розробили лімітну програму, відповідно до якої, зросла ціна на ліцензію (з 74 злотих до сотні), а також зменшилася кількість людей на ріці. Таким чином, про жовтень можна було забути ще в липні, а от щодо листопада, то були варіанти, що їх можна порівняти з умовним лоукост-перевізником.

Все ж, нам вдалося замовити в Павела 4 ліцензії на середу – якраз по погоді все мало скластися гарно. Головне – не було опадів, синоптики обіцяли сонце і штиль. Ми дуже сподівалися, що не попадемо на нерест форелі.
Справа в тому, що сянська форель нереститься просто в ріці, біля берегів, утворюючи неймовірні оргії. У цей час її по-перше не можна ловити, а по-друге, навряд чи в такі інтимні періоди рибу вдасться чимось спокусити. До того ж і весь харіус  в носі мав німфи та сухі. Сотні крупних пирів розташовуються в метрах двадцяти від форелі і спокійно чекають, поки їм до писків припливе смачна і корисна оранжева ікра.

Ми виїхали зі Львова вночі, аби не втратити жодної хвилини – час у листопаді на вагу золота! Арсен, Олег, Юра і я зручно вмостилися в «хамері» і взяли курс на Смільницю, де планували оперативно минути всі кордонні справи. Зрештою, так і сталося – особливо нас ніхто не допитував, просили лише показати вудки і сказати, скільки маємо з собою алкоголю.

Годині о третій ночі ми вже були на польській території, тож рушили просто в Лєско, до будинку Павела. В умовленому місці на нас чекали виписані ліцензії, натомість, у спеціальному пакеті я залишив 400 злотих. Навіщо будити людину серед ночі, якщо все базується на взаємній довірі?

Все, тепер їдемо на ріку! Кілька оленів з оленятками, як звично, висовували свої цікаві мордочки із-за придорожних кущів; довелося зменшувати швидкість. Звірини у Польщі дуже багато, на неї не полюють з вилами та рушницями. Особливо цікаво спостерігати за дичиною вночі або на світанку, коли вона виходить пастися і скубати свіжу траву. Правда, зараз було доволі холодно, мінус один.

Біля віати ми поснідали, трішки зігрілися і заснули. У запасі було кілька годин, тож для збереження сил та енергії ми потребували хоч коротенького сну. Зовсім скоро ніч почала топитися в звичному ранковому молочно-білому тумані, яким так славиться Сян у цих краях. Не маючи бажання більше спати, ми вискочили з машини і почали складатися. Вейдерси, бафи, вушанки, рукавиці, балаклави – у хід пішло усе, що може зігріти та вберегти від вітру.

Зважаючи на те, що короткі форелеві стрімери зараз заборонені, а на суху поки ловити нема сенсу, кожен з нас сформував євронімфінговий комплект і вирушив на воду. Олег дуже швидко упіймав дрібного харіуса, а якого радісний крик почули усі навколо.
Людина вміє радіти життю так, як, мабуть, ніхто з нас. Може тому, що ми вже це все проходили, а може тому, що наше життя черствіє від щоденної рутини. Як не за себе, то пораділи за Олега – його неймовірно щире задоволене обличчя просто світилося від емоцій.

Оскільки Олег в плані Сяну новачок, ми порадили йому не заходити далеко у воду. Власне, і самі не пішли – вода була конкретно піднята та доволі потужна. Акуратні перебіжки до спокійніших місць не приносили результату. Якийсь харіус, якась форель – це явно не те, за чим ми сюди їхали. Усі ми десь розуміли, що риби тут більше ніж достатньо, її просто треба знайти і розкусити.
Словом, через годину вирішуємо покинути віату і вирушити на «Ельдорадо» – класну територію, де ми з Арсеном і Володьою Судуком шикарно відловилися торік навесні. Може, як і тоді, рибу знесло сильною течією?

Якраз вийшло сонце, тож бризки з калюж розліталися по сторонах зі спектральними ефектами: Арсен долетів з точки «А» до точки «Б» за дві хвилини. Тепер на «Ельдорадо» спорудили зручний столик, смітничок та місце для машини.
Течія тут відрізнялася від нашого першого місця, вона була значно спокійніша, що дозволяло обловити більше цікавих місць.

Я зробив ставку як на перевірені німфи, так і на експериментальні, мова йде про імітацію ікри. Муха ця проста як двері – помаранчева вольфрамова голівка, що закріплена на гачку помаранчевою ниткою. Таким чином я сподівався наловити багато харіуса, але, вочевидь, не вгадав із часом. Цікаво, що рибу на цю муху я таки зловив, але то була форель.

Натомість, харіуса, хорошого, коричневого сянського пиря, в районі сорока сантиметрів, я упіймав на сирітку – мою улюблену осінню муху. Плід уяви нахлистовика-початківця у 2009 році перетворилася у справді грізну зброю проти харіуса у жовтні-листопаді.
Але далі – глухо. У хлопців теж справи особливо не клеїлися, проводки не приносили бажаного результату. Звичайно, я міняв мухи через кожних 10 хвилин, ставив екстремально-тонкі повідці, словом, шукав ключик до риби. Але раніше за мене його знайшов Арсен.

Очевидно, пам’ятаючи нашу з ним фантастичну риболовлю чотири роки тому, він впевнено рушив на протилежний берег, до затишної лагуни. Саме там торік я бачив нерест форелі, але зараз, судячи з усього, терло завершилося. Принаймні, Павел нічого не говорив.
Метрів за сто від мене, Арсен тягнув до себе одну рибу, потім другу, третю… Ми з Юрою вирішили акуратно наблизитися до нього, тим паче, що з іншого боку Арсена запеленгувала пара поляків, яка також щораз ближче підступала до «точки».

Ми з Юрою прийшли першими і зайняли стратегічні місця, так, що полякам довелося лише ковтати слинку. Тут і справді виявилося дуже багато післянерестової форелі, яка активно харчувалася на чітко визначеній ділянці. За порадою Арсена ми поставили «редендблек», після чого одна за одною, в наших підсаках почали опинятися рибки від 25 до 35 сантиметрів.
Арсен шморгав одну за одною, отримуючи справжню насолоду від процесу, мені ж після кількох рибин стало трохи скучно, бо я все ж приїхав на Сян не за пстронгом, а за ліпеньом. А от ліпєнь, як раз, і не ловився.

Довелося ще трохи ловити форель. Я перейшов трохи вище, до дуже мілкого зливу. У крихітній канавці, попри це, вдалося упіймати кілька пстругів пристойного розміру і гарного кольору – насичено-темного. Нарешті, прийшов час обіду, тож ми всі зібралися за столом (Арсена і Олега довелося тягнути за вуха), де пристойно підкріпилися.
До темноти залишалося не так вже й багато часу і я потягнув Юру за собою, на «яму». На жаль, дорогоцінні 40 хвилин пішли в тартарари з кількох причин. По-перше, я забув флайбокс з крупними мухами на столі, а по-друге, ями особливо то й не було. Тому, провівши біля тюрми трохи часу, ми повернулися назад. І дуже вчасно.

Нарешті почався хетч. Відповідно, про себе нагадав харіус, який створив імітацію крупних крапель дощу, що падали з небес. Здавалося, що риба просто решетить гладку поверхню Сяну. Ми з Юрою кинули німфи і вхопили вудки з сухими мушками. Але не все було так просто.
Спершу, треба було знайти правильний колір, форму та розмір, оскільки на будь-що харіус ловитися категорично відмовлявся. Зрештою, ось рецепт короткотривалого щастя – максимально тонке тіло з темно-зеленого люрекса, коричневе сдс і 18 розмір гачка.
На таку мушку я впіймав два грубих харіуса, які дали жару п’ятому класу. Хвилин за 10 активність риби різко знизилася, а ще за кілька хвилин взагалі припинилася, наче й не було нічого.

Тим часом Олег боровся із наразі найбільшою рибою в своєму нахлистовому житті. Перша спроба була не вдалою, а от другий раз Олег таки переміг і позував зі справжньою красунею.

На Сян наступали сутінки. Довелося вилазити з води і збирати речі. Головне те, що всі у підсумку виявилися задоволеними, кожен наловив риби, кожен отримав порцію позитивного заряду. Далі – «Теско», кордон, швидке повернення додому…
День вдався. І вдасться ще не раз!

Цікавий нахлист