Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

– Увечері хотів би я ще вискочити з мушкою на мою річку.
Мошкари повно – форель жируватиме. Ловив ти колись, відьмаче?
Подобається тобі риболовля?
– Ловлю, коли хочу рибу. Завжди вожу із собою лінь.

Пінетті довго мовчав.

– Лінь, – сказав нарешті дивним тоном. – Нитка зі свинцевим грузилом.
З багатьма гачками. На які ти насаджуєш черв’яків.
– Так, а що?
– Нічого, дарма питав.

Анджей Сапковскі, «Сезон гроз», із циклу «Відьмак»

 

Моя дружина якраз читала останню книгу про Відьмака і скинула мені фото з цитатою про нахлист. Я прочитав цей уривок, після чого ми всі дружно засміялися. Далеко не кожен зрозуміє тонку суть сказаного і змовчаного. У той час ми сиділи на лавках у великій альтанці і щось робили. Хтось перераховував мухи у флай-боксі, хтось щось дов’язував (удома ніколи нема часу), хтось наливав, хтось закусував. Звичайна атмосфера на наших змаганнях – ми відпочивали і готувалися до початку чергового туру.

Власне, я їхав на чемпіонат виключно з одною метою – відпочити мозгами, бо вони плавилися і переставали працювати. Терміново був необхідний спокій та релакс. На жаль, ані в вівторок, ані в середу, ані в четвер, ані в п’ятницю мені відпочити так і не дали. Практично весь час я провів на телефоні. До цього ставлюся з розумінням, бо необхідно було терміново вирішувати гору робочих проблем. Лише з обіду п’ятниці, коли всі справи вдалося залагодити, я нарешті отримав трохи спокою. Можна було готуватися до турніру. Одна лише річ – після такого стресу я розумів, що високе місце мені не світить – не було ані підготовки, ані сил думати, ані особливого бажання рвати кігті.

Зрештою, я толком і рибу не ловив. Кілька разів виходив на річку з новачками – щось показати, щось розказати. Сам практично не рибалив – зловив хіба кількох пирів. Більшість часу проводив у затіненому куточку, де в мене була розкладена польова кухня. Також мало часу присвячував загальній тусовці, все через ті ж причини – організм банально потребував спокою. Ще я полюбляв сидіти на зручному кріслі Сови чи Міші десь на галявині, під ранковим сонцем, яке ще не пекло і не смажило. Ловив свіжий вітерець, курив. Намагався очистити голову від зайвих думок, але тут я свої можливості переоцінив. Не вийшло.

Звісно, хлопці помітили, що зі мною «щось не так». Я рідко усміхався, іноді ставав дратівливим, довго не засиджувався, практично не пив. Якби початок тижня був більш спокійним, напевно і на мене це вплинуло б. А так довелося частенько просто ізольовуватися, бо телефон не припиняв дзвонити. Тому я знав, що зі змаганнями у мене особливо не вийде, і з цим довелося змиритися ще перед самим початком.

Учасники і гості почали приїжджати з середи. Практично цілий день я провів в компанії Олега Пшика та його дружини. Працювали над закидами, проводками, мухами. Олег неймовірно активний, він готовий цілодобово вчитися і розвиватися. Невдовзі приїхав Рома Михайлюк, трохи згодом Артем Халявка. Унікальний персонаж – спакував усю родину в машину і вирушив в гори з Кропивницького. Ще той азарт у хлопця.

У четвер на вечірню забаву зібралося вже більше людей – стіл під навісом здригався від веселощів, жартів та емоцій. І не дивно – ми не бачилися майже рік. Це був єдиний вечір, коли я вживав алкоголь. Але рівно стільки, скільки було необхідно, поки організм не сказав «стоп», бо завтра буде зле. На щастя, норма була витримана з точністю до грама – зранку клопотів не мав. По трохи наближався час відкриття чемпіонату, хоч цього року він виявився значно скромнішим, за попередні рази. І в плані учасників, і в плані риби. 2020 рік… що ж ти робиш?

Навіть на відкриття встигли не всі – закарпатська делегація спізнилася на півгодини, тому отримала від Сови суворе покарання у вигляді штрафних балів. Попри це, у хід пішли лігівські регалії – бартка, грааль та малинівка, якими посвятили наших новачків – Артема Халявку та Женю Романюка. Відтепер вони повноцінні члени УЛН.

Зважаючи на те, що раніше були нарікання у плані об’єктивності жеребкування, цього разу Сова вирішив зробити максимальну відкриту систему – кожен тягнув з шапки якісь замислуваті квадратики з цифрами, після чого дані вносилися в протокол. Мало хто відразу все зрозумів, зате жодного кривого слова у сторону суддів вже не було.

Тур 1. Буферний провал

Моїм суперником став Ваня Повхан, який пригнав на змагання з Німеччини. На жаль, до кінця він не дотягнув, був змушений їхати серед ночі по справах. Але на нас чекав перший етап на дальній ріці, куди ми вирушили на танку Петруняка з Артемом Халявкою і Ігорем Анісімовим. Зважаючи на те, що в мене був всього один павербанк, я економив телефон, тож не включив геолокацію і не скачав пули. Точніше скачав, але не розібрався що до чого – замість цьогорічних, в мене в телефоні маячили пули з минулого року. Розбиратися не став – пул та й пул, знайдемо, не вперше на змаганнях. Іван їхав в іншій машині, але всі ми зупинилися на зручній гірській «парковці». Повхан поїхав трішки далі, а я з усім екіпіруванням, слідуючи вказівкам Сови, вирушив берегом до свого пулу.

Пригоди почалися відразу – йдучи по річці я побачив, як з мірила повільно випадає коліно моєї вудки. Ледь зловивши його, засунув назад, але нічого не міг зрозуміти – я дуже ретельно ставлюся до снастей, вони завжди сховані в чохли і тубуси. Згодом я переконався, що то не моє коліно – хтось жбурнув в багажник розібрану вудку, одне коліно упало в мірило, яке я і взяв. Зараз, очевидно, той хтось психує і ловить на суху… Нічого, буде наука на майбутнє.

А далі почалися вже мої непорозуміння, тут версії розходяться. Ще після жеребкування я спитав в Сови, що там з моїм пулом (саме він їх розмічав), на що почув, що пул – «поганенький» (заради справедливості скажу, що пізніше Сова запевняв мене, що нічого подібного він не говорив). Ну, поганенький то поганенький, не звикати. Перейшовши річку помітив Івана, який йшов мені на зустріч. На крутому урвищі ми побачили мітку з пулом, я заглянув – висіла «трійка». Тепер треба було переконатися, що це саме наш пул, тому я пішов вверх, зустрівши Стьопу Чеха і Мішу Шунинця, які також шукали свій пул. Трохи далі я побачив ще одну мітку на гілці дерева – там маячила «четвірка». Схоже, оце і був наш пул – поганенький, як Сова і казав. Один злив і далі сотня метрів міляка. Ну, що вже тут зробиш – будемо ловити.

Іван почав і дуже швидко узяв дрібну форель, а трохи згодом і харіуса. Далі – пустопорожні проводки, без натяку на рибу. Коли минула майже година, до нас швидким кроком наближався Сова. Він був в дикому гніві – навіть із зірваним голосом, волав на нас з Іваном: «Ви два ідіоти! Ловите в БУФЕРІ!». Ми дивилися на Сову і нічого не розуміли спочатку. Взагалі то, про буфери повідомляють, але цього разу про них ніхто і слова не сказав. «Ну то будемо ловити в буфері» – сказав я. «Риба, зловлена в буфері не зараховується, це ти сам прописав в правилах!!!» – закричав на мене Сова і пішов геть.

Виявляється, наш пул був розташований нижче. Але «поганеньким» його не назвеш – там достатньо місця і хороших точок. В Івана залишалося півгодини, і я подумав, що цього часу має вистачити для того, щоб зловити усю активну рибу – бігати по пулу не треба було, всі точки поруч і як на долоні. Зрештою, так і сталося – досвідчений нахлистовик швиденько накидав в підсак шість харіусів, значно покращивши свій настрій.

Прийшов мій час починати. Сонце палило немилосердно, у нас практично не залишилося води. Я склав дві вудки, стартував з німфової. Видно було, що Ваня попрацював на славу – нічого активного не залишилося, довелося добивати пул всіма можливими способами. Далеко не відразу вдалося зловити першого харіуса, який тинявся на приямку під берегом. Згодом, на суху виманив ще одного, який разів десять дражнив мене своїми виходами. З горем навпіл добув форель. А решту часу витратив на те, щоб зловити ще одного харіуса, який буквально знущався з мене – підпливав до сухаря (німфи ігнорував), облизував його і тікав назад. Цікаво, що риба так куражиться тільки на змаганнях, під час звичайних виїздів нічого подібного не спостерігається. Тож я закінчив свій етап з трьома рибами – що є то є.

Найкраще половили Сьопа Чех та Діма Петруняк, які набили проколом десятком риб. Мій результат був, якщо не помиляюся, восьмим. Ну, добре, що він нуля пішов та й Ваня не в обіді.

Окрім змагань я визвався кулінарити – ми з Данилом Секундою, Ромком Михайлюком та Андрієм Мартиненком скинулися на продукти, склали меню, облаштували кухню з ліхтарями, смітником та рукомийником. На вечір п’ятниці мав бути бограч. У казанок полетіли запашні копченості, мариноване м’ясо (не фен-шуй, але так швидше), цибуля, морква, перець, картопля, чимало спецій. Зготувати страву вдалося доволі оперативно, але вона була смачна, гостра та гаряча. Я отримав задоволення не лише від смакування, але й від самого процесу – фактично, вперше готував щось подібне не вдома.

Повечерявши карпатською смакотою, треба було гарно відпочити, бо зранку треба було знову їхати годину часу…

Тур 2. Нешоколадні плити

Мій ранковий пул знайшовся дуже швидко. Я дуже добре його знаю. Торік він завадив стати мені чемпіоном, бо між скелями і плитами плавало дуже мало риби. Зараз, правда, мені лишилася лише половина цього пулу – плити. Скелі дісталися комусь іншому. Зверху – перспективний злив, трохи міляка. В принципі ловити можна, питання в тому, наскільки активна риба і чи її достатньо для того, аби задовольнити потреби двох спортсменів.

На ріці все дуже просто – риба активна тоді, коли її багато, що й логічно, адже чим більше риби, тим менше корму, і тим більше конкуренції, що змушує рибу постійно пересуватися у пошуках харчу. Коли ж риби мало, вона рухається значно менше, відповідно, знайти і зловити її важко. Варто зазначити й те, що ці річки перебувають під солідним пресингом, тож сталося так, як передбачалося ще задовго до змагань – кожна риба на вагу золота.

Я почав зі зливу, але там риби не було. Найважче на змаганнях – не залипати на перспективних точках, якщо після п’яти-десяти проводок там нема натяків на клювання. А вони ж манять до себе магнітом і не відпускають. Трохи нижче на візуально-привабливому місці вдалося нарешті відійти від нуля, зловивши харіуса на німфу, а трохи згодом, там же, ще й на суху, яку я ще в четвер поцупив в Олексія Ігнатюка. Гарний клінкхаммер з рожевим чубчиком, який добре видно здалека.

Нижче на німфу ловити було нереально – прозорі і стерильні плити. Єдиний вихід – підкидати сухаря апстрімом, щоб хоч якось заникатися від риби, яка теоретично може там бути. А може і не бути. Або я кидав погано або її там не було. Йдем далі. Нижче хороша яма і злив. На першому місці після трьох десятків проводок (а що робити?), втопивши крупну німфу вертикально в місце без течії, беру форель. І більше нічого. Цікаво те, що торік я теж ловив на тій ямі – там живе марена, яка ловиться лише тоді, коли дуже хочеться. Харіуса там не було ні тоді, ні зараз. Останній шанс – злив. Я підповз туди на колінах, але протупив – злив дві риби: дрібну форель, яка ніяк не хотіла падати в підсак, і в результаті впала повз, а також харіуса, який взяв на підвісну суху, але на нервах я смикнув вудкою трохи різкіше, ніж мав би. Баран…

Прийшов час ловити Івану. Він пішов моїм маршрутом, але харіус просто включив режим «ігнору» – не реагував ніяким чином ні на що. Або його просто не було. Понад годину Ваня шмагав річку, яка вперто не хотіла ділитися своїми мешканцями. «Друже, забий на харіуса, шукай дрібну форель під берегом» – сказав я своєму товаришу, з чим він і погодився. У підсумку зловив одну 16-сантиметрову і ще дві менші форельки. Добре, що втік від нуля у важкій ситуації.

Тим часом, Стьопа Чех знову був на висоті – за його словами він знайшов в кінці свого пулу класну яму, де сиділо чимало активної риби. Крім того, очевидно, він вдало підібрав комбінацію німф, що й у підсумку дало хороший результат.

Семінар

Після другого етапу прийшов час відпочинку – уперше наші змагання, у якості експерименту, проводилися протягом чотирьох днів. З обіду суботи до обіду неділі УЛН запланувала семінар, спеціально для цього ми запросили Олексія Ігнатюка з Києва, який мав дати майстер-клас новачкам в плані кастингу. Але перед практикою була теорія – Олексій за допомогою маркера та дошки пояснив чимало корисних речей, після чого пішов на воду практикуватися.

У мене були заплановане навчання по євронімфінгу, однак воно не викликало ажіотажу, зважаючи на те, що основна маса людей ніяк не могла «відлипнути» від кастингу. В принципі, тут все логічно – подивитися монтаж снастей та в’язання мух можна і в ютубі, а от повправлятися з живим інструктором вдається не так часто. І все ж для бажаючих мухи я показав – ті основні, які є фундаментом євронімфінгу у моєму розумінні.
Вільний час, відсутність поспіху, можливість вдосталь наговоритися і насидітися за столом – кожен знаходив собі заняття до душі. Хтось грав у волейбол, хтось організував джакузі просто в ріці – погода дозволяла це робити, бо було доволі спекотно, а вода охолоджувала та бадьорила. Можна було спокійно відіспатися, адже наступний етап мав відбутися в неділю ввечері та й то, зовсім поруч, вже не треба було нікуди їхати.

Тур 3. Стерильний пул

Нарешті збулася моя маленька мрія – жереб дозволив позмагатися з Ігорем Анісімовим. Я дуже давно хотів половити з ним в парі, бо Пузо використовує унікальний нахлистовий метод – ловить здоровими німфами (на змаганнях максимум дозволені 4мм головки) на міляках. Для мене це взагалі парадокс, бо я в принципі ловлю на мікронімфи, хоч і на ямах – байдуже. Власне, саме через змагання я і перестав використовувати німфи на крупних головках, просто набридли постійні зачепи і перев’язки. Натомість навчився ловити на крихітні мушки з головками максимум 2,5 мм, дуже зрідка 3 мм. Але як показує практика, навіть такими німфочками можна пробити яму – все залежить від того, як кидати і яка в принципі оснастка. У свою чергу Ігор не одноразово доводив, що і його метод працює і приносить результат.

Ми вийшли з табору заздалегідь – хотіли добре роздивитися пул, неквапом розкласти вудки, відпочити від переходу. Наш пул – межа каскадів та початок плит. Ех, знову ті плити, яких я терпіти не можу. Та й каскадів не лишилося – один крупний злив, який на сонці виглядав дуже стерильним. Ніяких форм життя на дні не спостерігалося, як не приглядайся. Взагалі, можна було сказати, що пул – повна катастрофа, напевно найгірший за все моє змагальне життя. Початок – вже згаданий злив (ймовірно, перспективний, хоч і прозорий), далі метрів сто абсолютно порожнього і нудного міляка, нарешті в кінці пару бурунців для дрібної форелі і харіусовий перекатик. Словом, місце відверто жалюгідне.

Ігор почав ловити на суху – я сидів у затінку і намагався вгледіти бодай лінивий вихід, але нічого не помітив. Згодом Пузо переключився на німфу, задер дрібного пстружка і одразу ж його впустив. Ніифа, суха, німфа, суха – Ігор змінював вудки, але ніякого результату не було. На жаль, на цьому пулі Ігор не зміг показати свій метод сповна, просто не дозволяли умови. Дійшовши до верхньої ями, мій суперник у розпачі опустив руки – риба не брала. «Що робити?» – спитав він. Я поняття не мав, бо він наче робив все правильно. Міняти мухи не варіант – якщо риба не бере на ті, то не візьме і на інші. Може риби тут в принципі нема?

Ми вернулися до низу. Ігор став на перекатику і просто молився – терміново треба було зловити бодай щось, адже часу лишилося обмаль. Нарешті, за кілька хвилин до фінішу, я помітив характерні рухи – права рука піднялася вверх, ліва обхопила підсак за спиною. Усе було зроблено на автоматі – дуже професійно. У сіточці затріпотів сріблястий харіус, а сусідні пули почули воістину закарпатський крик радості. Від нуля пішов і добре. Тепер – моя черга.

З одного боку Пузо лишив мені чистий пул, з іншого дуже бентежила відсутність активної риби. Ясно, що всю середину я проігнорував – Ігор провів там півгодини. Тому в плані стратегії я вирішив так – перші півгодини шмагаю верхню яму, другі – обловлюю низ. Решту часу – по ситуації, залежно від того, чи щось зловлю. А якщо обламаюся і зверху, і знизу – то просто панікуватиму. На щастя, не довелося. Свого альпійського ханака я обладнав двома дрібонькими німфочками, і задумався над тим, яку муху ставити на верх. Поділюся секретом – я ніколи не ставлю на верхню підвісну сідісішного сухаря. Виключно щось таке, що добре плаває і що не потрібно реанімувати (просушувати, протирати) після першої-ліпшої риби. Зазвичай, це мокра (золота курноцика), що то виринає, то потопає, або сухий ред-таг від Петруняка, за умови сталої глибини і відсутності потреби топити мухи на саме дно. Не знаю, чому ред-тага ігнорують – насправді, це одна з найкращих і найбільш універсальних мушок в наших умовах. Я дуже сподівався на те, що вдала проводка на швидкій течії зливу, дозволить мені якісно затримати сухаря у потрібному місці. І це в підсумку спрацювало.

Ясна річ, за таких умов (кришталева вода, яскраве сонце), коли ти перед рибою, як на долоні, треба максимально ховатися. Для цього я використовую наколінники – щоб і вейдерси не пошкодити, і зручно вмоститися на одному чи навіть на двох колінах. Я прилаштувався біля великих каменюк, щоб непомітним для риби обловити верхню частину зливу апстрімом. Сильна течія змушувала активно працювати руками, після чого я спускав німфи на глибину. І буквально відразу я помітив рибу – вона вискочила на ред-тага, але не взяла. Через дві хвилини все повторилося, форель (я був певен, що то райдужка) знову промахнулася. Спокійно, зараз головне на наламати дров і не злякати її. Тому переключився на верх і буквально відразу упіймав непоганого пструга! Фух, від нуля пішов – це головне.

Тепер можна було повернутися до райдужки. Головне – провести мухи в потрібній площині і трохи підгальмувати сухаря. Через три проводки я отримав бажане – риба вилетіла на муху, зробила кілька свічок, торпедою занурилася на дно і зрештою, оголосила себе переможеною – я завів більш ніж 30-сантиметрову красуню у підсак. Це круто, вже дві риби, а пройшло хвилин 15.

Більше того, я помітив третю рибу – вона сиділа в глибокому місці, тричі піднімалася на суху, але не брала, розверталася і ховалася. Ну, стандартні змагальні клопоти. Треба її перехитрити. Я змінив 3 мухи, поставив навіть сідісішку, але риба (не розгледів виду), вперто наді мною знущалася. І тут я вирішив змінити тактику – поставив мокру. Проводка, затримка і… Який же я ідіот, забув головне правило. Найкраще в тій ситуації було просто закрити очі і реагувати по удару. Я ж витріщився, як восьмикласник на Анджеліну Джолі, побачив, як риба підплила, вхопила муху і тут я смикнув. Результат очевидний: наколов і обламався. Непрощенна помилка, яка в підсумку коштувала мені призового місця, за яким я в принципі і не гнався. Ну, що вже…

Стартовий фарт розвіявся як дим – більше я нічого не зловив і не бачив. Схоже, то була остання риба на пулі, яку ще можна було упіймати… Тож у протоколі світилися дві форелі, які, зрештою, мене задовольнили. Не нуль і слава богу. Деякі хлопці половили краще. Андрій Мартиненко на плитах упіймав здоровенного харіуса, ще тягнув крупну форель, на яку підсів інший пир – словом, у них з Петруняком було весело. А от Стьопа Чех цього разу відловився погано, тому все мав розставити на місця останній, ранковий, етап.

Тур 4. Останній бій, найтяжчий він

Цього разу вже я мав ловити першим на дальньому «самому класному пулі», як запевнив Рома Михайлюк. Там справді було чимало перспективних місць – ну, фактично в кожному з них мала бути риба. Але сама місцина виглядала якось не дружелюбно. Відразу стало ясно, що тут не побігаєш, адже підхід до води перешкоджали високі шпичаки, здоровенні брили і гострі скелі. Ще й погода вирішила познущатися – ми виходили з табору під бринькання дощику, тому взяли куртки, а Ігор ще й два тубуси – життя навчило. Пам’ятаєте історію з загубленим коліном? Його добро було). Але там внизу, в каньйоні, було душно як в сауні. Вже по ходу біганини, я знімав з себе весь одяг і кидав його просто на берег, а піт лив з мене безбожно і безперервно.

Стратегія на цьому пулі була дуже проста – зловити рибу і відійти від нуля. Я облаштував три вудки – дві німфові і одну суху. Почав з першого зливу і дуже швидко упіймав дрібну форель. Ну, з почином. Але далі було гірше – як я й боявся. Риба тупо забила на мене і не ловилася взагалі. Ні ударів, ні натяків – хоч трісни. Подалі від зливів та ямок (порожніх) на мене чекала мальовнича ділянка з повільною течією, там точно мав бути харіус. Але на німфу він не ловився, на суху теж. Зважаючи на те, що пройшов дощик, я ризикнув – швидко переробив суху під мокру і це миттєво дало результат. Непоганий харіус спокусився таки на невеличку чорну мушку, узявши на короткому стріпі. Ура!

Але більше такого щастя не було. Довелося знову братися за німфу і виловлювати невидиму рибу. Нарешті, за кілька хвилин до фінішу, у тому ж місці, де узяв перший харіус, я упіймав другого, трохи більшого. Ну, хоч так. Варто зазначити, що протягом всіх чотирьох етапів я ловив на одні й ті ж мухи – власного виготовлення чорні пердігони з хеклом із сдс-пафс. І вони мене не підвели.

Почав ловити Ігор і за доброю традицією злив форельку на самому старті у тому ж місці, де свою зловив я. А далі – більше години біганини, зміни мух та перев’язок через обриви. Пузо обловив всі ями, всі зливи і перекати, але лише за кілька хвилин до фінішу нарешті таки зловив 17-сантиметрового пстружка, а за ним ще одного, меншого.

Фінал

У тому, що виграє Стьопа взагалі ніхто не сумнівався, бо він здорово відловився далеко не ідеальному пулі. Очевидно, його стратегія виявилася найбільш правильною і вдалою. Звісно, було б добре, якби він поділився з нами своїми успіхами – звісно, якщо в Стьопи буде бажання описати свої вдалі виступи, ми всі залюбки їх прочитали б. Другим став Рома Михайлюк, який рівно відловився на всіх етапах, вичавлюючи максимум із кожного пулу. Бронза дісталася Данилу Секунді і, мабуть, заслужено – він виклався по повній, по ночах дов’язував мухи, весь вільний час не байдикував, а присвячував тренуванням. Виявилося, що в нього однакова кількість балів зі мною, але більша кількість зловленої риби (поміг останній тур і жменя дрібної форелі).

Переможці отримали сертифікати на купівлю товарів в магазині нашого вічного спонсора fly-fishing.com.ua, окрім цього, Діма Петруняк, як завжди привіз подарунки для учасників, які посіли нижчі місця.

У мене, відповідно, четверте місце, яке в принципі виглядає цілком задовільним результатом. Я також відловився стабільно, без злетів та падінь. Якби трішки піднапрягся і не тупив, то може і результат був би кращим, хоча знову ж таки – на цих змаганнях я не гнався за медалями. Напевно, на вищі місця заслуговували Діма Петруняк та Андрій Мартиненко, яким жереб вирішив двічі ловити в парі. Цікаво було б прочитати і про їхні історії – виявлялося, той хто ловив другим грамотно використовував недоліки першого і його обловлював. Безперечно, якби не прикрий нуль в третьому турі, Міша Шунинець також мав би значно кращий результат.

Зрештою, як і кожні змагання, цей чемпіонат дав чимало інформації для роздумів кожному учаснику. Ми ловили в скрутний час – води і риби мало, не те, що торік. Але такі турніри лише підвищують майстерність, адже дають нам цінний досвід. Тепер на черзі суха муха – там теж буде весело…

Підсумковий протокол

1. Чех Степан (Мукачево)
2. Михайлюк Роман (Калуш)
3. Секунда Данило (Львів)
4. Ящишин Ростислав(Львів)
5. Петруняк Дмитро (Івано-Франківськ)
6. Мартиненко Андрій (Львів)
7. Анісімов Ігор (Ужгород)
8. Шунинець Михайло (Міжгір’я)
9. Кушинський Сергій (Чернівці)
10. Повхан Іван(Ужгород)
11. Крижанюк Володимир (Київ)
12. Халявка Артем(Кропивницький)
13. Романюк Євген (Вінниця)
14. Шкварок Петро (Івано-Франківськ)

Обставини мають властивості коригувати наші плани і змінювати напрямки руху. Весняно-літній карантин видозмінив їх десь так само, як недавня повінь русла річок. Не вдалося провести Кубок УЛН – насамперед, через загрозу вірусу, але крім того, ми б акурат потрапили в паводкові умови,  не на банальний мутнячок, а на реальну небезпеку здоров’ю і життю. Тому й виїздів в Карпати, принаймні в мене, до початку липня не було. Причин вистачало – це і робочі клопоти, і погода, і карантин.

Нарешті, після тривалої паузи, на самому початку липня, вдалося таки вирватися на Франківщину. Разом з Юрком і Ганною ми потрапили в зливу, тому спершу назбирали білих грибів біля машини, а коли дощ припинився, порибалили на ріці. Рівень води був дуже високим – такого в середині літа я не пригадую. Але риба все ж ловилася – і харіус, і форель.

Наступного тижня я вже вирушив до нашого діджея Вовкінга – на кілька днів. У п’ятницю по обіді він підібрав мене на місці висадки блаблакара і ми хутенько оминали ямки і ямища на його червоній «ластівці». Поїхали на невелику річку, яка зараз, правда, була доволі висока. За день до цього, Володя упіймав кілька трофейних пстругів на суху мушку, тож ми чкурнули в ті самі місця.

Кількість не має значення

На початку сезону я трішки оновив свій нахлистовий гардероб. Мої амфібії від Salomon за 8 років вже зносилися і стерлися, тому вдалося замінити їх на новеньке неопренове взуття для гірських річок від Orvis. Амфібії дуже міцно тримають щиколотку, підошва має спеціальну структуру для зчеплення з камінням. Словом, вдалий вибір за розумну ціну. Окрім того я придбав новий посох Hummers, що складається з 5-и колін і зручно поміщається в невеликий чохол. Його можна безболісно носити на поясі і використовувати тоді, коли буде необхідність. Правда, я так і не зрозумів, для чого йому «подарували» довгий білий шнур – після першого виходу на воду я його зняв і замінив значно коротшим та ефективнішим монтажем.

Тож у новому екіпіруванні я вийшов на високу воду і почав насолоджуватися пейзажами та шумом води. Цікаво те, що особливого інтересу до моїх мух риба не проявляла – харіуса вдалося зловити через кілька хвилин проводок в дуже перспективному місці. Взагалі, риба була доволі пасивна і не рідко доводилося з десяток разів вести мухи їй перед носом, щоб переконати на атаку.

Ми рухалися вверх по течії, час від часу виловлюючи доволі крупних пирів, а також невеликих форельок – цілком ймовірно, що це плоди нашої роботи в рамках проекту «Домівка для форелі». Можна сказати, що «пятнашок» в ріці доволі багато, і це дуже приємно.

Двічі був шанс витягти трофейну рибу, але обидва випадки були провальними. Спершу я зауважив дуже вузький перспективний «коридор» між двома каменюками, з потужною течією. Я знав, що в таких місцях сидить крупна риба, яка контролює усі харчові транзити і не має конкурентів.
Але в той же час я переоцінив свою снасть – повідки 0,12 не витримали і обірвалися після агресивної атаки риби на швидкому потоці. Другу рибу я вже навіть трохи потримав, але всього кілька секунд. Зважаючи на те, що я навіть не зміг відірвати її від дна, роблю висновок, що це була дуже крупна форель. Однак, прикрий схід так і не дав мені переконатися в цій версії. Загалом, протягом кількох годин мені вдалося упіймати півтора десятки харіусів та форелей – наче й не багато, але ми ж не за кількістю приїхали.

Тренування з підвищеною відповідальністю  

Увечері я зателефонував Ромі Михайлюку і запропонував йому потренуватися на інші ріці, щоб хоч якось набратися тонусу перед серпневими змаганнями. Він радо погодився і в суботу зранку забрав мене від Вовкінга – ми поїхали в глиб гір шукати «галіму точку».
Тут логіка доволі проста – на змаганнях не завжди випадає хороший пул з рибою, бувають і погані ділянки. Але риба, як відомо, стоїть усюди, тож ми вирішили пошукати її на відверто непрезентабельних районах.

Обирали «пул» метрів на 30 і в кожного було 10 хвилин. Перше ловив Рома, я «судив», потім мінялися. Коли три раунди закінчилися з рахунком 0:0 стало ясно, що риба геть пасивна. Тому ми вирішили закінчити наше тренування і поїхати вище, до інших «точок», де «точно є риба». Але й там особливими здобутками ми не розжилися – вдалося упіймати лише кілька риб, після чого спустилися до домашньої ями. Стало ясно, що на рибу щось давить – ймовірно тиск, адже після обіду мала змінитися погода, парило, усе йшло до грози.
Я вирішив трішки поекспериментувати і замість нижньої мухи прив’язав стрімера. Цікаво, що такий метод якраз і спрацював – узяла досить не погана райдужка, а трохи нижче, в іншій ямі ще одна риба, яка однак, вистрибнула з води і дременула вниз по течії. Шансів витягнути її практично не було.

Втомившись боротися з риб’ячою апатією, ми смачно пообідали в колибі, після чого вирушили на річку, де я ловив ввечері. Там ситуація була трохи кращою – харіус періодично ловився, хоч і був доволі прошений.
Коли ж за горами ударив грім, ми вирішили, що краще повернутися до машини і перечекати негоду. Але наші розрахунки виявилися не вірними – до дороги дістатися було практично нереально, зважаючи на густу рослинність.
Довелося пробиватися з боями через болота, ожину, різун-траву та інші джунглі. Зрештою, з горем навпіл ми таки продерлися, але загубили орієнтир і пішли дорогою в протилежному напрямку від того, де стояла машина.
Пройшовши кілька кілометрів, зрозуміли, що начудили і верталися назад – авто стояло за якихось сто метрів від того місця, звідки ми вийшли…

Нахлистовий мідвік

Зважаючи на те, що робочі процеси трішки підзаморозилися, у мене з’явилося кілька днів аби відпочити у горах. Цього разу я вирішив поїхати на Львівщину, у добре знайомі місця до пані Марії, яка сказала, що річка чиста, погода добра і вона має час, щоб мене смачно погодувати. Тому у вівторок по обіді я вже мчав на зустріч горам.

Швиденько перевдягнувся і вийшов до води. Ріка справді була чиста, але знову ж таки – дуже висока. Пересуватися по такій акваторії складно, адже повінь «змила» все, що було на каменях, і тепер вони стали неймовірно слизькими. Тож треба було виважувати кожен крок – добре, що посох дозволяв опиратися і втримуватися на ногах.

До всіх інших клопотів додалася і вже знайома пасивність риби. На найкозирнішій точці, за півгодини активної праці, мені вдалося видурити лише одного голавля. Я пішов нижче, до перекатів, але там була настільки сильна течія, що навіть сповільнити проводку мух було украй складно. Одна форелька і один вимучений харіус – ось і весь результат. Ясно, що за таких умов потрібно було збільшувати вагу мух. Останнім часом я ловив на німфи з вольфрамом не більший за 3мм. Зараз же довелося ризикувати – важча головка означає більший шанс зачепити муху і обірвати снасть. Тому я кидав в ті ділянки, куди в разі чого зміг би добратися і відчепити німфи.

Згодом я вернувся на ті місця, звідки починав, але розташувався вже з іншого боку, біля ділянки з повільною течією. Там вдалося упіймати ще кількох голавлів та харіусів, але жодного натяку на те, що риба прокинеться не було. Натомість я в черговий раз виніс мозок кільком місцевим, які ловили нахлистовими вудками на мокрі мухи старим дідівським способом. На щастя, риба їм не дісталася – бо якщо і брала то виключно з дна. У доволі емоційній манері я висловив їм своє «фе» щодо наявності лляних сумок через плече – відверта ознака рибозаготівельника. Ясно, що відразу до них не дійде, має пройти час, але якщо їм постійно вбивати в голову інформацію про те, що рибу забирати не можна, то рано чи пізно щось у їхній свідомості зміниться.

Грушки і ями

Пані Марія приготувала смачну вечерю, а я поставив будильник на п’яту ранку. Коли прокинувся то пошкодував, що не взяв вейдерси – було реально зимно. Але що вже – треба йти ловити рибу, може зараз вона більш активна?
Вийшовши на дорогу, я пішов вниз по течії, до так званої «грушки». Зійшовши до води побачив потужний потік і кілька перспективних місць, але щоб добратися до них, треба було перейти річку. Це мені вдалося не відразу, але за допомогою посоха, усе ж успішно подолав перешкоди.
Тепер я дивився на величезну каменюку, що наче бегемот підняла з води свою голову. Вона міцно опиралася бурхливому потоку, утворюючи за собою кількаметрову повільну яму. Тут точно має бути риба, при чому не одна – подумалося тоді і справді, вже на першій проводці узяв непоганий харіус, якого довелося довго і нудно тягнути з течії.
За ним знову удар і тепер вже під першими променями сонця з води виблискують лимонні боки жирної форелі. Третьою рибою теж стала форель, але вже трохи менша. На жаль, наступна проводка завершилася мертвим зачепом і повним обривом снасті. Після «перев’язки» більше нічого зловити не вдалося.

Йду трохи нижче – на мене чекає грандіозна яма. Але з новою вудкою і шнуром – це не проблема. Якщо заглибитися в тактику, то оснащення вудки має величезне значення. Справа в тому, що довга вудка, а я ловив новим 11-футовим ханаком, дозволяє виконувати максимально дальні закиди. Але при цьому найбільше значення має… шнур.
Якщо користуватися звичайним шнуром (аби був, бо так по правилах), то користі не вийде, адже його вага, мається на увазі з’єднання шнура з підліском, буде тягнути того ж підліска у сторону катушки і провисати між кільцями. Це у свою чергу послаблює як чутливість, так і нівелює геометрію проводки. Натомість, якщо шнур правильний, а мова йде про спеціальний спортивний німфовий шнур від Hends, то він не провисає і дозволяє спокійно контролювати проводку з максимальною чутливістю, не залежно від відстані. Таку снасть навіть не має сенсу порівнювати з попередніми варіантами. Можна сказати, що така комплектація є ідеальною станом на липень 2020 року – нічого кращого нахлистове людство поки що не придумало.

Правда, навіть попри акуратність снасті та дальні проводки, з рибою не склалося – одна крупна риба повисіла пару секунд і зійшла, а потім вдалося видурити одного харіуса. Таким чином, ранкова риболовля була не надто успішною, але я находився, відпочив, надихався… Пані Марія вирішила, що я схуд, тому приготувала мені потрійну порцію дерунів з м’ясом, миску грибної підливки, салат і ще дзбанок холодного і солодкого компоту.
Ясно, що після такого обіду треба було відпочити, тому я розлігся у затінку і міцно заснув на кілька годин.

Трофейний фінал

Тим часом до мене вже їхав Данило зі своєю дружиною – ми домовилися вирушити вверх по течії, адже там мало бути менше води, а, можливо, і більше риби. Тож я спакувався і в комфортному авто ми швиденько добралися до впадіння в річку красивого гірського потоку. Води там і справді було значно менше, але риба продовжувала мовчати.
На місці, де я завжди ловив пиря, цього разу ніхто не відгукнувся. Данило кидав рибі сухаря, але поки безуспішно. Я підійшов до нього, бо він показав на невеликий приямок біля берега, сказавши, що на муху виходив невеликий харіус.
Кинув ще кілька разів, після чого запропонував спробувати мені. Місце і справді перспективне, тож мої шоколадки з натуральним торраксом упали в воду і через секунду я відчув потужний удар – риба миттю скрутила вудку в бублик і змусила котушку жалісливо тріщати. Трофей!

Але перше трофей треба було дістати. Данило перекваліфікувався в оператора і почав знімати мою боротьбу з рибою. Форель виявилася неймовірно сильною і активною – вона маневрувала між каменями, ставала на течію, поверталася боком, але після чотирьох хвилин боротьби таки здалася і запливла в Даниловий підсак.
Кілька фото і гірська красуня повертається в рідну стихію…

Пройшло кілька хвилин і невдовзі з абсолютно непримітного місця на муху вилітає така ж рибина!
Чи то вона була шокована чи то я швидко зорієнтувався, але цього разу боротьби не вийшло – мені вдалося дотягнути її до підсака всього лише за кілька секунд, без ніякого опору.
Данило висловив припущення, що це та сама форель, тільки дуже голодна, але все ж ні – перша була жовтуватого забарвлення, друга – сріблястого.

Данило нарешті упіймав харіуса на суху, але стало ясно, що і тут пир не бажає ловитися. У мене було кілька ударів та сходів, після чого ми переїхали ще вище, до колись знаменитих місць, але зараз тут було дуже сумно.
Ще й побачили двох «рибачків», з жовтим кульком на пузі, в якому спокійно подихала дрібна риба…

Наостанок ми заїхали на домашній пул, де побачили ще одного «мєсного», який спінінгом ловив на живця. Після того, як зловленого голавлика він кинув в рюкзак, нерви здали, я пішов до нього і промив мозги. Напевно, не помогло, бо він втік від нас подалі і розташувався біля мосту, щоб не чути мої втирання.

Риба більше не ловилася – річка стихла. Вечеря була смачна і ситна, після чого я спакував усі свої манатки і ми вирушили до Львова, розповідаючи про різні життєві та нахлистові пригоди.

З самого ранку ми вирушили на ріку у тому ж складі, що й в суботу. Номери пулів нічого не давали, треба було дивитися на воду, щоб мати якусь стратегію. Врешті, ми зупинилися та вийшли на берег. Щоб не впадати у паніку я навіть перейшов річку, аби перевірити чи «оце» точно наш пул. На жаль, все вірно – у нас з Іваном скелі з плитами і кількома непоганими зливами. За рибою треба багато ходити і шукати. Можна було лише позаздрити Ромі Михайлюку та Міші Шунинцю, адже їхній пул був просто казковий. Не знаю, скільки там було риби, але візуально він переважав нашу ділянку.

Першим мав ловити Іван, якому ця місцина також не подобалася. На відміну від сусіднього пулу, де можна було спокійно пересуватися, а при потребі, побігати, по камінцях, кожен наш крок довелося долати з труднощами, адже з води визирали гострі шпичаки гірської породи. З іншого боку, на змаганнях буває й так, що риба знаходиться там, де її не чекаєш, а там де чекаєш – зловити не можеш. Тому якась надія у мене жевріла. Але також був і холодний розрахунок на те, що великій кількості риби тут просто нема де перебувати, адже добрячу частину пулу міцно підперезували голі плити.

Іван і Роман почали ловити одночасно. Поки мій підсудний добрався до першого більш-менш перспективного місця, Рома вже чотири рази викликав Мішу та його мірило. А починав він одразу ж на межі нашого пулу і навіть не рухався – засів у засаді. Ваня тим часом виловив одного харіуса і по трохи рухалися вгору. Особливих місць для ловіння не було. Два наші приямки здивували – на одному жила марена, на іншому було пусто. З горем навпіл пройшовши пул, ми почали рухатися назад, але на зворотній дорозі стало ясно, що все активне, а це сім хвостів, Іван вже зловив. Ну, і наколов кілька риб.

Коли закінчився етап, Рома повідомив, що зловив 18 риб. Це дуже хороший результат, який однозначно претендував на перше місце. Про те, щоб упіймати стільки ж не могло бути й мови, тому я сподівався бодай на половину, з розрахунком на те, аби бути другим чи третім. Але задача стояла украй складна – як і на що ловити. Тут не було кишеньок, весь пул покручений і розбитий, ходити складно, особливо не сховаєшся – все як на долоні. Можливо, суха муха в таких умовах мала б допомогти. Тому я озброївся старою, але вірною «тефеошкою», прив’язав надійну «сідісішку» і почав обловлювати прилеглі території під протилежним берегом. Але без результату: або не та муха, або просто нема риби, словом, харіус не виходив.

Нічого не давали і німфові проводки – на тих місцях, де зловив Іван, вже нічого не хапало мої найкращі приманки. Зрештою, добрався до ямок. Після серії закидів, нарешті виловив одну марену. На іншій – форельку та харіуса. Повернувшись до першої, узяв іще одну марену. Час минав, у мене було лише чотири риби. Де взяти ще шість не було ані найменшої гадки. Знову спробував сухою – нарешті побачив вихід харіуса з-під плити. Він двічі випливав, куштував мушку і ховався назад. Спробував кілька інших варіантів – ситуація така ж. Зрештою, він сховався і більше не виходив. Німфи його не цікавили.

Справи були геть кепські: ріка вперто не бажала ділитися. Після трьох етапів роздачі, я опинився біля розбитого корита. Чотири риби на цій ріці, це все одно що бублик. У сусідів справи були значно краще. По 7-8 риб зловило багато учасників, а це означало, що я падав вниз так само стрімко, як долар в обмінниках. Зрештою, я був готовим до такого розвитку подій, тому особливо не засмучувався. Знову друге місце. Знову золото чемпіонату для мене недосяжне. Значить, поки не заслужив…

Приїхавши на базу, ми почали пакувати речі, а Сова підбивати підсумки. Я розклав призи. Дмитро Петруняк, хоч і не приїхав, але про статус вічного спонсора не забув. Він підготував кілька пакетів з хорошою продукцією – гачки, даббінги, якісні матеріали. Не хотілося оминути увагою двох наймолодших учасників нашого товариства.
Іван Фіцколинець джуніор та Женя (син Оленки) отримали по пакету від Strike! аби вже самі почали крутити станок. Обидва хлопці добре показали себе на ріці – невдовзі нас чекає поповнення. Ще один пакет залишився для четвертого місця. Андрій Мамай доклався до призового фонду, надавши підліски, коробочки та класний водонепроникний рюкзак.
Його я вирішив виділити Олегу, як тому, хто не шкодує своїх ніг і є найчеснішим суддею у світі. Три головні призи вже отримали переможці.
Іван Фіцколинець старший – посох від компанії Strike! за третє місце.
Мені дісталася котушка Redington Zero третього класу. А Ромі Михайлюку, як переможцю змагань, сумка на пояс від Simms.
Правда, він її отримав вже згодом, бо посилка зі Штатів трохи забарилася. Але, гадаю, він не образився. Взагалі, Рома, безумовно, заслужив і перше місце, і визнання. Почнемо з того, що він розібрався із дуже важким пулом на першому етапі, а далі вже відпрацьовував на інших. Крім того, в його показниках так чи інакше проглядається стабільність. За Рому можна лише порадіти та побажати йому розвиватися і перемагати в майбутньому.

Загальний рейтинг змагань (+ кількість зловленої риби):

1. Михайлюк Роман 46
2. Ящишин Ростислав 55
3. Фіцколинець Іван 24
4. Чех Степан 25
5. Секунда Данило 20
6. Вербицька Ганна 25
7. Кусакін Максим 20
8. Мартиненко Андрій 20
9. ШунинецьМихайло 19
10. Магула Іван 15
11. Яковченко Роман 16
12. Савка Роман 15
13. Федорович Мирон 14

Змагання закінчилися – обійми, прощання, прибирання. Уже наприкінці вересня ми зустрінемося ще раз, уже на Сухій Мушці. А наприкінці осені Ліга планує проведення змагання з ловлі райдужної форелі на водоймі для ареа-фішінгу. Побачимось!

 

Закінчивши з одною річкою, тепер прийшов час ловити на іншій. Їхати до неї хвилин 40, ще трохи часу треба було для того, щоб знайти свій пул. Відповідно, особливого часу на відпочинок не було. Моїм опонентом жереб вибрав Івана Магулу, тож ми, а також Степан Чех і Андрій Мартиненко швиденько покидали снасті в багажник позашляховика і рушили на місце. Маневруючи між ямами, ми шукали свій пул за допомогою навігатора. Врешті-решт знайшли: мені випав той самий пул, де я ловив торік. Тоді, під час дощу, вдалося виловити 9 риб. На пулі була яма, а далі доволі перспективні зливи та міляки. Можна сказати, що місце мене задовольнило сповна.

Часу вистачало. Ми спокійно перевдяглися і вирушили на оглядини території. Я підготував три вудки. Одну з сухою, одну коротку з двома німфами та одну довгу з двома німфами і підвісною сухою. Почати я планував з ями, далі рухатися вниз по течії. Іван дав команду починати і я перевірив наявність харіуса в ямі за допомогою сухої. Побачивши один непевний вихід, взявся за німфи. Перші закиди нічого не принесли, хоч я підповзав до зручної локації на колінах. Потім почалися якісь незрозумілі «тички». Я спробував загальмувати проводку і снасть просто зупинилася. Легка підсічка – відчуваю якийсь дивний опір риби. Це явно не харіус. І справді – в підсаку опиняється марена. Це така ж залікова риба, як і харіус, тому сумувати я не став. Від нуля пішов. Ловлю далі. Ще одна марена, потім ще дві. Пройшло 5 хвилин, у мене 4 марени. Ніби й не погано, але я чекав на іншу рибу. Залишаю яму на потім і йду вниз.

На мене чекає злив з кишеньками, де я вже працюю короткою вудкою з німфами. За кілька хвилин виловлюю ще три риби: райдужку і двох харіусів. Пул починає подобатися мені щораз більше. Риба дуже активно і головне – її тут багато. Тепер на мене чекає практично озеро з водою «від по кісточки до по коліна», великими каменюками і дуже повільною течією. Периферійним зором помітив кілька характерних рухів.
Ого, побачити, як плаває харіус велика рідкість. Короткими закидами починаю прочісувати територію – бачу, як риба по кілька штук пливе за мухами, бачу, як вона їх хапає. Дуплет, ще дуплет… На жаль, реалізувати повністю дуплети (їх загалом було три) не вдається – витягую лише по одній рибі. Але Іван не встигає вносити рибу в протокол – кожна проводка приносить чергового харіуса. Протокол набитий, а часу ще купа.

Йду далі – внизу трохи сильніша течія. Я пригадую, що торік тут добре половив. І справді, один за іншим до підсака влітають чергові риби. Вони не великі, але саме такі, як треба на змагання. Плюс-мінус 25 сантиметрів. Сходів майже нема, здається, було лише три нереалізовані клювання. Коли в протоколі назбиралося 27 риб, вирішую, що зловлю іще три та й припиняю мучити річку. Дуже швидко добрав до трьох десятків, вийшов з води і сказав Івану, що більше ловити не хочу. Він мене все ж переконав ловити далі. За кілька проводок добрав іще дві риби і тут вже остаточно вирішив припинити.

У мене залишалося ще близько 15 хвилин, але зловленої риби було більше ніж достатньо. Однак, я розумів, що Івану залишилося хоч і не багато, але доловити те, що я пропустив цілком можливо. Він вирішив почати з заливчику трішки вище ями – я там взагалі не кидав. Практично одразу ж, на суху муху, він взяв 33-сантиметрового харіуса, що дуже підняло настрій. Більше в тій зоні не було нікого, тож Іван перемістився на яму, але видобути звідти нічого не зміг.
Ще три риби Іван зловив на ельдорадо, але далі чи то вже нікого активно не було, чи то риба просто закрила роти, словом, проводки результату не давали. А я дав маху. Подивившись на годинник, щоб сказати скільки часу залишилося учаснику, переплутав і повідомив Івана про те, що йому залишилося хвилин 10. Насправді ж, я помилився на півгодини. Тим часом, моєму супернику довелося кілька разів перев’язуватися, зрештою, настрій упав і ми почали вертатися до авто. Вже біля машини ми розговорилися з Стьопою і з’ясували, що в Івана є добрих 30 хвилин. Я побіг до нього, але того настрою вже не було. Іване, друже, вибач мене, барана, ще раз…

Тим часом на своєму пулі доловлював Андрій Мартиненко. Вийшло так, що на їхньому пулі риба знаходилася лише в самому кінці, власне, Стьопа Чех добряче попрацював над тією територією. Андрій, зрештою, упіймав кілька штук, після чого ми склалися і вирушили назад, на базу.

По приїзду та підрахунку протоколів, Сова розсмішив учасників, сказавши, що мені вдалося виловити шість з половиною метрів риби. Власне, 32 хвости – це новий рекорд змагань. Він тримався із 2014 року, коли на Опорі, за етап (тоді він тривав, правда, 2 години), я упіймав 21 харіуса. Але той рекорд не допоміг мені перемогти. У Богдана Цебрика кращі стосунки зі стабільністю, він тоді переміг і залишив мені срібло. Зараз ситуація виглядала так. У мене за три етапи друге, друге та перше місце. Наразі я лідирував, але в спину дихав Рома Михайлюк, який мав п’яте, перше та друге місця. Відстань між нами була дуже-дуже дрібна. Для того, щоб перемогти, мені треба було зранку в неділю брати найвищі місця, тоді вже результати Романа значення не гратимуть. Але я розумів, що тут нічого не вийде. Рома мав ловити першим, а я другим. Багато чого залежало від пулу – риба то є всюди, але десь її менше, десь більше, а десь дуже багато. Відповідно, шанси на перше місце у мене залишалися, але в Ромка їх було значно більше…

О шостій ранку підйом, швидка кава, кілька канапок і вперед, досліджувати знову ж таки найближчий до бази нижній пул. Ми з Андрієм трохи маневрували, намагаючись знайти стежину з дороги, а коли нам це вдалося, побачили те, де нам доведеться ловити. Я був у відчаї. Пул мені дуже не сподобався – надзвичайно короткий, з мінімумом місць для перспективних стоянок. Каюсь, нарікав і то нарікав серйозно на тих, хто цей пул розмічав. Але робити нічого – треба готуватися.

На самому початку невеликий приямок, далі знову ж таки «кишеньки», але двох типів – повільні і швидкі і нарешті один каскад зі зливом. Я із заздрістю дивився на сусідній пул, де мали ловити Рома з Ганкою. У них було стільки перспективних місць, що обловити не вистачить часу. Але що вже – жереб кинуто.

Я розташувався на самому початку і планував зміщатися вниз по течії. Спершу хотів обловити приямок, сподівався, що там живе один-два харіуси і, можливо, кілька райдужок. Почав з сухої і не помилився – одразу ж був вихід.
Значить, риба є. Змінив вудку з німфами і акуратно підповз до зручної позиції. Кілька проводок і перша риба опинилася у підсаку. За нею туди ж послідувало ще кілька.
Зловивши 5 риб за 15 хвилин, я вирішив залишити приямок на потім, і перейшов до кишеньок. На повільних упіймав ще кілька риб, одну на швидких.
Нарешті, мене чекав злив – там я добив свій протокол до 12 хвостів. Зрештою, якщо зважити на пул, можна сказати, що це був дуже хороший результат.

Тепер залишалося ловити Андрію. Він почав ідеально, як і ввечері. Обійшовши ріку, Андрій почав ловити з іншого берега, виманивши харіуса та райдужку. А от потім мій суперник впав у ступор – ранковий дзвінок із дому вибив його з колії.
Щось таке зі мною було у п’ятницю. Майже годину Андрій просто полоскав мухи, але добитися якогось адекватного результату не зміг. Ще кілька риб зробили його протокол напівпорожнім. При тому, що залишалися незаймані місця, де можна було б спробувати удачу.

Спостерігаючи за Андрієм, я не міг не зауважити того, як бігав по своєму пулі Рома Михайлюк. Раз по раз він ніс підсак до Ганни. То він нагадував мушкетера, який робив випад, то пастуха, який шмагає норовливого бичка. Хоч відстань була досить пристойна, але мені здавалося, що Рома не робить жодного зайвого руху, хоч його маневри не переривалися. У підсумку, він зловив 13 риб, і таким чином виборов собі перше місце, залишивши мене на другому.
Інші учасники також відловилися дуже непогано, здається, нулів не було. А Ганна взагалі зловила форель на 39 сантиметрів, що є абсолютним рекордом усіх змагань. До цього найбільші риби вдавалося зловити мені та Максу на минулорічному чемпіонаті – то були харіуси по 36 сантиметрів.

За підсумками двох етапів я лідирував, але Рома набрав такого ходу, що стало ясно – він свого не відпустить. Тепер на нас чекав обід і швидка передислокація на іншу річку…

Далі буде…