Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Дорога забрала 5 годин і кілька кілограмів нервів. На позашляховику ще можна було якось їхати, а от легковій доводилося то виринати, то потопати. Величезні ями, наповнені коричневою водою, не закінчувалися ні на метр. Але попереду височіли засніжені гори, настільки величні, що переповнювали дух. Праворуч, у каньйоні, шуміла річка. Не дуже велика, але горда і, мабуть, щаслива…

Зі Львова вирушили ще вдосвіта, двома машинами. Проїхавши поля, насичені густим туманом, зупинилися перед Рогатином, на заправці. Випити чаю-кави і почекати наших компаньйонів. Володя-старший і Володя-молодший з самого ранку мали нагоду повеселитися з Сашою і Мішою – двома каламбуристами. У нас з Арсеном і Ганною теж було весело. Єдина проблема, Арсену треба було швидко вертатися назад, тому ми дорожили кожною хвилиною.

Біля Франківська мали зустрітися з Дмитром Петруняком та його бригадою, а звідти вже всім разом їхати в ті самі засніжені гори. Але зустрічі не відбулося – зібрати усіх франківчан вдалося не скоро, тож ми вирішили познайомитися з Бистрицею Надвірнянською – красивою рікою, яка, однак, була доволі каламутною.

Маючи в кишені годину часу, я перевдягнувся і спробував прочесати німфою кілька перспективних точок. Арсен з Ганною тим часом з берега ловили на суху.
Результат що в них, що в мене був ідентичний – риби ми не бачили і не чули.

Нашвидкоруч перекусивши, ми таки зустрілися із франківцями та вирушили далі. Дорога ставала все гіршою, хатинки на узбіччях все старішими, а місця все дикішими.
На схилах гір лежав сніг, який навіть і не думав танути, нагадуючи про те, що зима усе ніяк не закінчиться. З боку гір по-весняному дзюркотіли невеличкі струмочки, наповнюючи ріку.
Дорога звернула у гори, але десь посеред останнього села автівки зупинилися і усі вийшли на розмову. Очікуючи «головного» ми познайомилися з місцевими ентузіастами, які вже мають чим похвалитися. Риба, за їхніми словами, в ріці є, причому велика – як харіус, так і форель.

А є вона тому, що хлопці дуже активно ведуть боротьбу з місцевими та приїжджими браконьєрами. Однак, цього мало. Як сказали наші нові знайомі, вони хочуть після себе щось залишити. А вже серйозний аргумент.

Коли зібралися вже всі, наш кортеж залишив межі села і вирушив вгору. Їхалося складно, легкові машини відстали і ми вже почали думати, чи не варто вернутися і витягати наших друзів.
Добрих півгодини ми добиралися до галявини, яка була визначена пунктом збору. Нас зустріли місцеві єгері, які палили багаття у мурованому мангалі і запрошували до столу. На щастя, усі машини добралися до місця без пригод, а тим часом Арсен і Ганна вирушили на річку, бо часу залишалося обмаль.
Коли ми сіли за стіл, були приємно вражені рівнем та якістю прийому. Гостинно і душевно хлопці пригостили нас чудесними домашніми стравами – маринованими білими грибами, гарячою грибною юшкою, печеною картоплею, шашликами з решітки, відбивними та іншим м’ясивом.
Наливали неповторного домашнього трунку найвищого ґатунку. Міша, який приїхав з кислою фізіономією, уже за 20 хвилин активно перетворював свою печінку на фуагру і муркотів: «Радий знайомству!».

Прийшов Арсен з Ганною. Втішили нас – на суху вийшла форель, але від несподіванки рука смикнулася трішки раніше. Але сам факт надихав. На жаль, Арсену та Міші довелося повертатися додому. Провівши наших друзів, ми повернулися до столу і включилися в дискусію, що власне й привела нас сюди.

Зважаючи на те, що в Україні риболовля безкоштовна, виписувати ліцензії, як це прийнято в цивілізованому світі, не можна. Однак, за рахунок «доброчинних внесків», які порядні рибалки виплачували б за проведений час, можна було б якісніше контролювати територію та дбати про збереження і примноження рибної популяції. Звичайно, уся ця процедура має співіснувати із принципом «зловив – відпусти» і гачками без борідок.

Такі ідеї були прийняті позитивно. Однак, слід зробити ремарку на те, що необхідні бесіди і з аборигенами. Їм слід пояснити, що річка з рибою принесе їхньому селу постійні доходи від зеленого туризму. Адже приїжджим треба буде десь жити, щось їсти.

Окрім цього, непогано могли б заробляти гіди, які показали б, «де живе метровий струг», навіть якщо такого і нема. До того ж, візьміть до уваги сезон ягід-грибів, якими теж не проти поласувати приїжджі туристи. Таким чином, із цього забутого богом села, цілком реально можна зробити привабливу територію. Адже порожня річка призведе до стабільного занепаду, що й відбувається зараз із середньо статистичним українським селом.

Обговоривши основні нюанси майбутньої співпраці, ми вирішили спробувати себе на ріці. Ганна залишилася, а ми вчотирьох перевдяглися і спустилися до ріки. Я шукав яму, тому просто пішов вниз по течії, у пошуках пристойного місця.

Пройти довелося чимало, аж поки не знайшов те, що шукав. Стрімка скеля із гостроверхими соснами нависала над лагуною, щоправда, не блакитною. Вода в ріці не була чистою, очевидно, від того, що почав танути сніг. Течія в ямі повільно несла мої мухи, але жодних натяків на клювання не було. Я розчинився. Просто завмер і заплющив очі. Чи то мені так добре стало від самогонки, чи то від тутешнього повітря, але рухи стали автоматичними і беззмістовними.

З такого стану мене вивело реальне клювання. Я відчув легесенький дотик до мушки і на автоматі так само легко смикнув кінчиком вудки. Невже?! На поверхні затріпотіла риба. Не встиг її ідентифікувати, бачив лише, що вона довга. Схопився за підсак, але навіть не зняв його зі спини. Риба зійшла, виштовхавши з мене подих відчаю. Пронизавши німфами яму ще хвилин 15, вирішую спуститися трішки нижче – якщо знайду ще одне місце, то половлю, якщо ні – повернуся сюди. Місце знайшлося метрів за 200. Рукав ріки впадав в основну течію. То не була яма, але доволі приваблива територія.

Перша ж проводка закінчилася ударом і вже за мить, красива форель позувала фотоапарату.

Відпустивши рибу, я повернувся на яму, але там вже зустрів Сашка, який намагався обловити попередні приямки – марно, риба не брала.

Тож ми вирішили повертатися. Однак, дорога, за нашими підрахунками, знаходилася значно вище – вилізти на неї було складно.

Побачивши якусь стежину, ми видряпалися туди, а потім лемзали по коліна в снігу аж до самої машини.

Розпрощавшись із новими знайомими та обмінявшись контактами, вирушили додому. Із надією та сподіваннями на те, що бодай десь, нехай глибоко в горах, у нас буде можливість повноцінно порибалити та відпочити.

Дякую усім франківцям за зустріч. Вірю, що вона була не остання.

2015 рік став багато в чому новаторським. Саме цього року я відкрив для себе нахлистову щуку, трофейну марену і підуству, познайомився з панонською плотвою. Завжди можна половити і в Карпатах, але як виявилося, буквально під носом є ще чимало місць, де можна повправлятися з мухами і упіймати щось нове – судака, окуня, карася чи навіть підлящика. У нахлисту завжди знайдеться щось таке, що здивує і потішить. Тим то він і цікавий.

Минулого тижня я відкрив для себе бурштинський канал. Почну з мінусів. Там людно і брудно. Людно тому, що вода у каналі тепла, відповідно, риба активна і ловиться цілорічно. А брудно тому що людно. Прибрати за собою сміття для нашого брата дуже важко – краще залишити все на березі. То тут то там бовтаються пляшки, продуктові обгортки та інші побутові відходи. Поруч траса Львів – Івано-Франківськ, відповідно, досить шумно. На обрії ще видніються труби, з яких регулярно димить. Не дуже перспективна картина. Але тим не менше, вистачає і плюсів.

Риби в каналі досить багато, інакше не було б стільки рибалок. Крупні екземпляри, очевидно, стоять на глибині, посеред водойми. Ближче до берега збирається дрібнота. Якщо скласти усе докупи, вийде, що в каналі живуть: окунь, судак, сом, канальний сом, плотва, краснопірка, карась, короп, лящ, підлящик і товстолоб. Щуки чомусь нема.

Якщо не вдаватися у стереотипи, то більшість представників каналу можна ловити на муху. Звичайно, багато в чому нахлист поступатиметься спінінгу чи фідеру, але якщо не ставити собі за мету натовкти відро риби, а просто провести цікаво час і розширити свої знання, то це місце просто ідеальне. Так само воно допоможе у розвитку тим, хто хоче пристосуватися до німфового методу. На каналі можна ловити не лише зі шнуром, тобто методом короткої чи довгої німфи, але й французьким підліском. Повірте, відчуття будуть неабиякі!

У свій перший виїзд на канал, не маючи ніякої підготовки і використовуючи звичайні карпатські снасті та мушки, мені вдалося упіймати 25 окунів та 8 судаків. Тому вже через тиждень я їхав на Франківщину із бажанням не погіршити цей результат.

Цього разу нас було четверо – до Ганни та Юри додався ще один Юра. Наше минуле місце було зайняте, тож поки з’явилася нагода ми окупували сусідню територію, трохи нижче по течії. Юри відправилися в різні боки досліджувати нові місця, ми з Ганною залишилися. На німфу одразу ж узяв окунь, потім ще кілька. Але доволі регулярно я відчував неокуневі доторки до мушок і зрештою таки витягнув хулігана на берег. Ним виявився підлящик, який дуже мене потішив.
Не розміром, звісно, а самим фактом. Ще кілька мені зійшло – очевидно, німфи були для них трохи завеликі. Мабуть, пішла і ціла зграя, бо проводки перетворилися на порожнє полоскання водяного простору.

Вирішую покидати стрімера і одразу ж ловлю окунця – він узяв на перевірену приманку: помаранчево-чорного вулі-багера. Раніше я ловив на нього матросиків на лісових озерах. Але після нього знову тиша.

Переміщаюся ближче до Ганни і там попри берег ловлю двох карасів, кілька окунів і маю схід чогось куди цікавішого. Це щось вхопило німфу і реактивно змилося в глибині – я навіть не встиг підняти вудку. По враженнях – щось схоже на коропа або більшого підлящика.

Зрештою, зловивши ще кілька окунців, вирішую скласти німфу і переключитися на стрімер. Посунувши Ганну з її місця, буквально вже на другому закиді на тамдемного стрімера у стилі мило-дурдило мені хапає маленький судачок.

Досить довго довелося чекати на інших судаків. Але зрештою, виловлюю другого, який узяв на таке ж мило-дурдило, але вже в одиничному екземплярі. Цей був куди більшим, в районі 35 сантиметрів. Проводка, як і минулого разу, доволі швидка, майже без пауз.

Специфіка течії вимагає від стрімериста певних моментів. Бажано закинути якомога далі, після чого треба чекати секунд 30, поки приманка повністю ляже на дно. Після цього можна починати проводку. Добре, що дно там більш-менш чисте, принаймні я відірвав лише одного стрімера, та й того, під берегом.

Коли стемніло, в очікуванні підходу судаків під берег, я зайняв минулотижневу точку. Але зараз ловити там не вдавалося, бо позаду височів чийсь фідер, який неодмінно постраждав би від шнура з важким стрімером. Я вже переключився на приманки з важкими вольфрамовими головами, щоб буквально борознити дно. Довелося робити перпендикулярні закиди і тягнути стрімера до себе, щоб не заважати іншим рибалкам. У час повної темряви, мені вдалося упіймати ще двох судаків того ж розміру – 35 сантиметрів. Їх зацікавив важкий чорно-зелений вулі-багер.

І все ж я розумів, що мої стрімери потребують тюнінгу, зокрема в кольоровій гаммі. Зважаючи на те, що Ганна успішно ловила судаків на силікон фіолетового кольору, ми з Арсеном, уже в неділю, серйозно зайнялися в’язанням канальних стрімерів спеціально під судака. Так були створені приманки в рожево-фіолетових тонах і максимально підвантажені не лише найбільшими вольфрамовими голівками, але й вольфрамовим дротом…

Ось чим закінчилися наші в”язання: спершу німфи, потім стрімери:

Світлофори і білі ред-таги. На них ловилися окунь, карась, підлящик і судачок минулого разу

Щось схоже на стрімер, що імітує їстівний силікон “сатурн”

Дуже важкий стрімер з оранжевою точкою атаки

Ще один важковаговик із фіолетовою точкою атаки

Фіолетово-рожевий важкий стрімер з примочками: спинка з “павутинки” і обмотка з пера курки

Канал, ми знову їдемо до тебе!

Десь із середини літа мене бентежила слабка активність харіуса у наших річках. Його кількість зменшилася порівняно із минулим роком – принаймні такий висновок я робив судячи із улову. Що вже говорити, якщо на козирних точках, де раніше тримався крупний харіус, зараз навіть бистрянки не було. Тому на мене й нахлинули депресивні думки щодо зникнення риби з річок. Але якась надія зажевріла після зустрічі з науковцем, який повідав нам про те, що харіус може впасти у стан анабіозу на кілька місяців.

Те, що харіус мігрує в інші річки, стало ясно ще торік, коли мені вдалося упіймати трохи менше трьох десятків пирів за доволі короткий проміжок часу. Просто в інший час на цій ріці харіуса значно менше. Це все припущення, звісно, але наразі я дотримуюся такої думки. Щодо глибоких ям – тут я вже вірю на слово науковцям і спеціалістам. Ну, а відносно третього пункту, то такий висновок можна зробити із минулорічних спостережень. На багатьох точках, де харіус тримається у теплі місяці, взимку його не вдається вистежити. З цього робимо висновок – його там нема. Натомість у точках з правильною течією та джерелом кисню він є, при чому у достатній кількості.

Звичайно, ці всі теорії, мабуть, ніколи не знайдуть стовідсоткового запевнення, адже ми не можемо залізти рибі в голову. Попри це, у неділю, мені вдалося докласти чергову цеглину до стіни підтвердження цих теорій.

Як і в суботу, на риболовлю вирушив з Гудзями. Вони, однак, вирішили не рибалити, а погуляти горами. Я ж розклався і вийшов до ріки. Вода була практично кришталево-чистою, рівень цілком нормальним, як для останніх років, погода добра – сонячна і тепла. Єдине, що могло звести нанівець усі мої сподівання, це сильний вітер. Шквальні пориви дали мені ясно зрозуміти, що ловити на французький чи словацький підлісок ну ніяк не вийде. Довелося ставити котушку із німфовим шнуром – тим самим, на який я ловив в суботу окунів.

Монтаж цієї снасті наступний: двоколірний шнур SA Nymph 4-го класу із чітко вираженою «головою», що дозволяє робити більш акцентовані закиди навіть під час поривів вітру; до петельки кріпиться 40-сантиметровий плетений індикатор від Hends; до титанового колечка на кінці індикатора вже прив’язується лідер із тіпетами. Ще одна важлива деталь – в районі титанового колечка просто необхідно було приладнати додатковий одноразовий індикатор від Wapsi – інакше я б не зміг зробити адекватну проводку.

Щодо мух, то треба було насамперед з’ясувати, в якій площині харчується риба. Однак і тут були свої нюанси. Зважаючи на те, що я змінив чіткий контроль на фактично мертвий дріфт приманок, ставити мушки із важкими голівками не було смислу. Тому на низ я поставив імітацію хробачка, що був підвантажений лише свинцевим дротом, підвісною мушкою стала звична сирітка, а на верх я поставив експериментального «купер джона» на 18-у гачку. Ніколи раніше на неї не ловив, але зараз вирішив спробувати.

Таким чином я отримав доволі легку оснастку, що мала б повільно топитися на повільній течі. Пару хвилин знадобилося для того, щоб звикнути до поривів вітру і визначити першу лінію проводки. Просто я не люблю хаотично розкидати мухи. Починаю зазвичай просто під ногами, а потім обловлюю нові горизонти. Таким чином можна визначити – як саме далеко від берега тримається риба. Нема смислу одразу ж заходити у воду і кидати німфи у найбільш перспективне місце – воно якраз і може виявитися порожнім, натомість риба стоїть там само де ноги нахлистовика.

Коли ж я розібрався з вітром і визначив перший горизонт проводки, не забарився і результат. На розвороті мух узяв харіус – цікаво, що вистрибнув він до самої поверхні і вхопив того самого «купер джона». Це одразу наштовхнуло мене на думку, що пир міг би і на суху ловитися, якби не було такого вітру.

Йдемо далі – трішки правіше від першого удару, але на тому ж горизонті, узяв другий харіус. Цього разу він спокусився на підвісну сирітку. Третій уже скуштував світлофора, якого я поставив замість хробачка. Цікаво виходить – риба не тримається дна, а шукає усе, що пливе – байдуже на якій площині. Отже вона активна і перебуває в добрій формі. Самі ж харіуси своїм натхненним опором це доводили. Їх і приводити до тями не доводилося – видно, що усе з ними в порядку.

Заради інтересу я вирішив прогулятися вниз по течії і перевірити, чи є риба на місцях літнього скупчення. За годину холостих проводок стало ясно, що нема (або я погано ловив). Це вкотре доводило теорію локалізації харіуса узимку. Повернувшись на першу точку я упіймав ще три харіуса – двох на сирітку і одного на «купер джона». Цікаво, що риба трималася на одній точці, буквально на трьох квадратних метрах, тоді як ані нижче, ані вище, її не було (або я погано ловив). Натомість улітку чи навесні, харіус тримається на значно розгалуженішій території.

Риба проявляла активність рівно до того моменту, поки було сонце. Тільки-но воно почало падати за гору, харіус наче щез. Тому довелося пакувати манатки і бити байдики, чекаючи на повернення з гір Юри і Ганни…

Романтичний вигляд на канал

До каналу в Бурштині я ставився доволі скептично. А все тому, що доля туди не закидала. Однак, так сталося, що мені терміново слід було виїхати на природу, якраз і Юра Гудзь запропонував скласти компанію. Що таке бурштинський канал я не знав. По дорозі, до речі, новій і без ям, Ганна просвітила мене – це фактично тепла ріка, на якій завжди є купа народу. Народ там практично живе – ловить зранку, вдень, ввечері, а також уночі. Щодо риби, то там є окунь, судак, лящ і ще всякого біляччя. Юра ж спокушав мене спробувати у дії довгу німфу. Я не опирався.

Адекватна снасть на судака 🙂

Мене манив судак, але я розумів, що дістати його нахлистом майже нереально. По-перше, я ще ніколи не ловив судака, тож поняття не маю що йому подобається, а що ні, а по-друге, він, судячи з усього, сидить на ямах, до яких мені стрімера не докинути. Тому думав, що зроблю ставку на окуня, а там побачимо. Власне, стрімерна палка склала компанію німфовій у багажнику.

Стандартний розмір на каналі до виходу в “море”

Зі Львова ми виїхали в 11-ій ранку і вже за півтори години зупинилися на точці, де було найменше рибалок. Дзінь-дзінь-дзінь… Бух! Дзінь-дзінь-дзінь… Бух! Може тутешня риба і звикла до цих звуків, а от мене вони дратували. Там і сям щохвилини дзеленькало – то сигналізатори давали про себе знати, а коли годівниці з кашами падали у воду, то це чули за добру сотню метрів. Рибалки сиділи дуже щільно, у кожного з них було з півдесятка донок. «Глухо!» – сказав один з них, показавши на відро з-під снєжки, де повільно подихало десятка з два карасів в районі 200 грамів. Це улов за добу. Спершу я не вірив, що люди тут ночують, а потім таки переконався, що це правда.

Світлофор у роботі

Нас було троє, а місця мало. Ми розташувалися біля якогось залізяччя, що іржаво визирало з води. Поки Юра і Ганна збирали спінінги, я розклав свою звичну німфову вудку і приладнав до неї котушку із німфовим шнуром, а також пластиковим індикатором. Побачивши воду, вирішив, що ловитиму на довгу німфу, змінивши контроль мух на дед-дріфт. Логічно, що однією з німф стала імітація хробака. На підвісну поставив червоно-чорно-фіолетового світлофора.

Для початку треба було призвичаїтися до течії, зрозуміти яка на каналі глибина, а також що є на дні. Хвилин за 20 стало ясно, що дно доволі чисте, глибина велика, а течія одноманітна. От і перший окунець – дрібний, але приємний. Вхопив світлофора і витріщається на мене. Ледь не одразу ж Ганна ловить 40-сантиметрового судачка на фіолетового силікона. Я ж впираюся в мухи і невдовзі додаю ще одного окуня. Ганка відповідає своїм окунцем. Це був її єдиний окунь – за ним на силіконові приманки вона витягнула 10 судаків. Я ж зрозумів як і на що треба ловити окуня. Один за другим вони хапали світлофора, зрідка куштуючи інші німфи.

Перші судаки пішли і в Юри – також на силікон. А після чергової проводки і удару стало ясно, що на німфу спокусився не окунь. І справді – дрібний судачок борсався на світлофорі!

Я його відпустив і почав обловлювати дальню територію, щораз ставлячи важчі мухи. Усе ж, зачепити дно мені не вдалося. Коли кількість окунів дійшла до 24, я вирішив міняти стратегію.

Окунці не давали сумувати

Дуже вже хотілося спіймати більшого судака. Пішов до машини, розклав стрімерну палку і випросив в Юри коробку з приманками – свою я не взяв. Око впало на маленького вулі-багера із кислотним салатовим хвостом, зеленим тілом і симпатичною білою обмоткою із, очевидно, страусячого пера.

Перший судак на стрімера!

Стрімерного досвіду у мене не багато, тим паче, якщо ми говоримо про судака, якого я ніколи не ловив. Але коли Юра витягнув свою останню рибу, я помітив, що його силікон зеленого кольору. Саме тому вибір упав на стрімера у зелених тонах. Уже починало темніти, а я намагався зрозуміти, як можна опустити стрімера на дно при такій течії. У мене стояв тонучий підлісок, але це не допомагало. Єдиний варіант – кидати стрімер вниз по течії і проводити його попід берег. Це стало можливим після того, як наші сусіди спакували свої донки і поїхали геть. Яким же було моє здивування, коли після другої чи третьої проводки шнур зупинився різким ривком. Є! Активному опору риби протистояло моє натхнення і розуміння того, що я упіймав судака на стрімера!

Радості більше ніж риби 🙂

З кожною хвилиною на канал опускалися сутінки, а єдиним джерелом світла став місяць та зірки. Та ніхто і не думав вилазити на берег: судак підійшов до берега і хапав усе, що плило перед його носом – тобто мого стрімера. Три поспіль судаки і один окунь, пауза, іще два судаки, пауза, іще один судак і нарешті обрив стрімера об спінінг Юри.

Нічні мисливці

Зрештою, того і так було досить. У повній темряві ми вийшли до машини і почали збиратися. Хто б міг подумати, що на нас чекає такий дивовижний день?

Три роки тому, тут, на блозі, я написав фантасмагоричне оповідання під назвою “Горе нашим горам”. Звісно, мені далеко до Нострадамуса і йому побідних, але сталося так, що останній абзац вийшов на диво точним. Природа таки помстилася людям, забрала все, що можна забрати.

Усе почалося влітку, коли аномальна спека висушила річки. Зважаючи на те, що падав рівень води, сама вода максимально швидко нагрівалася. Її температура вже доходила до граничного рівня виживання – рибі стало, м’яко кажучи, не по собі, і вона почала боротьбу за реальне виживання. Люди їй допомогли «вийти сухими з води», ну, ви розумієте про що я. Не маючи можливості сховатися у звичних місцях, харіус став легкою здобиччю місцевих умільців, які отримали нагоду поживитися, не прикладаючи зусиль. Таким чином певний відсоток червонокнижного харіуса зник у невідомому напрямку.

Йдемо далі. Тим, кому пощастило уникнути близького контакту з місцевими, на мою думку, просто задихнувся від спеки і браку кисню. Ті, кому я сповістив цю теорію, навели контраргумент – якби риба здохла, усе дно було б засіяне її трупами. Але у мене є контртеорія. Від точки відліку візьмемо середньостатистичну ніч. Отже, вночі риба почувається комфортно, вода відходила від спеки. Зранку харіус проявляв активність, харчувався і себе показував. Ближче до обіду вода знову починала нагріватися, відповідно, риба ховалася в затінок. Під вечір, коли вода ставала ледь не гарячою – харіус ставав млявим і втрачав залишки сил. Дожити б до ночі! Але це вдавалося не всім. Коли сідало сонце, велика кількість передсмертного харіуса могла просто перестати боротися за життя, здаватися і плисти за течією! Звісно, що цього ніхто не бачив – ніч же на дворі.

Дехто каже, що харіус свідомо залишив незручні місця і поплив у пошуках холодної води. Але куди?! Така ситуація була всюди. Порятунок могли надати хіба що холодні струмки, збагачені киснем. Але і таких практично не залишилося. Вони теж практично пересохли. Тому у теорію «риба поплила у пошуках кращої долі» я не вірю.

З чого взагалі у мене такі думки виникли? Ну, власне, першим тривожним дзвоником стали змагання. Якщо зранку риба ще сяко-тако ловилася, то ввечері було дуже слабо. Потім вона взагалі стала траплятися епізодично. Потім її зловити стало складно. Потім річка перестала подавати ознаки життя. Я чекав на осінь. Коли підуть дощі, рівень у річках підніметься, вода охолоне. Сподівався, що риба або оклигає, або повернеться на свої звичні місця. Але натомість виявилося, що стало ще гірше. Починаючи з кінця серпня, я був на умовних річках X та Y п’ять разів.

Почалося все з того, що замість харіуса можна було реально зловити багато трофейної підустви. Але для цього треба було мати потужну вудку і витримати її пориви. Мені цього не вдалося – спершу я спустив півдесятка крупних екземплярів, витягнув лише шостого, але не дуже великого. Сам же харіус ловився слабо. Потім було ще кілька виїздів, але результати і надалі не тішили. Харіус траплявся періодично і в малій кількості. Тобто його можна було зловити, але з прикладення максимальних зусиль. І щоразу ставало все гірше і гірше. Минулого тижня я провів день на місці, де ще торік риби було повно. Може не такої великої як на Сяні, але було багато! Годин за шість з горем навпіл умовив лише два хвости…

Останньою краплею стала недільна поїздка в Карпати. Навмисно їхати на «точку» де харіуса ніколи не бракувало і де він ловився в будь-який час, у будь-яку пору року, і за будь-якого стану води. Почалося все не погано – на «сирітку» узяв хороший екземпляр. Чекаючи на продовження я обловив територію всіма можливими способами, але не заробив і натяку на клювання. Нижче узяв ще один харіус, такого ж розміру. Ще нижче – третій, теж крупний. Але я говорю про точки, де раніше були десятки, а може й сотні риб. Зараз же – банальний ігнор. Попри те, що літало чимало комах, поверхня води оживати не поспішала. Пройшовши назад і вверх по течії, мені вдалося упіймати ще двох харіусів, але ж тут йдеться про безліч перекатів і перспективних точок. Це ненормально! Не може такого бути, що на одній точці харіус цікавиться кормом, а на десятьох інших – ні!

З цього я роблю висновок, що риби просто нема. На мою думку, влітку сталася екологічна катастрофа, такий собі харіусний геноцид. У результаті цієї події відсотків 90 тутешнього харіуса банально зникло. Ми поверталися додому просто пригнічені. Рівень депресії зашкалював – виходить, що нам більше нема куди їхати на вихідні. Виходить, що ми залишилися без свого дорогого друга, який зник безвісти…