Блог двох мухарів

УЛН-АРЕА-2021: примхи вінницької форелі

Ареа-турнір УЛН напевно мої улюблені змагання. За драйвом і динамікою вони дадуть фору усім іншим, що розбиті на кілька днів. Тут же треба сконцентрувати всі сили і боротися до останньої секунди. Озеро «Аквамарин» біля Вінниці для цього ідеально підходить. Різні пули, різна риба, різні вподобання – постійно треба щось вигадувати, експериментувати і бути в тонусі. Якщо хтось отримує задоволення від риболовлі, що вичавлює всі соки – то ареа-змагання це саме те, що треба.

До завершальних змагань в році я почав готуватися практично відразу після Сухої мушки. У мене був добрий місяць на те, щоб наповнити коробки мухами і потренуватися на різних ставках поблизу Львова.
Фактично, я мав три повноцінні тренування на воді, де перевіряв найрізноманітніші варіанти оснасток та комбінацій з мухами.

За цей час я вирішив сконцентруватися на п’ятьох вудках. Перша – це традиційний карпатський євронімфінг з двома німфами та підвісною мокрою ред-блек-зулу. Логіка зрозуміла – спершу треба було перевірити наявність риби «під ногами», щоб не злякати її, коли тягнутиму форель з середньої та дальньої дистанції.
Друга – три мокрі мухи на інтермедійному шнурі. Ця оснастка блискуче показала себе під час тренувань і я покладав на неї величезні сподівання. Третя – тонучий шнур і три блоби. Блоби – це традиційні мухи для ареа змагань, що виготовляються зі спеціальної синелі, інколи з пінковими циліндрами, інколи з вольфрамовими головками. Завдяки кислотним кольорам, такі приманки активно приманюють рибу.
Четверта – це вертикальний німфінг зі шнуром. Смисл наступний: зверху монтується максимально плавуча суха муха (або парашут з величезним шматком пінки або базер з такою ж пінкою), яка відсотків на 20% виконує роль, власне, мухи, і на 80% є тримачем для двох дрібних німф. Вони зависають в товщі води (або одна падає на дно) і після повільних стріпів рухаються у вказаному напрямку. Риба дуже полюбила такий стиль і здорово ловилася на тренуваннях. Нарешті, п’ята вудка – це різні комбінації егг-ярнів, стрімерів, міні-лічів, а також мопів, вони ж «швабри».
Спеціально для цих змагань ми з Арсеном приготували чимало таких мух. Робити їх дуже просто – до гачка з головкою прив’язують шматочок швабри і далі роблять торракс з даббінгу. Муха, зазвичай, уловиста, але можуть бути труднощі з обережною рибою.
Не рідко вона просто кусає за кінчик швабри, даючи відчуття клювання, але з холостою підсічкою на фініші. Так само досить часто риба просто «доганяє» цю муху, кусаючи її по 4-5 разів за проводку.
Про запас у мене були базери, аппс-ворми, імітації мотиля, найрізноманітніші стрімери тощо. На змаганнях треба бути готовим до всього.
Загалом я повіз з собою 12 флай-боксів, які зручно вмостилися в чудовий переносний ящик. Окрім всього іншого на ньому можна зручно сидіти, економлячи сили в спині.

Зважаючи на те, що участь в змаганнях вирішило брати 8 учасників, господарі озера виділили нам досить велику територію, розділивши її на 8 пулів. Таким чином, кожен мав ловити на кожному з пулів. В принципі, все мало б бути справедливо – придумати ще чесніший варіант, напевно, нереально.

До Вінниці ми вирушили вже традиційним бусом, із водієм Андрієм. Дорогу він знав добре, бо вже возив нас у минулому та позаминулому роках. Севастьян з Глібом розташувалися на задніх рядах, Арсен, Сова і Макс гульбанили посередині, я розмістився попереду, біля водія. Наша подорож, як завжди була весела і запальна, з різними пригодами. На щастя, вдалося уникнути блок-постів з перевірками. Ми усі вакциновані, а Андрію зробили тест, щоб не мати жодних клопотів під час контролю.

Коли ми прибули на місце, нас вже зустріли Артем Халявка, який долетів з Кропивницького за три години і Саша Дробот, який приїхав з Чернівців із дружиною та двома песиками. За кілька хвилин приїхав і Андрій Скворчинський з Оленкою та Женьою, але без Миколи Степанова – він банально проспав (аби не ламати графіки, його замінив Сєва Богач). Приїхав і Юра Джура, який зголосився виступити шеф-поваром нашого заходу, тож він відразу виставив кавову машину і почав накривати на стіл.

Добрих півгодини я складав вудки та прив’язував мухи. До свого стартового 8 пулу носив їх по черзі – усе барахло просто не вміщалося в руках. Нарешті, усі розташувалися на своїх секторах і суддя дав команду починати. Вже згодом стало ясно, що 8 пул – найважчий з-поміж усіх, оскільки тут не було високої концентрації риби, а її розмір значно переважав форель з інших секторів.
Під ногами я не зловив нічого, тому перейшов до німф з пінковою мухою. Дуже швидко отримав агресивне клювання, швидко підсік і навіть секунду потримав досить крупну рибу. А коли витягнув снасть, побачив що середня муха зникла разом з повідком. Це мене засмутило, адже я купив свіжий флюр Sunline 0,18 і дуже надійно монтував вузли. Як же так? Більше того, невдовзі я отримав такий же трафунок, але вже з блобом – знову обрив. Для мене це був шок. Зважаючи на те, що інші учасники час від часу щось тягнули, я ризикував завершити перший тур з нулем. Не пощастило і тоді, коли я нарешті засік рибу і тягнув її до підсака – схід. Я намагався не падати духом, бо це лише початок. А також подумав, що тепер усім іншим доведеться половити тут рибу. Цікаво буде побачити їхні результати. Як у підсумку виявилося, на 8-у пулі дотягнули рибу до підсака лише двоє – Андрій і Саша. Усі інші також зазнали невдачі.

Формат змагань був складений дуже мудро. Підрахунки проводилися за підсумками чотирьох етапів. У кожному етапі – по два тури. Таким чином, в кожного є шанс реабілітуватися на іншому пулі. Відповідно до жереба, я перейшов на 4-ий пул і відразу ж упіймав форель євронімфінгом. Невдовзі взяв іще одну, але не можна сказати, що риба проявляла якийсь особливий інтерес до моїх мух. Тож перший етап я завершив на четвертому місці. Ну, могло бути і гірше.

Перший тур другого етапу я розпочав на козирному 1-му пулі. Напевно, з усіх точок, саме тут найбільша концентрація риби. Вона активно тероризує мухи, не завжди засікається, але розслабитися не дає. Аби трохи деморалізувати інших учасників, у яких ловилося так собі, я на все горло кричав «судддддя!» після кожної зловленої риби. Найкраще у мене тут спрацювала швабра та підвісні німфи. Вистачало і сходів, але загалом 7 риб – це хороший результат. Завершувати другий етап я мав на 5-му пулі. Мені треба було зловити ще трохи риби, аби повноцінно посісти перше місце в етапі. Загалом, я зловив дві форелі – обидві під берегом на євронімфінг і на швабру. Уся інша акваторія мовчала. Але цього мені цілком вистачило – перше місце в етапі.

Нарешті можна трохи відпочити, бо організатори виділили на обід цілих 45 хвилин. Але що то був за обід! Юра Джура встигав не лише консультувати учасників щодо мух та варіантів проводки, але й контролював процес приготування неймовірно смачної, запашної і гарячої юшки. І хоч нам дуже повезло з погодою, все ж відчувалося наближення зими – юшка зігріла і тіло, і душу.
Стіл був заставлений найрізноманітнішими закусками та напоями, хоч мені вистачило горнятко ухи. Треба було поспішати перев’язати снасті. Я виключив з раціону мокрі мухи, які не працювали взагалі, замінивши їх на чорні та білі вулі-багери. Також зробив снасть з двома зеленими швабрами, які давали постійні клювання.

Під час обіду сталася доволі непередбачувана ситуація. Керівництво озера, бачачи що риба не дуже активна, запустила до водойми трохи свіжої форелі з басейнів. По ідеї, свіжа риба мала б трохи активізувати всю рибу в озері і змусити її мігрувати, а не сидіти на одному місці. Про такі речі я чув і раніше, правдивість цього твердження доводять нахлистовики з інших регіонів. Але по факту так не сталося.
Свіжій рибі ліньки було кудись там плавати і когось копати. Вона подумала, що непогано і тут – на першому пулі. Вийшло так – на і без подачок найкращому пулі додалося ще риби. Таким чином, активізувалася акваторія з першого по четвертий пули. Тоді як територія з п’ятого по восьмий пули залишилася в жалюгідному стані.
Арсен, якому довелося ловити на першому пулі без особливих труднощів упіймав 11 риб, добряче половили і його сусіди. Ті ж, хто ловив подалі від барського столу, задовільнилися об’їдками у вигляді одної-двох риб, зловлених із величезними труднощами. Коли ж ми перейшли на козирні точки, у моєму випадку це був третій пул, більшість риби вже була наколена і малоактивна. Довелося постаратися щоб зловити 3 риби.
Поруч ловив Андрій, з яким ми йшли рівно – у нього було дуже багато сходів, а я мав ловити згодом на його пулі. Коли я бачив, що він має стабільну кількість клювань на швабру, кидав стрімери і хапав мопи. Коли в нього переставало брати, я повертався до чорних та білих вуліків. У підсумку, Андрій зловив дві, я три, а ще одна торпеда – дуже крупна форель, просто порвала флюр вже діаметром 0,20 (я вирішив не ловити на 0,18).
Коли ми помінялися – мені вдалося вичавити максимум з другу сектору, зловивши 4 риби. Стратегія полягала в тому, що я ловив на все підряд по черзі, змінюючи ті приманки, які риба вже бачила. Постійна ротація точок закиду, проводки та мух давала результат. Риба відмовлялася їсти одне й теж весь час, треба було її бавити і всіляко догоджати.

Нарешті, залишився останній тур останнього етапу. Як на зло, мені випав шостий пул, де знову ж таки, концентрація риби на квадратний метр дуже низька. Але не залишилося нічого іншого – треба ловити і зловити бодай щось. Я загубився серед таблиць – уже не знав скільки в кого риби і які місця по етапах. Логічно було припустити, що у третьому етапі переміг Арсен, який зловив найбільше риби.
Що в інших я вже не знав. Пул виглядав порожнім за винятком якоїсь божевільної форелі, яка танцювала на хвості, дратуючи всіх навколо. Ясно, що ловитися вона не буде – просто дражниться.

Я перепробував геть усі варіанти, але натяки на клювання були лише під протилежним берегом. Тому мені довелося закидати шнур з мухами якомога далі. Кастинг не моя сильна сторона, а позаду чимало перешкод, тож оверхед виходив не дуже якісним. Допомагав хіба шнур з досить масивною головою, яка летіла наче з пращі. Розкручувати шнур над головою я не хотів – великий шанс того, що мухи заплутаються, а ризикувати часу не було. Тому я намагався просто кидати і шукати рибу агресивними стріпами. Коли залишилася хвилина, про що оголосив Сова, в мене трапилася проблема – я заплутався в шнурі і разів зо 5 не міг нормально кинути.
За 10 секунд до фінішу нарешті вдалося розплутатися, вкласти в закид усі свої сили і запустити шнур максимально далеко. Три секунди, щоб мухи втопилися. Секунда паузи. Стріп. Секунда. Стріп. Секунда. УДАР! Підсічка! «Час!» – крикнув суддя. «Я тягну рибу!» – тепер вже я кричу судді. Відповідно до правил, у мене є можливість витягти рибу, яка була засічена до фінішу. За секунду до фініша. На щастя, мені вдалося благополучно завести її до підсака. Не знаю, вплине якось ця риба на підсумковий протокол чи ні, але для мене зловити форель в останньому етапі було дуже важливо. У двох попередніх турнірах я залишався з нулями в кінці, що дуже сильно впливало на загальні результати.

Тепер можна було видихнути. Завдяки своєму переносному ящику, я не відчував надмірної втоми, як торік, коли просто з ніг валився. Тому спокійно склав усі вудки і котушки, флайбокси і тубуси. На вечері нас чекав запашний шашлик і копчена форель, тож ми змогли повноцінно напхати свої кендюхи та отримати неабияке задоволення від гостинності вінницьких хлопців.

Нарешті прийшов час пожинати плоди. Восьмого місця фактично не було, сьоме зайняв Артем Халявка. Я йому реально заздрив – він ловив одною вудкою, одною мухою і ловив досить добре. В одному з турів він взяв чотири риби. Загалом дуже тішуся за нього – Артем регулярно приїздить на наші змагання не за здобутками, а за атмосферою і компанією. Шостим став дебютант ареа-змагань Макс Кусакін. Можна не сумніватися, що в наступному році він боротиметься за значно вищі місця. П’ятий – Андрій Скворчинський.
Ми тривалий час йшли з ним нога в ногу. Мені здається, що з-поміж усіх учасників, в нього було найбільше контактів з рибою. І він єдиний, за ким я постійно спостерігав. Мені було дуже цікаво поглянути на його тактику, а вона унікальна. Так як Андрій ловив на стрімер, я бачив вперше – тепер і сам додам такий варіант до своїх методів. Велика кількість сходів наражалася на хвацькі удари шнуром по воді – від спокійного та холоднокровного товариша такого рідко коли побачиш. Мене особисто такі моменти дуже розважали.
Четвертим став Гліб Богач. На останньому тренуванні ми з ним влаштували зарубу – він мене розмазав по водоймі – 6:2, 7:3, 2:6 і 2:0. Гліб дуже перспективний нахлистовик, але має трохи недоліків. Зокрема, у чужі мухи вірить більше ніж у свої власні. Сподіваюся, це скоро мине і він зрозуміє, що віра у власну муху – 50% успіхів.

Залишилася трійка призерів. Бронзу виграв Саша Дробот, який залишив перший етап з нулем, довго намагався зрозуміти що і на що клює, але згодом видав три хороші етапи. Особливо останній, коли все озеро тільки й чуло, як він тягає риби на першому пулі.

Ну а далі найвеселіше. Коли я зрозумів, що залишилося лише двоє, то все стало ясно. З моїм то фартом, я знову буду другий. Так і сталося – за балами в нас з Арсеном повна рівність, тому в хід йдуть додаткові показники – в мене 19 риб, в нього 21. Тому всі вкотре поржали з мого другого місця, ну а Арсена, звісно, привітали з перемогою. Торік була така сама ситуація – він з Ганною набрав однакову кількість балів, але за додатковими показниками поступився. Тепер доля повернула йому борг. Цікаво, що його виручила єдина риба в останньому етапі, яку Арсен зловив на суху муху. Якби не ця форель, не факт, що Арсен був би в призерах. Ну, кума я звісно щиро привітав. Приємно хоч і те, що ловив Арсен на мої мухи, спеціально для нього зв’язані і дбайливо поскладані в коробку.

Таким чином, я повіз додому вже третє срібло підряд у цьому році і вже друге, здобуте на ареа-турнірі. За підсумками 2021 року, у кожному з чотирьох змагань, я вигравав медалі – одну бронзову і три срібні.
Ніби воно з одного боку і не погано, бо стабільно, але золото Ліги все ще залишається для мене не досяжним.

Кубок Сухої Мушки 2021: мутні сухарі

По добрій традиції – жодних тренувань перед турніром. Так, я їздив на ріку за три та за два тижні до змагань, зробив певні висновки. Найголовніший з них – будуть нулі, при чому багато. Справа в тому, що річка кардинально змінилася, популяція форелі розвинулася, а харіус ховається на дні і не дуже активно ловиться. При чому, така ситуація не лише на цій ріці, а взагалі, зокрема й в Польщі. Відповідно, треба буде не мало попрацювати, щоб переконати рибу піднятися за мушкою. Але, як добре відомо, риба змінює свої вподобання щогодини, тому розраховувати на здобуту інформацію за два-три тижні до змагань нема жодного смислу.

Я виїхав зі Львова в четвер ввечері, з надією встигнути на Максові стейки. Садиба Михайла Яковича, з яким ми домовилися про базовий табір для учасників, вже вирувала від гостей. Хтось готував м’ясо на мангалі, хтось травив байки за столом, хтось розливав по чарках.
Дружні обійми від людей, яких давно не бачив, зігріли та звеселили – я одразу ж поринув у нашу дружню атмосферу. Вдалося розслабитися від напруженого тижня і робочих буднів.
Вдалося відпочити тілом і душею. А згодом, міцно вкутатися в спальник і заночувати в хатинці.

На ранок треба було зустрічати учасників та гостей і селити їх по хатах. На жаль, умови не дозволили усім вміститися на одній території, тому комусь довелося жити через дорогу, а інші хлопці замовили собі більш комфортабельну садибу неподалік.
І все ж, за принципом ціна-якість садиба Михайла Яковича виправдала усі сподівання. Це стосується як проживання, так і харчування. Усього за 200 гривень учасники мали по два смачні і ситні обіди та вечері, ще й з добавкою. Житло теж було не дороге – по 100-120 гривень за ніч.

На церемонію відкриття не приїхала лише Ганна, але в неї були поважні причини. Тому із 20 учасників, нас стало 19, що, в принципі, теж не погано, зважаючи на малу кількість людей під час Кубку та чемпіонату. Особливо приємно було бачити Костю Дегтярьова з Кишенева та Габора Варгу з Лондона. Вони, як і усі інші були в строю і готові до боротьби. Головний суддя швидко провів жеребкування – мені випало ловити із Владом Волосянським на найдальших пулах.
Тож після швидких зборів, ми стрибнули в Єті і помчали, маневруючи між ямами розбитої дороги.

Тур І

Вода була брудна. Просто мутняк, без шансів на прочищення. Чи то лісовози зробили свою справу, чи десь в горах була гроза – у будь-якому випадку, доведеться ловити в екстремальних умовах. Стан води виявився важким навіть для німфи, що вже говорити про суху муху? Але треба починати.

Буквально на перших закидах, неподалік від берега, у нього на муху вийшла дрібна рибка. «Бистрянка» – подумав я. «Бистрянка» – подумав Влад. І пішов далі. А це, як виявилося через кілька годин, була зовсім не бистрянка. Влад обходив весь пул і обкидав всіма можливими способами – більше у нього виходів не було.
Я пішов тією ж дорогою, без особливої віри і надії на те, що можна зловити бодай щось. Понад годину я обловлював всі прибережні зони, де вода була бодай трохи світліша. У підсумку, дійшов до початку пулу. Ловити вже особливо не хотілося, але я ще виконав кілька закидів. І от, коли мушка пропливала за невеликим камінцем в трьох метрах від берега, я побачив вихід. Ні. Не вихід. Це був ВИХІД.
Крихітна рибка, але з яким же благородством вона піднялася і спробувала проковтнути муху, розміром з її голову! Це була точно не бистрянка. Це був харіус! Влад стояв неподалік і я попросив його не рухатися. Поставив меншу мушку – закид в те саме місце, знову ВИХІД. Ставлю ще меншу, взагалі мікроба, з надією на те, що цього разу вдасться – і от акуратна підсічка, риба зависла в повітрі, махаю підсаком, щоб не дай боже, вона не впала на каміння. Зазираю в сіточку, щоб переконатися і так! Це дрібнесенький харіус, я не помилився. Мене просто розірвали крики радості і щастя, вдалося зловити рибу в мутняку на суху!

Я вже хотів пакуватися, але Влад сказав, що таку ж дрібноту може зловити ще хтось, тому є резон спробувати зловити ще. І тут я повірив, що це не так вже й складно, головне – підібрати стратегію. Власне, стратегія була перед ногами. Дрібна риба тримається біля самого берега, хоче крихітну мушку. Поки я шукав харіуса, помітив акуратний вихід на власний шнур. Глибина – сантиметрів п’ять, відстань від берега – сантиметрів 30. Кидаю мушку – вихід, кидаю ще – вихід, ще – є! Другий харіус! Невдовзі переміщаюся на точку, де клювання було у Влада і з третьої спроби закидаю третю рибку до підсака. Мав бути ще й четвертий, але я трохи промахнувся і дав йому по зубах. Ну, і цього вистачило.

Щось подібне з виходами було у Макса, він разів 8 намагався підсікти, також ставив крихітні мухи, але невдало. Більше ніхто нічого не зловив і не бачив, тож я одразу стрибнув на перше місце. Правда, мені довелося витерпіти низку психологічних атак від конкурентів і кпинів типу – «вони домовилися», «то бистрянка» і тд. На щастя, ми додумалися сфотографувати рибу, щоб усі мали змогу переконатися – це все таки харіус.

Тур ІІ

Усі сподівалися, що вода прочистить за ніч і справді, як тільки ми виїхали з бази річку, то Влад дуже зрадів – кристал! Але коли ми доїхали до нашого пулу, виявилося, що кристал перетворився на болото і гнав брудні потоки вниз по течії. Мене це особливо не збентежило – тактика є, стратегія є, мухи теж є. Спробуємо ще раз.

Зайшовши на наш пул я побачив заливне плесо, досить широке та довге. І подумав – це те, що треба. Тому я навіть не дивився на те, що було зліва і справа (от, баран!) і перейшовши на інший берег почав складати вудку. Як виявилося згодом, я дуже сильно промахнувся з вибором місця. Якби озирнувся по сторонах, то неодмінно побачив би крихітний рукавчик з повільною течією. Але засліплений великим плесом, пішов туди. Мабуть, не варто говорити про те, що у підсумку я не отримав жодного клювання, виходу чи натяку на рибу. Дрібного харіуса не було там, де я ловив. Але він був там, куди пішов Влад.
Обійшовши досить чималу територію, він нарешті підійшов до козирної точки і практично відразу висмикнув малесеньку рибку. На жаль, рибка зробила кілька піруетів і упала перед ногами Влада. Він розгубився лише на мить, але цього вистачило, щоб харіус дременув геть або ж заникався під камені – цього вже ніхто не дізнається. Влад намагався його виловити підсаком, та невдало. Ще добрих півгодини він виловлював побратимів цього пирика, але не зловив.
Тож ми закінчили з нулями, але Габор, Гліб, Ваня Повхан і Стьопа Чех по одній дрібній рибці таки зловили.

Тур ІІІ

За обідом сталася дуже несподівана ситуація. Дехто з учасників висловив бажання переїхати на іншу, сусідню річку, яка була чистою. Ясна річ, я був проти, оскільки змагання мають проходити на одній ріці. Але більшість проголосувала «за», я один «проти», інші утрималися.
Таким чином, Сова швидко порозкидав старі пули з «маппсмі» на учасників і ми всі разом вирушили вже по новій дорозі на іншу річку.

Моїм напарником цього разу став Гліб, а до нас в машину застрибнули Костя та Юра Лисишин. Нова дорога має як переваги, так і недоліки. Відсутність ям та можливість натиснути на газ – це, звісно, переваги. Але тепер практично не можливо з’їхати з траси, оскільки вона високо піднята над узбіччям. Тому нам довелося ставити авто на місці для відпочинку, де ще хоч якось можна заїхати і йти пішки хвилин зо 20.
Коли я побачив свій пул то трохи засмутився. Неодноразово мені доводилося тут ловити і на змаганнях і після них – з рибою тут дуже складно. Хоча, саме тут вдалося зловити найбільшого харіуса в Карпатах, при чому на суху. Але по кількості на цьому пулі завжди було дуже складно – дві або три риби і не більше.

Першим почав ловити Гліб. Володіючи вже багатьма навичками та напічканий інформацією він продемонстрував дуже якісні моменти кастингу, які, однак, як на мене, в даній ситуації були зайвими. Попри це, на дії Гліба загалом було досить приємно дивитися і тішитися за нашого наймолодшого спортсмена. У підсумку, виходів не мав ані Гліб, ані я. Взагалі.
Ні одного натяку на рибу. Зрештою, не лише у нас. Коли ми верталися до машини, то з урвища питали інших – що в них.
Виявилося, що поки учасники мучилися на пулах, їхні судді грілися біля вогнища, шукали гриби чи ще щось.
Риба не ловилася ні в кого (принаймні у тих, кого ми бачили). Але ми з Глібом знали, що Габор якимось дивом примудрився виловити чотири форелі на «крупного хрущика».
Зрештою, коли ми всі приїхали на базу, виявилося, що Стьопа Чех також упіймав одну рибу. Всі інші залишилися з нулями.

Тур ІV

Я був неймовірно втомлений і злий на Сову, за те, що він дозволив переїзд на іншу річку. Звісно, трохи позлорадствував, запропонував четвертий тур провести в іншій області, але що вже зробиш.
На вечері вирішили вже нікуди не їхати і останній етап відіграти за попереднім планом. Тож у неділю зранку ми з Глібом та Сашком Дроботом вирушили на ближні пули.

Ловити я мав перший і цього разу як слід роздивився наш пул. Величезна яма зі зливом, а вище побита часом та камінням течія з невеличкими «кишеньками». Пул такий собі, важкий для пересування – берег похилий, небезпечний для ходіння. Але нема ради – треба починати.

Яма мовчала взагалі, тому я перейшов на побиту течію, намагаючись проводити муху без шнура. Може, це не дуже добре вдавалося, але для атаки риби часу і простору мало б вистачити. Однак, ніякої реакції від підводних мешканців не спостерігалося. Я обійшов увесь пул, не отримав жодного виходу і повернувся назад. Посеред пулу, десь по центру річки, помітив дуже цікаве місце.
Фактично, це була «криниця», діаметром десь в півметра, оточена двома великими каменюками. На кількох квадратних сантиметрах акваторії не спостерігалося течії, тому я дуже повільно опустив туди мушку. І побачив вихід! Це була зовсім мала форелька (я на це сподівався). Змінив мушку, кинув ще раз – знову вихід, але знову безуспішно. Змінивши ще дві мушки я таки спромігся висмикнути її з води і упіймати підсаком. Швидко глянув – точно форель! Ура!

Більше не було нічого, ані в мене, ані в Гліба. Зміни проводок, мух, розмірів мух не приносила ніяких результатів. Проте, так було не в усіх – кілька учасників змогли зловити по одній рибі. Тепер Сова мав усе як слід підрахувати і винести свій вердикт.

Результати

Габор став єдиним, хто спромігся зловити рибу в трьох турах; Стьопа, Ваня та я зловили у двох. Відповідно, судді треба було рахувати додаткові показники, аби розділити друге, третє та четверте місця. У підсумку, всі учасники та гості вкотре привітали Габора з перемогою на Кубку Сухої Мушки. Взагалі, за статистикою, Габор дуже сильно виступає і перемагає частіше за інших.

Срібло цього разу дісталося мені і в принципі я не засмучуюся. Все таки, суха мушка це зовсім не моя дисципліна, тим паче у боротьбі з такими монстрами. Тому, можна сказати, що результат мене повністю задовольнив. Третім став Стьопа Чех, який був би другим, а можливо і першим, якби йому вдалося в неділю зловити залікову рибу.

Зрештою, прийшов час прощатися – приємно, що ці змагання зібрали таку велику кількість учасників та гостей з України, Британії та Молдови. Дружні обійми, міцні потиски рук і от ми з Габором та Кубком вже вирушаємо на Львів.
На задньому сидінні, біля трофею лежать сертифікати на 4000 та 3000 гривень – ми вже думаємо, що замовити в нашого вічного спонсора Діми Петруняка і його магазину fly-fishing.com.ua.
Нам є про що поговорити в дорозі – і про нюанси вудіння, і про мухи, і про плани на найближчі кілька днів, коли Габору треба буде повертатися до Лондона…

Кубок Карпат «Суха Мушка» – 2021

  1. Габор Варга (Лондон)
  2. Ростислав Ящишин (Львів)
  3. Степан Чех (Мукачево)
  4. Іван Повхан (Ужгород)
  5. Роман Михайлюк (Калуш), Володимир Крижанюк (Київ)
  6. Гліб Богач (Львів)
  7. Кирил Юртін (Міжгір’я)
  8. Костянтин Дегтярьов (Кишинів)

Дмитро Петруняк (Івано-Франківськ), Влад Волосянський (Ужгород), Ігор Анісімов (Ужгород), Андрій Коваль (Львів), Максим Кусакін (Львів), Савка Роман (Львів), Свида Олександр (Ужгород), Артем Халявка (Кропивницький), Олег Красильников (Львів), Юра Лисишин (Львів).

Чемпіонат УЛН 2021: Знову «двійка»

Мабуть, ще ніколи не було таких змагань, куди б я їхав без тренування. Зараз так вийшло, що вирушити в далеку і глибоку Франківщину мені вдалося лише в п’ятницю ввечері, раніше ніяк не пускали справи. Спакувавши в авто усякий потріб і непотріб, ми з моєю новою маленькою супутницею Марго добру годину вибиралися з міста, а потім ще тяглися за караваном фур аж до самого Франківська.

Далі навігатор звернув нас кудись на об’їзні – щоб веселіше було, бо насувалася ніч. Дорога трималася спокійно, я їхав не швидко. Чимало кілометрів проїхав на дальньому світлі – на зустріч не було нікого. У Надвірній потрапив на якийсь нічний карнавал, довелося чкуряти під знаки, бо мій Waze, схоже наплутав куди їхати можна, а куди ні. І далі – фінішна пряма, вже по новій дорозі, без ям. Їхалося класно: в машині тихо грала музика, Марго вже дрімала на задньому сидінні, але при цьому не забувала годувати мене льодяниками. І ось вони – 8 кілометрів вбитої дороги, з ямами і вибоїнами.
Хлопці вже дзвонять – чекають в гості на галявину. Але ще треба подолати шмат дороги, щоб їх побачити, а вночі це зробити не так просто. Нарешті, завертаю за мостом направо, їду до Володі. Дитина вирішує залишитися в хаті і накритися ковдрою, я ж нашвидкуруч хапаю якусь закуску і наосліп пробираюся через хащі. І от вони – бойовий загін чемпіонату: Сова, Рома і Сергій…
Таку кількість людей «Зустріч старих друзів» ще не бачила. Але що поробиш…

Математика – цариця наук

Решта учасників мала приїхати під обід, якраз на відкриття, тож треба було прийняти хлопців. Я витяг з багажника казанок та інгредієнти для бограча.
Вперше я мав варити бограч для такої вибагливої публіки, тому купив найкращі продукти: свинину, телятину, копчені ребра і сало, овочі, приправи. Добре, що в мене знайшлися помічники, які організували багаття з тримачем для казанка, мили овочі, підкидали дрова і розважали бесідою.
Марго грілася на сонці, чекаючи Аню – родина Петруняків якраз мала під’їхати. Дівчата виявилися однолітками і миттєво знайшли спільну мову, а сам Дмитро міцно пообнімавши усіх виставив на стіл свою домашню продукцію.

Бограч булькав багряними бульбашками, наливаючись ароматами карпатського літа. Його вже можна було б знімати з вогню, але ми вирішили дочекатися Богачів, Арсена та Володю Крижанюка, який цілу ніч їхав з Києва. Коли ж усі нарешті зібралися – в хід пішли миски, ложки та інше знаряддя. Не сказав би, що бограч вийшов надзвичайним, але він був гарячий, трішки пікантний, насичений і дуже ситний. Набивши тельбухи, Сова провів процедуру жеребкування відповідно до загального рейтингу: сіяні мали змагатися проти несіяних.

У футболі така система існує вже досить давно. Головна мета наступна: сіяні (ті, хто вищі в рейтингу) мають довести свій клас та рівень в грі проти несіяних, які у свою чергу, мають за будь-яку ціну довести, що вони не гірші. Таким чином, протистоянню додається інтрига та емоції. Пропозиція щодо сіяння надходила від мене. Далі рада ліги ухвалила концепцію окремого підрахунку для тих, хто ловить першим і для тих, хто ловить другим.
Але не врахувала момент того, що за такої системи жеребкування, так чи інакше доведеться окремо рахувати сіяних і окремо не сіяних. А тут вже вилізали питання, які потребували детальнішого аналізу. Справа в тому, що відповідно до жеребкування, першими ловили «сіяні», а другими «не сіяні». Відповідно, в кожному турі було два перших місця, два других і так далі. На фініші в кожній групі підбивалися підсумки і зводилася таблиця – хто набрав найменшу суму балів, відповідно до зайнятих місць, той перемагав.
Щоб перемогти, наприклад мені, треба було обходити в своїй «групі» Петруняка, Михайлюка і Грабчука. А в іншій групі, умовний Гліб, мав ловити краще за Сергія та Володю. Після четвертого туру переможцем загального чемпіонату мав стати той, у кого буде менше балів. Відразу скажу, що після чемпіонату радою була проведена тривала дискусія з великою кількістю аргументів, після чого ми вирішили, що така система підрахунку не коректна і в майбутньому її застосовувати не будуть. Тобто рахуватимуть окремо «перших» і «других», але жереб буде сліпим, без залучення рейтингу і сіяння.

Тур перший. Таємниці міляків і блакитна лагуна   

Моїм суперником, вже далеко не вперше, став Володя Крижанюк. Я люблю з ним ловити. Володя дуже приємний і спокійний співрозмовник, а ще він класно ловить, хоч і в Карпатах буває не часто. Але майстерність, яка щороку зростає, хороша екіпіровка і дуже класні мухи роблять з нього серйозного суперника.

Ми вирушили в гори, до нашого пулу. Мій бідний «єтік» здригався від жахливої, розбитої дороги, але зціпивши зуби долав одну перешкоду за іншою. Зрештою, ми таки доїхали до річки і побачили наш пул. Нічого особливого в ньому не було – міляки, пару зливчиків, каскад з великих каменюк і доволі перспективна лагуна. Склавши дві німфові вудки з трьома мухами на кожній, я вирішив починати знизу, якраз від лагуни. Зрозуміло було, що за такого рівня води, риба тримається в конкретних кишеньках, на приямках, за камінцями. Ловити треба було дуже обережно, не створюючи шуму і бажано апстрімом.

Я відразу помітив перспективне місце, але воно було зовсім крихітне, треба максимально точно занурити німфи. Кілька спроб виявилися невдалими, але щойно мухи упали куди треба, харіус жадібно вхопив дрібну підвісну шоколадку. За кілька хвилин з того ж місця видурив і його брата-близнюка, а ще трохи вище – форельку. У самій лагуні вдалося зловити лише одного харіуса, хоч я сподівався на більше. За досить короткий час, у мене вже чотири риби. Йду вище на міляки. Дивно, але там риба ловиться дуже пасивно – лише один харіус і одна форель. Пройшовши увесь пул тричі я завершую з доволі посереднім результатом – шість хвостів.

Поки пауза, балакаю зі своїми сусідами. Арсен зловив харіуса і дві форелі, Гліб готовий починати. Арсен врятував мене від спраги – холодну «корону» я випив залпом, стало дуже добре і затишно.

15 хвилин минуло і ми стартуємо вже в ролі суддів. Володя починає зверху і одразу ж має удар на ямці, де я не зловив нічого. Трохи нижче йому сідає хороша форель, але практично тут же сходить, рятуючись у бурхливій течії.
Нарешті, після тривалих пошуків, Володя ловить крупного харіуса, тікаючи від нуля.
А на тому місці, де починав я і де взяв двох риб, харіус хапає і його муху, але підступно сходить біля підсака. Велика кількість сходів може бути зумовлена втомою, адже проїхати стільки часу за кермом наодинці неймовірно виснажливо.

Лідером «сіяних» став Рома, який зловив 10 риб. Серед «несіяних» кращий Сергій Кушинський. Він доловлював за Ромком на пулі і узяв 4 хвости.
Ми з Глібом другі – наш наймолодший учасник зловив харіуса та форель. Єдине третє місце посів Діма Петруняк: у нього сім риб, але розмір бажав кращого. Арсен з трьома рибами і Володя з одною посіли, відповідно, 3,5 місце.

Тур другий. Рибний пул

На ранок ми вирушили тим же складом, але вже трохи ближче. Наш пул виглядав суто форелевий і це мене десь тішило. Насмикати дрібних пстружків видавалося не складно. Але першим ловити мав Володя. Зізнаюся, я ще ніколи не бачив, щоб учасник на пулі ловив ТАК. Відповідно до неписаних правил, перший ураганом літає по пулу, збираючи активну рибу. Другий же акуратно доловлює за ним. Тут вийшло все навпаки. Володя дуже скрупульозно обловлював кожне плесо, кожен камінчик. Він не поспішав і ловив неймовірно холоднокровно. І це дало результат.
Навіть не дійшовши до кінця пулу, він упіймав 10 форелей, від 17 до 20 сантиметрів. Зізнаюся, я тоді трохи скуйовдився, бо не знав, чи мені лишилося бодай щось.

Але довелося починати і я видряпався на незайману територію, куди Володя не дійшов. Уже на третій проводці взяла досить непогана форель, але злетіла перед самим підсаком. І це при тому, що в першому турі не було жодного нереалізованого клювання.
Прикро. Йдемо далі. Трохи нижче беру таки 22-сантиметрову форельку і спускаюся до водоспаду. Там витягую ще одну і крупного харіуса, який стояв під ногами на дні і ніяким чином про себе не повідомляв. Три риби є, ловимо далі.
Ще нижче витягую дві форелі і гарного пиря – це вже шість риб, але при цьому отримую 5 сходів. Пояснити причину не можу, бо в Володі також були сходи. У підсумку я завершую із двоякими відчуттями. З одного боку результат непоганий, з іншого, якби не сходи – був би кращим.

Але все одно, шість риб дали мені перше місце серед других, правда, я його поділив з Ромком, який показав ідентичний результат – 134 сантиметри. У нього був лиш один харіус, але трохи більші форелі.

Серед перших лідером став Володя з десятком риб. Єдине друге місце у Гліба – 4 риби. Третій Арсен – також чотири риби. Петруняк і Кушинський, відповідно отримали 3,5 місце (у них по три риби).

Тур третій. Закочуємо рукави

Після тривалих мандрівок, ми переміщаємося на більшу ріку. Відповідно до жеребкування, у мене нема суперника, тож ним стає головний суддя, озброєний грізною сухою мухою. Пул мені добре знайомий – торік ми з Сашою Дроботом там дуже незле половили, риби має бути вдосталь. Але першим має ловити Сова і він починає з самого низу, де на мілкому перекаті тримається багато харіуса. І вони активні! Виходять на муху Олега, але не беруть. Кілька промахів, ще одному мій суддя добряче дав мухою по зубах. Я ходжу за ним і запам’ятовую точки виходів.

Але далі стає тихо. Лише в одному козирному місці на муху вилетіло щось велике, створивши ефект підводної бомби, але безуспішно. Я спокійний – німфи ефективніші за сухі, своє зловлю. Нарешті, коли до фінішу лишалося зовсім трохи часу, Олег пішов на рукав, куди б я навіть і не заходив. Тим часом, я складав свої вудки і вибирав німфи. Ставку зробив на мікроби з спеціальної коробочки – саме для перспективного перекату. А тим часом Сова окликнув мене – він таки дотягнув харіуса. Дивно, я думав, що цей рукав безперспективний. Але за останні хвилини Олег зловив ще кілька риб і мав виходи. Ну, думав я тоді, мені вистачить того, що наловлю на перекаті. Рукав хай відпочиває.

І тут на сцену вийшов Облом. За перші 10 хвилин в мене жодної активності, а це неймовірно висажує. Я люблю одразу зловити рибу, щоб відійти від нуля, далі вже легше. Але перекат мовчав. Риба ігнорувала і мої німфи, і підвісного сухаря. А те, що мені довелося скластися в три погибелі, щоб хоч якось закамуфлюватися, їй було байдуже. Залишивши мертвий перекат йду вище, до перспективних точок, але і там тихо. Нарешті, бачу вихід з ямки на суху – промах! Невдовзі, наче знущаючись, на того ж сухаря повільно виплив невеликий харіус, понюхав муху, подивився на мене і махнув хвостом. У мене починається щось схоже на паніку – риба просто не бере і все тут. Доводиться йти на рукав і там, буквально одразу ж, з-за великого каменя мікрошоколадку бере харіус. Фу-х. Нарешті пішов від нуля. Часу не так багато, але тут ходити нікуди не треба, можна територію швиденько обловити. Що я і роблю, але безрезультатно. Повертаюся на рибне місце і беру другого пиря. 28 і 29 сантиметрів в протоколі і я трохи розслабляюся, бо десь підозрюю, що така катавасія спіткала не мене одного.
Так і вийшло. Серед тих, хто ловив другим я на першому місці. Другий Ромко (харіус і форель), третій Діма (три дрібні форелі). Арсен, який героїчно вийшов на пул з важким отруєнням, взяв одну дрібну форель і злив дуже крупного харіуса – у нього 3,5 місце. У другій групі на перше місце вирвався Гліб, який перед Ромком зловив три рибки, другим став Володя з двома харіусами такими ж як у мене, 3,5 місце у Сергія (дві форелі).

Тур четвертий. «А я лише хотів тебе привітати!»

Цього разу я вже мав ловити першим і як мене «втішив» Сова на дуже важкому пулі. Це була правда – бурхлива річка зі скелями і величезними валунами. Я розумів, що багато часу доведеться витратити на банальні переходи з точки на точку, але вибору не було. Поки Сова йшов до мене, я склав дві вудки з форелевими німфами. Харіус теоретично мав би бути трохи вище, в ямі. А на таких зливах живе форель і я дуже сподівався, що вона мене потішить. Але все було не так просто.

Я почав з самого низу і дуже швидко зрозумів, що риба геть пасивна. Попри важке пересування, точки тут були дуже хороші, однак клювань у мене не було. Я пройшов метрів 50 і аж тоді, з-під протилежного берега, нарешті дістав форель на 23 сантиметри. На мене чекала перспективна яма, але вона вперто мовчала. Зрештою, після кількох заходів, на мокру підвісну мушку вистрибнув крупний харіус. І у мене була можливість зловити третю рибу – я знайшов активну форель, сантиметрів на 20, яка кілька разів виходила на підвісного сухаря, але не брала. Змінивши три варіанти, зрозумів, що вона просто з мене знущається. Фініш. Не знаючи як ловлять інші, я засмутився. Так, важкий пул, важка погода, пасивна риба, але мене не покидало відчуття того, що мухи були підібрані не правильно. Як би там не було, я заніс усі снасті до машини і пішов вниз, адже судити Сову не треба було.

Арсен сидів на камені втомлений, але задоволений. Він нарешті розірвав свій пул, виловивши двох крупних харіусів та 37-сантиметрову форель. Його пул зовсім не такий, як у мене. Спокійні течії, плеса, озера. Якраз ловив Володя, намагаючись щось доловити. Коли я побачив, наскільки шикарний пул в Петруняка і Кушинського, аж завидки схопили: сотня метрів харіусової лагуни! Але Діма зловив два харіуса не там, а на зовсім безперспективних зливах.
Сергій злив якраз одну рибу, ловив далі. А от стурбованість Ромка я помітив здалеку. Він сидів доволі зажурений – у протоколі лише один харіус, хоч пул не поганий. Тим часом ловив Гліб, а Рома носив за ним оберемок вудок. Я повернувся до Арсена. Володя закінчив з нулем, те саме і в Сергія. Поговорив з Сєвою – у Гліба було два сходи, але час ще є.

Якраз був час зібратися. Поки варилися вареники, я скрутив спальники, матраци, поскладав усі сумки. Приїхав Гліб з одним харіусом, на сантиметр більшим ніж в Роми, зловленим на останніх хвилинах. Я був приємно вражений – наш найперспективніший спортсмен двічі обловив самого Михайлюка! І тепер на Сову чекатиме дуже цікавий підрахунок. Відповідно до останнього туру, серед несіяних Гліб вийшов на перше місце, бо Володя і Сергій риб не зловили. Так само перше серед сіяних посів Арсен. Діма Петруняк другий, я третій. 3,5 місце у Роми, Крижанюк і Кушинський четверті.

Дорогу молодим!

Я розумів, що за звичної системи підрахунку, у мене перше місце, Рома другий, Гліб третій. Але порахувати бали по новому я вже не міг, треба мати під руками якийсь папір і ручку. Сова рахував за допомогою таблиць і мої здогадки по старій системі підтвердилися – розподіл місць збігся. Щодо нової системи, переміг Гліб, оскільки в нього, у своїй групі, на бал вище, ніж в мене. Зважаючи на те, що рада ліги проголосувала за нову систему, Сова вирішив притримуватися її.

Хоч і дуже несподівано, але, безперечно, заслужено, Гліб став чемпіоном УЛН. Кожен, хто вклав в хлопця бодай трохи своїх знань, має тішитися, бо так чи інакше, він долучився до його успіху. Але найбільше до цієї перемоги доклався його батько, який дав Глібу усі можливості для максимального розвитку та навчання. Я теж щиро радів за Гліба, нехай ця перемога надихне його на подальші звершення і, найголовніше, стабільність.
А щодо нової системи підрахунків, то, звісно, я був від неї не в захваті… Ну, але нема на то ради – довелося задовольнятися черговим сріблом.

Чемпіонат УЛН – 2021

  1. Гліб Богач (Львів)
  2. Ростислав Ящишин (Львів)
  3. Роман Михайлюк (Калуш)
  4. Володимир Крижанюк (Київ)
  5. Арсен Грабчук (Львів)
  6. Дмитро Петруняк (Івано-Франківськ)
  7. Сергій Кушинський (Чернівці)

Кубок УЛН: Тактика вирішує все

Минулого року з відомих причин, Кубок УЛН не відбувся. Цього ж разу особливих причин переносити чи відміняти змагання не було, тож за місяць до старту Рада Ліги оголосила реєстрацію. Як і зазвичай, на початку охочих було багато, але згодом, їхня кількість почала зменшуватися. Хоч приїхати вдалося далеко не всім, але 16 учасників зібралося, у тому числі четверо новачків. А боротися їм довелося проти абсолютно непередбаченого Опору, який рідко кому усміхався, навіть попри чисту воду. Переважно, він у притаманному для себе стилі обламував фаворитів і дарував щастя андердогам, або й навпаки. Передбачити свій пул було нереально. Ніхто не знав, що його чекає. Ніхто не міг вгадати – є на пулі риби чи нема, а якщо й є – то чи вона хоч трохи голодна і на яку мушку спокуситься. Я особисто найбільше люблю саме такі змагання – коли кожна риба на вагу золота. Коли за єдиною фореллю треба півтори години бігати, лазити, стрибати. Тоді кожна рибка запам’ятовується на роки…

А ще більше запам’ятовується та риба, яку ти не зловив… Пройшло вже кілька днів після змагань, а кожна вільна секунда повертає мене на останній пул, в рукав Опора, де я мав зловити ще.

Над всіма Карпатами безхмарне небо

Тижнева відпустка колись видавалася рожевою мрією, зараз же стала реальністю. У неділю рано ми з моєю донькою Маргаритою спакували в автівку півхати і неквапом вирушили на південь, у сторону гір.
Ловити рибу я не хотів, мав намір до середи провести час з дитиною. У нас була прописана досить цікава культурна програма – Тустань, Журавлине озеро, село Кам’янка, палац Гредлів, пам’ятник князю Святославу, річка Стрий тощо.
А ще шашлики та молода печена картопля з салом щовечора на мангалі, у садибі пані Марії. Ну і, звісно, багатотисячнозірковий готель і президентські апартаменти – наш просторий намет Tramp, який зручно розмістився під молодою, але крислатою яблунькою.
Місце просто ідеальне – тінь рятувала від пекучого сонця. Для мінімального комфорту були закуплені самонадувні коврики та матрац, а також спальники та подушки.

Нам з Марго було весело і затишно. Невдовзі після нас приїхав Саша Дробот, Сова та Олексій Ігнатюк, а ще ми навіть встигли поїхати на Стрий з Севастьяном Богачем і так само встигли втекти звідти від проливного дощу.

Вже в середу Марго повернулася додому, тож у мене з’явилося більше часу на підготовку до змагань. Спершу, правда, ми з Ромою Михайлюком трішки порибалили на Стрию перед горами. Нічого толком не зловили, зате поплавали у глибоких ямах. У середу ввечері вже було весело та гамірно – стіл наповнився найрізноманітнішими пляшками, закусками, у мангалі весело потріскували сухенькі дровеняки. Востаннє у такій компанії ми бачилися на сухій мушці, восени минулого року.

Щодо риби то я кілька разів в обід і після нього кидав німфи на домашньому пулі. Відразу стало ясно, що риба дуже неактивна через малокомфортні погодні умови – спека розпалювала каміння. І все ж, час від часу траплялася форель доволі приємних розмірів. Такі результати і змусили думати мене про те, що змагання будуть максимально трудовими, а за рибою доведеться добряче побігати.

У четвер приїхало вже чимало учасників та гостей, зокрема й новачки. Усі вони нещодавно стали членами Ліги і готувалися до змагань. Вони чудово розуміли, що насамперед, їдуть за знаннями, а не за місцями. Думаю, що кожен з них почерпнув величезну дозу інформації, яку ще довгий час доведеться переварювати і аналізувати. Я особисто впевнений, що в кожного з них результати попереду, хоча б тому, що всі вони абсолютно адекватні та приємні люди. Саме такі, які потрібні нашій Лізі.

Десь в обід прийшов час розмічати пули. У добровільно-примусовому порядку вниз по течії вирушила група у складі трьох осіб – я, Рома Михайлюк та Юра Лисишин. Останнього ми оснастили телефоном (щоб ставити мітки) та водонепроникним чохлом. У рюкзак кинули кілька пляшок води, скотч та заламіновані листки з номерами. Ми розуміли, що подорож буде не проста, але щоб настільки… Треба було розмітити 16 пулів (вийшло 18), тож наша мандрівка тривала близько п’яти годин. При тому, що й річку перепливали, бо перейти ніяк. Ми навіть примудрилися погубитися, але на щастя, все обійшлося – у підсумку Сова зібрав усіх нас і завіз на базу. Але втома була настільки сильною, що я завалився в намет і відключився, довелося пропустити вечірку.

Зранку в п’ятницю прибула решта учасників, тож з’явилася хвилька провести коротеньку теорію з новачками, показавши їм снасті та мушки. Звісно, це дріб’язок, адже основну частину інформації вони мали б отримати в полях, ну, тобто на воді. «Все, що вам потрібно – зловити одну рибу в кожному турі. Цього вистачить якщо не для перемоги, то для призового місця точно» – сказав я хлопцям. Наче у воду дивився. Здавалось – усе так просто: одна риба в турі…

Церемонія жеребкування відбувалася якраз біля обіднього столу, адже це фактично було єдине затінене місце. Спершу – традиційна посвята у члени Ліги з барткою, граалем (Богдан приїхати не зміг, але регалії передав) і малинівкою. Тепер можна починати.

Кожен тягнув відповідні квадратики з номерками, після чого прізвище учасника вносилося в протокол. На вечір п’ятниці і ранок суботи мені випало ловити із давнім другом, до речі, вперше за весь час. Андрій Скворчинський теж зрадів, тож ми почали готуватися до етапу. При цьому, з острахом дивилися то на небо, то на прогноз погоди. Після тижня спеки обіцяли грози, дощі і, звісно, мутняк. Куди ж без нього?

Тур 1-2. Золоті рибки

Наш 24-ий пул – це всього лише два перекати. Ясно, що місце не погане, але чи пощастить нам з рибою? Першим ловив Андрій (під пильним поглядом Харді), який здивував вибором снасті – він вирішив ловити на стрімер. Я тихенько сказав, що це, мовляв, втрата часу, але наполягати не став. У підсумку Зарт вже на третій хвилині отримав удар, але інші закиди нічого не принесли. Тож він швиденько «перезувся» в німфу і пручався з нею до фінішу. Але безперспективно. Жодного натяку на удар, жодного хвоста. Мене охопила тривога. Андрій не початківець, він прекрасно читає річку, має найкращі мухи і снасті; він робив все правильно, але нічого не зловив.

Тому я вирішив кардинально змінити ситуацію, взявши до рук вудку з інтермедійним шнуром та двома мокрими мухами. Може якийсь голавлик спокуситься, або й харіус, якщо пощастить. З мокрими я дійшов практично до кінця пулу – порожньо. Повернувся на початок, кілька разів закинув суху у найперспективніше місце – порожньо. Не лишилося нічого іншого як брати до рук німфового ханака і прочісувати територію. Але й фезентейли, шоколадки та ред-таги нічого не дали. Внизу пулу я знайшов хорошу територію із великими каменюками та повільною течією, але й там видурити бодай когось не вдалося. Тож ми з Зартом почали з нулів.
Цікаво, що така ж ситуація виявилася і з іншими учасниками, але не зі всіма. Саша Дробот примудрився зловити одну форель, а хлопці, які ловили на найближчих пулах трохи відірвалися. Новачок Олег Красильников та Влад Харлов зловили на трьох п’ять рибин, ще й мали сходи і виходи.
Володя Крижанюк упіймав три пструга, скориставшись тим, що Гліб Богач, який ловив першим на козирній ямі, проігнорував пораду «не сходити з місця півтори години» і пішов шукати щастя на верхньому перекаті. Велика кількість нулів наразі ні про що не говорила, але більше такого не мало повторитися. Зранку кров з носа треба було упіймати бодай щось, щоб вклинитися в гонку.

У суботу після сніданку ми вирушили на машинах вниз по течії до дальніх пулів, шукати своє щастя. Цього разу я мав ловити першим і це був шанс, адже існувала вірогідність того, що після ночі риба буде трішки активніша.

Наш пул був не таким красивим, як поруч у Гліба, але тим не менше, на ньому було дві великі ями. А це шанс. Крім німфових вудок я нічого не розкладав, та й розраховував виключно на форель. Відповідно, на повідцях затріпотіли найбільші з дозволених мух. Я почав з меншої ями – обловлював всі зливи і проводив по дну (добре, що трави там майже не було). Уже на п’ятій хвилині вдалося зловити першу рибу на змаганнях – не дуже велику, але приємну форель.
Це дало спокій та гармонію, а ще надію, що в цій ямі живе ще хтось. Проте, ані зміна проводок, ані ротація мух результату не принесла – довелося йти на нижню яму, яка була значно більшою. До того ж, все її дно покрилося травою і я зрозумів, що ловити тут довго – справа абсолютно безперспективна. Тому для годиться пробігся туди-назад, зате детально обловив на довгому шнурі безумовно рибні місця трішки вище. але й там було глухо.
Треба вертатися на першу яму і ловити там. Зрештою, після чергової сотні проводок відчуваю блаженний удар і тягну до себе голавлика. Друга риба! Дякую небесам за цей подарунок долі і ловлю далі, але час невмолимо зменшувався…

За справу взявся Андрій, який також почав прочісувати ями у пошуках щастя. Але вони мовчали, до того ж, мій напарник постійно боровся із вузлами на повідках, які просто безбожно напали на нього. Коли до фінішу лишилося хвилин 10, Андрій зробив те, від чого я просто офігів. Він перейшов річку на середині пулу і між кущами добрався до основної нашої точки, але з іншого боку. А там відкривалися чудові перспективи у вигляді дебелої ями, до якої з мого боку так просто не докинеш. Я подумав – от же який я дурень. Замість того, щоб маслати знову і знову по одній траєкторії, можна ж було обійти і стати там. Це ж видавалося так просто. Але що вже. А Андрій довів, що пішов туди не просто так.
Після кількох проводок на муху спокусилася крупна форель, яку він хвацько завів до підсака. 36 сантиметрів – у підсумку рекорд змагань.

«Ми у грі!» – сказав я Ромі Михайлюку, який насмикав маренок. «Десь так» – відповів він. І справді, навіть попри те, що Влад, Олег та Володя рибу зловили і в другому турі, а Саша Дробот з Сергієм Кушинським взагалі попали на ельдорадо – 15 харіусів в зливі (причина не відома, ймовірно, там десь мали б бути холодні підземні джерела), у боротьбу включилася ціла група інших учасників, яким вдалося зловити бодай щось. Адже ніхто не міг передбачити, що буде далі… Так і сталося.

Тур 3-4. До кінця!

Якщо з нижніми пулами я був більш-менш знайомий, бодай візуально, то чого чекати від верхніх – не мав ані найменшого поняття. Ще ніколи на Опорі ми не робили пули настільки високо. Тому довелося розраховувати лише на те, що Сова з Андрієм Скворчинським розмітили хороші території. Моїм суперником був Василь Грига (друже, щиро тобі дякую за підсак ручної роботи, неймовірно цінний та приємний для мене подарунок), з яким у мене була дуже цікава історія кілька років тому, на Зелениці. Тоді ще Вася був початківцем і не вмів ловити на німфу, а ще дуже розраховував, що я йому покажу, як все робиться. Він тоді ловив першим і зловив дві форелі, навіть попри те, що не був достатньо знайомий ані з технікою, ані з відповідними снастями. У нас тоді був шикарний пул, на якому мало трималося безліч риби, але я примудрився залишитися з нулем – оце так показав новачку техніку і тактику. Я тоді ще довго з себе сміявся. Але зараз вже мені було не до сміху…

Василю знову випало ловити першим, на доволі одноманітному пулі. Ми обоє були від нього не в захваті. З одного боку ми не спостерігали жодного конкретного рибного місця, з іншого – риба могла бути де завгодно. Доволі глибокі буруни та зливи, швидка і потужна течія, небезпечні каменюки – це те, що кидалося в очі на нашому пулі. Василь почав і я не менше за нього хотів, щоб він зловив рибу. Справа в тому, що попри турнірні розклади, дуже важливо було отримати віру в те, що на пулі щось живе. Вася обрав дуже правильну і прагматичну тактику – в цьому плані він серйозно виріс. Окресливши невелику територію, він почав обловлювати крупні каміння у пошуках дрібної форелі. По трохи він спускався до низу, а потім різко звернув до протилежного берега, побачивши цікавий бурунчик із повільною водою. Мабуть, Василь зрозумів, що це шанс – і я це зрозумів також. Це справді була чи не найкраща точка на пулі. І – бінго! За кілька проводок, рибка опинилася в підсаку. Залікова форель неймовірно потішила душу кожному із нас.

Десь через хвилин 40 Василь спокусив вже більшу рибу на самій середині нашого пулу, виборов її з трави і завів до сіточки. Дві форелі на такому пулі нам здалося результатом дуже пристойним, з чим я і привітав свого опонента. Але тут же згадалася історія з двома форелями у нього і нулем у мене. Історія, що могла повторитися…

Склавши дві німфові вудки і одну з мокрими (якою так жодного разу і не скористався), я почав обловлювати ті «точки», куди не дійшов Василь, або ті, які він не помітив. Глухо. Йду далі. По середині пулу доволі цікаві та перспективні приямки, але і там мене нічого не порадувало. Нарешті доходжу до місця, де Василь упіймав свою першу рибу.
Після 20-ої проводки нарешті відчуваю удар і заводжу 25-сантиметрову форель до підсака. Прокляття знято! На душі спокій та блаженство. На жаль, більше мені нічого не вдалося зловити, але тим не менше, я відійшов від нуля і залишився в боротьбі. Виявилося, що ця риба стала неймовірно цінною, адже тепер почалися «приколи». Саша Дробот, Влад Харлов, Володя Крижанюк і Олег Красильников цього разу залишилися з нулями, а це означало лише одне – все перемішалося і всі вирівнялися. Уперше за багато років, на титул претендувала величезна група учасників – окрім вже названих, це і Стьопа Чех, і Кирило Юртін – вони примудрилися зловити рибу на веселому пулі під мостом, де купалася ціла купа людей. Таким чином, усе мало вирішитися в неділю зранку. Фактично, хто брав перше місце, той з високою імовірністю вигравав би Кубок.

Нам з Василем випав пул з ямами, за словами Сови, мені він мав сподобатися. Ями це добре, але вони бувають різними і там не завжди сидить риба. Ми з Васьою сіли в «єтіка» і вже невдовзі доїхали до краю дороги, практично до нашого пулу. Ям там і справді вистачало, але вони мені не сподобалися. Досвід показував, що в таких місцях зазвичай тримаються голавлі і марени, але далеко не завжди вони ловляться на наші мухи. Куди більше мені сподобався рукав (ми отаборилися на острівці). Чомусь здалося, що вода там холодніша і варто спробувати пошукати щастя саме там.

Почав я з жука, адже просто переді мною була хороша і перспективна голавлина точка. Віддав цій снасті не більше трьох хвилин, адже жодного інтересу риба до приманок не проявляла. Після цього відразу переключився на німфу і без особливої віри, швидше, для годиться, прочесав усі навколишні ямні зливи. В принципі, навіть не здивувався, що нічого не зловив – треба було йти на рукав.

«Точку» я побачив ще здалека. Ось тут точно має бути риба, при чому не одна. Перекат з глибиною, що радісно проносив свої темнозелені хвильки під вербою. Харіус тут точно має бути, де ж іще? Через кілька проводок він і ухопив шоколадку – 32 сантиметри живої ваги.
Три тури з рибою – це вже добре, але цього мало. Щоб місце трішки відійшло, повернувся назад, у місце, де рукав з’єднується із основною течією, але там було порожньо. Нетерплячка гнала мене вверх і я скорився. Невдовзі вдалося виловити звідти гарну форель, після чого я заспокоївся. Як же зараз шкодую про це, словами важко передати.
Розумів же, що тут треба ловити ще, і риба тут є, але якась ейфорія від двох крупних риб вибила мене з колії. Чомусь здалося, що цього має вистачити, вже в голові пішли математичні підрахунки, таблички і схеми. Тактично – це повний провал і жахливий непрофесіоналізм. Замість того, щоб видихнути, промити обличчя водою, змінити техніку проводки чи кілька мух, я на автоматі продовжив маслати територію. За що й був жорстоко покараний.

Почав Василь і також з ям. Правда, до них він віднісся з більшою повагою – присідав, обходив, ретельно проломлював. Але я не вірив, що там щось можна зловити, тому залишив мірило на березі, а сам ходив по міляку метрах у 20-и від учасника. Добру годину Вася тинявся між ямками, аж тут його вудка зігнулася і я побіг за мірилом. Він витяг маленьку маренку, і навіть не думав її міряти та все ж, пристрій показав – 17 сантиметрів.
Це чудово, адже Василь також включається в боротьбу за медалі. А попереду в нього рукав з перекатом. Останні півгодини він провів саме там. Спершу бадьоро взяв харіуса, таким чином поповнив свій добуток до двох риб, а на кінці етапу він побачив «дурного» пиря, як ми його назвали.
Він вискакував на підвісного сухаря чотири рази і врешті-решт узяв ред-тага, а мій опонент свою третю рибу! І знову Василь показав мені мої ж тактичні недопрацювання, за що я йому безмежно вдячний. Бо ж на змаганнях як? Або ти виграєш, або чогось вчишся…

Висновки

  1. На кожному пулі є риба. Перше завдання – знайти її. Це може бути крихітний зливчик, приямок, бурло чи яма. В будь-якому випадку, пошук місця – пріоритет.
  2. Віра в муху. Думаю, що особливої різниці в приманках не відчувалося. У мене найкраще працювали шоколадки та фезентейли з оранжевим тораксом, але голавля у другому турі я зловив на крупну форелеву муху з оранжевою головою. Чомусь згадав, що в голавля зараз нерест, може буде інтерес до чогось, що нагадує ікру.
  3. Визначення тактики та стратегії. Для цього потрібен час. Приходити на пул за 5 хвилин до початку – погана ідея. Значно краще прийти за годину і обдивитися всі варіанти, скласти план дій. Наприклад, тут мілко, тому буду ловити дрібними мухами, а тут яма, тому поруч поставлю готову снасть з крупними. Коли риба не активна, найкраще все ж обрати найбільш перспективну точку, і спробувати відійти від нуля. А далі вже по плану.
  4. Боротьба до кінця. Це те, з чим я дав маху. На змаганнях не можна розслаблятися і не можна думати, що кількість зловленої риби є достатня. Варто постійно тримати себе в тонусі і пам’ятати, що суперник зловить більше.
  5. Із собою на пулі треба мати все. Не лише німфи чи сухі, але й мокрі мухи, жуки чи навіть стрімери. Не зашкодять і запасні вудки на всі випадки життя. Треба бути готовим до будь-яких поворотів…

Слава переможцям!

Відразу після повернення на базу, я почав складати свої пожитки. Половина галявини заповнилася моїми сумками, наметом, спальниками, вудками та іншим реманентом. Влад Харлов і Саша Дробот, які лідирували на половині змагань не зловили риби, тобто у них два нулі. Я мав схожі історії на змаганнях, знаю, як це прикро. Прийшов Рома Михайлюк – він зловив 4 риби. Я засміявся – він мабуть, не був таким безпечним як я – усе зробив правильно. Приблизно прикинув в голові, що Рома, звісно, переможе. Другим напевно стане Вася Грига, сказав йому це ще на пулі, після останньої риби. Я буду третій, четвертий чи п’ятий – залежно від розкладів. Моїми суперниками в боротьбі за бронзу мали стати Володя Крижанюк, Кирило Юртін і Стьопа Чех.

У підсумку, так і сталося – з невеличкою різницею мені вдалося обігнати Володю і стати третім. Звісно, дуже тішуся і за Рому і за Васю. Але якщо перший їхав за Кубком, то для Василя таке високе місце стало несподіванкою. Звісно ж, приємною. І ніхто не скаже, що ці місця не заслужені. Переможці отримали призи – грошові сертифікати на купівлю товару у магазині fly-fishing.com.ua. Крім того, Кирило отримав посох – як найкращий з новачків. Але й інші новачки не залишилися без призів – Діма Петруняк для кожного приготував набір з матеріалами. А Андрій Скворчинський отримав класний баф – для учасника, який зловив найбільшу рибу. Кубок поїхав до Калуша – Ромко вкотре довів свій максимально високий рівень і професіоналізм. Тут все заслужено і справедливо.

Якщо загалом оцінювати турнір, то він пройшов неймовірно класно. По-перше, нам дуже пощастило з погодою і чистою рікою. При тому, що обіцяли страшні зливи. По-друге, всі були ситі, навіть вгодовані, бо пані Марія нещадно пакувала в нас солянки з варениками, рагу з відбивними і заливала все це фантастичним компотом. По-третє, вечірні застілля були лайтовими – довго не сиділи, багато не пили. Ніхто не напився, ніхто не спізнився, ніхто не налажав – все було чітко і дисципліновано. Тож оскомину ми всі збили, тепер час готуватися до чемпіонату УЛН, який пройде в дні незалежності на Бистриці та Зелениці. Вже відчуваю, що заруба буде не менша, бо новачки, схоже, вкусили смак змагань, та й ветерани поступатися своїми місцями не планують. До зустрічі, друзі!

Кубок УЛН-2021

  1. Роман Михайлюк (Калуш)
  2. Василь Грига (Свалява)
  3. Ростислав Ящишин (Львів)
  4. Володимир Крижанюк (Київ)
  5. Кирило Юртін (Міжгір’я)
  6. Степан Чех (Мукачево)
  7. Олександр Дробот (Сторожинець)
  8. Владислав Харлов (Ужгород)
  9. Сергій Кушинський (Чернівці)
  10. Олег Красильников (Львів)
  11. Андрій Скворчинський (Київ)
  12. Ганна Вербицька (Львів)
    13-16. Юрій Лисишин (Львів), Гліб Богач (Львів), Назар Щурик (Львів), Микола Степанов (Київ)

Мокра «Суха мушка»: як літо з осінню зустрілися

Нахлистовик має бути універсалом – треба вміти пристосуватися до умов, в однаковій мірі володіти німфою, стрімером і, звичайно, сухою. Зрештою, кожен з нас намагається до цього прагнути. Щодо сухої мушки, то більшість наших лігівців є фанатами саме цієї дисципліни. Особливо це явище притаманно новачкам – побачивши як риба вистрибує на мушку вони вже не хочуть і думати про німфу. Але одного лише вподобання замало – потрібно вміти ловити на суху. Після цих змагань, напевно, багато хто зрозумів, що до «вміння» ще є куди рости. Ну, я так точно. Напевно, цей турнір дав мені найбільше інформації, бо те, що я побачив, ще довго виринатиме в пам’яті.

До Зеленої ми вирушили учотирьох з Арсеном, а також новачками Ліги – Севастьяном Богачем і його сином Глібом. Я познайомився з ними кілька тижнів тому на ріці, ми розговорилися. Коли розповів про змагання, у 13-річного Гліба загорілися очі, він дуже хотів взяти участь. Біда лише в тому, що відповідно до правил змагань, змагатися можуть учасники від 15-и років. На щастя, Рада Ліги більшістю голосів дозволила йому зареєструватися на турнір, але за умови дотримань усіх норм: вейдерси, черевики з шипами, посох і, звичайно, присутність батька на пулі.

Загалом, участь в змаганнях мало взяти 11 людей, але в останню мить Степан Чех відмовився через робочі причини. Тому нас стало лише 10, але в принципі нічого критичного не відчувалося – приїхали всі, хто міг і хотів. Бистриця і Зелениця уже чекали нас – вода низька і дуже чиста, риби вдосталь. Таку інформацію ми отримували від тих, хто ще з вівторка відпочивав у таборі. Зі Львова до Зеленої ми добиралися більше трьох годин. На щастя, стан дороги значно покращився, тому доїхали з комфортом і без клопотів. Вирішили жити у будинку Володі, а не в наметовому таборі. В принципі не прогадали, бо знали про ймовірну зміну погоди і дощі.

Скинувши всі речі з багажника по кімнатах ми вирушили на берег річки до табору, де мала відбутися наша звична вечірка «Зустріч старих друзів». Табір вже шумів, а стіл дуже швидко наповнився ящиком неповторного винограду, закусками та напоями. Мені найбільше засмакував хороший віскі і грона крупного білого винограду. Як завжди, ми балакали, розважалися і насолоджувалися нашим добрим товариством.

А вже після вечірки, після повернення до хатини, ми взялися за безпосередню підготовку до змагань – перевірили котушки, обладнали їх новими підлісками, і, звісно, взялися за в’язання мух. Дуже швидко Гліб вже розібрався з параметрами і акуратністю. Невдовзі його коробка поповнилася цілком пристойними сдс-каддісами та іншими мушками. В’язання продовжилося і зранку, Гліба просто нереально було відтягнути від станка.

Жеребкування очікувалося на обід п’ятниці – цього разу зібралися всі без пауз і затримок. Одразу визначили пари на всі чотири етапи. Мені дістався в судді і суперники спершу Саша Дробот, а потім Арсен Грабчук. Щодо пулу, то на нього треба було трохи проїхатися. Тож невдовзі, спакувавши усі манатки в Сашину «шкоду», ми утрьох (з його дружиною) вирушили шукати свою ділянку. Завдяки навігатору вдало маневрували сільськими дорогами і зрештою виїхали до галявини, за якою вже шуміла ріка. Мапсмі показував, що ми акурат стоїмо на середині нашого пулу. Ми спустилися і просто були засліплені неймовірною красою Бистриці – скелі, камені, плеса, ями, буруни… Невже мені нарешті пощастило з пулом? Ми з Сашком обійшли лише половину, вниз по течії. Навіть не хотів знати, де пул починається (мітки не було видно), бо цілком влаштовувала нижня частина. Буду тут жити – подумав я і вже почав рахувати, скільки десятків харіусів зловлю на цьому місці.

Але такого в житті не буває, звісно. Облом вдарив по голові боляче і не приємно. Виявилося, що мапсмі щось напутав і тепер показував, що наш пул не такий вже й великий. Більше того, та ділянка, яку ми оглядала виявилася пулом Повхана і Анісімова. Мітка маячила на дереві у нас за спинами. Вверх по течії нас чекали буруни, розбиті каменюками, а трохи вище невеликий перекат з кількома перспективними ділянками. Але якщо говорити візуально, то наш пул відверто поступався по якості сусідньому.

Зрештою, що робити? Треба йти ловити. Я склав дві вудки і приготувався починати з низів. Перше місце мовчало, а на другому я вже побачив рибу. Досить крупний харіус вийшов, я його підсік і поки тягнув він зійшов. Це неймовірно роздратувало, але я вже звик. На змаганнях так завжди. За ним вдалося відійти від нуля – невелика форель спокусилася на сіру мушку від Колі Стрімана.

Риба загалом була активна, але дуже і дуже селективна. Брала далеко не на все і регулярно сходила, то на підсічці, то перед підсаком. Як же це бісить! Я не стримував емоції, всі мої думки про річку і рибу, безперечно, на сусідніх пулах чули. А як інакше? За моїми підрахунками, 11 риб виявилися наколеними, але не дотягнутими. А в протоколі опинилося лише 5… Ганебно і жалюгідно.

Але мої результати виявилися ще гіршими після того, як за справу взявся Саша. Я багато чого побачив за майже 14-річну нахлистову діяльність, але нічого подібного бачити не доводилося. Сашко ловить на спеціальні шнури власного монтажу (ранінг і голова підбираються під умови), на спеціальні мухи, які не тонуть, не злипаються, не намокають і, що головне, дуже успішно ловлять рибу. Крім того, Саша неймовірно майстерно володіє закидом на різні відстані і віртуозно маневрує мухою, спонукаючи рибу до атаки. Він також спустив немало риби, але в його протоколі красувалося 9 хвостів після фінального свистка. За такий майстер-клас і заплатити не гріх.

Першим  у цей вечір став Арсен, який зміг упіймати 8 риб, зате крупних, що дозволило йому обійти Сашка. Мій результат виявився дуже посереднім, але я особливо не переймався – все ж, суха муха це не мій коник. Дуже потішився за Гліба – він упіймав три риби.

На ранок вже Саша мав ловити першим і я лише міг уявити, що він зробить з тим пулом. Доїхати до нього виявилося не дуже просто, але ми все ж знайшли шпаринку для машини і місце, де можна її залишити. Мій напарник хвацько переніс дружину на комфортний острівець, що ділив річку, після чого ми вирушили на розвідку. Найперспективніша точка – це кінець пулу, де розлилося 50-и метрове мілке плесо. І саме звідси Саша почав. Я упущу всі деталі, скажу лише, що після такого, мені майже нічого живого не залишилося. 11 риб в протоколі і ще стільки ж наколених…

Треба було вивалити усі сили для того, аби закинути до підсака бодай щось. Тому, коли прийшов мій час, вирішив залишити плесо на десерт, сподіваючись, що риба якось оклигає від урагану… Я почав там, де Саша не зловив риби – на досить цікавому зливі. Ймовірно, там справді було порожньо, лише з найдальшого куточка вдалося виманити одного харіуса на петруняківського ред-тага.

Трохи нижче, на швидкій течії під кущем, проводячи суху, як німфу, зловив другого. Ще нижче – третього. Мав бути і четвертий харіус, якого я вже дотягував до підсака, але він злетів і впав у воду. Замість того щоб дременути на мить застиг, як вкопаний. Тому я впав на коліна і накрив його підсаком, але мої старанні виявилися марними – риба втекла.

Лишилося півгодини і зачароване плесо. Дуже сподівався бодай на одну рибку, бо три хвости – це трохи замало. Але плесо мовчало. Тобто риба виходила на муху, однак робила вона це настільки по-свинськи, що до благородної породи її не віднесеш ніяким чином. Лише на останній хвилині, харіус таки змилостивився і дозволив дотягнути себе до підсаку. Чотири риби і лише один схід – не так вже й погано, зважаючи на те, хто ловив до мене.

За результатами, Сашко міцно рвонув вперед, випередивши всіх учасників, зокрема й Арсена, який зранку зловив лише одну рибу. Рома Михайлюк, який ловив до нього, упіймав три – на їхньому пулі банально не було риби.

Тепер на нас чекала Зелениця і кожен мрів про те, щоб ловити першим. Це й логічно, адже тут не треба шукати рибу – вона стоїть в конкретних місцях. Власне, мені й випало знову ловити першим, тож ми з Арсеном, Глібом, Севастьяном та Іваном Повханом запакувалися в машину і вирушили вгору. Мені треба було починати на найвищому пулі, хлопцям – на третьому. Часу було вдосталь для того, щоб як слід роздивитися територію і випрацювати стратегію.

Насувалися хмари і стало ясно, що хтось з нас змокне. Власне, змокнемо обидва, просто питання було в тому – на чий час припаде дощ. Наш пул був доволі простий – відразу стало ясно, де може бути риба. Біда лише в тому, що води геть мало і вона настільки чиста, що ловити настоячи взагалі не варіант. Добре, що я мав наколінники, так можна акуратно підлізти і не сполохати харіуса.

Я розклав кілька вудок і вирішив починати зверху. Пул розбив на кілька зон, а ловити мав намір ясна річ апстрімом, просто переходячи з одної точки на іншу. Моє перше плесо виглядало дуже апетитно, але протягом кількох хвилин мовчало. Це збентежило – щось не так. Нарешті вихід, але дуже обережний, потім ще один. Довелося змінити дислокацію і спускати муху вниз по течії. Є! 30-сантиметровий харіус взяв на ред-тага. Від нуля відійшов, але пройшло хвилин 10. В інших певно вже по 3-4 риби. Йду далі. Харіус знущається – підплив до мене, розвернувся і стоїть… Ну, я кинув йому муху під носа, але і так було ясно, що він не візьме. Кидаю далі, вверх, під водоспадик. Вихід на гламурну оранжево-червону муху і риба в підсаку. Далі – схід і тиша. Біжу в кінець пулу і рухаюся вверх – взагалі нічого, навіть натяку на рибу. Руки тремтять, час минає, риби – десяток без восьми штук.

Повна апатія, річка наче вимерла. Добігаю до початку, там точно має хтось бути. Зненацька починається жор. Ловлю ще одну рибу і наколюю три за 5 хвилин до фінішу. Ймовірно тому, що стою раком, не зручно ані закидати, ані підсікати. Фініш. В мене три хвости. Провал…

За діло береться Арсен, він йде тим самим маршрутом, що і я. Ловить значно акуратніше. В нього куди точніші закиди, дуже смачна проводка, хороші мухи. Але риба не бере. Йдемо нижче – жодного виходу. Десь неподалік починає гриміти і блискати. Почався дощ. Арсен не здається, але геть темно стало, тому він вибирає білого парашута з пінковою верхівкою. Якраз на плесику видно виходи. Один, другий…
Після кількох невдалих спроб, Арсен нарешті ловить харіуса, а за ним і другого. Злива перетворила нас на мокрих курей, але лишається ще 8 хвилин. Арсен дивиться на мене, я на нього. «Погнали!» – сказав учасник і ми дременули до машини. За хвилину склали всі вудки і мокрий одяг в багажник і поховалися в салоні. Тепер треба ще знайти Богачів і Повхана, а зв’язку нема. На щастя, ми таки зустрілися і благополучно добралися до хати.

Виявилося, що мій результат був не такий вже й поганий. А згодом виявилося, що він був найкращим, оскільки риба практично не ловилася, вистачало й нулів. Тож я дуже довго сміявся, коли дізнався, що за результатами третього туру вибрався на перше місце… Швиденько прикинув цифри, бали і місця – у загальному заліку я вибрався аж на друге місце, впритул підійшов до Саші Дробота. Друге місце мені підходило дуже навіть, зважаючи, що це суха муха. І все могло б так і закінчитися, оскільки дощ не припинявся, Зелениця піднімалася, зеленіла, сіріла і коричневіла.

Зрештою, під час вечері було вирішено чекати до ранку, а вже зранку вирішувати – проводити четвертий етап чи ні. На ранок ситуація наче покращилася, Сова сказав, що сяка-така видимість є і всі готові ловити. Ну, нема на це ради. Спакувалися і поїхали у тому ж складі, що й в суботу.

Першим мав ловити Арсен. Цього разу дощ дріботів, але ріка була вже дуже велика. Ловити навіть на німфу не просто, що вже про суху говорити. Тут не допоможуть ані підкрадання, ані найсекретніші мушки. Лише голий фарт. Треба знайти одну рибу, яка готова взяти муху і все тут. Більше того, останній етап міг перевернути все з ніг на голову.
Виходило так, що Саша Дробот нижче другого місця ніяк не опуститься, але перегнати його був шанс лише в мене. Для цього мені треба зловити рибу, а йому ні. Тоді, загальний підрахунок поміняє нас місцями. Не можна сказати, що мені цього дуже хотілося чи дуже не хотілося. Ясно, що Саша в рази сильніший за мене в плані техніки і тактики сухої мухи, це навіть не обговорюється. Але з іншого боку, можна спробувати щось зловити. І навіть треба.

Наш пул був дуже красивим, хоч і понівечений нічною зливою. Безперечно, риби тут багато, але всі прекрасно розуміли – один шанс на успіх. Проворонити його не можна. Арсен, як і вчора, ловив дуже грамотно. Він обкидав всі можливі точки на пулі, закидував під скелі, борознив і так далі. Але прогнозовано виходів не мав.

Коли ж прийшов Сова, то повідомив, що Пузо зловив харіуса. Знову ж таки, досить прогнозовано – комусь же мало це щастя привалити. На загальну картину ця риба не впливала, бо три попередні етапи Ігор відловився не кращим чином.
Але цей факт спонукав кожного з нас щось вигадувати. Крім всього іншого, Сова рекомендував спробувати на нижній території пулу, куди ми добратися ніяк не могли. Виявилося, що можна туди продертися крізь городи та поля. Що ми й зробили після моєї невдалої спроби добратися до потічка по іншому березі.

Внизу пулу ситуація виглядала справді цікавіше, води було менше, знаходилися більш-менш мілкі та чисті ділянки. Але як я не старався, риби не побачив, відповідно, залишився з бубликом. Як і більшість інших учасників, за винятком напарника Пуза Влада.
Після того, як Анісімом зловив свого харіуса, він мав вихід іншого, але добрати його вдалося якраз нашому новачку. Цікаво, що ці дві активні риби перебували поруч, на одному місці. Як можна пояснити таку дивну поведінку риби ніхто толком і не знав.

Риба Влада змінила розподіл місць. Завдяки цьому харіусу він вискочив на друге місце, а мене посунув на третє. В принципі, мені і третє цілком підійшло. Тепер маю весь комплект по сухій мушці – і перше місце, і друге, і третє. Хоч Сашко теж не зловив рибу, але з першого місця не зійшов. Мабуть, це все таки справедливо, адже він реально показав дуже високий рівень підготовки і розуміння річки.

На цьому попрощалися. Нам треба було поспішати в Бурштин, тому після нагородження, ми швиденько застрибнули в авто і вирушили додому. Взагалі, попри малу кількість учасників, вважаю, що ці змагання виявилися дуже навіть цікавими та продуктивними. Багато залежало і від пулу, і від майстерності учасників, і від обраної стратегії. Особливо радію за Гліба, який дебютував 9-им місцем, отримав безліч досвіду, знайомств та свіжих мух.

Ну і за себе теж порадів, бо в загальному рейтингу УЛН вперше вийшов на чисте перше місце, обігнавши Рому Михайлюка та Ігоря Анісімова. Тепер там би втриматися не зашкодить…

Чемпіонат УЛН 2020: який рік, такі й змагання

– Увечері хотів би я ще вискочити з мушкою на мою річку.
Мошкари повно – форель жируватиме. Ловив ти колись, відьмаче?
Подобається тобі риболовля?
– Ловлю, коли хочу рибу. Завжди вожу із собою лінь.

Пінетті довго мовчав.

– Лінь, – сказав нарешті дивним тоном. – Нитка зі свинцевим грузилом.
З багатьма гачками. На які ти насаджуєш черв’яків.
– Так, а що?
– Нічого, дарма питав.

Анджей Сапковскі, «Сезон гроз», із циклу «Відьмак»

 

Моя дружина якраз читала останню книгу про Відьмака і скинула мені фото з цитатою про нахлист. Я прочитав цей уривок, після чого ми всі дружно засміялися. Далеко не кожен зрозуміє тонку суть сказаного і змовчаного. У той час ми сиділи на лавках у великій альтанці і щось робили. Хтось перераховував мухи у флай-боксі, хтось щось дов’язував (удома ніколи нема часу), хтось наливав, хтось закусував. Звичайна атмосфера на наших змаганнях – ми відпочивали і готувалися до початку чергового туру.

Власне, я їхав на чемпіонат виключно з одною метою – відпочити мозгами, бо вони плавилися і переставали працювати. Терміново був необхідний спокій та релакс. На жаль, ані в вівторок, ані в середу, ані в четвер, ані в п’ятницю мені відпочити так і не дали. Практично весь час я провів на телефоні. До цього ставлюся з розумінням, бо необхідно було терміново вирішувати гору робочих проблем. Лише з обіду п’ятниці, коли всі справи вдалося залагодити, я нарешті отримав трохи спокою. Можна було готуватися до турніру. Одна лише річ – після такого стресу я розумів, що високе місце мені не світить – не було ані підготовки, ані сил думати, ані особливого бажання рвати кігті.

Зрештою, я толком і рибу не ловив. Кілька разів виходив на річку з новачками – щось показати, щось розказати. Сам практично не рибалив – зловив хіба кількох пирів. Більшість часу проводив у затіненому куточку, де в мене була розкладена польова кухня. Також мало часу присвячував загальній тусовці, все через ті ж причини – організм банально потребував спокою. Ще я полюбляв сидіти на зручному кріслі Сови чи Міші десь на галявині, під ранковим сонцем, яке ще не пекло і не смажило. Ловив свіжий вітерець, курив. Намагався очистити голову від зайвих думок, але тут я свої можливості переоцінив. Не вийшло.

Звісно, хлопці помітили, що зі мною «щось не так». Я рідко усміхався, іноді ставав дратівливим, довго не засиджувався, практично не пив. Якби початок тижня був більш спокійним, напевно і на мене це вплинуло б. А так довелося частенько просто ізольовуватися, бо телефон не припиняв дзвонити. Тому я знав, що зі змаганнями у мене особливо не вийде, і з цим довелося змиритися ще перед самим початком.

Учасники і гості почали приїжджати з середи. Практично цілий день я провів в компанії Олега Пшика та його дружини. Працювали над закидами, проводками, мухами. Олег неймовірно активний, він готовий цілодобово вчитися і розвиватися. Невдовзі приїхав Рома Михайлюк, трохи згодом Артем Халявка. Унікальний персонаж – спакував усю родину в машину і вирушив в гори з Кропивницького. Ще той азарт у хлопця.

У четвер на вечірню забаву зібралося вже більше людей – стіл під навісом здригався від веселощів, жартів та емоцій. І не дивно – ми не бачилися майже рік. Це був єдиний вечір, коли я вживав алкоголь. Але рівно стільки, скільки було необхідно, поки організм не сказав «стоп», бо завтра буде зле. На щастя, норма була витримана з точністю до грама – зранку клопотів не мав. По трохи наближався час відкриття чемпіонату, хоч цього року він виявився значно скромнішим, за попередні рази. І в плані учасників, і в плані риби. 2020 рік… що ж ти робиш?

Навіть на відкриття встигли не всі – закарпатська делегація спізнилася на півгодини, тому отримала від Сови суворе покарання у вигляді штрафних балів. Попри це, у хід пішли лігівські регалії – бартка, грааль та малинівка, якими посвятили наших новачків – Артема Халявку та Женю Романюка. Відтепер вони повноцінні члени УЛН.

Зважаючи на те, що раніше були нарікання у плані об’єктивності жеребкування, цього разу Сова вирішив зробити максимальну відкриту систему – кожен тягнув з шапки якісь замислуваті квадратики з цифрами, після чого дані вносилися в протокол. Мало хто відразу все зрозумів, зате жодного кривого слова у сторону суддів вже не було.

Тур 1. Буферний провал

Моїм суперником став Ваня Повхан, який пригнав на змагання з Німеччини. На жаль, до кінця він не дотягнув, був змушений їхати серед ночі по справах. Але на нас чекав перший етап на дальній ріці, куди ми вирушили на танку Петруняка з Артемом Халявкою і Ігорем Анісімовим. Зважаючи на те, що в мене був всього один павербанк, я економив телефон, тож не включив геолокацію і не скачав пули. Точніше скачав, але не розібрався що до чого – замість цьогорічних, в мене в телефоні маячили пули з минулого року. Розбиратися не став – пул та й пул, знайдемо, не вперше на змаганнях. Іван їхав в іншій машині, але всі ми зупинилися на зручній гірській «парковці». Повхан поїхав трішки далі, а я з усім екіпіруванням, слідуючи вказівкам Сови, вирушив берегом до свого пулу.

Пригоди почалися відразу – йдучи по річці я побачив, як з мірила повільно випадає коліно моєї вудки. Ледь зловивши його, засунув назад, але нічого не міг зрозуміти – я дуже ретельно ставлюся до снастей, вони завжди сховані в чохли і тубуси. Згодом я переконався, що то не моє коліно – хтось жбурнув в багажник розібрану вудку, одне коліно упало в мірило, яке я і взяв. Зараз, очевидно, той хтось психує і ловить на суху… Нічого, буде наука на майбутнє.

А далі почалися вже мої непорозуміння, тут версії розходяться. Ще після жеребкування я спитав в Сови, що там з моїм пулом (саме він їх розмічав), на що почув, що пул – «поганенький» (заради справедливості скажу, що пізніше Сова запевняв мене, що нічого подібного він не говорив). Ну, поганенький то поганенький, не звикати. Перейшовши річку помітив Івана, який йшов мені на зустріч. На крутому урвищі ми побачили мітку з пулом, я заглянув – висіла «трійка». Тепер треба було переконатися, що це саме наш пул, тому я пішов вверх, зустрівши Стьопу Чеха і Мішу Шунинця, які також шукали свій пул. Трохи далі я побачив ще одну мітку на гілці дерева – там маячила «четвірка». Схоже, оце і був наш пул – поганенький, як Сова і казав. Один злив і далі сотня метрів міляка. Ну, що вже тут зробиш – будемо ловити.

Іван почав і дуже швидко узяв дрібну форель, а трохи згодом і харіуса. Далі – пустопорожні проводки, без натяку на рибу. Коли минула майже година, до нас швидким кроком наближався Сова. Він був в дикому гніві – навіть із зірваним голосом, волав на нас з Іваном: «Ви два ідіоти! Ловите в БУФЕРІ!». Ми дивилися на Сову і нічого не розуміли спочатку. Взагалі то, про буфери повідомляють, але цього разу про них ніхто і слова не сказав. «Ну то будемо ловити в буфері» – сказав я. «Риба, зловлена в буфері не зараховується, це ти сам прописав в правилах!!!» – закричав на мене Сова і пішов геть.

Виявляється, наш пул був розташований нижче. Але «поганеньким» його не назвеш – там достатньо місця і хороших точок. В Івана залишалося півгодини, і я подумав, що цього часу має вистачити для того, щоб зловити усю активну рибу – бігати по пулу не треба було, всі точки поруч і як на долоні. Зрештою, так і сталося – досвідчений нахлистовик швиденько накидав в підсак шість харіусів, значно покращивши свій настрій.

Прийшов мій час починати. Сонце палило немилосердно, у нас практично не залишилося води. Я склав дві вудки, стартував з німфової. Видно було, що Ваня попрацював на славу – нічого активного не залишилося, довелося добивати пул всіма можливими способами. Далеко не відразу вдалося зловити першого харіуса, який тинявся на приямку під берегом. Згодом, на суху виманив ще одного, який разів десять дражнив мене своїми виходами. З горем навпіл добув форель. А решту часу витратив на те, щоб зловити ще одного харіуса, який буквально знущався з мене – підпливав до сухаря (німфи ігнорував), облизував його і тікав назад. Цікаво, що риба так куражиться тільки на змаганнях, під час звичайних виїздів нічого подібного не спостерігається. Тож я закінчив свій етап з трьома рибами – що є то є.

Найкраще половили Сьопа Чех та Діма Петруняк, які набили проколом десятком риб. Мій результат був, якщо не помиляюся, восьмим. Ну, добре, що він нуля пішов та й Ваня не в обіді.

Окрім змагань я визвався кулінарити – ми з Данилом Секундою, Ромком Михайлюком та Андрієм Мартиненком скинулися на продукти, склали меню, облаштували кухню з ліхтарями, смітником та рукомийником. На вечір п’ятниці мав бути бограч. У казанок полетіли запашні копченості, мариноване м’ясо (не фен-шуй, але так швидше), цибуля, морква, перець, картопля, чимало спецій. Зготувати страву вдалося доволі оперативно, але вона була смачна, гостра та гаряча. Я отримав задоволення не лише від смакування, але й від самого процесу – фактично, вперше готував щось подібне не вдома.

Повечерявши карпатською смакотою, треба було гарно відпочити, бо зранку треба було знову їхати годину часу…

Тур 2. Нешоколадні плити

Мій ранковий пул знайшовся дуже швидко. Я дуже добре його знаю. Торік він завадив стати мені чемпіоном, бо між скелями і плитами плавало дуже мало риби. Зараз, правда, мені лишилася лише половина цього пулу – плити. Скелі дісталися комусь іншому. Зверху – перспективний злив, трохи міляка. В принципі ловити можна, питання в тому, наскільки активна риба і чи її достатньо для того, аби задовольнити потреби двох спортсменів.

На ріці все дуже просто – риба активна тоді, коли її багато, що й логічно, адже чим більше риби, тим менше корму, і тим більше конкуренції, що змушує рибу постійно пересуватися у пошуках харчу. Коли ж риби мало, вона рухається значно менше, відповідно, знайти і зловити її важко. Варто зазначити й те, що ці річки перебувають під солідним пресингом, тож сталося так, як передбачалося ще задовго до змагань – кожна риба на вагу золота.

Я почав зі зливу, але там риби не було. Найважче на змаганнях – не залипати на перспективних точках, якщо після п’яти-десяти проводок там нема натяків на клювання. А вони ж манять до себе магнітом і не відпускають. Трохи нижче на візуально-привабливому місці вдалося нарешті відійти від нуля, зловивши харіуса на німфу, а трохи згодом, там же, ще й на суху, яку я ще в четвер поцупив в Олексія Ігнатюка. Гарний клінкхаммер з рожевим чубчиком, який добре видно здалека.

Нижче на німфу ловити було нереально – прозорі і стерильні плити. Єдиний вихід – підкидати сухаря апстрімом, щоб хоч якось заникатися від риби, яка теоретично може там бути. А може і не бути. Або я кидав погано або її там не було. Йдем далі. Нижче хороша яма і злив. На першому місці після трьох десятків проводок (а що робити?), втопивши крупну німфу вертикально в місце без течії, беру форель. І більше нічого. Цікаво те, що торік я теж ловив на тій ямі – там живе марена, яка ловиться лише тоді, коли дуже хочеться. Харіуса там не було ні тоді, ні зараз. Останній шанс – злив. Я підповз туди на колінах, але протупив – злив дві риби: дрібну форель, яка ніяк не хотіла падати в підсак, і в результаті впала повз, а також харіуса, який взяв на підвісну суху, але на нервах я смикнув вудкою трохи різкіше, ніж мав би. Баран…

Прийшов час ловити Івану. Він пішов моїм маршрутом, але харіус просто включив режим «ігнору» – не реагував ніяким чином ні на що. Або його просто не було. Понад годину Ваня шмагав річку, яка вперто не хотіла ділитися своїми мешканцями. «Друже, забий на харіуса, шукай дрібну форель під берегом» – сказав я своєму товаришу, з чим він і погодився. У підсумку зловив одну 16-сантиметрову і ще дві менші форельки. Добре, що втік від нуля у важкій ситуації.

Тим часом, Стьопа Чех знову був на висоті – за його словами він знайшов в кінці свого пулу класну яму, де сиділо чимало активної риби. Крім того, очевидно, він вдало підібрав комбінацію німф, що й у підсумку дало хороший результат.

Семінар

Після другого етапу прийшов час відпочинку – уперше наші змагання, у якості експерименту, проводилися протягом чотирьох днів. З обіду суботи до обіду неділі УЛН запланувала семінар, спеціально для цього ми запросили Олексія Ігнатюка з Києва, який мав дати майстер-клас новачкам в плані кастингу. Але перед практикою була теорія – Олексій за допомогою маркера та дошки пояснив чимало корисних речей, після чого пішов на воду практикуватися.

У мене були заплановане навчання по євронімфінгу, однак воно не викликало ажіотажу, зважаючи на те, що основна маса людей ніяк не могла «відлипнути» від кастингу. В принципі, тут все логічно – подивитися монтаж снастей та в’язання мух можна і в ютубі, а от повправлятися з живим інструктором вдається не так часто. І все ж для бажаючих мухи я показав – ті основні, які є фундаментом євронімфінгу у моєму розумінні.
Вільний час, відсутність поспіху, можливість вдосталь наговоритися і насидітися за столом – кожен знаходив собі заняття до душі. Хтось грав у волейбол, хтось організував джакузі просто в ріці – погода дозволяла це робити, бо було доволі спекотно, а вода охолоджувала та бадьорила. Можна було спокійно відіспатися, адже наступний етап мав відбутися в неділю ввечері та й то, зовсім поруч, вже не треба було нікуди їхати.

Тур 3. Стерильний пул

Нарешті збулася моя маленька мрія – жереб дозволив позмагатися з Ігорем Анісімовим. Я дуже давно хотів половити з ним в парі, бо Пузо використовує унікальний нахлистовий метод – ловить здоровими німфами (на змаганнях максимум дозволені 4мм головки) на міляках. Для мене це взагалі парадокс, бо я в принципі ловлю на мікронімфи, хоч і на ямах – байдуже. Власне, саме через змагання я і перестав використовувати німфи на крупних головках, просто набридли постійні зачепи і перев’язки. Натомість навчився ловити на крихітні мушки з головками максимум 2,5 мм, дуже зрідка 3 мм. Але як показує практика, навіть такими німфочками можна пробити яму – все залежить від того, як кидати і яка в принципі оснастка. У свою чергу Ігор не одноразово доводив, що і його метод працює і приносить результат.

Ми вийшли з табору заздалегідь – хотіли добре роздивитися пул, неквапом розкласти вудки, відпочити від переходу. Наш пул – межа каскадів та початок плит. Ех, знову ті плити, яких я терпіти не можу. Та й каскадів не лишилося – один крупний злив, який на сонці виглядав дуже стерильним. Ніяких форм життя на дні не спостерігалося, як не приглядайся. Взагалі, можна було сказати, що пул – повна катастрофа, напевно найгірший за все моє змагальне життя. Початок – вже згаданий злив (ймовірно, перспективний, хоч і прозорий), далі метрів сто абсолютно порожнього і нудного міляка, нарешті в кінці пару бурунців для дрібної форелі і харіусовий перекатик. Словом, місце відверто жалюгідне.

Ігор почав ловити на суху – я сидів у затінку і намагався вгледіти бодай лінивий вихід, але нічого не помітив. Згодом Пузо переключився на німфу, задер дрібного пстружка і одразу ж його впустив. Ніифа, суха, німфа, суха – Ігор змінював вудки, але ніякого результату не було. На жаль, на цьому пулі Ігор не зміг показати свій метод сповна, просто не дозволяли умови. Дійшовши до верхньої ями, мій суперник у розпачі опустив руки – риба не брала. «Що робити?» – спитав він. Я поняття не мав, бо він наче робив все правильно. Міняти мухи не варіант – якщо риба не бере на ті, то не візьме і на інші. Може риби тут в принципі нема?

Ми вернулися до низу. Ігор став на перекатику і просто молився – терміново треба було зловити бодай щось, адже часу лишилося обмаль. Нарешті, за кілька хвилин до фінішу, я помітив характерні рухи – права рука піднялася вверх, ліва обхопила підсак за спиною. Усе було зроблено на автоматі – дуже професійно. У сіточці затріпотів сріблястий харіус, а сусідні пули почули воістину закарпатський крик радості. Від нуля пішов і добре. Тепер – моя черга.

З одного боку Пузо лишив мені чистий пул, з іншого дуже бентежила відсутність активної риби. Ясно, що всю середину я проігнорував – Ігор провів там півгодини. Тому в плані стратегії я вирішив так – перші півгодини шмагаю верхню яму, другі – обловлюю низ. Решту часу – по ситуації, залежно від того, чи щось зловлю. А якщо обламаюся і зверху, і знизу – то просто панікуватиму. На щастя, не довелося. Свого альпійського ханака я обладнав двома дрібонькими німфочками, і задумався над тим, яку муху ставити на верх. Поділюся секретом – я ніколи не ставлю на верхню підвісну сідісішного сухаря. Виключно щось таке, що добре плаває і що не потрібно реанімувати (просушувати, протирати) після першої-ліпшої риби. Зазвичай, це мокра (золота курноцика), що то виринає, то потопає, або сухий ред-таг від Петруняка, за умови сталої глибини і відсутності потреби топити мухи на саме дно. Не знаю, чому ред-тага ігнорують – насправді, це одна з найкращих і найбільш універсальних мушок в наших умовах. Я дуже сподівався на те, що вдала проводка на швидкій течії зливу, дозволить мені якісно затримати сухаря у потрібному місці. І це в підсумку спрацювало.

Ясна річ, за таких умов (кришталева вода, яскраве сонце), коли ти перед рибою, як на долоні, треба максимально ховатися. Для цього я використовую наколінники – щоб і вейдерси не пошкодити, і зручно вмоститися на одному чи навіть на двох колінах. Я прилаштувався біля великих каменюк, щоб непомітним для риби обловити верхню частину зливу апстрімом. Сильна течія змушувала активно працювати руками, після чого я спускав німфи на глибину. І буквально відразу я помітив рибу – вона вискочила на ред-тага, але не взяла. Через дві хвилини все повторилося, форель (я був певен, що то райдужка) знову промахнулася. Спокійно, зараз головне на наламати дров і не злякати її. Тому переключився на верх і буквально відразу упіймав непоганого пструга! Фух, від нуля пішов – це головне.

Тепер можна було повернутися до райдужки. Головне – провести мухи в потрібній площині і трохи підгальмувати сухаря. Через три проводки я отримав бажане – риба вилетіла на муху, зробила кілька свічок, торпедою занурилася на дно і зрештою, оголосила себе переможеною – я завів більш ніж 30-сантиметрову красуню у підсак. Це круто, вже дві риби, а пройшло хвилин 15.

Більше того, я помітив третю рибу – вона сиділа в глибокому місці, тричі піднімалася на суху, але не брала, розверталася і ховалася. Ну, стандартні змагальні клопоти. Треба її перехитрити. Я змінив 3 мухи, поставив навіть сідісішку, але риба (не розгледів виду), вперто наді мною знущалася. І тут я вирішив змінити тактику – поставив мокру. Проводка, затримка і… Який же я ідіот, забув головне правило. Найкраще в тій ситуації було просто закрити очі і реагувати по удару. Я ж витріщився, як восьмикласник на Анджеліну Джолі, побачив, як риба підплила, вхопила муху і тут я смикнув. Результат очевидний: наколов і обламався. Непрощенна помилка, яка в підсумку коштувала мені призового місця, за яким я в принципі і не гнався. Ну, що вже…

Стартовий фарт розвіявся як дим – більше я нічого не зловив і не бачив. Схоже, то була остання риба на пулі, яку ще можна було упіймати… Тож у протоколі світилися дві форелі, які, зрештою, мене задовольнили. Не нуль і слава богу. Деякі хлопці половили краще. Андрій Мартиненко на плитах упіймав здоровенного харіуса, ще тягнув крупну форель, на яку підсів інший пир – словом, у них з Петруняком було весело. А от Стьопа Чех цього разу відловився погано, тому все мав розставити на місця останній, ранковий, етап.

Тур 4. Останній бій, найтяжчий він

Цього разу вже я мав ловити першим на дальньому «самому класному пулі», як запевнив Рома Михайлюк. Там справді було чимало перспективних місць – ну, фактично в кожному з них мала бути риба. Але сама місцина виглядала якось не дружелюбно. Відразу стало ясно, що тут не побігаєш, адже підхід до води перешкоджали високі шпичаки, здоровенні брили і гострі скелі. Ще й погода вирішила познущатися – ми виходили з табору під бринькання дощику, тому взяли куртки, а Ігор ще й два тубуси – життя навчило. Пам’ятаєте історію з загубленим коліном? Його добро було). Але там внизу, в каньйоні, було душно як в сауні. Вже по ходу біганини, я знімав з себе весь одяг і кидав його просто на берег, а піт лив з мене безбожно і безперервно.

Стратегія на цьому пулі була дуже проста – зловити рибу і відійти від нуля. Я облаштував три вудки – дві німфові і одну суху. Почав з першого зливу і дуже швидко упіймав дрібну форель. Ну, з почином. Але далі було гірше – як я й боявся. Риба тупо забила на мене і не ловилася взагалі. Ні ударів, ні натяків – хоч трісни. Подалі від зливів та ямок (порожніх) на мене чекала мальовнича ділянка з повільною течією, там точно мав бути харіус. Але на німфу він не ловився, на суху теж. Зважаючи на те, що пройшов дощик, я ризикнув – швидко переробив суху під мокру і це миттєво дало результат. Непоганий харіус спокусився таки на невеличку чорну мушку, узявши на короткому стріпі. Ура!

Але більше такого щастя не було. Довелося знову братися за німфу і виловлювати невидиму рибу. Нарешті, за кілька хвилин до фінішу, у тому ж місці, де узяв перший харіус, я упіймав другого, трохи більшого. Ну, хоч так. Варто зазначити, що протягом всіх чотирьох етапів я ловив на одні й ті ж мухи – власного виготовлення чорні пердігони з хеклом із сдс-пафс. І вони мене не підвели.

Почав ловити Ігор і за доброю традицією злив форельку на самому старті у тому ж місці, де свою зловив я. А далі – більше години біганини, зміни мух та перев’язок через обриви. Пузо обловив всі ями, всі зливи і перекати, але лише за кілька хвилин до фінішу нарешті таки зловив 17-сантиметрового пстружка, а за ним ще одного, меншого.

Фінал

У тому, що виграє Стьопа взагалі ніхто не сумнівався, бо він здорово відловився далеко не ідеальному пулі. Очевидно, його стратегія виявилася найбільш правильною і вдалою. Звісно, було б добре, якби він поділився з нами своїми успіхами – звісно, якщо в Стьопи буде бажання описати свої вдалі виступи, ми всі залюбки їх прочитали б. Другим став Рома Михайлюк, який рівно відловився на всіх етапах, вичавлюючи максимум із кожного пулу. Бронза дісталася Данилу Секунді і, мабуть, заслужено – він виклався по повній, по ночах дов’язував мухи, весь вільний час не байдикував, а присвячував тренуванням. Виявилося, що в нього однакова кількість балів зі мною, але більша кількість зловленої риби (поміг останній тур і жменя дрібної форелі).

Переможці отримали сертифікати на купівлю товарів в магазині нашого вічного спонсора fly-fishing.com.ua, окрім цього, Діма Петруняк, як завжди привіз подарунки для учасників, які посіли нижчі місця.

У мене, відповідно, четверте місце, яке в принципі виглядає цілком задовільним результатом. Я також відловився стабільно, без злетів та падінь. Якби трішки піднапрягся і не тупив, то може і результат був би кращим, хоча знову ж таки – на цих змаганнях я не гнався за медалями. Напевно, на вищі місця заслуговували Діма Петруняк та Андрій Мартиненко, яким жереб вирішив двічі ловити в парі. Цікаво було б прочитати і про їхні історії – виявлялося, той хто ловив другим грамотно використовував недоліки першого і його обловлював. Безперечно, якби не прикрий нуль в третьому турі, Міша Шунинець також мав би значно кращий результат.

Зрештою, як і кожні змагання, цей чемпіонат дав чимало інформації для роздумів кожному учаснику. Ми ловили в скрутний час – води і риби мало, не те, що торік. Але такі турніри лише підвищують майстерність, адже дають нам цінний досвід. Тепер на черзі суха муха – там теж буде весело…

Підсумковий протокол

  1. Чех Степан (Мукачево)
  2. Михайлюк Роман (Калуш)
  3. Секунда Данило (Львів)
  4. Ящишин Ростислав(Львів)
  5. Петруняк Дмитро (Івано-Франківськ)
  6. Мартиненко Андрій (Львів)
  7. Анісімов Ігор (Ужгород)
  8. Шунинець Михайло (Міжгір’я)
  9. Кушинський Сергій (Чернівці)
  10. Повхан Іван(Ужгород)
  11. Крижанюк Володимир (Київ)
  12. Халявка Артем(Кропивницький)
  13. Романюк Євген (Вінниця)
  14. Шкварок Петро (Івано-Франківськ)

Запрошуємо на Чемпіонат УЛН та Семінар!

Дорогі друзі!

Рада УЛН повідомляє, що на свято Незалежності, з 21 по 24 серпня, відбудеться одразу два заходи: чемпіонат нашої Ліги та семінар для новачків і усіх охочих вчитися мухарському мистецтву. До вашої уваги план та умови заходів.

Звертаємо увагу, що цього разу змагання відбуватимуться 4 дні: у п’ятницю ввечері, суботу зранку, неділю ввечері та в понеділок зранку. Ті члени УЛН, які вже оплатили змагання на Кубок, можуть або перенести свої внески на чемпіонат або попросити повернути кошти, або перенести їх на інші змагання в цьому році. У будь-якому випадку, своє рішення необхідно повідомити до 9 серпня у групі УЛН в ФБ. Також до 9 серпня є можливість зареєструватися на змагання іншим членам УЛН.

Внесок з учасника становить 300 гривень. Вказану суму потрібно переказати на рахунок Картка Приватбанк 5169 3600 0787 0599 (АНТОНЮК ОЛЕНА) із обов’язковим повідомленням свого прізвища.

Семінар відбуватиметься протягом суботи та неділі. Участь в семінарі безкоштовна для дітей до 18 років та членів Ліги, які змагаються. Для членів УЛН, які не змагаються, участь в семінарі також безкоштовна, однак вони можуть внести до спеціальної скриньки будь-яку суму і таким чином підтримати проект «Домівка для форелі» – усі виручені кошти підуть на закупівлю та зариблення річок. Для осіб, які не є членами УЛН, вартість семінару складає 400 гривень (реквізити вказані вище).

Учасники семінару зможуть познайомитися із базовими основами євронімфінгу (в’язання основних типів німф, монтаж снасті, техніка і тактика на воді), новітніми тенденціями у плані сухих мушок, а також відпрацювати фундаментальні навички в плані кастингу. Тобто усе те, що потрібно знати нахлистовику, який планує рибалити в карпатських горах. Із учасниками семінару займатимуться досвідчені мухарі, які залюбки поділяться своїм досвідом та знаннями.

База буде знаходитися на території Ільменського лісництва, неподалік Мислівки, проживання в наметах, харчування самостійне (ймовірний варіант спільних вечерь, наразі це питання перебуває на розгляді Ради). Кому потрібні більш комфортні умови – неподалік знаходяться два зручні готелі – Колиба (http://shandra.if.ua/) та Ведмідь (https://www.booking.com/hotel/ua/complex-medved.uk.html). Про бронювання радимо подбати заздалегідь. Змагання відбудуться на двох річках – Свічі та Мізунці. Як ми вже повідомляли раніше, учасникам, які використовуватимуть власні авто, будуть компенсовані витрати на пальне.

План-графік змагань та семінару 

Четвер, 20 серпня

Вечірка «Зустріч старих друзів»

П’ятниця, 21 серпня 

12:00 – Відкриття змагань, жеребкування, традиційна церемонія посвячення новачків регаліями УЛН (грааль, бартка, малинівка).

16:00-19:15 – перший етап змагань

Субота, 22 серпня

08:00-11:15 – другий етап змагань

13:30 – оголошення проміжного результату

14:00-19:00 – семінар

Неділя, 23 серпня 

09:00-14:00 – семінар

16:00-19:15 – третій етап змагань

Понеділок, 24 серпня

08:00-11:15 – четвертий етап змагань

14:00 – оголошення результатів, нагородження, закриття заходу.

Тож гостинно запрошуємо усіх охочих взяти участь в змаганнях та семінарі на мальовничих карпатських річках. Повірте, кілька днів в горах запам’ятаються вам на все життя – ви не пошкодуєте!

Липневі мандрівки: висока вода і мовчазний харіус

Обставини мають властивості коригувати наші плани і змінювати напрямки руху. Весняно-літній карантин видозмінив їх десь так само, як недавня повінь русла річок. Не вдалося провести Кубок УЛН – насамперед, через загрозу вірусу, але крім того, ми б акурат потрапили в паводкові умови,  не на банальний мутнячок, а на реальну небезпеку здоров’ю і життю. Тому й виїздів в Карпати, принаймні в мене, до початку липня не було. Причин вистачало – це і робочі клопоти, і погода, і карантин.

Нарешті, після тривалої паузи, на самому початку липня, вдалося таки вирватися на Франківщину. Разом з Юрком і Ганною ми потрапили в зливу, тому спершу назбирали білих грибів біля машини, а коли дощ припинився, порибалили на ріці. Рівень води був дуже високим – такого в середині літа я не пригадую. Але риба все ж ловилася – і харіус, і форель.

Наступного тижня я вже вирушив до нашого діджея Вовкінга – на кілька днів. У п’ятницю по обіді він підібрав мене на місці висадки блаблакара і ми хутенько оминали ямки і ямища на його червоній «ластівці». Поїхали на невелику річку, яка зараз, правда, була доволі висока. За день до цього, Володя упіймав кілька трофейних пстругів на суху мушку, тож ми чкурнули в ті самі місця.

Кількість не має значення

На початку сезону я трішки оновив свій нахлистовий гардероб. Мої амфібії від Salomon за 8 років вже зносилися і стерлися, тому вдалося замінити їх на новеньке неопренове взуття для гірських річок від Orvis. Амфібії дуже міцно тримають щиколотку, підошва має спеціальну структуру для зчеплення з камінням. Словом, вдалий вибір за розумну ціну. Окрім того я придбав новий посох Hummers, що складається з 5-и колін і зручно поміщається в невеликий чохол. Його можна безболісно носити на поясі і використовувати тоді, коли буде необхідність. Правда, я так і не зрозумів, для чого йому «подарували» довгий білий шнур – після першого виходу на воду я його зняв і замінив значно коротшим та ефективнішим монтажем.

Тож у новому екіпіруванні я вийшов на високу воду і почав насолоджуватися пейзажами та шумом води. Цікаво те, що особливого інтересу до моїх мух риба не проявляла – харіуса вдалося зловити через кілька хвилин проводок в дуже перспективному місці. Взагалі, риба була доволі пасивна і не рідко доводилося з десяток разів вести мухи їй перед носом, щоб переконати на атаку.

Ми рухалися вверх по течії, час від часу виловлюючи доволі крупних пирів, а також невеликих форельок – цілком ймовірно, що це плоди нашої роботи в рамках проекту «Домівка для форелі». Можна сказати, що «пятнашок» в ріці доволі багато, і це дуже приємно.

Двічі був шанс витягти трофейну рибу, але обидва випадки були провальними. Спершу я зауважив дуже вузький перспективний «коридор» між двома каменюками, з потужною течією. Я знав, що в таких місцях сидить крупна риба, яка контролює усі харчові транзити і не має конкурентів.
Але в той же час я переоцінив свою снасть – повідки 0,12 не витримали і обірвалися після агресивної атаки риби на швидкому потоці. Другу рибу я вже навіть трохи потримав, але всього кілька секунд. Зважаючи на те, що я навіть не зміг відірвати її від дна, роблю висновок, що це була дуже крупна форель. Однак, прикрий схід так і не дав мені переконатися в цій версії. Загалом, протягом кількох годин мені вдалося упіймати півтора десятки харіусів та форелей – наче й не багато, але ми ж не за кількістю приїхали.

Тренування з підвищеною відповідальністю  

Увечері я зателефонував Ромі Михайлюку і запропонував йому потренуватися на інші ріці, щоб хоч якось набратися тонусу перед серпневими змаганнями. Він радо погодився і в суботу зранку забрав мене від Вовкінга – ми поїхали в глиб гір шукати «галіму точку».
Тут логіка доволі проста – на змаганнях не завжди випадає хороший пул з рибою, бувають і погані ділянки. Але риба, як відомо, стоїть усюди, тож ми вирішили пошукати її на відверто непрезентабельних районах.

Обирали «пул» метрів на 30 і в кожного було 10 хвилин. Перше ловив Рома, я «судив», потім мінялися. Коли три раунди закінчилися з рахунком 0:0 стало ясно, що риба геть пасивна. Тому ми вирішили закінчити наше тренування і поїхати вище, до інших «точок», де «точно є риба». Але й там особливими здобутками ми не розжилися – вдалося упіймати лише кілька риб, після чого спустилися до домашньої ями. Стало ясно, що на рибу щось давить – ймовірно тиск, адже після обіду мала змінитися погода, парило, усе йшло до грози.
Я вирішив трішки поекспериментувати і замість нижньої мухи прив’язав стрімера. Цікаво, що такий метод якраз і спрацював – узяла досить не погана райдужка, а трохи нижче, в іншій ямі ще одна риба, яка однак, вистрибнула з води і дременула вниз по течії. Шансів витягнути її практично не було.

Втомившись боротися з риб’ячою апатією, ми смачно пообідали в колибі, після чого вирушили на річку, де я ловив ввечері. Там ситуація була трохи кращою – харіус періодично ловився, хоч і був доволі прошений.
Коли ж за горами ударив грім, ми вирішили, що краще повернутися до машини і перечекати негоду. Але наші розрахунки виявилися не вірними – до дороги дістатися було практично нереально, зважаючи на густу рослинність.
Довелося пробиватися з боями через болота, ожину, різун-траву та інші джунглі. Зрештою, з горем навпіл ми таки продерлися, але загубили орієнтир і пішли дорогою в протилежному напрямку від того, де стояла машина.
Пройшовши кілька кілометрів, зрозуміли, що начудили і верталися назад – авто стояло за якихось сто метрів від того місця, звідки ми вийшли…

Нахлистовий мідвік

Зважаючи на те, що робочі процеси трішки підзаморозилися, у мене з’явилося кілька днів аби відпочити у горах. Цього разу я вирішив поїхати на Львівщину, у добре знайомі місця до пані Марії, яка сказала, що річка чиста, погода добра і вона має час, щоб мене смачно погодувати. Тому у вівторок по обіді я вже мчав на зустріч горам.

Швиденько перевдягнувся і вийшов до води. Ріка справді була чиста, але знову ж таки – дуже висока. Пересуватися по такій акваторії складно, адже повінь «змила» все, що було на каменях, і тепер вони стали неймовірно слизькими. Тож треба було виважувати кожен крок – добре, що посох дозволяв опиратися і втримуватися на ногах.

До всіх інших клопотів додалася і вже знайома пасивність риби. На найкозирнішій точці, за півгодини активної праці, мені вдалося видурити лише одного голавля. Я пішов нижче, до перекатів, але там була настільки сильна течія, що навіть сповільнити проводку мух було украй складно. Одна форелька і один вимучений харіус – ось і весь результат. Ясно, що за таких умов потрібно було збільшувати вагу мух. Останнім часом я ловив на німфи з вольфрамом не більший за 3мм. Зараз же довелося ризикувати – важча головка означає більший шанс зачепити муху і обірвати снасть. Тому я кидав в ті ділянки, куди в разі чого зміг би добратися і відчепити німфи.

Згодом я вернувся на ті місця, звідки починав, але розташувався вже з іншого боку, біля ділянки з повільною течією. Там вдалося упіймати ще кількох голавлів та харіусів, але жодного натяку на те, що риба прокинеться не було. Натомість я в черговий раз виніс мозок кільком місцевим, які ловили нахлистовими вудками на мокрі мухи старим дідівським способом. На щастя, риба їм не дісталася – бо якщо і брала то виключно з дна. У доволі емоційній манері я висловив їм своє «фе» щодо наявності лляних сумок через плече – відверта ознака рибозаготівельника. Ясно, що відразу до них не дійде, має пройти час, але якщо їм постійно вбивати в голову інформацію про те, що рибу забирати не можна, то рано чи пізно щось у їхній свідомості зміниться.

Грушки і ями

Пані Марія приготувала смачну вечерю, а я поставив будильник на п’яту ранку. Коли прокинувся то пошкодував, що не взяв вейдерси – було реально зимно. Але що вже – треба йти ловити рибу, може зараз вона більш активна?
Вийшовши на дорогу, я пішов вниз по течії, до так званої «грушки». Зійшовши до води побачив потужний потік і кілька перспективних місць, але щоб добратися до них, треба було перейти річку. Це мені вдалося не відразу, але за допомогою посоха, усе ж успішно подолав перешкоди.
Тепер я дивився на величезну каменюку, що наче бегемот підняла з води свою голову. Вона міцно опиралася бурхливому потоку, утворюючи за собою кількаметрову повільну яму. Тут точно має бути риба, при чому не одна – подумалося тоді і справді, вже на першій проводці узяв непоганий харіус, якого довелося довго і нудно тягнути з течії.
За ним знову удар і тепер вже під першими променями сонця з води виблискують лимонні боки жирної форелі. Третьою рибою теж стала форель, але вже трохи менша. На жаль, наступна проводка завершилася мертвим зачепом і повним обривом снасті. Після «перев’язки» більше нічого зловити не вдалося.

Йду трохи нижче – на мене чекає грандіозна яма. Але з новою вудкою і шнуром – це не проблема. Якщо заглибитися в тактику, то оснащення вудки має величезне значення. Справа в тому, що довга вудка, а я ловив новим 11-футовим ханаком, дозволяє виконувати максимально дальні закиди. Але при цьому найбільше значення має… шнур.
Якщо користуватися звичайним шнуром (аби був, бо так по правилах), то користі не вийде, адже його вага, мається на увазі з’єднання шнура з підліском, буде тягнути того ж підліска у сторону катушки і провисати між кільцями. Це у свою чергу послаблює як чутливість, так і нівелює геометрію проводки. Натомість, якщо шнур правильний, а мова йде про спеціальний спортивний німфовий шнур від Hends, то він не провисає і дозволяє спокійно контролювати проводку з максимальною чутливістю, не залежно від відстані. Таку снасть навіть не має сенсу порівнювати з попередніми варіантами. Можна сказати, що така комплектація є ідеальною станом на липень 2020 року – нічого кращого нахлистове людство поки що не придумало.

Правда, навіть попри акуратність снасті та дальні проводки, з рибою не склалося – одна крупна риба повисіла пару секунд і зійшла, а потім вдалося видурити одного харіуса. Таким чином, ранкова риболовля була не надто успішною, але я находився, відпочив, надихався… Пані Марія вирішила, що я схуд, тому приготувала мені потрійну порцію дерунів з м’ясом, миску грибної підливки, салат і ще дзбанок холодного і солодкого компоту.
Ясно, що після такого обіду треба було відпочити, тому я розлігся у затінку і міцно заснув на кілька годин.

Трофейний фінал

Тим часом до мене вже їхав Данило зі своєю дружиною – ми домовилися вирушити вверх по течії, адже там мало бути менше води, а, можливо, і більше риби. Тож я спакувався і в комфортному авто ми швиденько добралися до впадіння в річку красивого гірського потоку. Води там і справді було значно менше, але риба продовжувала мовчати.
На місці, де я завжди ловив пиря, цього разу ніхто не відгукнувся. Данило кидав рибі сухаря, але поки безуспішно. Я підійшов до нього, бо він показав на невеликий приямок біля берега, сказавши, що на муху виходив невеликий харіус.
Кинув ще кілька разів, після чого запропонував спробувати мені. Місце і справді перспективне, тож мої шоколадки з натуральним торраксом упали в воду і через секунду я відчув потужний удар – риба миттю скрутила вудку в бублик і змусила котушку жалісливо тріщати. Трофей!

Але перше трофей треба було дістати. Данило перекваліфікувався в оператора і почав знімати мою боротьбу з рибою. Форель виявилася неймовірно сильною і активною – вона маневрувала між каменями, ставала на течію, поверталася боком, але після чотирьох хвилин боротьби таки здалася і запливла в Даниловий підсак.
Кілька фото і гірська красуня повертається в рідну стихію…

Пройшло кілька хвилин і невдовзі з абсолютно непримітного місця на муху вилітає така ж рибина!
Чи то вона була шокована чи то я швидко зорієнтувався, але цього разу боротьби не вийшло – мені вдалося дотягнути її до підсака всього лише за кілька секунд, без ніякого опору.
Данило висловив припущення, що це та сама форель, тільки дуже голодна, але все ж ні – перша була жовтуватого забарвлення, друга – сріблястого.

Данило нарешті упіймав харіуса на суху, але стало ясно, що і тут пир не бажає ловитися. У мене було кілька ударів та сходів, після чого ми переїхали ще вище, до колись знаменитих місць, але зараз тут було дуже сумно.
Ще й побачили двох «рибачків», з жовтим кульком на пузі, в якому спокійно подихала дрібна риба…

Наостанок ми заїхали на домашній пул, де побачили ще одного «мєсного», який спінінгом ловив на живця. Після того, як зловленого голавлика він кинув в рюкзак, нерви здали, я пішов до нього і промив мозги. Напевно, не помогло, бо він втік від нас подалі і розташувався біля мосту, щоб не чути мої втирання.

Риба більше не ловилася – річка стихла. Вечеря була смачна і ситна, після чого я спакував усі свої манатки і ми вирушили до Львова, розповідаючи про різні життєві та нахлистові пригоди.

Hanak Alpen Nymph #3 4in1, Redington Zero #2-3, Hends Nymphing Fly Line L 000: огляд

Ті нахлистовики, які особливу увагу приділяють німфовому методу, постійно намагаються удосконалюватися в усіх можливих напрямках. І це не дивно, адже сучасний євронімфінг потребує ідеального балансу снастей – вудки, котушки, шнура, підліска, повідків та мушок. Важливу роль відіграє довжина та вага прута, усе для того, аби тримати необхідну дистанцію до полохливої риби та не втомлювати руку під час процесу.

В принципі, якщо говорити грубо, то для євронімфінгу підійде абсолютно будь-яка вудка, будь-якої довжини, класу, ладу та виробника. Здавалось би, що тут особливого – закидай, проводь та лови. Ну, це як порівняти автомобілі. Усі їздять, але перевага мерседеса над жигулями є більш ніж очевидною. Так само і в нахлисті – ловити можна усім, але не від усього отримуєш комфортне задоволення. Останніми роками я ловив вудкою Kola Salmon Czech Nymph #3 довжиною 10 футів та 2 дюйми і вагою в 91 грам, а також котушкою Pflueger Trion #3, вагою в районі 150 грамів. Не можна сказати, що ця комбінація снасті мене чимось не влаштовувала, але хотілося чогось новішого, іншого, легшого та універсальнішого.

Коли на чемпіонаті УЛН я завоював срібло та виграв котушку Redington Zero #2-3, то відразу подумав, що до неї пасуватиме нова вудка і новий шнур. Щодо шнура, то тут я вже давно придивлявся до Hends Nymphing Fly Line L 000, діаметром 0,58 мм. Він спеціально створений для євронімфінгу – тонкий, наскільки це дозволено, і, звичайно, легкий. Якщо снасть вдало скомпонована, то нахлистовик зможе уникнути неприємного провисання, що утворюється на місці з’єднання шнура та підліска. Ну, і нарешті – вудка. Що ж вибрати?

Я відразу відкинув всі варіанти з США чи Англії, натомість зосередився на виробниках з Іспанії, Італії та Чехії. Саме в цих країнах на євронімфінг не дивляться косо і презирливо, а, навпаки, культивують, відповідно, і сама продукція має пройти певний контроль якості в серйозних спортсменів.  Зрештою, я зупинився на Чехії, а саме на фірмі Hanak Competition, яка у німфовій лінійці пропонує кілька варіантів:  Hanak Alpen Nymph, Hanak Czech Nymph Champion, Hanak Czech Nymph V тощо. Нарешті, обрав саме альпійську вудку, дочекався реальну знижку на чорну п’ятницю і придбав універсального прута, який має одразу чотири довжини: 9,6, 10, 10,6 та 11 футів. Збільшення довжини відбувається за допомогою спеціальних вставок, які можна комбінувати, залежно від ситуації.

До виготовлення цієї вудки брати Ханаки підійшли доволі відповідально. Особливо постаралися дизайнери, які звернули увагу на кожну деталь не лише вудки, але й чохла та тубуса. Все ж, естетична сторона снастей відіграє важливу роль в нахлисті. Не варто, мабуть, говорити про те, що приємний бланк оснащений якісною фурнітурою; кільця приладнані акуратно та надійно. На корковому руків’ї для вказівного пальця зроблена спеціальна заглибина, для максимального контролю проводки. Котушка легко зайняла своє місце, усе зафіксувалося просто та надійно. Гармонійні стики дозволили без жодних труднощів вставити коліно за коліном і зрештою, сформувати повноцінну 11-футову вудку. І тут я зрозумів, що тримаю в руках щось абсолютно не звичне. Який тут стрій? Можна сказати, що все ж медіум-фаст.

Зняв додаткові вставки і тепер тримаю в руках вудку довжиною в 9,6 футів, яка абсолютно нічим не нагадує попередній, довший, варіант. Екстра-фаст без жодних сумнівів, але за відчуттями цілком підійде як для короткої німфи, так і для презентації сухої мушки. Однак, відповіді на усі питання має дати ріка.

Вибравши день, разом із Данилом вирушаємо із дощового Львова у напрямку гір. На півдорозі опади припиняються, але над нами продовжують загрозливо нависати сірі хмари. Із приємного – нарешті зробили дорогу. Там, де десятиріччями рясніли ями та вибоїни, тепер поклали новенький асфальт. Цікаво, скільки він протримається? Тим часом за вікном провиднюється і нас вітають суворі гори. Вночі падав дощ, не відомо, який стан води, тим паче, що на днях зійшли останні сніги. Як не дивно, вода чиста, що підносить настрій. Ми зупиняємося біля знайомої місцини і починаємо готуватися до не простої риболовлі – пронизливі пориви вітру не дають нормально протягнути підліски в кільця вудки. Нарешті, вудка складена, вейдерси вдягнені, підсак причеплений – можна йти на воду.

Протягом цілого року я ловив на дрібні чорні німфи. Вирішив не ламати принципи і добити 2019-ий до кінця. Попри те, що перед носом яма, я ставлю два пердігони власного дизайну. Redington Zero задоволено муркоче характерним тріскотом (у цієї моделі відсутня гальмівна система). Шнур від Hends та піділсок-тріколор від Hanak скріпилися непомітним, але надійним вузлом, до того ж зафіксовані клеєм для вузлів від Loon. Ніяких індикаторів – я від них давно відмовився. Лише мікрорінг на кінці підліска і повідки з муками. Все, можна закидати.

… Вітер усе зіпсував. Дуже складно було не лише провести, але й закинути мікро-німфи. Довелося маневрувати – випускати шнур за кільця чи скручувати підлісок ледь не до тюльпана. Перші проводки дали зрозуміти, що риба, якщо і ловитиметься, то не надто охоче. Лише на десятій проводці побачив (не відчув) різкий рух кінця підліска, легко підсік і невдовзі завів до підсака красивого, аж коричневого, зимового 30-сантиметрового пиря.
Жодних клопотів із боротьбою – запас потужності у вудки більше ніж достатній. Цікаво, як вона себе поведе із більшою рибою?

Відповідь не забарилася. Невдовзі, довівши мухи до фінішу ями, отримав солідну і впевнену реакцію крупної риби. Але і тут вудка напрочуд холоднокровно витримала всі пориви та ривки активного 40-сантиметрового гольця. Як не намагалася американська палія уникнути контакту з підсаком, але без шансів. Єдине, довелося стримувати котушку лівою долонею, але й тут особливих труднощів не виникло.
За хвилину красень-бонус позував фотокамері, а ще за мить зник у воді, аби згодом порадувати когось із наших колег.

Йдемо далі. Наступна яма мовчала, а от сусідні приямки потішили крупним харіусом. Отут вже довелося повозитися, адже пир сидів на досить швидкій течії, що допомагала йому гнути вудку в дугу. Риба дременула вниз по течії, стравивши кілька метрів шнура. Але це їй не допомогло.
Йдучи по березі за харіусом, я швиденько змотував зайвий шнур і зрештою, завів хулігана до підсака. На око 35-37 сантиметрів і дуже жирний.

Невдовзі ми зловили ще кілька риб, після чого переїхали вище. Я вирішив половити без вставки і переконався у правильності попереднього висновку – 9,6 підійде для швидкої і короткої німфи в «кишеньках». Якщо ж доводиться мати справу із більшою акваторією чи глибиною, треба все ж користуватися 11-футовим варіантом.

У підсумку, за кілька годин вітряного дня, мені вдалося упіймати шість харіусів, дві струмкові форелі та одну палію. Уся риба була зловлена на одну й ту ж мушку. Данило розжився шістьма форелями – трьома райдужками та трьома струмковими. Якоїсь загальної картини про Hanak Alpen Nymph я наразі не склав – треба звикнути і перевірити в роботі дві інші довжини. Та все ж не можу не відзначити легкість, зручність і впевненість під час боротьби з рибою. Мабуть, я все ж помилявся – ця вудка може собі дозволити боротися проти риби більшої за 40 сантиметрів.

Поки Данило доловлював, я спакувався (мені цілком вистачило трьох перших риб) і зайнявся багаттям. Знайшовши кілька сухих полін, за допомогою свого ножа наколов трісок і невдовзі над похмурою рікою запалахкотів веселий вогник. Зрізавши кілька ліщинових прутиків, ми нашпилили на них смачні сосиски та кілька тонких стейків.
Невдовзі до нас приєднався Вовкінг та Кароліна, яка також починає освоювати ази нахлисту і вже захоплено розповідає про те, як два дні тому тягнула харіуса на суху мушку. Ми грілися біля вогню, жартували і дивувалися погоді, яка кардинально змінилася.
Пообідавши соковитим печеним м’ясом ми попрощалися та вирушили назад до міста. Над нами синіло безхмарне небо.
Минало 21 грудня…

Фото Данила Секунди

УЛН: звіт за 2019 рік

Якщо хтось думає, що Рада Ліги усі поточні питання вирішує простим та одностайним голосуванням, то дуже помиляється. У кожного є своя думка, що при зіткненні з іншою думкою, переплітається в яскраве мереживо дискусій. Усе для того, щоб в суперечці знайти істину і викристалізувати її у найкраще рішення. Над чим сперечаємося? Де проводити турнір, який фінансовий внесок на змагання, коли запускати форель, який бюджет призового фонду, чи варто міряти рибу на ареа-змаганнях, де робити табір, чи приймати в Лігу того чи іншого члена і так далі…

Рада Ліги – це керівний орган нашої організації. Вона складається з чотирьох постійних членів (Дмитро Петруняк та Ростислав Ящишин – два співзасновника, Андрій Скворчинський – секретар, Олег Степаненко – головний суддя) та чотирьох обраних на один рік. У 2018 році у складі цієї четвірки були: Роман Яковченко, Максим Кусакін, Діма Голенков і Юра Щербатий. У 2019 році Юру замінила Ганна Вербицька.

У кожного з цієї вісімки є рівні права – кожен може щось запропонувати чи з чимось не погодитися. Логічно, що чим більше людей, тим більше думок, а, відповідно, і суперечки гарячіші та триваліші. Коли проводиться така командна робота, дуже важливим є вміння йти на компроміс, слухати опонента і наводити свої адекватні аргументи. Також важливо знаходити час для дискусій. Для цього у Ради існує чат у вайбері і подекуди він просто палає від переписок. Рішення приймаються простою більшістю голосів, у кількох лігівців з керівного складу (у двох співзасновників та в головного судді) є право вето, але воно ще жодного разу застосовано не було.

Варто також наголосити, що участь в Раді Ліги – це не благо, бо ніхто з цього ніяких корисних дивідендів не отримує, натомість, це суттєві витрати власного часу, а інколи й поганий настрій, через те, що суперечки, які заходять в глухий кут, подекуди переростають в особисті образи. Навіть попри «складні переговори» Рада Ліги усе ж має певні здобутки за рік, що минає, але також і має над чим задуматися в майбутньому. Бо, відверто кажучи, не все пройшло так гладко, як би цього хотілося, були певні організаційні проколи і провали.

З мінусів і почнемо. Перший і напевно найбільший провал – це відсутність спільного табору під час Кубку Сухої Мушки. Причина полягає в тому, що Рада не знайшла порозуміння в цьому питанні – хтось вперто хотів зробити базу з наметами на березі ріки, де нема цивілізації, але є свобода дій, а хтось пропонував розташуватися в одній із садиб неподалік, де були всі умови для проживання, харчування та сховку від ймовірного дощу, однак до ріки довелось би їхати на машині хвилин 10-15, залежно від пулу. У підсумку задоволеними в побутовому плані виявилися і одні, і другі, але солідною порцією дьогтю якраз став розрив між двома групами. Це було погано, і це визнали всі. Напевно, така ситуація стала єдиною, де Рада реально не домовилася і не дійшла до компромісу. В кожного були свої суттєві аргументи та особисті побажання.

Ще одним мінусом стало те, що Ліга не провела жодного семінару для новачків, за винятком хіба зустрічі в Києві. Тут не було непорозумінь – банально ми не знайшли часу та ресурсів для такої організації, хоч раніше планували провести кілька фестивалів: навесні та восени. І все ж ми прекрасно розуміємо, що такі заходи украй необхідні. Тому зараз ведуться перемовини про те, щоб влаштувати навчальний семінарчик для дітей у Львові.

Третім мінусом є відсутність великої кількості спонсорів. Фактично, єдиним і постійним нашим призовим партнером є Дмитро Петруняк, час від часу щось підкидає магазин «Флагман». Раніше, спонсорськими питаннями, при чому, досить успішно, мені вдавалося займатися, але з кінця весни змінилася робоча ситуація, і фактично вільного часу на пошук партнерів не залишилося. Тому призи на змагання (вудки, котушки, сумки) купувалися із внесків за турнір. Призовий фонд не мав перевищувати бюджет змагань, тому ми заздалегідь брали товари на сейлах – щось в Україні, щось зі Штатів. Варто наголосити, що не слід плутати бюджет змагань, бюджет Домівки і бюджет Ліги – це різні фінанси.

Четвертим мінусом є те, що більшість учасників змагань вперто ігнорують можливість прочитання Правил. Напевно, в цьому є і вина Ради, яка не знайшла способів і засобів, щоб переконати спортсменів вивчити усі нюанси і не робити помилок на пулах. Як приклад, можу навести елементарне вимірювання риби. Є чимало таких, хто записує в протокол 24 сантиметри, коли риба має 24 сантиметри і 3 міліметри. Для спортсменів, які ведуть боротьбу за високі місця, важливий абсолютно кожен сантиметр, а буває так, що він залишається за бортом, через те, що суддя не знає елементарних правил.

Тепер перейдемо до двох плюсів. Насамперед, наші змагання, а їх було не три, як планувалося, а чотири, пройшли загалом успішно. Принаймні, особливих нарікань (за винятком хіба приватного жеребкування) не було. Особисті незадоволення «галімими» та «пустими» пулами будуть завжди, для мене так точно)), і з цим нічого не зробиш. Змагання – це завжди якийсь фарт, як не крути.

Правда, на чемпіонаті ми зіткнулися із місцевими заздрісниками, які натравили на нас рибоохорону, що спеціально приїхала з Франківська «ловити нахлистовиків, які пакують рибу до пакетів». Справа в тому, що до змагань я словесно домовлявся за спокій та безпеку із тодішнім начальником Русланом Чорненьким, а також писав офіційні листи і отримував офіційні відповіді від Вигодського лісового господарства. Усе мало бути в порядку, адже з цими структурами ми знаходимося в добрих стосунках не один рік. Однак на час змагань відбулися певні пертурбації в керівному складі рибоохорони, місце начальника було вакантним. Під час «затримання» я телефонував Любомиру Стрембіцькому і загалом проблему вирішили, хоча декому з нас довелося сплатити штраф. У майбутньому таких дурниць бути не повинно.

Тим паче, що після змагань у мене відбулася довготривала розмова із Головою Держрибагентства Ярославом Беловим. Говорили і про це непорозуміння, і про оренду річок, і про ліцензії, і про нашу Лігу. Дуже важливо, що діалог відбувся як факт, тому ми матимемо підтримку в різних сферах у майбутньому.

Наступний плюс – це запуск форелі. Багато хто із членів Ліги (а також і нахлистовиків, які в Лігу не вступили) долучилися благочинними пожертвами та аукціонами до збору грошей на купівлю малька струмкової форелі. Цього року, безперечно, був проведений найкращий запуск за всі роки – і в плані кількості, і в плані якості, адже запускали вже не крихітну рибку, а цілком самостійну. Ясна річ, що відсоток виживання такого малька дуже високий. Шкода, що зі Львова зайнятися запуском могли лише двоє членів Ліги – Олег Степаненко та Діма Голенков. Тут справа в тому, що серед робочого тижня інші учасники нашого проекту не знайшли часу. Але навіть такими малими силами, хлопці провели вдалий запуск рибки.

Четвертий плюс – це створення офіційного сайту Ліги. Скажу відверто, до нього ми йшли дуже довго: запуск мав відбутися ще  торік. Однак з різних причин цього не відбулося, тому Андрій Скворчинський створив легку, інформативну та елегантну формацію, де є абсолютно всі необхідні дані: календар, рейтинг, статут, правила тощо.

Якщо підсумовувати, то видно, що діяльність Ліги потребує певного урізноманітнення і упорядкування. Процеси менеджменту, налагоджені в Раді, також потребують вдосконалення. Ми з надією дивимось на нові вибори, і чекаємо на якісне підсилення, на свіжу кров, що допоможе УЛН рости і розвиватись далі.

Уже 7 грудня стартують вибори нової четвірки в Раду Ліги. Це шанс для кожного – хтось може зголоситися добровільно, якщо має бажання, час, сили та ресурси змінити і покращити наші мінуси, або якісь інші, що їх добре видно зі сторони. Можна також запропонувати свого товариша – якщо в нього є свіжі ідеї та роботящі руки. Пам’ятайте, що обираючи нових членів Ради Ліги, ви даєте їм у руки можливість керувати вашим комфортом, відпочинком, умовами на змаганнях та розвитком нашої організації.

UFFL TROUT AREA 2019: щось новеньке

Далеко не в усіх нахлистовиків є можливість регулярно відвідувати гірські річки і ловити там харіуса з форелями. Для мешканців рівнинних регіонів усе ж існують місця, де водиться «правильна» риба. Це так звані ареа-водойми: ставки, облаштовані спеціально для спортивного рибальства на райдужну форель. Ясна річ, клієнтами таких закладів є спінінгісти та нахлистовики, тобто ті рибалки, які віддають перевагу активному відпочинку. Саме на таких водоймах не рідко відбуваються змагання. Пригадую, що трохи раніше, коли обговорювали справедливість і фарт річкових змагань, хтось мав необережність висловити думку про те, що лише на таких водоймах можна абсолютно чітко та ясно визначити найсильнішого нахлистовика. Насправді ж – ставок фактично нічим не відрізняється від річки: десь риба є, десь її нема, десь вона активна, десь пасивна. Але і тут є багато факторів, від яких залежить успіх і загальне місце в списку…

УЛН вже давно думала про те, щоб провести змагання з ареа-нахлисту. Треба було знайти лише водойму, яка б відповідала всім нашим вимогам. І виявилося, що таке місце є. Комплекс «Аквамарин» у селі Некрасово, поблизу Вінниці, є фактично нейтральною територією між Києвом (310 км) та Західною Україною (350 км від Львова). Комплекс включає в себе кілька ставків, розділених сіткою (один для щуки, судака, окуня, інший – форелевий), парковку, туалети, кілька бесідок. Мінімальна, можна навіть сказати спартанська інфраструктура, але тут є все, що необхідно для вдалого дня. Зрештою, все залежить від компанії. Якщо вона щира і привітна, то навіть за хитким столом шмат чорного хліба з ковбасою буде здаватися царським банкетом.

Важливу роль в підготовці до змагань зіграли наші вінницькі нахлистовики – члени УНЛ Юрій Джура, Олександр Матвійчук та Євгеній Романюк. Хлопці регулярно рибалять на «Аквамарині», відповідно, чудово знають власників. Частиною організаційних питань займався і секретар УНЛ Андрій Скворчинський, один з ідейних натхненників та ініціаторів ареа-змагань. Рада Ліги оголосила про новий турнір за півтора місяці до його початку із важливим уточненням – взяти участь в турнірі зможе не більше 16 учасників. Але особливого ажіотажу не було. Комусь їхати далеко, хтось без поняття, як ловити на ставках, хтось вже спланував собі інші справи на цей час. Як би там не було, але загалом на турнір зареєструвалося 12 учасників: троє вінничан; Андрій Скворчинський, Володя Крижанюк, Коля Степанов та Ідріс Алауі з Києва; Арсен Грабчук, Олег Семків, Юра Гудзь, Ганна Вербицька та Ростик Ящишин зі Львова.
Судити змагання зголосилося троє членів УЛН з Києва: Коля Стріман, Антонюк Оленка і Сашко Крук. Головним суддею як завжди став безпристрасний і неупереджений Олег Сова.

Підготовка до змагань, принаймні у мене, була дуже тривалою. Почнемо з того, що про ареа-змагання я не знав абсолютно нічого, від слова взагалі. Є озеро, там плаває райдужка. На що її ловити? Довелося поповняти базу знань переглядами величезної кількості ютубного відео, спілкування з різними нахлистовиками та читанням статей різними мовами. Чи не найбільше дісталося Юрі Джурі, якого я просто затероризував запитаннями про розмір, форму, глибину, кольори, поведінку, смаки і так далі. Ледь не щоночі йому доводилося дивитися на фото моїх нових мух, про назви яких особливо і чути не доводилося. Однією з таких стала мушка «блоб». Довелося добряче потрясти Петруняка і його магазин на предмет потрібної синелі та пінки. Під час виготовлення таких мух, коли розігрувалася фантазія, я приклеював стрімерні очі на пінку. Виходило щось дуже кумедне, схоже на циклопа, а хтось з нахлистовиків назвав це чудо «жопоглазом».

Також зробив перші базери у різних варіаціях. «Щічки» виготовляв як з класичних матеріалів, так і з фантазійних. Щодо кольорів то орієнтувався на натуральний, а також чорний з точкою атаки та оливковий. Довелося приготував чимало нових лічів у найрізноманітніших кольорах з латунними головками, свіжих «вуліків», а також бубісів.
Саме «сіськи» в мене вийшли класні та яскраві, але от на змаганнях так жодного разу ними і не скористався. Щодо сухих і мокрих – не зв’язав жодної мухи, оскільки маю їх цілком достатньо. У підсумку, для цього турніру я створив близько півтори сотні нових мух, якими раніше ніколи і не ловив. Попри відсутність практики, на турнір їхав з певним інформаційно-теоретичним багажем, який мав мені допомогти під час змагань.

Зважаючи на досить добрий шмат дороги, який треба подолати зі Львова до Вінниці, ми орендували буса з водієм, про що не пошкодували ані на мить. Андрій хвацько зібрав всю нашу банду як тільки закінчилася п’ятниця і почалася субота – ми виїхали за місто на трасу і тут почалося. Варто сказати, що кожен з нас взяв стільки їстівних запасів, що їх вистачило з лишком навіть, якби ми їхати на північний полюс. Найрізноманітніші закуски, канапки, котлетки, сало, шпондер, овочі… усе гармонійно вписалося під доброго віскаря, метаксу та бімбера.
Одним словом, дорога минала легко та весело – ми спілкувалися, сперечалися, жартували і загалом тішилися нашою дружньою компанією. Десь о цій же порі два екіпажі вирушили з Києва. Ми пораділи і за те, що приїде Коля Стріман – душа компанії, відмінний жартівник і неперевершений мухов’яз.

Заснути вдалося десь опів-на-п’яту ранку, а перед сьомою нас розбудила вбита дорога. Здавалося, що я не нахлистовик, а ковбой, який намагається приборкати норовливого бика. Густий ранковий туман за вікном не давав змоги роздивитися – ми йшли по приборах. Дорога зміїлася між сільськими будинками, але куди ми їдемо толком було не ясно. Довелося зупинитися і дзвонити до вінницьких хлопців. Виявилося, що ми практично на місці, залишилося всього кілька метрів.

Наш бус акуратно припаркувався на галявинці біля бесідок. Від нічних посиденьок в голові трохи шуміло, але азарт швиденько все розставив на свої місця. До початку змагань година, а треба привітатися з усіма друзями, перевдягнутися в вейдерси та скласти три вудки.
Коли все було готово, Сова  ще раз пояснив правила водойми: рибу не можна торкатися руками, необхідно використовувати корнцанги, а якщо так станеться, що форель кровитиме – її необхідно забрати. Кожен учасник отримав свій сектор, який через 45 хвилин треба змінити на три сектори вперед. До обіду було заплановано 4 таких етапи, стільки ж після обіду.

Мені випав останній, 12-ий сектор, який візуально здавався меншим за інші, але це лише тому, що в цьому місці озеро звужується. Спитав в Юри Джури – що він думає про пул. На його думку, там треба зловити 5 риб…

Ліворуч від мене розташувався Коля Степанов і було добре видно, як активно товчеться риба під протилежним берегом. У мене нічого подібного не спостерігалося. Я вирішив почати із вудки, де прив’язав одного блоба та два базери. Суддя дав старт і у воду полетіло 12 шнурів. Я закинув аж під берег, зробив кілька легких стріпів – нічого. Ще два закиди і відчуваю сильний удар – тягну до себе і заводжу в силіконовий підсак 40-сантиметрову сріблясту красуню.
«Суддя, риба!» – маячу Сові. «З почином!» – чую у відповідь. Отже, я зловив першу форель на змаганнях! Через хвилин п’ять на блоба спокусилася друга форель! Але після неї я отримав два дуже прикрі сходи – цього разу було очевидно, що райдужка брала на базери. Невдовзі до закінчення туру мені вдалося таки витягнути на базера третю рибу – з цим і закінчили етап.

Виявилося, що перші сектори взагалі були нульові – риби там ніхто не зловив. Від середини і до звуження озера ситуація була трішки краща, але не набагато. Словом, після початку я лідирував, але тепер на мене чекав третій пул… На жаль, зловити там бодай щось так і не вдалося, хоч я отримав кілька непевних «тичків».
Прикро було залишати пул з нулем, але тут вже нічого не зробиш. Після перерви переходжу на шостий сектор. Перші півгодини було глухо, але потім ситуація значно покращилася. На чорного «вуліка» та на пістрявого блоба вдалося виловити дві риби, а незадовго до фінішу, коли тягнув на стрімера третю рибу, під самим берегом, як форель уже була в підсаку, блоба наздогнала четверта.
Якийсь хаотичний рух, і підсак з райдужкою знову опиняється в воді, щоб зачерпнути дуплет! Це було шикарне відчуття, а також неймовірна радість від результату.
Чотири риба в турі – дуже хороший показник. Перед самим обідом на мене чекав 9-ий сектор. Дві риби вдалося упіймати на блоби доволі швидко, а далі – тривале затишшя. Тут я помітив, що на воді раз по раз з’являються характерні кола, але риби не помітно.
Швиденько перев’язую, ставлю червоного базера і закидаю в цю зону. Тепер мені треба зробити так, щоб він піднімався до гори. Але як? Поки думав, побачив інше коли і вирішив перекинути. І саме в цей момент, коли шнур піднімався, а разом з ним і муха, райдужка схопила мою муху! Ага, он як!
Хвилина до фінішу і я швиденько кидаю базера в коло. Нічого не роблю, просто чекаю. Коли терпець урвався – витягаю і… є! Четверта риба в підсаку – це круто!

Тільки тепер усвідомив, як втомився. Ледь дочвалав до бесідки, поклав вудки з підсаком і сів на лавку. Від такого темпу (та й від веселої нічки) усе боліло і нило. Господарі приготували нам юшку зі щуки та картоплю з салом і сосисками. Але навіть їсти не було сил. Вінницькі хлопці наливали «анаболіки», тому довелося таки впихнути в себе трішки смаколиків.
А тим часом, Сова зачитав результати першої сесії. Лідирував Коля Степанов, який єдиний упіймав рибу у всіх чотирьох турах. У мене був один «бублик», тому я другий, хоч загальна кількість риби (11) була більшою, ніж в суперників ледь не удвічі. Далі розташувалися Юра Джура та Юра Гудзь, Арсен, Ганна, Андрій Скворчинський, Женя Романюк, Саша Матвійчук та Ідріс. Володя Крижанюк та Олег Семків рибу бачили, тримали, навіть у підсак заводили, але з тих чи інших причин, залікових балів не отримали.

Перерва минула дуже швидко. Відповідно до жеребу, я мав починати на п’ятому пулі. Ставку робив на все ті ж чорні «вуліки», блоби та базери. Бентежило мене те, що я не знаходив жодної системності – фактично кожна риба стала наслідком імпровізації, спостереження та фарту. Звичайно, можна говорити про те, що форель була неактивна.
Але це питання спірне. Бо невідомо – чи їй справді було не до наших приманок чи просто ми не докумекали як її ловити в такий час. Зрештою, у першому турі другої сесії я з великими труднощами упіймав дві форелі. Я дуже не люблю експериментувати на змаганнях, але тут просто нічого іншого не залишалося. Що вже говорити, якщо першу рибу вдалося зловити на базера, стріпаючи його зі швидкістю світла…

Тепер на мене чекав 8-ий сектор, де перед тим ловила Ганна, яка, судячи з її криків, наколола півдесятка риб. Сектор відрізнявся від інших тим, що посередині стирчала труба, з якої лилася вода із розплідників, що знаходилися за спиною. Подумалося, що така ситуація цілком нагадує впадіння струмка в річку.
Там де є притік свіжої води, там завжди тримається риба. І щось мені підказало, що ніхто з попередніх учасників не кидав мухи паралельно до берега. Буквально з першої ж проводки, на чорного стрімерка взяла така бажана і необхідна форель! Другий тур з рибою – це дуже круто. Тим паче, що інша акваторія не принесла мені ані «тичка».

11-ий сектор мені дуже сподобався. Там так чи інакше має бути багато риби. І справді, просто посередині на поверхню піднявся десяток райдужок, які ліниво тинялися, повисовувавши свої плавники. На що ловити? Кидаю їм сухаря – повний ігнор. Швидко беру вудку з блобом – одразу вихід і риба в підсаку!
Поки зграя не втекла кидаю знову, але терплю фіаско: схід і риба втікає геть. Під протилежним берегом вода кипить, таке враження, що в риби нерестові ігрища. Раз по раз кидаю туди найрізноманітніші мухи, але результату нема. Нарешті, на плавній проводці з паузами, беру форель, яка наздогнала все того ж чорного «вуліка». Дві риби в заліку, поки без нулів, це тішить. Але бентежить інше – останній тур в другому секторі…

Сил нема зовсім. Перед очима туман, м’язи болять, мозги не крутяться. Крім того, свою роль зіграла і зневіра – на цьому місці риби практично не ловили. Але згрібаю до купи все, що залишилося, ставлю яскравого «вуліка», блоба та базера – закидаю так далеко, як можу.
Проводка дуже спокійна, без ривків і пауз. Під самим берегом потужний удар, але без риби. Може, це був окунь? Невдовзі отримую ще два тички, але не більше. За першій півгодини лову аналогічна ситуація в усіх учасників. На дворі вже сутеніє, озеро затихає. Але зненацька одразу двоє учасників на дальніх секторах витягують рибу, потім ще.
Напевно, форель вирішила трішки нагадати про себе перед самим фінішем. Зрештою, фінал. У мене нуль, а з багатого змагального досвіду це означає, що перемогти мені не вийде, бо напевно хтось та й зловив рибу в усіх чотирьох турах.

З іншого боку, можна і порадіти за те, що підготовка до турніру була не даремною. Нахлистова освіта тим і цікава, що не має меж – постійно треба вчитися чомусь новому. Також приємно було і те, що вдавалося підбирати ключики до риби у складних ситуаціях, і що спрацювали мої мухи.

Поки Сова підбивав підсумки, ми насолоджувалися спілкуванням та запрошували хлопців на наші змагання в Карпати. УЛН розширила горизонти, це круто – тепер час тому ж Ідрісу, Колі Степанову, вінницьким хлопцям приїжджати в гори і отримувати не менше задоволення, аніж його ми отримали на просторах «Аквамарину».

Розподіл місць, принаймні першої трійки, вдалося прорахувати і не маючи під руками суддівських протоколів. Перше місце здобув Юра Джура. Він зловив найбільше риби – 11, при чому в кожному з турів. Мені дісталося срібло – бракнуло якраз одної риби в останньому турі. Третім став Юра Гудзь, який набрав ідентичну кількість балів з Ганкою, тому довелося брати до уваги додаткові показники. Юрко зловив більше риби, тому саме він став третім. П’яте місце дісталося Ідрісу, який дуже гарно виступив в другій сесії. Шостим став Коля Степанов. Тут взагалі парадокс – до обіду він стабільно ловив рибу, а після обіду стабільно не ловив. Ймовірно, справа в тому, що Коля пообривав свої стрімери, тому згодом довелося ловити на німфи, які не давали таких результатів.
Сьомим став Арсен – один з небагатьох, кому вдалося зловити рибу в останньому етапі. 8 та 9 позиції отримали Сашко Матвійчук та Женя Романюк, які ловлять більше для задоволення, аніж для результату. Андрій Скворчинський посів десяте місце, а 11-е розділили Олег Семків та Володя Крижанюк.

Переможці отримали призи від компанії Strike! – вічного спонсора змагань під егідою УЛН. І в цьому був особливий підтекст, адже у цей день Дмитро Петруняк святкував день народження! Тому зібравшись до гурту, усі присутні заспівали йому «Многая літа» по гучномовцю телефону.

Дружніми обіймами закінчувалися крайні змагання в 2019 році. Ми дуже раді, що відкрили для себе нову локацію та познайомилися із новою дисципліною. Обов’язково приїдемо ще і разом з нашими лігівцями ще не раз зустрінемося в 2020-му! Тож ще раз спасибі всім, хто долучився до проведення ареа-змагань!

Сушіть сухарі!

Ті нахлистовики, які мене добре знають, чудово знають і про мої рибальські уподобання. Так, я люблю ловити на німфу і постійно намагаюся удосконалити цей метод. Насправді, еволюція цього стилю триває. Судіть самі – візьмемо для порівняння інший вид мистецтва, а саме музику. Спершу були вінілові пластинки з грамофонами, потім касетні плеєри, потім CD-плеєри, потім mp3-плеєри, потім все влізло в телефон в необмеженій кількості. Що буде далі не відомо, але напевно, щось буде. Бо коли людина тримала в руці касету і пхала її в пристрій то, мабуть, думала, що нічого кращого на світі не існує.

У плані німфового нахлисту, все почалося наприкінці 80-их або на початку 90-их років десь в Словаччині, Чехії та Польщі. Тоді, правда, німфовий метод був доволі примітивний, але з роками він еволюціонував, почали з’являтися інші, більш продуктивні. Чеський, французький, іспанський, новозеландський… Дійшло до того, що зараз фактично весь прогресивний німфовий світ ловить збірним методом, під кодовою назвою євронімфінг. Але, звичайно, не забуває і про суху мушку. Я також. Люблю ловити на суху тоді, коли риба проявляє інтерес до поверхневих приманок. Натомість, коли такого інтересу нема, відповідно, я на суху і не ловлю. За винятком виїздів у жовтні та листопаді, коли ловити на суху не лише цікаво, але й результативно. Отоді я і отримую найбільшу насолоду від махання шнуром.

Логічно, що коли хтось приїжджає на річку, то хоче зловити рибу. Не секрет, що раціон риби (форель, харіус) складається на 75% з того корму, який вона шукає на дні, тобто наші німфи, а на 25% з того, що підбере на поверхні, цебто сухі. Це в ідеалі. У нас же, на карпатських річках, ситуація трішки інша. Зважаючи на постійну вирубку дерев, страждає загальна екологія, зокрема, це стосується і комах, які складають раціон риби. Чим менше дерев, тим менше комах. У сусідніх країнах цей контраст дуже добре помітний. На Сяні, Дунайці чи на Вагу, щовечора вилітає мільйони волохокрильців та інших крилатих, а для риби настає час шведського столу. Риба напихається як тільки може, від цього, ясна річ, збільшується її вага та розмір. У нас же, хетчі трапляються щораз рідше, комах літає мало, відповідно, риба концентрується на тому, що повзає по дну, менше звертаючи погляд до неба, тобто до поверхні води.

І все ж, наша риба ловиться на суху, правда, відносно гірше (за винятками кількох вже згаданих місяців в році), аніж за кордоном. На відміну від німфового методу, сухий стиль практично не змінився. Суть залишається та сама – закинути мушку за метр-другий від очікуваної стоянки риби і не проґавити підсічку. Еволюція сухого методу заключається хіба що в самих мушках, а не в снастях, як в тому ж німфовому. У цьому матеріалі я поділюся своїми роздумами щодо того, як можна ефективно, за сприятливих умов, ловити на суху мушку.

Уже за кілька тижнів на одній чарівній ріці в Карпатах відбудеться черговий турнір під егідою УЛН – Кубок Карпат «Суха мушка». Два попередніх відбувалися на Опорі, однак цього разу організатори вирішили змінити локацію. Відповідно, учасникам необхідно готуватися до нових умов та до більшої кількості риби, власне, це є основна причина зміни місця. Так вийшло, що на попередніх змаганнях, мені вдавалося вибороти перше та друге місця. Безумовно, доля фарту була присутня, адже на суху я ловлю доволі рідко, відповідно, не можу вважатися спеціалістом в цій сфері. Від цього я і рухався під час змагань. Весь підхід до етапу я розбив на плюси та мінуси, вибравши оптимальну стратегію. Запорука успіху на сухій мушці це майстерність, що складається з сімох факторів: снасті, закид, диспозиція, мухи, мендінг, увага та фарт.

Вудка та шнур є дуже важливими елементами для сухої мушки. Я віддаю перевагу третьому класу (за умов сильного вітру п’ятому). Вже давно ловлю своєю рідною TFO, дуже м’якою та делікатною, довжиною 8,6. Гадаю, для сухої мушки та наших річок це ідеальна довжина. Від шнура йде конусний підлісок, який закінчується на діаметрі приблизно 0,12-0,11. Далі я завжди сталю мікрорінг, від якої прив’язую десь півметровий повідець 0,10. Зважаючи на те, що більшість моїх мух із сідісі, обов’язковим є використання спеціального флоатанту від Марка Петіжана. Також маю в кишені звичайний флоатант і шейкер Шімазакі (білий порошок в баночці), призначений для просушки мух типу адамс. Для сідісі найкраще використовувати шматочок натуральної тканини. Після промивання слизу риби, мушку можна акуратно протерти тканиною і просушити кількома холостими закидами.

Кастинг не є моїм козирем, тому я робив акцент на доволі коротких закидах. Таким чином економлю час та сили. Махання шнуром по десять разів в різні боки вважаю не ефективним, віддаю перевагу швидким контрольним закидам.

Читання річки також накульгує, особливо я це зрозумів після практичної лекції з Іваном Фіцколинцем. Взагалі, мені здається, що це вроджене, а не набуте. Тому я обирав ділянки ті самі, де ловив би на німфу. Принаймні спочатку. Вважаю, що поняття «відійти від нуля» є ключовим в стратегії спортсмена. Після першої риби (бажано на першій хвилині) зникає нервозність та напруження.

Мухи – це мій плюс. У плані кількості взагалі питань нема, у плані якості можна сперечатися. Я роблю акцент на досить великі мухи на малих гачках. Тут важливо знайти баланс. У мене далеко не ідеальний зір, тож верхні елементи сухаря повинні бути добре помітні. Я роблю їх із заячої лапки, обмотуючи навколо сідісі. Таким чином муха добре плаває, а ще добре помітна. Головне те, що риба залюбки її куштує. Тіло виготовляю із волосинок кок-де-леона (хвіст) та обдертого пера павича сірого кольору. Міцна смужка акуратно формує тіло, водночас сегментуючи його. Цікаво й те, що структура цього матеріалу дозволяє «заховати» під собою заячу лапку, у той же час роблячи тіло красивим і конусним. Неодмінний завершальний елемент – ультрафіолетовий лак та ліхтарик. Вони дозволяють тілу виглядати струнко, а ще тримають його від деформацій після контакту з рибою. Навіть на 16-му номері, така муха зверху виглядає об’ємно та добре помітна для мого ока. Риба ж бачить лише тендітне апетитне мініатюрне тільце. Важливо й те, що мушки повинні бути зв’язані на якісних гачках. У жодному випадку не раджу ловити на гачки із загнутою борідкою, особливо, якщо мова йде про гачки TMC. Загнута борідка формує малопомітний горбик, але для риби вона є справжнім трампліном, з якого можна зістрибнути. Можу порадити гачки від фірм Strike!, top-fly, dohiku та hanak.

Проводка мушки знову ж таки не є тим, чим я можу гордитися. Зрештою, для спортивних змагань мендінг не є аж таким необхідним. Розумію, що знайдуться такі, хто зі мною буде сперечатися, але як і в німфовому плані, тут важливо зробити три-чотири закиди протягом 10 секунд, аніж одну тривалу проводку за такий же час. На змаганнях все ж слід раціонально використовувати надані півтори години. Відповідно, я намагаюся обловити якомога більше місця за якомога менше часу. Зрештою, проводка може бути різною. Хтось ловить класичним стилем, хтось методом бороздіння – тут вже на колір і смак.

Щодо уваги, то це напевно плюс. За багато років на ріці у мене дивним чином розвинувся периферійний зір, що неодноразово допомагав саме під час змагань. Можна ловити в одному місці і тут краєм ока бачиш, як в кількох метрах від тебе вихід – миттєвий закид в точку і риба на гачку! Це те, від чого можна отримати справжній кайф!

Нарешті, фарт. Отут вже не вгадаєш і нічого не зробиш. Ти є заручником вибору та свого пулу. Хоч трісни, але виходити за рамки зась. Буває по-різному. Колись у тебе хороший пул, де є багато риби, колись хороший пул, де риби нема взагалі, колись поганий з рибою… Річка часто обламує сильних нахлистовиків, часто залишає з нулем на бланку. Злитися на ріку нема причини – завжди треба шукати помилки в собі…

А які фактори майстерності відзначаєте ви для себе?

Тиждень у горах: Чемпіонат УЛН. Змагання. Тур четвертий

З самого ранку ми вирушили на ріку у тому ж складі, що й в суботу. Номери пулів нічого не давали, треба було дивитися на воду, щоб мати якусь стратегію. Врешті, ми зупинилися та вийшли на берег. Щоб не впадати у паніку я навіть перейшов річку, аби перевірити чи «оце» точно наш пул. На жаль, все вірно – у нас з Іваном скелі з плитами і кількома непоганими зливами. За рибою треба багато ходити і шукати. Можна було лише позаздрити Ромі Михайлюку та Міші Шунинцю, адже їхній пул був просто казковий. Не знаю, скільки там було риби, але візуально він переважав нашу ділянку.

Першим мав ловити Іван, якому ця місцина також не подобалася. На відміну від сусіднього пулу, де можна було спокійно пересуватися, а при потребі, побігати, по камінцях, кожен наш крок довелося долати з труднощами, адже з води визирали гострі шпичаки гірської породи. З іншого боку, на змаганнях буває й так, що риба знаходиться там, де її не чекаєш, а там де чекаєш – зловити не можеш. Тому якась надія у мене жевріла. Але також був і холодний розрахунок на те, що великій кількості риби тут просто нема де перебувати, адже добрячу частину пулу міцно підперезували голі плити.

Іван і Роман почали ловити одночасно. Поки мій підсудний добрався до першого більш-менш перспективного місця, Рома вже чотири рази викликав Мішу та його мірило. А починав він одразу ж на межі нашого пулу і навіть не рухався – засів у засаді. Ваня тим часом виловив одного харіуса і по трохи рухалися вгору. Особливих місць для ловіння не було. Два наші приямки здивували – на одному жила марена, на іншому було пусто. З горем навпіл пройшовши пул, ми почали рухатися назад, але на зворотній дорозі стало ясно, що все активне, а це сім хвостів, Іван вже зловив. Ну, і наколов кілька риб.

Коли закінчився етап, Рома повідомив, що зловив 18 риб. Це дуже хороший результат, який однозначно претендував на перше місце. Про те, щоб упіймати стільки ж не могло бути й мови, тому я сподівався бодай на половину, з розрахунком на те, аби бути другим чи третім. Але задача стояла украй складна – як і на що ловити. Тут не було кишеньок, весь пул покручений і розбитий, ходити складно, особливо не сховаєшся – все як на долоні. Можливо, суха муха в таких умовах мала б допомогти. Тому я озброївся старою, але вірною «тефеошкою», прив’язав надійну «сідісішку» і почав обловлювати прилеглі території під протилежним берегом. Але без результату: або не та муха, або просто нема риби, словом, харіус не виходив.

Нічого не давали і німфові проводки – на тих місцях, де зловив Іван, вже нічого не хапало мої найкращі приманки. Зрештою, добрався до ямок. Після серії закидів, нарешті виловив одну марену. На іншій – форельку та харіуса. Повернувшись до першої, узяв іще одну марену. Час минав, у мене було лише чотири риби. Де взяти ще шість не було ані найменшої гадки. Знову спробував сухою – нарешті побачив вихід харіуса з-під плити. Він двічі випливав, куштував мушку і ховався назад. Спробував кілька інших варіантів – ситуація така ж. Зрештою, він сховався і більше не виходив. Німфи його не цікавили.

Справи були геть кепські: ріка вперто не бажала ділитися. Після трьох етапів роздачі, я опинився біля розбитого корита. Чотири риби на цій ріці, це все одно що бублик. У сусідів справи були значно краще. По 7-8 риб зловило багато учасників, а це означало, що я падав вниз так само стрімко, як долар в обмінниках. Зрештою, я був готовим до такого розвитку подій, тому особливо не засмучувався. Знову друге місце. Знову золото чемпіонату для мене недосяжне. Значить, поки не заслужив…

Приїхавши на базу, ми почали пакувати речі, а Сова підбивати підсумки. Я розклав призи. Дмитро Петруняк, хоч і не приїхав, але про статус вічного спонсора не забув. Він підготував кілька пакетів з хорошою продукцією – гачки, даббінги, якісні матеріали. Не хотілося оминути увагою двох наймолодших учасників нашого товариства.
Іван Фіцколинець джуніор та Женя (син Оленки) отримали по пакету від Strike! аби вже самі почали крутити станок. Обидва хлопці добре показали себе на ріці – невдовзі нас чекає поповнення. Ще один пакет залишився для четвертого місця. Андрій Мамай доклався до призового фонду, надавши підліски, коробочки та класний водонепроникний рюкзак.
Його я вирішив виділити Олегу, як тому, хто не шкодує своїх ніг і є найчеснішим суддею у світі. Три головні призи вже отримали переможці.
Іван Фіцколинець старший – посох від компанії Strike! за третє місце.
Мені дісталася котушка Redington Zero третього класу. А Ромі Михайлюку, як переможцю змагань, сумка на пояс від Simms.
Правда, він її отримав вже згодом, бо посилка зі Штатів трохи забарилася. Але, гадаю, він не образився. Взагалі, Рома, безумовно, заслужив і перше місце, і визнання. Почнемо з того, що він розібрався із дуже важким пулом на першому етапі, а далі вже відпрацьовував на інших. Крім того, в його показниках так чи інакше проглядається стабільність. За Рому можна лише порадіти та побажати йому розвиватися і перемагати в майбутньому.

Загальний рейтинг змагань (+ кількість зловленої риби):

1. Михайлюк Роман 46
2. Ящишин Ростислав 55
3. Фіцколинець Іван 24
4. Чех Степан 25
5. Секунда Данило 20
6. Вербицька Ганна 25
7. Кусакін Максим 20
8. Мартиненко Андрій 20
9. ШунинецьМихайло 19
10. Магула Іван 15
11. Яковченко Роман 16
12. Савка Роман 15
13. Федорович Мирон 14

Змагання закінчилися – обійми, прощання, прибирання. Уже наприкінці вересня ми зустрінемося ще раз, уже на Сухій Мушці. А наприкінці осені Ліга планує проведення змагання з ловлі райдужної форелі на водоймі для ареа-фішінгу. Побачимось!

 

Тиждень у горах: Чемпіонат УЛН. Змагання. Тур третій

Закінчивши з одною річкою, тепер прийшов час ловити на іншій. Їхати до неї хвилин 40, ще трохи часу треба було для того, щоб знайти свій пул. Відповідно, особливого часу на відпочинок не було. Моїм опонентом жереб вибрав Івана Магулу, тож ми, а також Степан Чех і Андрій Мартиненко швиденько покидали снасті в багажник позашляховика і рушили на місце. Маневруючи між ямами, ми шукали свій пул за допомогою навігатора. Врешті-решт знайшли: мені випав той самий пул, де я ловив торік. Тоді, під час дощу, вдалося виловити 9 риб. На пулі була яма, а далі доволі перспективні зливи та міляки. Можна сказати, що місце мене задовольнило сповна.

Часу вистачало. Ми спокійно перевдяглися і вирушили на оглядини території. Я підготував три вудки. Одну з сухою, одну коротку з двома німфами та одну довгу з двома німфами і підвісною сухою. Почати я планував з ями, далі рухатися вниз по течії. Іван дав команду починати і я перевірив наявність харіуса в ямі за допомогою сухої. Побачивши один непевний вихід, взявся за німфи. Перші закиди нічого не принесли, хоч я підповзав до зручної локації на колінах. Потім почалися якісь незрозумілі «тички». Я спробував загальмувати проводку і снасть просто зупинилася. Легка підсічка – відчуваю якийсь дивний опір риби. Це явно не харіус. І справді – в підсаку опиняється марена. Це така ж залікова риба, як і харіус, тому сумувати я не став. Від нуля пішов. Ловлю далі. Ще одна марена, потім ще дві. Пройшло 5 хвилин, у мене 4 марени. Ніби й не погано, але я чекав на іншу рибу. Залишаю яму на потім і йду вниз.

На мене чекає злив з кишеньками, де я вже працюю короткою вудкою з німфами. За кілька хвилин виловлюю ще три риби: райдужку і двох харіусів. Пул починає подобатися мені щораз більше. Риба дуже активно і головне – її тут багато. Тепер на мене чекає практично озеро з водою «від по кісточки до по коліна», великими каменюками і дуже повільною течією. Периферійним зором помітив кілька характерних рухів.
Ого, побачити, як плаває харіус велика рідкість. Короткими закидами починаю прочісувати територію – бачу, як риба по кілька штук пливе за мухами, бачу, як вона їх хапає. Дуплет, ще дуплет… На жаль, реалізувати повністю дуплети (їх загалом було три) не вдається – витягую лише по одній рибі. Але Іван не встигає вносити рибу в протокол – кожна проводка приносить чергового харіуса. Протокол набитий, а часу ще купа.

Йду далі – внизу трохи сильніша течія. Я пригадую, що торік тут добре половив. І справді, один за іншим до підсака влітають чергові риби. Вони не великі, але саме такі, як треба на змагання. Плюс-мінус 25 сантиметрів. Сходів майже нема, здається, було лише три нереалізовані клювання. Коли в протоколі назбиралося 27 риб, вирішую, що зловлю іще три та й припиняю мучити річку. Дуже швидко добрав до трьох десятків, вийшов з води і сказав Івану, що більше ловити не хочу. Він мене все ж переконав ловити далі. За кілька проводок добрав іще дві риби і тут вже остаточно вирішив припинити.

У мене залишалося ще близько 15 хвилин, але зловленої риби було більше ніж достатньо. Однак, я розумів, що Івану залишилося хоч і не багато, але доловити те, що я пропустив цілком можливо. Він вирішив почати з заливчику трішки вище ями – я там взагалі не кидав. Практично одразу ж, на суху муху, він взяв 33-сантиметрового харіуса, що дуже підняло настрій. Більше в тій зоні не було нікого, тож Іван перемістився на яму, але видобути звідти нічого не зміг.
Ще три риби Іван зловив на ельдорадо, але далі чи то вже нікого активно не було, чи то риба просто закрила роти, словом, проводки результату не давали. А я дав маху. Подивившись на годинник, щоб сказати скільки часу залишилося учаснику, переплутав і повідомив Івана про те, що йому залишилося хвилин 10. Насправді ж, я помилився на півгодини. Тим часом, моєму супернику довелося кілька разів перев’язуватися, зрештою, настрій упав і ми почали вертатися до авто. Вже біля машини ми розговорилися з Стьопою і з’ясували, що в Івана є добрих 30 хвилин. Я побіг до нього, але того настрою вже не було. Іване, друже, вибач мене, барана, ще раз…

Тим часом на своєму пулі доловлював Андрій Мартиненко. Вийшло так, що на їхньому пулі риба знаходилася лише в самому кінці, власне, Стьопа Чех добряче попрацював над тією територією. Андрій, зрештою, упіймав кілька штук, після чого ми склалися і вирушили назад, на базу.

По приїзду та підрахунку протоколів, Сова розсмішив учасників, сказавши, що мені вдалося виловити шість з половиною метрів риби. Власне, 32 хвости – це новий рекорд змагань. Він тримався із 2014 року, коли на Опорі, за етап (тоді він тривав, правда, 2 години), я упіймав 21 харіуса. Але той рекорд не допоміг мені перемогти. У Богдана Цебрика кращі стосунки зі стабільністю, він тоді переміг і залишив мені срібло. Зараз ситуація виглядала так. У мене за три етапи друге, друге та перше місце. Наразі я лідирував, але в спину дихав Рома Михайлюк, який мав п’яте, перше та друге місця. Відстань між нами була дуже-дуже дрібна. Для того, щоб перемогти, мені треба було зранку в неділю брати найвищі місця, тоді вже результати Романа значення не гратимуть. Але я розумів, що тут нічого не вийде. Рома мав ловити першим, а я другим. Багато чого залежало від пулу – риба то є всюди, але десь її менше, десь більше, а десь дуже багато. Відповідно, шанси на перше місце у мене залишалися, але в Ромка їх було значно більше…

Тиждень у горах: Чемпіонат УЛН. Змагання. Тур другий

О шостій ранку підйом, швидка кава, кілька канапок і вперед, досліджувати знову ж таки найближчий до бази нижній пул. Ми з Андрієм трохи маневрували, намагаючись знайти стежину з дороги, а коли нам це вдалося, побачили те, де нам доведеться ловити. Я був у відчаї. Пул мені дуже не сподобався – надзвичайно короткий, з мінімумом місць для перспективних стоянок. Каюсь, нарікав і то нарікав серйозно на тих, хто цей пул розмічав. Але робити нічого – треба готуватися.

На самому початку невеликий приямок, далі знову ж таки «кишеньки», але двох типів – повільні і швидкі і нарешті один каскад зі зливом. Я із заздрістю дивився на сусідній пул, де мали ловити Рома з Ганкою. У них було стільки перспективних місць, що обловити не вистачить часу. Але що вже – жереб кинуто.

Я розташувався на самому початку і планував зміщатися вниз по течії. Спершу хотів обловити приямок, сподівався, що там живе один-два харіуси і, можливо, кілька райдужок. Почав з сухої і не помилився – одразу ж був вихід.
Значить, риба є. Змінив вудку з німфами і акуратно підповз до зручної позиції. Кілька проводок і перша риба опинилася у підсаку. За нею туди ж послідувало ще кілька.
Зловивши 5 риб за 15 хвилин, я вирішив залишити приямок на потім, і перейшов до кишеньок. На повільних упіймав ще кілька риб, одну на швидких.
Нарешті, мене чекав злив – там я добив свій протокол до 12 хвостів. Зрештою, якщо зважити на пул, можна сказати, що це був дуже хороший результат.

Тепер залишалося ловити Андрію. Він почав ідеально, як і ввечері. Обійшовши ріку, Андрій почав ловити з іншого берега, виманивши харіуса та райдужку. А от потім мій суперник впав у ступор – ранковий дзвінок із дому вибив його з колії.
Щось таке зі мною було у п’ятницю. Майже годину Андрій просто полоскав мухи, але добитися якогось адекватного результату не зміг. Ще кілька риб зробили його протокол напівпорожнім. При тому, що залишалися незаймані місця, де можна було б спробувати удачу.

Спостерігаючи за Андрієм, я не міг не зауважити того, як бігав по своєму пулі Рома Михайлюк. Раз по раз він ніс підсак до Ганни. То він нагадував мушкетера, який робив випад, то пастуха, який шмагає норовливого бичка. Хоч відстань була досить пристойна, але мені здавалося, що Рома не робить жодного зайвого руху, хоч його маневри не переривалися. У підсумку, він зловив 13 риб, і таким чином виборов собі перше місце, залишивши мене на другому.
Інші учасники також відловилися дуже непогано, здається, нулів не було. А Ганна взагалі зловила форель на 39 сантиметрів, що є абсолютним рекордом усіх змагань. До цього найбільші риби вдавалося зловити мені та Максу на минулорічному чемпіонаті – то були харіуси по 36 сантиметрів.

За підсумками двох етапів я лідирував, але Рома набрав такого ходу, що стало ясно – він свого не відпустить. Тепер на нас чекав обід і швидка передислокація на іншу річку…

Далі буде…

Тиждень у горах: Чемпіонат УЛН. Змагання. Тур перший

На наш пул можна було не поспішати – він найближчий до бази. Але все ж ми вирушили заздалегідь, щоб мати можливість гарно усе обдивитися та скласти вудки. Погода вирішила трішки побешкетувати – небо затяглося хмарами, здавалося, що от-от почне щось накрапати. Ми дійшли до точки, звідки починалася наша ділянка. Андрій це місце добре знав – торік він ловив тут з Максом. Я ж намагався не дивитися на ями, що приваблювали своїми смарагдовими відтінками – торік вони принести мені рівно нуль у першому етапі, що вплинуло на загальний підсумковий результат: після бублика на початку довелося рвати дупу в трьох подальших турах аби поділити четверте та п’яте місця. Ну, нехай. Цього разу на нас чекав перспективний зливчик на початку та кілька цікавих ям на завершенні. Посередині – каскад «кишеньок» та пару міляків.

Звичайно, риба тут є, без сумнівів, але не відомо в якій кількості. Якщо Андрій вдало прочеше пул, то мені може і нічого не залишиться. Коли я дав старт, Андрій закинув німфи і відразу ж витягнув невелику форель. Ідеальний початок, від нуля відійшов на третій секунді.

Йдемо далі – трішки вище є кілька харіусів та одна американка, а пройшло не більше 10 хвилин. Андрій помітно повеселішав, я ж намагаюся зауважити та запам’ятати, в які ділянки він не кидав німфи. Цікаво, що час від час в нього ловиться і на підвісну суху. Риба дуже активна, це тішить.

Трохи вище – кишеньковий каскад Андрій пропускає, оскільки він насправді малоперспективний, тим паче, що попереду чекають дві напівями та одна яма. Там він добирає ще кілька гарних риб, але лише в глибокому місці. Щодо менших зливів – там глухо. Згодом повертаємося на початок і після ще кількох проводок, Андрій завершує із блискучим результатом – 7 риб, з них 6 залікових.

Я беру законний тайм-аут, чекаю, щоб риба трішки заспокоїлася. А тоді вже починаю. На щастя, Андрій залишив мені квадратний метр незайманої ділянки, звідки вдалося дістати пару харіусів. Далі, на кишеньках, ловлю ще дві форелі, а трішки вище на суху, закинувши в те місце, де ми нещодавно переходили, дістаю п’яту рибу – теж форель, сантиметрів на 17. Мені на душі стає легко – не минуло і півгодини, а результат вже є. Тим паче, попереду три перспективні місця, при чому у двох з них, риби зловлено не було.

… Тим часом із чагарників, що поросли на крутій скелі, яка розділяла дорогу та річку, до нас спускалися двоє чоловіків. Це були не туристи і не місцеві. Йшла рибоохорона. Ну, нехай, думав я собі. Як і годиться, про змагання було домовлено із начальником Франківської організації Русланом Чорненьким, а також із лісовим господарством, на території якого ми проживали. У мене були всі документальні підтвердження, але, ясна річ, без зв’язку важко щось видобути з телефону.

Хлопці пояснили причину зупинки – «на гарячу лінію в Київ звернулися місцеві мешканці, які заявили, що наші нахлистовики ловлять рибу і носять її в мішках». Ситуація зрозуміла – ми багатьом з них перекрили кисень, бо постійно ґвалтуємо мозги, коли бачимо їх на ріці. Змушуємо відпускати рибу, пояснюємо про необхідність збереження ріки. Але це мало до кого доходить. «То моя ріка, я тут виріс, тут ловив мій дід, мій тато, і я буду ловити. А ти – ніхто, щоб тут мені розказувати». Таких діалогів було вже більше, ніж достатньо. Звичайно, ми також звертаємося до рибоохорони, щоб вони приїхали і врегулювали ситуацію. Крім того, Ліга перебуває в тісному контакті із єгерями лісгоспу. Я показав хлопцям гачки, на які ловлю, довів, що при собі риби в мене нема. Тим не менше, вони поривалися скласти протокол за риболовлю в недозволеному місці. Минав час мого етапу, на щастя, прийшов Олег Сова, який взяв усе на себе, я ж відправився ловити далі. Але мене мучило одне питання. Виявилося, що рибоохоронці наразі не склали жодного протоколу на цій ріці. Таким чином, людина, яка неодноразово займалася зарибленням територій і принесла цій ріці значно більше користі, аніж все місцеве населення разом узяте, була оголошена порушником і оштрафована. Ця дикість, можлива хіба що в нашій країні, мене настільки вибила з колії, що я просто перестав сприймати реальність. Нещодавно, мені вдалося познайомитися із начальником усієї рибоохорони Ярославом Беловим. Ми майже почали говорити про ліцензовану риболовлю, про яку мріємо вже багато років, але наразі ця розмова відклалася. Дуже сподіваюся, що з приходом до влади нового начальника Франківської охорони, а саме Любомира Стрембіцького, ситуація покращиться.

Тим не менше, у мене була ще майже година часу. Але рухи стали монотонними, кристалізація думки зникла, мухи почали дряпати камені, словом, руки опустилися. Я не розумів, що зі мною відбувається, і як знову стати на дорогу. За сорок хвилин мені не вдалося зловити із трьох ділянок абсолютно нічого. Не залишалося нічого іншого, як повертатися на базу і сподіватися, що дурні думки зникнуть з голови.

Поки йшов, відчув, що ситуація покращується. Повертається азарт та бажання ловити. Чуття несло мене до місця, звідки я починав, щось підказувало, що я там зловив не все. І справді – за останні хвилини мені вдалося добрати ще двох харіусів, таким чином наздогнати Андрія за кількістю хвостів. Однак, розмір риби в нього був більшим, хоча це мене зовсім не засмучувало. Як показав загальний підрахунок, ми з Андрієм стали лідерами етапу, він перший, я другий. Цікаво, що п’ятий пул, де ловили Рома Михайлюк та Ганна Вербицька, виявився дуже контраверсійним. На ньому довелося пристойно попітніти, але рибу учасники зловили. Правда, Ганна мені без перестанку бажала ідентичні пули в майбутньому – і так сталося, що її побажання, у підсумку, справдилися. Але вже в самому кінці.

Наразі ж можна було трішки відпочити і зранку вирушати на нижні пули – тепер вже мені треба було ловити першим.

Тиждень у горах: Чемпіонат УЛН. Тренування

Ранок четверга видався мокрим та прохолодним. Ріка піднялася і забруднилася. Але були і позитивні події – приїхали кияни: Андрій, Оленка, Коля, Женя і Харді, а також Костя з Кишенева. Власне, у четвер на базу мали з’їхатися якщо не всі, то значна більшість учасників, за винятком Дмитра Петруняка, який вимушено залишився удома через сімейні клопоти.

Разом з іншими, кияни вирушили ловити на іншу річку, у сподіванні того, що вона буде чистою. Я ж залишився в таборі і невдовзі вирушив половити у брудній воді. Мені завжди подобалися складні умови, а мутняк – один з таких випадків, коли рибу треба знайти та переконати вхопити муху. Звісно, я розраховував на форель, бо харіус за такої ситуації практично не ловиться.

Щодо мух, то я віддав перевагу імітації хробака, але не сучасного, з матеріалу сквірмі-ворм, а зробленого із рожевого латексу. У парі із помаранчевою головою, мушка на невеликому гачку виглядала доволі симпатично та апетитно. Звісно, щоб зловити рибу в брудній воді, треба робити по кілька десятків проводок в одному місці. Робота монотонна, але може принести результат. За першу сесію, протягом години, я упіймав 4 форелі: одну маленьку струмкову та три райдужки. Трохи згодом, під вечір, коли річка прочистилася зовсім трішки, вдалося зловити ще п’ять хвостів, при чому одного крупного харіуса. Загалом такий результат мене дуже потішив.

Але прийшов час повертатися на базу, бо галявина наповнилася автівками та акцентами. Із сонячного Закарпаття та дощового Львова прибули майже всі учасники. Стіл був обкладений з усіх сторін, Макс з Данилом тягнули мангал, хтось перекидав дрова, хтось монтував ліхтарики, хтось розповідав байку, хтось просто сидів і насолоджувався. Підходив час ударної п’янки, неодмінного атрибуту наших змагань. У четвер ввечері можна абсолютно все, чого душа бажає, ніяких обмежень. Зате вже під час самих змагань ні-ні.

Сиділи ми довго. Макс смажив ребра, хлопці міняли пляшки, закуски та жарти. Річка чистилася, настрій покращувався. Гулянка «Зустріч старих друзів» пройшла на славу, зрештою, як і завжди. У п’ятницю зранку хлопці розбрелися по ріці, а ми з Ромою Михайлюком вирушили змінювати п’ятий пул. Однак, коли ми добралися до місця, то побачили, що він не такий вже й поганий. Може не простий, так, але завдяки піднятій воді, ловити можна було абсолютно всюди. Риба тут точно мала бути, тому після кількох хвилин міркувань, ми вирішили залишити його в недоторканості. За іронією долі, цей пул випав саме Ромі, але про це вже трішки згодом.

Нарешті, відкриття змагань. На Чемпіонат зареєструвалося 14 учасників, але зважаючи на те, що Діма Петруняк не приїхав, нас стало 13. Моїм першим суперником став Андрій Мартиненко і відповідно до жеребу ми отримали 7-ий пул. Я мав ловити другим. Ну що ж, пішли на річку!

Далі буде…

Тиждень у горах: Чемпіонат УЛН. Підготовка

Зміни у житті конкретно вплинули на моє улюблене заняття. Через постійний брак часу, про мандрівки горами можна було лише мріяти. Час від часу вдавалося на кілька годин вискочити на одне лісове озеро, порибалити там на щуку, окуня, судака, краснопірку та плотву. Але все ж в гори тягнуло і манило. Зважаючи на те, що працював практично без вихідних, дозволив собі взяти тижневу відпустку, але не гаяти часу, валяючись на дивані, а одразу їхати туди, де відбудеться Чемпіонат УЛН.

Спакувавши усе, що було необхідно і закупивши харчі, у понеділок зранку вирушив на Франківщину. Навмисно не дивився прогноз погоди – вже давно собі запланував, що поставлю намет у великій альтанці. Вона захистить і від дощу, і від свиней, а навколо можна культурно розкластися, щоб не шукати продукти та одяг по навколишніх кущах. Така собі крихта комфорту посеред безлюддя.

На небі не було ані хмаринки, яскраво світило сонце: за таких умов можна побачити верхівки гір із далека. Комфортна поїздка невдовзі скінчилася – дорога перетворилася на мереживо із дірок, ям та проваль. Швидкість упала – можна було опустити шкельце, запалити люльку і насолоджуватися зеленими лісами, що тихо шепотіли обабіч дороги.

Зателефонувавши друзям, у двох містечках зустрівся із Нестором та Вовкінгом. Кожного з них запросив на вечерю – планував спекти картоплю із салом в фользі та трохи стейків на вуглях. Зрештою, наші перманентні маневри завершилися і ми докотилися до воріт лісництва. Сторож пропустив авто в середину і вже на центральній галявині ми зупинилися, щоб викладати речі.

Облаштування табору тривало трохи більше години. Зате я зміг насолодитися роботою – просторий намет, у середині килимок, а також надувний матрац, спальник, подушка, кілька ліхтарів. По обидві сторони знайшлося місце для «шафи» – так я назвав велику сумку із чистим одягом. З іншої сторони сумка з тубусами, коробками, котушками та іншими снастями. Поруч кілька ножів, павербанки, кабелі і книжка. Аби конструкція міцно трималася, тент намету я прикрутив до балок по периметру. Усе виглядало доволі естетично, комфортно та гармонійно. Пересунувши кілька столів та лавок, навколо намету я спорудив кімнати. Спершу кухню. Цьому сприяла температура в середині альтанки. Якщо сонце допікало до 30 градусів, то в середині, у повній тіні, було не більше 20-и. Це дозволяло тримати певні продукти навіть на столі. Крім того, поблизу намету не літали мухи і комарі, а по дерев’яній підлозі не швендялися павуки.

Поруч біля намету розташувався портативний холодильник, дзбанок із холодною водою, набраною із джерела та ще кілька дрібних сумок. Сторож люб’язно привіз мені чимало дров для мангалу. Тож не гаючи часу, я озброївся міцним ножем і почав колоти поліна на більші та менші фрагменти. Особливо багато було заготовлено довгих та тонких скібок, для розпалу.

Закінчивши із облаштуванням табору, я взяв вудку та вийшов на річку. Одразу ж упіймав кількох харіусів та райдужок. Довго на місці не затримувався, адже поспішати мені було нікуди. Тому переконавшись, що риба жива-здорова, повернувся на базу на зайнявся підготовкою до вечері. Помив картоплю і загорнув її до фольги, попередньо встромивши шматок сала до середини. Виклав замариновані стейки на решітку. Серпневе сонце уже ховалося за верхівки сосен, але повітря не втрачало спекотної натури. На природі все смачне, а моя не хитра вечеря особливо посмакувала. Втамувавши голод, я трішки погуляв галявиною, де зустрів пса-приблуду. Я в собаках геть не тямлю, але мені здалося, що це щеня, хоч і досить велике. Бровко витанцьовував, намагався кілька разів вистрибнути і взагалі поводився так, ніби сто років мене не бачив. Я пішов до намету, він за мною. Вийшов з альтанки – пес поруч. Мабуть, подумав, що я його хазяїн абощо. Ну нехай. Показавши собаці місце в кутку альтанки, я наказав йому стерегти хату, а сам взяв вудку і пішов на річку.

Звісно ж, ловив на суху, при чому досить успішно. Упіймав з десяток риб – переважно харіуси, які харчувалися дрібними вечірніми комашками. Ну, день пройшов не даремно, можна і відпочити. Пес тим часом пильнував намет…

У вівторок зранку я вирушив на тренування. Обрав ділянку на домашньому пулі та півтори години часу. Кожна риба мала бути заведена до підсака. Щодо тактики, то я її сформував ще задовго до змагань. Одразу відмовився від кількох речей: великої риби, грубих повідків і великих німф. Отже, моя снасть виглядала дуже просто. Від мікрорінга йде підлісок 0,12 довжиною 30 см, далі повідок 0,10 з двома малими німфами. Снасть настільки коротка, наскільки дозволено. Щодо мух, то я вирішив переключитися з ям на мілини, з кількох причин. По-перше, там завжди можна упіймати рибу того розміру, який мені потрібно, а саме від 16 до 25 сантиметрів. Це той розмір, який має забезпечити на змаганнях високе місце. Логічно, що шукати рибу на мілині крупними німфами не варто. По-друге, рівень води дуже низький, тому не факт, що на пулі буде яма. Відповідно, краще відразу бути готовим до подібних умов. Тип приманок я сформував ще на Кубку у червні. Зараз лише підготував бойовий флайбокс. Моя основна зброя – це симбіоз того, що любить риба. Гачок №16, голова максимум 2,5 мм. Скромний хвіст з кок-де-леона, далі червона точка атаки із нитки Денвілс. Тіло робиться із двох люрексів: тонкого перламутрового та грубшого чорного. Спершу намотується чорний у кілька шарів для створення мінімального конусу, потім три оберти тонким люрексом. Усе фіксується біля головки. Далі тіло покривається лаком та запаюється ліхтариком. Виходить вже майже готовий пердігон, однак я додаю йому елегантності за допомогою чорного cdc puffs, з якого роблю не надто довгий хекл. У кількох варіантах намотував хекл на тонку підложку зі спектрадаббінгу чорного або темно-зеленого відтінку. Ця муха блискуче показала себе на Кубку, а також на кількох виїздах.

У підсумку, обловлюючи перспективні мілкі ділянки, навмисно минаючи ями, я зловив 13 риб протягом години. Цей результат здався мені дуже приємним. Повернувшись до табору я смачно пообідав пшоняною кашею з консервою та задер ноги в прохолодному наметі. Увечері мали приїхати Діма з Совою, але коли саме я не знав, тому особливо і не поспішав. Просто насолоджувався спокійним і тихим відпочинком.

Під вечір я ще раз вийшов на річку, просто розім’ятися і покидати сухарика. Як і в попередній вечір, риба досить позитивно відгукувалася – вдалося впіймати кількох харіусів на 35 сантиметрів. А коли я вже майже заснув, почулися голоси – на галявину заїхала машина: Діма з Олегом почали ставити намет та розкладати продукти на столі сусідньої бесідки. Ми ще трохи посиділи і вирішили зранку йти розмічати пули. Хлопці поїдуть на одну річку, а мені залишається верхні пули тої річки, на якій ми знаходилися. На цьому й розійшлися.

Зранку, після сніданку, я вирушив розмічати пули. Узявши скотч та заламіновані листки, спустився до ріки і вирішив пропустити найближчі до бази пули з ямами. Подумав, що відносно інших учасників це буде не справедливо, адже через низький рівень води, у них залишаються самі лише мілини. Тому розмітку почав вже там, де каскад ям завершився. І почав рухатися вгору. Пули робив досить довгими, щоб вистачило на двох учасників. Сьомий пул на мою думку був дуже хорошим та перспективним. Шостий мало чим йому поступався. А от п’ятий мені не сподобався, там не було за що зачепитися. Четвертий, третій та другий були дуже хорошими. А перший сподобався найбільше – я взагалі тут ніколи не ловив, а даремно, бо краса неземна. Повертаючись я думав про те, що треба зробити п’ятий пул буферною зоною, і змістити нижні пули. Тобто все ж доробити пул з ямами, оскільки інші ні в чому йому не поступаються. Але це все я залишив на четвер. Зараз же вертався до табору із наміром смачно пообідати та повалятися із книжкою в затінку. Тим часом задзвонив Рома Михайлюк, який збирався вирушати на базу – тобто нас мало стати більше.

По обіді я планував поїхати разом з Романом на тренування, оскільки Сова з Дімою не повернулися. Але почалася псуватися погода – пішов дощ. Коли усі зібралися, небо покрилося темними хмарами, а річка почала різко змінювати своє забарвлення. Зате вечеря, яка затягнулася на довго, дала можливість культурно розслабитися…

Далі буде…

Поговоримо про… «паркінсони»

Колись давним-давно, як я тільки вчився тримати в руках свою першу бамбукову вудку із поплавком з гусячого пера, мій дідо розповідав про те, що має бути на гачку. Карась любить чорний хліб. Короп – кукурудзу. Окунь – хробака. Згодом виявилося, що хробака любить не лише окунь, але й той же карась, короп і взагалі, будь-яка інша риба. Навіть свого першого щупака (добре-добре, щучку-олівця) я зловив на виповзка.

Якось, ще малим школярем, сидячи на своєму рідному озері посеред соснового лісу, я розговорився зі старим рибалкою, який любив пожартувати. Він мене переконував, що на самця хробака клює краще, аніж на самицю. «Знаєш, як їх розрізнити?» – спитав мене вуйко Гриць. Я то знав, але промовчав. «Береш хроба двома пальцями, міцно тримаєш і кладеш до рота. Стискаєш зубами і тягнеш назад. Якщо проходить плавно – то це самка. А якщо щось застрягає – то це самець». Я подивився на нього і спитав: «Вуйко Гриць, а яка оцінка у вас за біологію була?». «Питаєш… Ясно, що п’ять!». «Не правда, бо всім добре відомо, що хробаки – гермафродити»…

На цього безхребетного гермафродита, зрештою, ловилася усяка риба. Навіть свою першу форель, каюся, я також зловив на хробака. Живого. Коли у 2008 році до нас на семінар приїхав Ігор Тяпкін, я був геть зеленим і поняття не мав, як можна зловити ту форель. Гуру нахлисту не показував, як ловити форель. Він показував як закидати шнури без вудки і в’язати матуку. Тому крім нахлистової палки, узяв з собою в гори ще й спінінг. А серед нас тоді ще був Діма-Поплавок. І от він спокусив мене зранку піти з ним вверх по ріці. «Зловимо форель!» – сказав він. Зробивши монтаж мого спінінга, він насадив хробака на гачок і показав куди кидати.
Хвилин за 5, я витяг свою першу форель. Кров, яка текла з-під її жаберних кришок ще досі сниться мені по ночах. Жодних шансів на те, щоб безперешкодно витягнути гачок і відпустити рибу не було. Це була моя перша форель і остання, яку я зловив таким варварським методом.

Що б не говорили місцеві, які ловлять форель на хробака – реанімувати рибу не вийде. Форель дуже жадібно хапає харч, практично ковтає разом із гачком. Тому цей метод на 99% фатальний для риби. Як це не парадоксально, але ситуація із імітаціями хробака кардинально інша. Їх називають «паркінсонами», «гляйхами», «сквірмівормсами», «сан-хуан-вормсами». Їх виготовляють із канцелярських резинок, презервативів, силіконових стрічок. Саме про них, а також про їхнє практичне застосування, ми і поговоримо.

Отже, за моїми припущеннями, першими цю імітацію (будемо говорити образно) придумали у Штатах. Збереглася навіть топонімічна назва цієї мухи – san juan worm. Чесно кажучи, не знаю, що в Карибському басейні ловили на ці приманки і чи ловили взагалі, але суть в тому, що на гачок в’язали просто якусь синтетичну ворсисту червону «фігню», яка імітувала хробака. Ловили нею активно і по всій Північній Америці. Особливо полюбили цю муху в Канаді.

Моя перша форель, зловлена на “хробака”. Дунаєць, 2014 рік

Поляки вирішили піти далі. Вони зрозуміли, що одними імітаціями личинок волохокрильців справа не обмежиться, тому спробували зв’язати пристойного хробака за допомогою червоних канцелярських резинок. Хто мав трохи фантазії в голові, подумав, що було б непогано додати до цього трішки екзотики, додав помаранчевий вольфрам і обмотав гачок нарізаними шматками рожевого презерватива. Років п’ять тому, відомий польський нахлистовик Войтек Кудлач подарував мені два пакетики цього творіння. Тільки сказав, щоб ніхто не бачив, бо ще не те подумають. Виявилося, що на «гляйхи», а по-нашому, глисти, риба ловиться дуже непогано. Але тільки в Польщі – в Карпатах, хоч убий, форель від рукотворних хробаків відмовлялася.

Але я не втрачав надії. На Кубку України 2016 року, коли Опір піднявся і зафарбувався у кольори кави з молоком, мені довелося ловити в жахливих умовах на одному з дальніх пулів. Бруднюща вода, яка постійно піднімалася відсікла мене від усіх перспективних місць, залишивши лише один злив, до якого можна було акуратно підійти. Я кидав під протилежний стрімкий берег, з коріннями і гіляками, там, де одразу починалася глибина. Ловив на імітації хробаків із рожевого презервативу та помаранчевого вольфраму, без хвоста. І таки зловив єдину в той ранок форель, що було справді круто та престижно.

Цікаво й те, що наступного ранку я буквально силоміць виштовхав на пул Віктора Гаврилка, який не мав ані найменшого бажання полоскати болото. І все ж, втиснувши йому в долоню ідентичного «хробака», переконався, що ця муха справді працює, бо й Віктор упіймав на неї свою форель!

Еволюція виготовлення хробаків пішла різко вгору. Виробники нахлистових матеріалів зрозуміли, що силіконові «резинки» підуть на ура. Тому невдовзі у продажу з’явилися пакетики з красивими наклейками, мовляв, вони виготовлені спеціально для таких потреб і тільки для вас. Маркетинг зіграв свою роль і про «сквірмі» вже знали усі. Десь у той же час з’явилися і перші «паркінсони» – доволі прості у виготовлені німфи, які імітували хробака. Фактично, то була та сама приманка, як з презерватива, тільки виготовлялася із «фірмового» силікону, а ще в неї був хвіст: рожевий, фіолетовий, червоний чи будь-який інший.

Трохи із такого, трохи із сякого, але саме на імітації хробаків мені вдалося відірватися на одному приватному озерці в Польщі. Там в принципі не можна ловити, ніхто і не ловить. Для мене зробили виняток, бо я жив просто на березі цього чуда.
Я трішки хитрував, бо перед тим як ловити, підкормлював місце хлібом. Потім вже кидав хробаків на ту територію і підбирав проводку.
Карась, краснопірка і коропи залюбки хапали мухи і приносили мені масу задоволення.

Саме на імітацію хробака я зловив і трофейного коропа, якого витягував дві з половиною години.

Але знову ж таки, зловити форель в наших Карпатах навіть на таке чудо не вдавалося. Це якщо ми говоримо про струмкову. Бо райдужку ловити можна значно простіше – вона менш вибаглива і більш агресивна. За ті роки, що в’яжу хробаки, вони пройшли і свою еволюцію. Спершу канцелярські резинки, згодом презервативи, потім фабричний силікон. І зараз, можна сказати, що готовий рецепт оптимального на даний час витвору. Як і в кожній мушці, тут є свої нюанси, якими я залюбки поділюся.

Отже, для виготовлення класного хробака нам знадобляться великі гачки, можна шрімпівські, можна прямі, крупний вольфрам, трішки червоного даббінгу суперфайн, трішки жовтого спектрадаббінгу, круглі смужки червоного фабричного силікону, жилка 0,10 і матеріал, який використовують для виготовлення спинок чеських німф бежевого кольору. Важливо, щоб він був напівпрозорий.

Перше, що треба зробити, це пропхати силікон в отвір вольфрамової головки. Далі, стягнувши силікон, щоб сформувався отвір, пропхати туди ж і сам гачок, не зачепивши жалом резинку – інакше піде деформація і вона може порватися. Силікон дуже неслухняний, його потрібно постійно підкручувати і перекручувати. Фактично, у такому вигляді ми вже зробили форму для майбутньої мушки. Далі варто примонтувати по всій довжині гачка оцей неслухняний силікон. Отут нам і пригодиться червоний суперфайн – завдяки своїй структурі він краще фіксуватиме силікон до гачка.

Тепер треба зробити тіло. Для цього беремо інший шмат резинки і фіксуємо його за краєчок біля самої головки, так само промотуємо до початку хвоста. Наступний крок – фіксуємо плівку і виводимо її до хвоста. Так само робимо із жилкою. Далі беремо шматок силікону для тіла і обмотуємо навколо гачка, але будьте обережні – він слизький і постійно деформує ваше уявлення про ідеальне тіло. Зробивши кілька обертів, фіксуємо біля головки багатьма вузлами – єдина слабинка і все піде спати. Залишилося не так вже й багато – плівкою робимо такі ж обмотування і фіксуємо її біля головки. Тепер жилкою з сильною натяжкою слід зробити сегментацію – тут вже має бути просто. Фіксуємо жилку і робимо торракс за допомогою жовтого спектрадаббінгу. УВАГА! Ніяких лаків не даємо – силікон з ними категорично не дружить!

Тепер маємо хорошу імітацію хробака, але варто пам’ятати, що аеродинамічність цієї мухи, як в Trabant 601. Відповідно, течія робитиме із ними нереальні кульбіти та перевороти. Про це варто пам’ятати і бути обережним. Хай щастить!

Експедиція. Частина третя. Ріка

Сонце уже світило над нами, але, ясна річ, гріло не особливо. Тому екіпіровка була по-справжньому зимовою. Я вдягнув і баф, і балаклаву, перевірив капюшон куртки, витягнув з сумки рукавиці. Губи змазав спеціальною помадою, а котушки змазав аерозольним силіконом. Нашвидкуруч ми перекусили канапками і почали складати снасті. Я вирішив узяти дві вудки. Одну п’ятого класу з повністю тонучим шнуром і великим білим стрімером з хвостом помаранчевого бектейла, а також сімку з інтермедійним кінцем і фіолетово-чорним стрімером трохи меншого розміру.

Я був готовим спускатися зі схилу і ловити вже тут, на першій-ліпшій ямі. Але довелося коритися «старшим» і пертися вгору, до місць, з яких ми будемо рухатися вниз по течії. Йти довелося немало, близько 30 хвилин. Труднощів додавала і надзвичайно слизька дорога. Фактично, то був суцільний лід, і практично кожен крок давався із труднощами.

Одразу скажу, що варіант взуття із гумової підошви та простими шипами мене не вражає. Раніше я користувався черевиками із підошвою з войлока та шипами Simms із победітовими напайками. Така комбінація дозволяла мені міцно триматися на ногах протягом багатьох років, натомість теперішній варіант уже кілька разів в цьому році «смачно» приземляв мене на слизьких каменюках.

На дорозі доводилося шукати дрібні камінці, які виконували роль точки опори. Тим часом нам вдавалося роздивитися річку в усій красі. Вона була дуже різною – глибокі ями перемішувалися із потужними бурунами, після чого починалася тиха гладь. Вітру не було, тому наша компанія весело крокувала слизькими підйомами, ділячись враженнями та сподіваннями. Нарешті, ми дійшли до місця, де в річку впадає досить крупна притока. Саме тут і вирішили починати.

Олег з Дімою розташувалися на плесі трішки вище впадіння. Я зайняв позицію на зливі. Андрій помітив солідну яму на самій притоці. І тут почалися перші пригоди. Усі береги були щільно забиті величезними шматками криги, товщина деяких сягала 30 сантиметрів.
Гострі шпилі цих брил іноді ховалися під присипаним снігом, ще деякі приховували під собою небезпечні прогалини. Стало ясно, що ходити берегом дуже небезпечно. Ходити по воді також не оптимальний варіант, адже течія ріки абсолютно не передбачувана, особливо взимку.

І все ж, знайшовши більш-менш зручну позицію, я спробував провести стрімера. Кілька разів мені це вдавалося. За рахунок міцної снасті та повільної течії, я топив приманку до самого дна і маніпулював нею, намагаючись привабити хижака. Але нічого схожого на інтерес риби виявити не вдалося. У хлопців ситуація була ідентичною, тому ми по трохи рухалися вниз.

Чимало перспективних ділянок залишалися для нас під замком, бо ризикувати зимовими купаннями особливо ніхто не хотів. І все ж, кожен знаходив якусь позицію і присвячував необхідну порцію часу. Попри наші наполегливі намагання та старання, ми так і не знаходили ключиків до нашого бажаного трофея.

Звісно, спілкувалися із місцевими та ділилися своїми думками. Дійшли до висновку, що після міцних морозів, лід, який скував ріку, так чи інакше вплинув на рибу – вона могла постраждати від природних явищ, а могла і змінити місця дислокацій, тобто перебазуватися значно нижче, там, де залишалася відкрита вода.
Правда, відсутність клювань можна пояснити ще й іншими причинами. Зокрема, на дні нам регулярно траплялися трупи жаб, бистрянок та бичків. Доводилося навіть детально вивчати їх – чи будуть сліди враження струмом. Знайшли ми і одного представника тої риби, за чиїми батьками ми полювали. Невелика риба також прибилася до берега. Чи то від браку кисню, чи то від інших факторів – ми так і не зрозуміли.

Мандруючи по ріці ми продовжували обловлювати найцікавіші ділянки, міняли стрімери та типи проводок, але, на жаль, ніхто з нас не отримав жодного клювання. Чи нас це розчарувало? Ні, я б так не сказав. Нам було добре в принципі, ми насолоджувалися компанією та природою, шумом ріки та свіжим повітрям.

Дійшовши до точки висадки, вирішили закінчувати. Правда, Олег та Андрій хотіли знайти ще кілька точок, сподіваючись на сутінкову активність, але для цього довелося їхати вниз. Порівняно із минулим роком, за словами Андрія, річка значно обміліла і багато ям перетворилися на мілкі зливи.
Тому ми вирішили їхати в зарезервованим будинок: ми з Дімою займемося вечерею, а Олег з Андрієм спробують щось половити у навколишніх водах.

Ми познайомилися із господинею – пані Василина була зайнята великим банкетом: один з поважних гуцулів святкував ювілей у кафе, що знаходиться на території садиби. Усі гуцули, які сиділи за столом, були одягнені в стандартні львівські костюми, дехто був з краваткою. На подвір’ї їх чекали автівки з іноземною реєстрацією. Якби не специфічний говір, впізнати в цих панах представників древньої та славної етнічної групи було б неможливо.

Нам виділили невеличку кімнатку з зручним столом та лавками, а також мангал із дровами. Прийнявши душ (вода вперто пахла трускавецькою мінералкою) та розклавши на батареях речі, ми з Дімою пішли куховарити. Мій давній товариш займався шашликом, я ж нарізав ковбасу, рулети та сири. У господарів замовили лише хліб та узвар. Звісно, я поцікавився і меню.

  • У нас є борщ по-гуцульськи, банош по-гуцульськи, картопля по-гуцульськи, форель… – читав зі списку молодий хлопець у синій вишиванці.
  • Форель яка? – питаю.
  • Річкова, – впевнено відповів офіціант.
  • Та, що з магазину?
  • Та ні, та, що з річки. Нам приносять місцеві рибалки.
  • Велику приносять?
  • Ні, отаку (показує розмір риби – в районі 20-25 сантиметрів).
  • А трапляється щось більше?
  • Ні, завжди однакова. Іншу рибу нам не несуть.

Тим часом, вогонь в мангалі вже розгорівся. Олег і Андрій повернулися вже коли повністю стемніло. Результат ідентичний – клювань не було. Хлопці пішли перевдягатися та митися, ми ж продовжували готувати смачну вечерю. На столі з’явилися банки з огірками, капустою та помідорами, картопля в мундирах скинула свою шкірку і тепер апетитно нарізалася на кружальця. Андрій додав неймовірно смачне сало. Олег приніс пляшку дубової, Діма смородинової. На дворі було не дуже холодно, тож ми стояли біля великого вогнища і як годиться, вели світські розмови про світові релігії, іноземні цивілізації, Ілона Маска та інші важливі в житті кожної людини речі.

Шашлик уже смачно шкварчав, а ми раділи нашій зустрічі. Смакували напої і закуски, обговорювали майбутнє нашої Ліги, вигадували нові проекти. Вечеря в такій компанії стала справжньою окрасою важкого та насиченого дня. Годині в десятій ми вирішили йти відпочивати, адже втома накопичилася більш ніж пристойна, а завтра на нас чекав ще один важкий день…

Експедиція. Частина друга. Дорога

Будильник задзвонив щойно я встиг закрити очі. Швиденько піднімаємося і повертаємося на кухню. У якомусь тумані щось нарізаю на сковорідку і щось наливаю до горнятка. Сова вже виїхав за нами, а мені ще потрібно скласти зарядки й інші дрібниці. Головне – термос не забути. Я запарив туди китайського чаю з паростків бамбука. На ріці знадобиться. Коли я видряпався на двір, Сова у якійсь футболці і без шапки щось активно розповідав Андрію. Пакую свою торбу до багажника, вдихаю морозний аромат темного ранку і вперед – їдемо за мрією!

Ранкова дорога небезпечна, як незнайома жінка, від неї чого тільки не можна чекати. Але вправність Олега безсумнівна – він впевнено маневрує серпантинами і врешті ми перетинаємо кордон Львівської та Франківської областей. Невдовзі вже заїжджаємо до Тисмениці, де нас гостинно зустрічає Діма Петруняк. На столі вже піниться кава і димиться чай. Збоку кілька канапок і ще дещо для розігріву. Гріємося, дивимося прогнози погоди, ділимось міркуваннями, а головне – щиро радіємо кожній секунді, проведеній разом. Кожен з нас отримує величезну порцію адреналіну вже від того, щоб ми зустрілися, потисли руки, обнялися. Наші зустрічі лікують рани і шрами від рутинної роботи, від зимової хандри, від очікування весни. Ми разом і в цьому наша сила.

У навігатор вписуємо точку прибуття. Хата вже замовлена, але щоб не гаяти часу, вирішуємо їхати відразу на воду, а весь відпочинок з обідом та вечерею перенести на потім. Ми вирушаємо і чуємо, як під колесами хрускотить ранковий сніг. За мить він вже змінюється дзвінкими звуками бадьорої скрипки, що лунає із динаміків. Ну, вперед!

У цих краях я бував вже, але майже нічого не пам’ятаю. Мені було років 5. Пригадую лише як був вражений величними горами, що розкинулися куди око сягає. Ще один спогад – берег гірської річки. У моїх руках якась вудка, а на тому боці маленька рибка – то батьки витягали шпрота з банки, аби дитина потішилася.

Дорога починає підніматися; і одразу стає все біліше. Снігу тут значно більше, аніж в долині. В якусь секунду стиглим мандарином вигулькнуло сонце. Настрій, і без того класний, покращувався з кожним кілометром, що залишався за нашими спинами.

Невдовзі дорога звузилася, а кучугури по сторонах, не давали розігнатися. Швидкість знизилася, тому ми мали нагоду краще роздивитися околиці. Мене цей гуцульський край особливо цікавив – я багато читав і про нього, і про те, що було тут написано. Років сто тому тутешні хати-ґражди приймали в себе найвидатніших культурних діячів. Сюди приїжджали Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Михайло Грушевський… Тут знімали «Тіні забутих предків» – один з найвидатніших фільмів у світовому кінематографі. Тут Іван Франко написав украй маловідому повість про те, як ловити об’єкта нашої подорожі в гірських річках. І коли ми наближалися, я хотів побачити щось особливе, захоплююче, неповторне.

Я побачив далеко не те, що хотів. Я побачив два брудних і сірих села. Нічого подібного на серце Гуцульщини (окрім різьбленої вивіски на дорозі) тут не вказує. Села як села – із антенами на будинках, із блахами на подвір’ях. Гуцулів у кептарях на конях я не побачив. Можливо, щоб побачити те, чим славився і мав би гордитися цей край, треба приїхати на празники чи свята. Можливо, в інший час тут усе оживає і розквітає.

Проїхавши ще кілька десятків кілометрів, ми звернули із траси. Підстрибуючи по грунтовій дорозі милувалися неповторними краєвидами засніжених верхівок гір. Це було насправді монументальне видовище, що манило до себе невидимим магнітом. Ще трохи і нарешті ми зупиняємося біля схилу гори. Приїхали! За дорогою вже проблискувала ріка…

Експедиція. Частина перша. Підготовка

Гарне слово «експедиція», мені подобається. Для мене воно означає мандрівку в якусь далеку місцевість, де ти раніше не бував і полювання на ту рибу, яку раніше не ловив. Цього року у нас вже була одна експедиція, коли ми вирушили в Словаччину, а на кінець року запланували не менш колоритну поїздку до засніжених гір, за міфічним мешканцем далеких рік…

Кожна експедиція для мене починається із підготовки. Зазвичай, вона не менш цікава, аніж сама подорож, адже я збираю та опрацьовую будь-яку інформацію, спілкуюся з людьми, переглядаю відео, читаю статті, і, звичайно, готую нові флай-бокси. Відразу вирішив, що ніяких німф брати не буду.
Основний акцент – максимально великі стрімери. Для цього довелося замовити не один десяток міцних гачків, різні крафт-фюри, фурабу-сінелі, бектейли, крістал-флеші, 3d-очі тощо. З нуля мені треба було створити цілу армаду найрізноманітніших стрімерів: і таких, як показували у роликах на ютубі, і таких, що поширені у Боснії, Словенії та Сибіру, і таких, які схожі на воблери, на які ловлять спінінгісти, і таких, які мені підказала власна фантазія.

Я познайомився з кількома місцевими рибалками, щоб вивідати глобальну та локальну інформацію – де сидить риба, коли вона активна, на що ловиться, які умови їй сприяють і які заважають.
Далі слід було начитатися про навколишні ріки, гори, містечка та селища, їхню історію, культуру та колорит. Одним словом, підготовча частина забрала багато часу, але й дала достатньо інформації – принаймні теоретичної.

Щодо практичної сторони, то раніше справи з об’єктом подорожі у мене не складалися. Із цим реліктовим ендеміком я познайомився на Дунайці, коли рибалив там вперше. На німфу мені трапився один крихітний екземпляр, сантиметрів на 30. Я вже практично дотяг його до берега і попросив фотоапарат, бо бачив, що то не форель. Але риба примудрилася викрутитися і втекти (мій підсак зачепився сіткою за куртку). На Сяні, знову ж таки на німфу, ловлячи під протилежним берегом на Ельдорадо, на місці впадіння дрібного струмочка, невідомо звідки мої мухи вхопила метрова «торпеда». Я бачив її дуже добре: пролетівши на швидкості світла повз мої ноги, відчув лише характерний дзвін розірваного підліска. Пам’ятаю, як рука, що трусилася від шоку ніяк не могла вставити щелепу на місце. Нарешті, третя зустріч відбулася в Словаччині. Тут, правда, я не маю стовідсоткової певності, але на 99 переконаний, що боровся саме з цією рибою. І знову спрацювала німфа. Затягнутий фрикціон (він був спеціально підрегульований для півметрових райдужок, які могли, приклавши зусилля, стравити собі 3-4 метри шнура) передав мені «привіт», а риба за кілька секунд була вже на протилежному березі Вагу. До чогось подібного я був не готовий.

Тому зараз на серйозну підготовку я відвів більше місяця. Замовив нові снасті, зокрема, повністю тонучий шнур, міцні карабіни, підліски крупного діаметру, повністю перевірив кріплення шнура та бекінга, розібрав і склав котушки. У свого кума Арсена на всяк випадок позичив ще й Sage сьомого класу з додатковими аксесуарами, хоча планував переважно ловити п’ятим класом – як не крути, але ми в Україні, а не на Балканах.

Ми досить довго шукали відповідний час для виїзду. Кілька тижнів до нього, отримавши інформацію про те, що 20-градусний мороз міцно скував ріки, уже й попрощалися із надіями. Але погода різко змінилася – крига скресла, вода прочистилася. Ми були готові до того, що виїзд стане спонтанним. В останню мить до мене, Андрія Скворчинського і Діми Петруняка долучився наш головний суддя і просто хороша людина – Олег Сова. Андрій мав приїхати до Львова з Києва в понеділок ввечері, але через різні обставини прибув опівночі. Трішки посиділи на кухні, пошепки радіючи нашій зустрічі, точили амарето з мандаринками. Потім пішли спати, рівно на дві години – пора вирушати в далеку дорогу.

Piscifun Sword: огляд котушки

У багатьох із нас склалося безумовно правильне твердження того, що дешевим може бути лише сир в мишоловці. Якісний нахлистовий продукт коштує значно більше, аніж його простіший аналог. Можуть бути і винятки, але коли справа доходить до китайських виробів, то тут все однозначно – в смітник. Напевно, самі китайці, а люди вони не дурні, зрозуміли, що з їхньою якістю продукції далеко не заїдеш, адже відгуки покупців не горять, і вирішили зробити крок до покращення своїх виробів. Напевно, вони й навчилися не мало, адже багато відомих брендів, взяти хоча б той же Simms, свою продукцію виготовляє саме в Піднебесній і цього не приховує.

Сьогодні я розкажу вам про не зовсім китайський виріб, а якщо серйозніше, то зовсім не китайський, або частково не китайський. Словом, висновки кожен зробить сам.

Отже, знайомтеся – Piscifun. Дуже смішна назва, але якщо ви хоч трохи в університеті вчили латинську мову, то впізнаєте знайоме слово Pisci, що означає «риба». Згодом, це слово трішки видозмінилося, але залишилося в багатьох мовах, наприклад в іспанській чи італійській. Fun – це веселощі, що й зрозуміло. Розібравшись з етимологією, йдемо далі.

Бренд заснований в США, у 2013 році, двома друзями. Зараз штаб-квартира Piscifun знаходиться у Ноксвілі, штат Тенессі. Продукцію можна придбати як на сайті, так і в різноманітних Інтернет-магазинах, зокрема, у всім добре відомому Алі. Багато хто думає, що там продається лише китайський ширпотреб, але, як виявилося, помиляється. Щодо виробів, то тут більший акцент робиться на спінінгу, але й для нахлисту відведено певний сегмент. Чесно кажучи, єдину вудку я навіть не дивився, бо стереотип та ціна роблять свою справу, а от про котушки почав дізнаватися більше. На це є дві причини.

Із котушкою Piscifun Sword я познайомився нещодавно, приглянувши її в Володі Бейчака, який всіляко її розхвалював і взагалі проявляв максимальне задоволення. Згодом, виявилося, що американці тішаться нею не менше за Вовкінга, вважаючи її найкращою серед бюджетних котушок. Правду кажучи, вона не дуже й дешева. Станом на кінець листопада 2018 року, Piscifun Sword коштував на офіційному сайті 50 доларів (це з урахуванням 23% знижки). На Алі трохи дешевше (але тут є опція безкоштовної доставки, що дуже важливо).

Де конкретно і чиїми руками виготовляється ця котушка не достеменно відомо, ані на коробці, ані на самому виробі, про це ні слова. Але будемо вважати, що в Китаї, що й логічно, дешевше і швидше. Потримавши в руках досить стильну та елегантну котушку, вирішив зробити два замовлення – одну третього класу і одну п’ятого. Купував їх у дні максимальних знижок, щоб не дуже шкодувати, коли щось буде не так. Загалом, дві котушки обійшлися мені в 70 доларів.

Обидві котушки приїхали до мене в руки через два тижні після замовлення; безкоштовну доставку здійснював Міст-експрес, шлях пакунку можна було відстежити на трекінгових сайтах. Коробки були надійно завернуті в спеціальну плівку, жодної фізичної деформації не спостерігалося. Самі котушки знаходилися у звичайних чохлах. В комплекті йшли також простенька інструкція з розписаними детальками і якась довга наклейка. Куди і для чого її ліпити – не ясно.

Починаю з третього класу. На вигляд і на дотик дуже приємна річ, відносно легка, відчувається холодний метал, зі стильним дизайном. Але стиль та дизайн рибу не ловить, тому переходимо до більш насущних питань. А саме кругообіг котушки в природі. Передній хід плавний та м’який, без жодних зміщень вправо чи вліво. Пробую гальма – спочатку приємний тріскіт, потім повний стоп. Єдине, чого бракує – це якихось позначок типу «+» та «-», щоб пам’ятати, в який бік крутяться гальма.

Розкручується все дуже просто: знімається верхня тримачка. В середині усе змазано, є скоба для зміни напрямку руху, для лівші. Скручується так само все елементарно.

Тепер варто намотати шнур. Наскільки мені відомо, у багатьох котушках з Китаю є проблема малої і необ’ємної шпулі, в яку шнур просто не влазить. Беру стандартний Vision Attack 4 класу. Намотую трохи бекінгу і весь шнур, ще залишається місце.

Котушка п’ятого класу має об’ємнішу шпулю, трішки важча та більша. Скручується і розкручується так само легко, як і її попередник.

Отже, робимо висновок. Котушка Piscifun Sword – доволі якісна, зручна та елегантна річ, яка не повинна «глюкнути» чи заклинити. Для українських умов підійде повністю – трійка в Карпати, п’ятірка – на озера зі щукою.

Сподіваюся, цей огляд був для вас корисним та цікавим.

Там, де добре…

Жовтень та ранній листопад – це просто благодатна пора для нахлисту. Карпатський харіус нагулює собі черево перед довгою зимою, тому стає напрочуд активний. Цьому сприяють і погодні умови – холодна вода та відсутність спеки. Харіус набирає ідеальні кондиції, наливається кольорами і, що дуже важливо, легко відходить від виважування. Його вже не потрібно реанімовувати – він спокійно розвертається після звільнення із гачка і тихо повертається на своє місце. У той же час струмкова форель готується до нересту, шукає відповідні ділянки у потічках, тому її турбувати в жодному випадку не треба. Але буває й таке, що пструг може «сидіти» і між харіусами, як на ямах, так і на мілинах. Все ж, форель зараз – не наш клієнт, ми полюємо за красивим карпатським пирем.

Для хорошого дня необхідні кілька речей. По-перше, вода має бути чиста або хоча б не дуже брудна. По-друге, слід домовитися із вітром, щоб він гуляв де інде. Третя причина – хмарний, але теплий день. Це спонукає до вильоту великої кількості комах і приваблює рибу. Далі усе просто – суха мушка, бажано із cdc або ж невелика німфочка. Щодо місць, то, як виявилося, риба стоїть усюди, просто треба повірити в це…

Після того, як ми з Вовкінгом відірвалися на більшій ріці, крокуючи крізь тумани, азарт взяв гору і поманив у ті ж краї вже наступного тижня. Компанію мені склав Мирон, із яким ми зустрілися в Стрию, на заправці. Покидавши до багажника усе добро, вирушили на річку. Правда, нас дуже бентежив колір води – три з мінусом. Крім того, от-от мав хлюпнути дощ – насувалися чорні хмари. Все ж ми трохи покидали на козирному місці, але за 20 хвилин не отримали жодного натяку на присутність риби. Тому вирішили їхати на іншу, меншу річку, в надії на те, що вода і небо там чистіші.

Наші надії не справдилися. На річці також було досить скрутно. Ми спробували і так і сяк, але крім бистрянки нічого путнього не ловилося. Їдемо вище – може там чистіше? І справді, вище водоспадів ситуація була значно кращою. Я вирішив половити на суху мушку, але за годину не отримав жоднісінького виходу… У Мирона справи йшли краще. Під час останніх змагань за Кубок сухої мушки, він ловив із Іваном Фіцколинцем, в якого є чого повчитися навіть найдосвідченішим нахлистовикам. Використавши отримані навички, Мирон упіймав біля самого берега кількох невеликих рибок – харіусів та форель. Були б змагання зараз, мали б іншого чемпіона.

Я відклав суху і взяв німфову вудку. Зважаючи на те, що вода була не надто чистою, вирішив зробити ставку на світлі мушки із рожевими головками. Зазвичай, рожевий та помаранчевий вольфрам, який по суті, імітує ікру конкурентів (восени форелі, а весною харіуса), мав би виручити в цій ситуації. І він виручив. Кілька проводок на спокійному приямку, сильний удар, агресивні борсання – це форель. Дивно, не мав наміру її ловити. Спокійно відпускаю рибу і стаю трішки вище, де течія сильніша. Ще дві проводки і цього разу удар ще сильніший! Вудка зігнулася: риба дременула вниз. Я ще не бачив, але вже розумів, що це також форель. Відпустивши і її, вирішую змінити місце – мало що могло загнати пструга сюди… Однак більше ми нічого так і не зловили. Але десь домовилися про те, що наступного тижня приїдемо сюди знову.

У п’ятницю ввечері ми домовилися про чергову зустріч в Стрию. Цього разу до нас приєднався Юра Кінчик, а також Сашко Свида з Ужгорода, який, на жаль, вимушено пропустив усі наші цьогорічні змагання. Ми випили чаю з кавою, побалакали про життя і вирушили в гори. Вовкінг уже готувався вийти на дорогу і приєднатися до нашої банди. Забравши діджея, ми повернули до більшої ріки, але невдовзі уже верталися назад – вода набувала сизого забарвлення і ніяких шансів на те, що вона почиститься не було.
Така сама ситуація була і на меншій ріці. Половивши в брудних ямах ми поїхали ще вище, а там стало чистіше. І справді – чим вище ми піднімалися, тим кращими ставали умови.

Нарешті, ми зупинилися і розійшлися по точках. Першим на ріку пішов Юра і невдовзі ми почули його радісний крик – отже, все доволі оптимістично. Я розташувався на перспективній ямці і невдовзі тягнув до себе красеня-харіуса.
Трішки лівіше стояв Сашко, а ще вище – Вовкінг. Він обрав цікавий перекат, з різними течіями, заглибленням та мілиною. «Став дрібного ред-тага і кидай туди, де майже нема течії» – порадив я товаришу. Він скептично подивився на річку, яка світлішала, хоч все ще залишалася не надто чистою. Поки Вовкінг перев’язував снасть, я відчув кілька клювань, а ще були виходи на суху мушку. Діджей і до цього поставився скептично, аж поки я при ньому не витягнув двох пирів. Настрій відразу зріс і буквально з першого закиду він упіймав свою рибу. Місце виявилося дуже зручним – харіус стояв не лише там, де не було течії, а всюди, де можна. І буквально щохвилини зростав його апетит. Ловилося добре в усіх – Мирон, Юра та Сашко вже усміхалися, а їхні очі горіли в передчутті азарту.

Усією бандою ми перейшли на сусідню ділянку – там риби було ще більше. Один за одним на наші мухи спокушалися доволі крупні пирі, в районі 30 сантиметрів. Квартет перейшов вище, а я залишився на зливі, з якого невдовзі витягнув десяток харіусів.
Особливо потішив гарний приямок із швидкою течією – три проводки і три риби. Упіймалася і одна форель, яка зручно розташувалася в вирі, під берегом.

Наступне місце взагалі виявилося клондайком. Хлопці стояли один біля одного – риба ловилася практично на кожному закиданні. Ловили чим хотіли, а харіус брав на усе, що пропливало біля нього. Таких шикарних місць виявилося більше ніж достатньо.
І це логічно, адже річку активно оберігають, постійно влаштовуються рейди. Відповідно, кількість місцевих заготівельників, а також і захланних зайд зменшилася практично повністю.
По тутешніх селах пішли розмови про «злих лісників та єгерів» зі зброєю, які ганяють усіх, хто має бажання кинути до сумки рибу. І це нас неймовірно тішило. В ідеалі, звичайно, було б супер, якби можна купити ліцензію, а гроші від неї пішли б, наприклад, на пальне чи зброю для охоронців річки.
Я впевнений, що рано чи пізно, але до цього ми дійдемо. Бо фактично уся необхідна інфраструктура є – наприклад, щоб проїхати вверх по течії ріки, варто зупинитися біля лісництва. Там черговий запише номер машини і спитає прізвище водія. Він міг би і продавати ліцензії на рибальство з обов’язковою умовою – рибу треба відпустити.

Так ми і ловили. Правда, за три-чотири години активного ходу із вудкою в руках, я особисто зарядився повністю. Нарахував 36 харіусів і одну форель, мені вистачило по горло. Так само почувався і Вовкінг, з яким ми вирушили назад, до машини.
Цікаво, що на кожному місці, де ми ловили йдучи вгору, на зворотній дорозі харіус проявляв не менший інтерес до наших мушок.
Разом з Юрком ми вийшли на галявину, склали вудки і почали травити різні байки, бо Мирон з Сашком десь «загуляли». Ми чекали їх майже дві години, а коли хлопці вернулися, то не могли натішитися класним днем.

Я мав намір повертатися додому, але Вовкінг переконав залишитися в нього. Відмовитися від такої гостинності не випадало, тому я з радістю прийняв пропозицію. Ми смачно повечеряли смаженою картоплею з сіллю (Вов, я не в обіді, чесно)))), подивилися як «Карпати» перемогли «Олімпік» і завалилися спати. Мене просто рубало з ніг – я прокинувся о третій ночі, щоб встигнути до компанії.

Спершу планував їхати до Львова зранку, але виявилося, що в неділю до нас приїде одразу дві компанії – із Закарпаття Міша Шунинець, Іван Фіцколинець та Іван Фіцколинець-молодший, а також Олег Сова і Діма Голенко зі Львова. Улагодивши усі справи, я залишився і невдовзі уже міцно обнімався із друзями.

Ми зустрілися за мостом, де сходяться ріки і поїхали туди, де рибалили вчора. У мене був свій інтерес – я дуже хотів подивитися за тим, як ловить Іван Фіцколинець. Мені було цікаво, як він читає річку, як вибирає місця, як розуміє ситуацію на воді.
Коли ми з ним вийшли до ріки то я зрадів – на нас дивився нічим не перспективний мілкий перекат, де я б ловив з повною зневірою.

Але Іван безпомилково вказав на місця, де є харіус і там його й зловив. Потім повторив трюк на іншому місці, де я б вже точно не ловив. Характерні ознаки, за якими Іван визначав присутність риби, я собі занотував в мозги – обов’язково пригодиться в майбутньому.
Мені було цікаво дивитися, як він ловить. Я ж то своє вже відловив, тож особливо не насідав на закиди. І все ж, вудка першого класу регулярно гнулася в бублик, після того, як черговий пир вилітав на суху мушку.

Ми рухалися вверх, до геть незвіданих місць, де я ніколи раніше не бував. Тут трішки окультурили територію – збудували міст, вирівняли дорогу. Добре, що зв’язку нема – ніхто не подзвонить, не потурбує. Лише шум річки, щебетання пташок, мелодійна пісня вітерця і сухе похитування вільного від листя гілляччя.
Іван ловив більше за мене, значно більше. Я не прагнув його наздогнати, мені вистачало суботньої риби. Але було цікаво пополювати за тим харіусом, якого вдалося напримітити. Переконати його взяти саме цю мушку, саме на такій проводці. Умови дозволяли експериментувати.
Я собі подумав, що якби в мене в руках була німфова вудка, вдалося б позмагатися з Іваном на кількість, але десь і зрадів, що її в мене нема. Ну її, цю кількість. Краще повчуся.

Іван відповідав на різні питання, наприклад про те, яка глибина необхідна для адекватного існування харіуса. Відповідь я десь підозрював і раніше, а тепер отримав підтвердження: «Така, щоб його накрила». Зрештою, ми вирішили повертатися, бо настав час обіду.

Пройшло трохи часу і на затишній галявині ми зібралися усі разом. Хтось забивав тютюн в люльку, хтось обливав спиртом мисливські ковбаски, хтось нарізав сальтисон, хтось розливав коньяк. Душевна атмосфера, що тут скажеш. Ще одна наша спільна мандрівка, ще один обмін досвідом. Усі хлопці відловилися сповна.
Особливо радісно за Фіцколинця-молодшого. Наше молоде покоління нахлистовиків, яке вже вправно махає шнуром. Іван розводить руки в сторони, показуючи, якого пиря вдалося виманити. Він готувався до виїзду – в’язав мушки, оглядав снасті…

У нас залишалося ще кілька годин. Просто ловити рибу я вже не дуже хотів. Вирішив трішки ускладнити собі життя. Не змінюючи снасті, я приладнав до кріплення шнура та підліска невеликого пінопластового індикатора, помаранчевого кольору, а суху мушку змінив на одну німфу. Мені дуже сподобалася та яма, звідки хлопці дістали з десяток риб. Певно, щось і мені залишили. Я вирішив перевірити, а заодно повправлятися у методі довгої німфи.

Добре, що людство винайшло євронімфінг, думав я, згадуючи, як правильно робити проводку незручною снастю. Це ж треба щоб і індикатор і німфа рухалися з однаковою швидкістю, а крім того, щоб снасть була натягнута. Якщо, наприклад, німфа буде рухатися швидше, то риба десять разів встигне її вхопити і відпустити. Отже, має бути однорідна течія. Поки я про це міркував, із глибокої ями піднялася досить крупна форель, відкрила рота і спробувала почастуватися смачним індикатором. Вхопивши облизня миттю зникла в глибині…

У тій гарній ямі я таки впіймав двох риб, а потім діставав харіуса з інших ділянок – він раз по раз себе показував, не соромився вистрибувати з води і хапати дрібну комашню. Зловивши десяток я зрозумів, що зараз, у такий час, риба ловитиметься хоч на чобіт, аби лиш могла його проковтнути. Тож зняв індикатор, поставив знову суху і став на гарному плесі. За кілька проводок вирахував півдесятка гарних пирів, які випливали на муху, але розверталися і не брали. Ну, ясно, почали харчами перебирати. Вже наїлися певно так, що скоро покотяться по дну.
Хоч і ліньки було, але я витяг іншу мушку, на 22-у номері. Дуже делікатний варіант, спеціально для таких випадків. Коли очі б ще їли, а пузо вже не годне. І знову пішла спека – раз, другий… До мене підійшли Міша з Іваном, вони вже перевдяглися. Молодший Іван трохи набрав води в чоботи, тож його риболовля скінчилася.

Я спакувався і попрощався з хлопцями. Вони відвезли мене до машини Сови. Правда, самого Олега не було видно, хоч починало смеркатися. Невдовзі прийшов Діма, який також наситився пирями удосталь. Він вирушив шукати Олега, я ж стояв, дивився на небо, яке щосекунди темніло. Ставало геть тихо, лише три вівчарські собаки-вовкодави ніяк не могли вгомонитися. Вони гавкали на уявних ворогів, проганяючи їх геть. А я насолоджувався останніми миттєвостями неповторного вікенду, проведеному в душевній компанії, на берегах мальовничої карпатської ріки…

УЛН: підсумки за 2018 рік

На початку осені минулого року в українському нахлисті відбулася низка процесів, про які детально згадувати вже немає потреби. Кожен вибрав для себе свою стежку і своє товариство, пішов тим шляхом, що видавався правильним. У підсумку, значна частина нахлистовиків, що змагалися в турнірах протягом багатьох років, вирішила об’єднатися в офіційну організацію, яка зможе закріпити усі починання та стимулювати нахлистове товариство до розвитку і прогресу.

Практично всю минулу зиму та цілу весну організаційний комітет у складі Андрія Скворчинського, Дмитра Петруняка, Дмитра Голенкова, Олега Степаненка, Романа Яковченка, Юрія Щербатого та Ростислава Ящишина працював над створенням цілісної структури. Не обійшлося без суперечок, вагань, і всього іншого, але всі ми розуміли, що легко не буде. Кожен отримав свій сегмент роботи: хтось займався створенням та наповненням офіційних соцмереж та сайту, хтось – розробляв регламенти та статутні документи, хтось – тинявся в бюрократичних коридорах та кабінетах, хтось розробляв логотипи…

Ми мали пройти цей шлях від початку і до кінця, щоб створити громадську організацію. І, зрештою, навесні нам це вдалося – 15 травня ми отримали усі установчі документи та оголосили про створення ГО «Українська Ліга Нахлисту». Не дивлячись на те, що на її створення було витрачено чимало сил та часу, але ніхто не скаржився, адже тепер ми отримали організацію, що може офіційно співпрацювати з різноманітними державними органами та іншими організаціями. І таким чином давати додатковий стимул розвитку нахлисту в нашій державі.

Що ж таке УЛН? Зі сторони може здаватись, що це чергова спілка завзятих рибалок, які цікавляться виключно змаганнями. Насправді, все не зовсім так, і діяльність наша тільки грунтується на спортивній складовій, що, втім, не виключає її провідної ролі. Всього ж організація взяла на себе 4 основні напрямки розвитку, що офіційно закріпила в своєму Статуті. Напевно, настав час підвести короткі підсумки сезону 2018 та поговорити про кожний з них окремо.

  1. Проведення змагань

Цього року УЛН провела три рейтингові змагання. У середині червня ми стартували з Кубка, що проводився на двох річках: Бистриці Зелениці. Жахлива погода, безперервний дощ і брудна вода трохи дошкуляли… Але не дивлячись на мокрі намети та відсутність місць для сушки одягу, атмосфера була неймовірно приязною. Ніхто не скиглив, ніхто не псував настрій ані собі, ані іншим, ніхто не нарікав на долю. Зрештою, змагання показали, що рибу можна успішно ловити навіть в таких складних умовах. Перемогу здобув Ігор Анісімов з Ужгорода, який впевнено йшов до свого тріумфу від самого початку змагань. Важливою подією став приїзд на відкриття змагань єгерів, працівників лісових господарств та рибохорони. Фактично, вперше на офіційному рівні ми показали себе і уклали всі можливі в українських реаліях домовленості про співпрацю.

Наприкінці серпня пройшов Чемпіонат УЛН, і відбувся цей турнір також на двох річках – Свічі та Мізунці. Як і у попередньому випадку, оргкомітет отримав усі дозволи на проведення турніру. Рибоохорона Івано-Франківської області відрядила з цією метою спеціальний патруль, який познайомився із учасниками змагань на місці. Так само активно до організації долучилося Вигодське лісове господарство, яке виділило нам кемпінгову галявину зі зручностями та необхідні ресурси. У важкій боротьбі перемогу в змаганнях здобув Максим Кусакін. До речі, на цих змаганнях був встановлений рекорд за кількістю зловленої риби за всю історію українських нахлистових змагань (з 2010 р.).

Третій турнір, Кубок Карпат «Суха мушка», відбувся на Опорі, у садибі пані Марії. Найдушевніша компанія, невимушена атмосфера, нічні посиденьки, дружні обійми та цікаві змагання – саме так усе й відбувалося. Ми радо вітали новачків Ліги, одному з них – Роману Савці, вдалося здобути бронзову медаль! А переміг Іван Фіцколинець з Міжгір’я, який показав високий рівень спортивної підготовки та бездоганне розуміння річки та риби.

Усі змагання пройшли без жодних організаційних проблем. На Бистриці та Опорі було організовано триразове харчування, усі пули були позначені не лише за допомогою спеціальних заламінованих листків, але й мітками з GPS-координатами на смартфонах. Головний суддя Олег Степаненко впевнено контролював процес та хід змагань, і в підсумку – очікувано не було зареєстровано жодної скарги чи нарікання.

Особливо приємним є той факт, що кожному змаганню допомагали спонсори. Окрім вічного – компанії Strike! і власне УЛН, яка нагороджувала переможців грошовими сертифікатами, Лігу підтримали магазин «Flagman», компанія «Tramp», компанія «Риболов-Сервіс», а також небайдужі фізичні особи, які різним чином допомагали нашим починанням.

До речі, у 2019 році УЛН планує провести чемпіонат та Кубок на двох абсолютно нових для себе річках – для цього вже зараз ведеться відповідна робота. Нам доведеться написати не одного листа з проханням дозволити отаборитися там та провести не одну організаційну зустріч на місцях. Назви річок наразі озвучувати не будемо – сподіваємось, це стане для всіх приємним сюрпризом. Ясна річ, мова йде про Україну та її водойми. Ми впевнені, що в нашій країні є достатньо річок для проведення повноцінних та цікавих змагань на високому рівні.

Також на 2019 рік маємо у планах провести навчальний семінар з фахівцем світового рівня. Організаційний процес нелегкий, ймовірно, бюджет також буде серйозний, але ми впевнені, що користь від навчання буде того варта.

За підсумками змагань складено рейтинг УЛН, відповідно до якого формується Збірна УЛН. Найближчим часом ми не плануємо виходити на серйозну міжнародну арену (мається на увазі передусім Чемпіонат Світу Fips Mouche), але переконані, що фундамент для руху вперед потрібно закладати вже сьогодні. На 2019 рік поки що в планах як мінімум – провести збори, як максимум – товариський турнір з серйозним суперником.

  1. Зариблення річок

Проект «Домівка для форелі» виник ще задовго до створення УЛН, і біля його витоків були, зокрема, й ті самі люди, які заснували ГО. Відтак Ліга вважає цей рух чи не ключовим у своїй діяльності. Завдяки небайдужим нахлистовикам, спінінгістам та просто щирим любителям природи, у 2018 році було закуплено малька струмкової форелі на 27135 гривень. Важливо й те, що рибку продали нам по спеціальній ціні, розуміючи для чого це потрібно. Вся вона знайшла нову домівку в басейнах річок, що перебувають хоча б під мінімальним наглядом Рибоохорони.

Окрім форелі, вже другий рік поспіль, УЛН підтримує кількох ентузіастів з Івано-Франківська, які намагаються відродити в Україні популяцію дунайського тайменя – цінної реліктової риби з родини лососевих. в 2018 році 8000 гривень було перераховано Ярославу Фуфальку – саме він є головним ініціатором процесу. Рибка, що була запущена у 2017 році вже виросла з 15 до 35 сантиметрів!

Ще дві тисячі гривень було надано на підтримку лісників та єгерів під час нерестового періоду. Про це більш детально буде сказано трохи нижче. Таким чином, неважко підрахувати, що за сезон 2017/18 проект «Домівка для форелі» зібрав та освоїв понад 38 тисяч гривень. Станом на 17 жовтня 2018 року на картці вже є понад 11 тисяч гривень. І ці кошти надійшли на рахунок всього лише за один місяць!

Якщо хтось бажає підтримати проект «Домівка для форелі» – кошти можна переказати на цю картку: 5168 7555 2330 3390 (Ростислав Ящишин). Нам би дуже допомогло, якби ви вказували прізвище автора переказу.

  1. Допомога лісникам і єгерям

Ми прекрасно розуміємо, що контроль за територіями у нас далеко не досконалий. І все ж він ведеться, насамперед, на річках Івано-Франківської області. УЛН перебуває у дуже теплих стосунках із рибохороною та лісовими господарствами області, та завжди готова допомогти працівникам під час рейдів та контролю. Саме завдяки цим фахівцям, ми маємо можливість спіймати і відпустити гарну рибу. Тому в Бюджеті УЛН на 2019 рік будуть закладені окремі витрати на підтримку охорони річок. До слова, невдовзі УЛН виготовить пластикові посвідчення, що стануть «фейс-контролем» у різних точках нашої держави. Символ Ліги вже впізнають із далека. Це тішить.

  1. Просвітницька діяльність  

З даним пунктом наразі найважче. «Просвітництво» проводиться хіба що індивідуально – практично кожен з членів УЛН неодноразово ставав свідком не правильної поведінки із рибою чи на природі загалом… Чи має це якісь наслідки? Сказати твердо поки що дуже важко. У планах Ліги є виготовлення спеціальних листівок, банерів та стендів. Як тільки нам вдасться трішки розширити бюджет, ми будемо спроможні виготовити цю поліграфію. Щодо розповсюдження, то для цього плануємо підключати магазини та храми на місцях. Навряд чи відразу, але з часом, така діяльність, безумовно, свій результат принесе.

Наприкінці 2018 року пройдуть вибори Ради УЛН. Кожен член Ліги, який готовий віддавати свій час та сили на благо організації, який має ідеї та бажання втілювати їх в життя – зможе взяти в них участь. Відповідно до Статуту у Раді незмінними залишаються 4 посади: два засновники Ліги (Дмитро Петруняк, Ростислав Ящишин), головний суддя Ліги (Олег Степаненко) та секретар Ліги (Андрій Скворчинський). Відповідно, вибори проводитимуться на чотири місця. Наголосимо, що місце в оргкомітеті не дає жодних пільг, натомість головний біль та вантаж відповідальності – гарантовані.

Якщо ж ви ще не є членом УЛН, але бажаєте ним стати – напишіть листа на адресу ukrainianflyfishingleague@gmail.com (з поміткою «Реєстрація в УЛН») у довільній формі, наприклад: «Прошу прийняти мене до Української Ліги Нахлисту». При цьому необхідно вказати прізвище та ім’я, рік народження та місто прописки. Отримавши лист-відповідь, в якому Рада Організації схвалює заявку, учасник оплачує символічний внесок (200 грн) на вказаний у листі рахунок і стає повноцінним членом УЛН.

При цьому варто наголосити, що за грубі порушення правил (наприклад, порушення правила «Зловив-відпусти», причому це стосується не тільки змагань, а просто відпочинку на гірських річках), учасника можуть виключити без права оскарження та повернення.

Ми віримо, що в 2019 році Українська Ліга Нахлисту зміцніє та зможе принести ще більше користі нашій природі, річкам та рибі.

З повагою,

співзасновники ГО «Українська Ліга Нахлисту»: Дмитро Петруняк, Ростислав Ящишин, Олег Степаненко, Дмитро Голенков, Андрій Скворчинський, Юрій Щербатий, Роман Яковченко.

Отримувати оновлення


Отримувати оновлення на почту:

Архів записів

Нахлистовий магазин