Липневі мандрівки: висока вода і мовчазний харіус

Липневі мандрівки: висока вода і мовчазний харіус

Обставини мають властивості коригувати наші плани і змінювати напрямки руху. Весняно-літній карантин видозмінив їх десь так само, як недавня повінь русла річок. Не вдалося провести Кубок УЛН – насамперед, через загрозу вірусу, але крім того, ми б акурат потрапили в паводкові умови,  не на банальний мутнячок, а на реальну небезпеку здоров’ю і життю. Тому й виїздів в Карпати, принаймні в мене, до початку липня не було. Причин вистачало – це і робочі клопоти, і погода, і карантин.

Нарешті, після тривалої паузи, на самому початку липня, вдалося таки вирватися на Франківщину. Разом з Юрком і Ганною ми потрапили в зливу, тому спершу назбирали білих грибів біля машини, а коли дощ припинився, порибалили на ріці. Рівень води був дуже високим – такого в середині літа я не пригадую. Але риба все ж ловилася – і харіус, і форель.

Наступного тижня я вже вирушив до нашого діджея Вовкінга – на кілька днів. У п’ятницю по обіді він підібрав мене на місці висадки блаблакара і ми хутенько оминали ямки і ямища на його червоній «ластівці». Поїхали на невелику річку, яка зараз, правда, була доволі висока. За день до цього, Володя упіймав кілька трофейних пстругів на суху мушку, тож ми чкурнули в ті самі місця.

Кількість не має значення

На початку сезону я трішки оновив свій нахлистовий гардероб. Мої амфібії від Salomon за 8 років вже зносилися і стерлися, тому вдалося замінити їх на новеньке неопренове взуття для гірських річок від Orvis. Амфібії дуже міцно тримають щиколотку, підошва має спеціальну структуру для зчеплення з камінням. Словом, вдалий вибір за розумну ціну. Окрім того я придбав новий посох Hummers, що складається з 5-и колін і зручно поміщається в невеликий чохол. Його можна безболісно носити на поясі і використовувати тоді, коли буде необхідність. Правда, я так і не зрозумів, для чого йому «подарували» довгий білий шнур – після першого виходу на воду я його зняв і замінив значно коротшим та ефективнішим монтажем.

Тож у новому екіпіруванні я вийшов на високу воду і почав насолоджуватися пейзажами та шумом води. Цікаво те, що особливого інтересу до моїх мух риба не проявляла – харіуса вдалося зловити через кілька хвилин проводок в дуже перспективному місці. Взагалі, риба була доволі пасивна і не рідко доводилося з десяток разів вести мухи їй перед носом, щоб переконати на атаку.

Ми рухалися вверх по течії, час від часу виловлюючи доволі крупних пирів, а також невеликих форельок – цілком ймовірно, що це плоди нашої роботи в рамках проекту «Домівка для форелі». Можна сказати, що «пятнашок» в ріці доволі багато, і це дуже приємно.

Двічі був шанс витягти трофейну рибу, але обидва випадки були провальними. Спершу я зауважив дуже вузький перспективний «коридор» між двома каменюками, з потужною течією. Я знав, що в таких місцях сидить крупна риба, яка контролює усі харчові транзити і не має конкурентів.
Але в той же час я переоцінив свою снасть – повідки 0,12 не витримали і обірвалися після агресивної атаки риби на швидкому потоці. Другу рибу я вже навіть трохи потримав, але всього кілька секунд. Зважаючи на те, що я навіть не зміг відірвати її від дна, роблю висновок, що це була дуже крупна форель. Однак, прикрий схід так і не дав мені переконатися в цій версії. Загалом, протягом кількох годин мені вдалося упіймати півтора десятки харіусів та форелей – наче й не багато, але ми ж не за кількістю приїхали.

Тренування з підвищеною відповідальністю  

Увечері я зателефонував Ромі Михайлюку і запропонував йому потренуватися на інші ріці, щоб хоч якось набратися тонусу перед серпневими змаганнями. Він радо погодився і в суботу зранку забрав мене від Вовкінга – ми поїхали в глиб гір шукати «галіму точку».
Тут логіка доволі проста – на змаганнях не завжди випадає хороший пул з рибою, бувають і погані ділянки. Але риба, як відомо, стоїть усюди, тож ми вирішили пошукати її на відверто непрезентабельних районах.

Обирали «пул» метрів на 30 і в кожного було 10 хвилин. Перше ловив Рома, я «судив», потім мінялися. Коли три раунди закінчилися з рахунком 0:0 стало ясно, що риба геть пасивна. Тому ми вирішили закінчити наше тренування і поїхати вище, до інших «точок», де «точно є риба». Але й там особливими здобутками ми не розжилися – вдалося упіймати лише кілька риб, після чого спустилися до домашньої ями. Стало ясно, що на рибу щось давить – ймовірно тиск, адже після обіду мала змінитися погода, парило, усе йшло до грози.
Я вирішив трішки поекспериментувати і замість нижньої мухи прив’язав стрімера. Цікаво, що такий метод якраз і спрацював – узяла досить не погана райдужка, а трохи нижче, в іншій ямі ще одна риба, яка однак, вистрибнула з води і дременула вниз по течії. Шансів витягнути її практично не було.

Втомившись боротися з риб’ячою апатією, ми смачно пообідали в колибі, після чого вирушили на річку, де я ловив ввечері. Там ситуація була трохи кращою – харіус періодично ловився, хоч і був доволі прошений.
Коли ж за горами ударив грім, ми вирішили, що краще повернутися до машини і перечекати негоду. Але наші розрахунки виявилися не вірними – до дороги дістатися було практично нереально, зважаючи на густу рослинність.
Довелося пробиватися з боями через болота, ожину, різун-траву та інші джунглі. Зрештою, з горем навпіл ми таки продерлися, але загубили орієнтир і пішли дорогою в протилежному напрямку від того, де стояла машина.
Пройшовши кілька кілометрів, зрозуміли, що начудили і верталися назад – авто стояло за якихось сто метрів від того місця, звідки ми вийшли…

Нахлистовий мідвік

Зважаючи на те, що робочі процеси трішки підзаморозилися, у мене з’явилося кілька днів аби відпочити у горах. Цього разу я вирішив поїхати на Львівщину, у добре знайомі місця до пані Марії, яка сказала, що річка чиста, погода добра і вона має час, щоб мене смачно погодувати. Тому у вівторок по обіді я вже мчав на зустріч горам.

Швиденько перевдягнувся і вийшов до води. Ріка справді була чиста, але знову ж таки – дуже висока. Пересуватися по такій акваторії складно, адже повінь «змила» все, що було на каменях, і тепер вони стали неймовірно слизькими. Тож треба було виважувати кожен крок – добре, що посох дозволяв опиратися і втримуватися на ногах.

До всіх інших клопотів додалася і вже знайома пасивність риби. На найкозирнішій точці, за півгодини активної праці, мені вдалося видурити лише одного голавля. Я пішов нижче, до перекатів, але там була настільки сильна течія, що навіть сповільнити проводку мух було украй складно. Одна форелька і один вимучений харіус – ось і весь результат. Ясно, що за таких умов потрібно було збільшувати вагу мух. Останнім часом я ловив на німфи з вольфрамом не більший за 3мм. Зараз же довелося ризикувати – важча головка означає більший шанс зачепити муху і обірвати снасть. Тому я кидав в ті ділянки, куди в разі чого зміг би добратися і відчепити німфи.

Згодом я вернувся на ті місця, звідки починав, але розташувався вже з іншого боку, біля ділянки з повільною течією. Там вдалося упіймати ще кількох голавлів та харіусів, але жодного натяку на те, що риба прокинеться не було. Натомість я в черговий раз виніс мозок кільком місцевим, які ловили нахлистовими вудками на мокрі мухи старим дідівським способом. На щастя, риба їм не дісталася – бо якщо і брала то виключно з дна. У доволі емоційній манері я висловив їм своє «фе» щодо наявності лляних сумок через плече – відверта ознака рибозаготівельника. Ясно, що відразу до них не дійде, має пройти час, але якщо їм постійно вбивати в голову інформацію про те, що рибу забирати не можна, то рано чи пізно щось у їхній свідомості зміниться.

Грушки і ями

Пані Марія приготувала смачну вечерю, а я поставив будильник на п’яту ранку. Коли прокинувся то пошкодував, що не взяв вейдерси – було реально зимно. Але що вже – треба йти ловити рибу, може зараз вона більш активна?
Вийшовши на дорогу, я пішов вниз по течії, до так званої «грушки». Зійшовши до води побачив потужний потік і кілька перспективних місць, але щоб добратися до них, треба було перейти річку. Це мені вдалося не відразу, але за допомогою посоха, усе ж успішно подолав перешкоди.
Тепер я дивився на величезну каменюку, що наче бегемот підняла з води свою голову. Вона міцно опиралася бурхливому потоку, утворюючи за собою кількаметрову повільну яму. Тут точно має бути риба, при чому не одна – подумалося тоді і справді, вже на першій проводці узяв непоганий харіус, якого довелося довго і нудно тягнути з течії.
За ним знову удар і тепер вже під першими променями сонця з води виблискують лимонні боки жирної форелі. Третьою рибою теж стала форель, але вже трохи менша. На жаль, наступна проводка завершилася мертвим зачепом і повним обривом снасті. Після «перев’язки» більше нічого зловити не вдалося.

Йду трохи нижче – на мене чекає грандіозна яма. Але з новою вудкою і шнуром – це не проблема. Якщо заглибитися в тактику, то оснащення вудки має величезне значення. Справа в тому, що довга вудка, а я ловив новим 11-футовим ханаком, дозволяє виконувати максимально дальні закиди. Але при цьому найбільше значення має… шнур.
Якщо користуватися звичайним шнуром (аби був, бо так по правилах), то користі не вийде, адже його вага, мається на увазі з’єднання шнура з підліском, буде тягнути того ж підліска у сторону катушки і провисати між кільцями. Це у свою чергу послаблює як чутливість, так і нівелює геометрію проводки. Натомість, якщо шнур правильний, а мова йде про спеціальний спортивний німфовий шнур від Hends, то він не провисає і дозволяє спокійно контролювати проводку з максимальною чутливістю, не залежно від відстані. Таку снасть навіть не має сенсу порівнювати з попередніми варіантами. Можна сказати, що така комплектація є ідеальною станом на липень 2020 року – нічого кращого нахлистове людство поки що не придумало.

Правда, навіть попри акуратність снасті та дальні проводки, з рибою не склалося – одна крупна риба повисіла пару секунд і зійшла, а потім вдалося видурити одного харіуса. Таким чином, ранкова риболовля була не надто успішною, але я находився, відпочив, надихався… Пані Марія вирішила, що я схуд, тому приготувала мені потрійну порцію дерунів з м’ясом, миску грибної підливки, салат і ще дзбанок холодного і солодкого компоту.
Ясно, що після такого обіду треба було відпочити, тому я розлігся у затінку і міцно заснув на кілька годин.

Трофейний фінал

Тим часом до мене вже їхав Данило зі своєю дружиною – ми домовилися вирушити вверх по течії, адже там мало бути менше води, а, можливо, і більше риби. Тож я спакувався і в комфортному авто ми швиденько добралися до впадіння в річку красивого гірського потоку. Води там і справді було значно менше, але риба продовжувала мовчати.
На місці, де я завжди ловив пиря, цього разу ніхто не відгукнувся. Данило кидав рибі сухаря, але поки безуспішно. Я підійшов до нього, бо він показав на невеликий приямок біля берега, сказавши, що на муху виходив невеликий харіус.
Кинув ще кілька разів, після чого запропонував спробувати мені. Місце і справді перспективне, тож мої шоколадки з натуральним торраксом упали в воду і через секунду я відчув потужний удар – риба миттю скрутила вудку в бублик і змусила котушку жалісливо тріщати. Трофей!

Але перше трофей треба було дістати. Данило перекваліфікувався в оператора і почав знімати мою боротьбу з рибою. Форель виявилася неймовірно сильною і активною – вона маневрувала між каменями, ставала на течію, поверталася боком, але після чотирьох хвилин боротьби таки здалася і запливла в Даниловий підсак.
Кілька фото і гірська красуня повертається в рідну стихію…

Пройшло кілька хвилин і невдовзі з абсолютно непримітного місця на муху вилітає така ж рибина!
Чи то вона була шокована чи то я швидко зорієнтувався, але цього разу боротьби не вийшло – мені вдалося дотягнути її до підсака всього лише за кілька секунд, без ніякого опору.
Данило висловив припущення, що це та сама форель, тільки дуже голодна, але все ж ні – перша була жовтуватого забарвлення, друга – сріблястого.

Данило нарешті упіймав харіуса на суху, але стало ясно, що і тут пир не бажає ловитися. У мене було кілька ударів та сходів, після чого ми переїхали ще вище, до колись знаменитих місць, але зараз тут було дуже сумно.
Ще й побачили двох «рибачків», з жовтим кульком на пузі, в якому спокійно подихала дрібна риба…

Наостанок ми заїхали на домашній пул, де побачили ще одного «мєсного», який спінінгом ловив на живця. Після того, як зловленого голавлика він кинув в рюкзак, нерви здали, я пішов до нього і промив мозги. Напевно, не помогло, бо він втік від нас подалі і розташувався біля мосту, щоб не чути мої втирання.

Риба більше не ловилася – річка стихла. Вечеря була смачна і ситна, після чого я спакував усі свої манатки і ми вирушили до Львова, розповідаючи про різні життєві та нахлистові пригоди.

Прокоментувати
І'мя:

Емейл:

Сайт:


Отримувати оновлення


Отримувати оновлення на почту:

Архів записів

Нахлистовий магазин