Будильник задзвонив щойно я встиг закрити очі. Швиденько піднімаємося і повертаємося на кухню. У якомусь тумані щось нарізаю на сковорідку і щось наливаю до горнятка. Сова вже виїхав за нами, а мені ще потрібно скласти зарядки й інші дрібниці. Головне – термос не забути. Я запарив туди китайського чаю з паростків бамбука. На ріці знадобиться. Коли я видряпався на двір, Сова у якійсь футболці і без шапки щось активно розповідав Андрію. Пакую свою торбу до багажника, вдихаю морозний аромат темного ранку і вперед – їдемо за мрією!

Ранкова дорога небезпечна, як незнайома жінка, від неї чого тільки не можна чекати. Але вправність Олега безсумнівна – він впевнено маневрує серпантинами і врешті ми перетинаємо кордон Львівської та Франківської областей. Невдовзі вже заїжджаємо до Тисмениці, де нас гостинно зустрічає Діма Петруняк. На столі вже піниться кава і димиться чай. Збоку кілька канапок і ще дещо для розігріву. Гріємося, дивимося прогнози погоди, ділимось міркуваннями, а головне – щиро радіємо кожній секунді, проведеній разом. Кожен з нас отримує величезну порцію адреналіну вже від того, щоб ми зустрілися, потисли руки, обнялися. Наші зустрічі лікують рани і шрами від рутинної роботи, від зимової хандри, від очікування весни. Ми разом і в цьому наша сила.

У навігатор вписуємо точку прибуття. Хата вже замовлена, але щоб не гаяти часу, вирішуємо їхати відразу на воду, а весь відпочинок з обідом та вечерею перенести на потім. Ми вирушаємо і чуємо, як під колесами хрускотить ранковий сніг. За мить він вже змінюється дзвінкими звуками бадьорої скрипки, що лунає із динаміків. Ну, вперед!

У цих краях я бував вже, але майже нічого не пам’ятаю. Мені було років 5. Пригадую лише як був вражений величними горами, що розкинулися куди око сягає. Ще один спогад – берег гірської річки. У моїх руках якась вудка, а на тому боці маленька рибка – то батьки витягали шпрота з банки, аби дитина потішилася.

Дорога починає підніматися; і одразу стає все біліше. Снігу тут значно більше, аніж в долині. В якусь секунду стиглим мандарином вигулькнуло сонце. Настрій, і без того класний, покращувався з кожним кілометром, що залишався за нашими спинами.

Невдовзі дорога звузилася, а кучугури по сторонах, не давали розігнатися. Швидкість знизилася, тому ми мали нагоду краще роздивитися околиці. Мене цей гуцульський край особливо цікавив – я багато читав і про нього, і про те, що було тут написано. Років сто тому тутешні хати-ґражди приймали в себе найвидатніших культурних діячів. Сюди приїжджали Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Михайло Грушевський… Тут знімали «Тіні забутих предків» – один з найвидатніших фільмів у світовому кінематографі. Тут Іван Франко написав украй маловідому повість про те, як ловити об’єкта нашої подорожі в гірських річках. І коли ми наближалися, я хотів побачити щось особливе, захоплююче, неповторне.

Я побачив далеко не те, що хотів. Я побачив два брудних і сірих села. Нічого подібного на серце Гуцульщини (окрім різьбленої вивіски на дорозі) тут не вказує. Села як села – із антенами на будинках, із блахами на подвір’ях. Гуцулів у кептарях на конях я не побачив. Можливо, щоб побачити те, чим славився і мав би гордитися цей край, треба приїхати на празники чи свята. Можливо, в інший час тут усе оживає і розквітає.

Проїхавши ще кілька десятків кілометрів, ми звернули із траси. Підстрибуючи по грунтовій дорозі милувалися неповторними краєвидами засніжених верхівок гір. Це було насправді монументальне видовище, що манило до себе невидимим магнітом. Ще трохи і нарешті ми зупиняємося біля схилу гори. Приїхали! За дорогою вже проблискувала ріка…

Цікавий нахлист