Блог двох мухарів

Десь із середини літа мене бентежила слабка активність харіуса у наших річках. Його кількість зменшилася порівняно із минулим роком – принаймні такий висновок я робив судячи із улову. Що вже говорити, якщо на козирних точках, де раніше тримався крупний харіус, зараз навіть бистрянки не було. Тому на мене й нахлинули депресивні думки щодо зникнення риби з річок. Але якась надія зажевріла після зустрічі з науковцем, який повідав нам про те, що харіус може впасти у стан анабіозу на кілька місяців.

Те, що харіус мігрує в інші річки, стало ясно ще торік, коли мені вдалося упіймати трохи менше трьох десятків пирів за доволі короткий проміжок часу. Просто в інший час на цій ріці харіуса значно менше. Це все припущення, звісно, але наразі я дотримуюся такої думки. Щодо глибоких ям – тут я вже вірю на слово науковцям і спеціалістам. Ну, а відносно третього пункту, то такий висновок можна зробити із минулорічних спостережень. На багатьох точках, де харіус тримається у теплі місяці, взимку його не вдається вистежити. З цього робимо висновок – його там нема. Натомість у точках з правильною течією та джерелом кисню він є, при чому у достатній кількості.

Звичайно, ці всі теорії, мабуть, ніколи не знайдуть стовідсоткового запевнення, адже ми не можемо залізти рибі в голову. Попри це, у неділю, мені вдалося докласти чергову цеглину до стіни підтвердження цих теорій.

Як і в суботу, на риболовлю вирушив з Гудзями. Вони, однак, вирішили не рибалити, а погуляти горами. Я ж розклався і вийшов до ріки. Вода була практично кришталево-чистою, рівень цілком нормальним, як для останніх років, погода добра – сонячна і тепла. Єдине, що могло звести нанівець усі мої сподівання, це сильний вітер. Шквальні пориви дали мені ясно зрозуміти, що ловити на французький чи словацький підлісок ну ніяк не вийде. Довелося ставити котушку із німфовим шнуром – тим самим, на який я ловив в суботу окунів.

Монтаж цієї снасті наступний: двоколірний шнур SA Nymph 4-го класу із чітко вираженою «головою», що дозволяє робити більш акцентовані закиди навіть під час поривів вітру; до петельки кріпиться 40-сантиметровий плетений індикатор від Hends; до титанового колечка на кінці індикатора вже прив’язується лідер із тіпетами. Ще одна важлива деталь – в районі титанового колечка просто необхідно було приладнати додатковий одноразовий індикатор від Wapsi – інакше я б не зміг зробити адекватну проводку.

Щодо мух, то треба було насамперед з’ясувати, в якій площині харчується риба. Однак і тут були свої нюанси. Зважаючи на те, що я змінив чіткий контроль на фактично мертвий дріфт приманок, ставити мушки із важкими голівками не було смислу. Тому на низ я поставив імітацію хробачка, що був підвантажений лише свинцевим дротом, підвісною мушкою стала звична сирітка, а на верх я поставив експериментального «купер джона» на 18-у гачку. Ніколи раніше на неї не ловив, але зараз вирішив спробувати.

Таким чином я отримав доволі легку оснастку, що мала б повільно топитися на повільній течі. Пару хвилин знадобилося для того, щоб звикнути до поривів вітру і визначити першу лінію проводки. Просто я не люблю хаотично розкидати мухи. Починаю зазвичай просто під ногами, а потім обловлюю нові горизонти. Таким чином можна визначити – як саме далеко від берега тримається риба. Нема смислу одразу ж заходити у воду і кидати німфи у найбільш перспективне місце – воно якраз і може виявитися порожнім, натомість риба стоїть там само де ноги нахлистовика.

Коли ж я розібрався з вітром і визначив перший горизонт проводки, не забарився і результат. На розвороті мух узяв харіус – цікаво, що вистрибнув він до самої поверхні і вхопив того самого «купер джона». Це одразу наштовхнуло мене на думку, що пир міг би і на суху ловитися, якби не було такого вітру.

Йдемо далі – трішки правіше від першого удару, але на тому ж горизонті, узяв другий харіус. Цього разу він спокусився на підвісну сирітку. Третій уже скуштував світлофора, якого я поставив замість хробачка. Цікаво виходить – риба не тримається дна, а шукає усе, що пливе – байдуже на якій площині. Отже вона активна і перебуває в добрій формі. Самі ж харіуси своїм натхненним опором це доводили. Їх і приводити до тями не доводилося – видно, що усе з ними в порядку.

Заради інтересу я вирішив прогулятися вниз по течії і перевірити, чи є риба на місцях літнього скупчення. За годину холостих проводок стало ясно, що нема (або я погано ловив). Це вкотре доводило теорію локалізації харіуса узимку. Повернувшись на першу точку я упіймав ще три харіуса – двох на сирітку і одного на «купер джона». Цікаво, що риба трималася на одній точці, буквально на трьох квадратних метрах, тоді як ані нижче, ані вище, її не було (або я погано ловив). Натомість улітку чи навесні, харіус тримається на значно розгалуженішій території.

Риба проявляла активність рівно до того моменту, поки було сонце. Тільки-но воно почало падати за гору, харіус наче щез. Тому довелося пакувати манатки і бити байдики, чекаючи на повернення з гір Юри і Ганни…

Романтичний вигляд на канал

До каналу в Бурштині я ставився доволі скептично. А все тому, що доля туди не закидала. Однак, так сталося, що мені терміново слід було виїхати на природу, якраз і Юра Гудзь запропонував скласти компанію. Що таке бурштинський канал я не знав. По дорозі, до речі, новій і без ям, Ганна просвітила мене – це фактично тепла ріка, на якій завжди є купа народу. Народ там практично живе – ловить зранку, вдень, ввечері, а також уночі. Щодо риби, то там є окунь, судак, лящ і ще всякого біляччя. Юра ж спокушав мене спробувати у дії довгу німфу. Я не опирався.

Адекватна снасть на судака 🙂

Мене манив судак, але я розумів, що дістати його нахлистом майже нереально. По-перше, я ще ніколи не ловив судака, тож поняття не маю що йому подобається, а що ні, а по-друге, він, судячи з усього, сидить на ямах, до яких мені стрімера не докинути. Тому думав, що зроблю ставку на окуня, а там побачимо. Власне, стрімерна палка склала компанію німфовій у багажнику.

Стандартний розмір на каналі до виходу в “море”

Зі Львова ми виїхали в 11-ій ранку і вже за півтори години зупинилися на точці, де було найменше рибалок. Дзінь-дзінь-дзінь… Бух! Дзінь-дзінь-дзінь… Бух! Може тутешня риба і звикла до цих звуків, а от мене вони дратували. Там і сям щохвилини дзеленькало – то сигналізатори давали про себе знати, а коли годівниці з кашами падали у воду, то це чули за добру сотню метрів. Рибалки сиділи дуже щільно, у кожного з них було з півдесятка донок. «Глухо!» – сказав один з них, показавши на відро з-під снєжки, де повільно подихало десятка з два карасів в районі 200 грамів. Це улов за добу. Спершу я не вірив, що люди тут ночують, а потім таки переконався, що це правда.

Світлофор у роботі

Нас було троє, а місця мало. Ми розташувалися біля якогось залізяччя, що іржаво визирало з води. Поки Юра і Ганна збирали спінінги, я розклав свою звичну німфову вудку і приладнав до неї котушку із німфовим шнуром, а також пластиковим індикатором. Побачивши воду, вирішив, що ловитиму на довгу німфу, змінивши контроль мух на дед-дріфт. Логічно, що однією з німф стала імітація хробака. На підвісну поставив червоно-чорно-фіолетового світлофора.

Для початку треба було призвичаїтися до течії, зрозуміти яка на каналі глибина, а також що є на дні. Хвилин за 20 стало ясно, що дно доволі чисте, глибина велика, а течія одноманітна. От і перший окунець – дрібний, але приємний. Вхопив світлофора і витріщається на мене. Ледь не одразу ж Ганна ловить 40-сантиметрового судачка на фіолетового силікона. Я ж впираюся в мухи і невдовзі додаю ще одного окуня. Ганка відповідає своїм окунцем. Це був її єдиний окунь – за ним на силіконові приманки вона витягнула 10 судаків. Я ж зрозумів як і на що треба ловити окуня. Один за другим вони хапали світлофора, зрідка куштуючи інші німфи.

Перші судаки пішли і в Юри – також на силікон. А після чергової проводки і удару стало ясно, що на німфу спокусився не окунь. І справді – дрібний судачок борсався на світлофорі!

Я його відпустив і почав обловлювати дальню територію, щораз ставлячи важчі мухи. Усе ж, зачепити дно мені не вдалося. Коли кількість окунів дійшла до 24, я вирішив міняти стратегію.

Окунці не давали сумувати

Дуже вже хотілося спіймати більшого судака. Пішов до машини, розклав стрімерну палку і випросив в Юри коробку з приманками – свою я не взяв. Око впало на маленького вулі-багера із кислотним салатовим хвостом, зеленим тілом і симпатичною білою обмоткою із, очевидно, страусячого пера.

Перший судак на стрімера!

Стрімерного досвіду у мене не багато, тим паче, якщо ми говоримо про судака, якого я ніколи не ловив. Але коли Юра витягнув свою останню рибу, я помітив, що його силікон зеленого кольору. Саме тому вибір упав на стрімера у зелених тонах. Уже починало темніти, а я намагався зрозуміти, як можна опустити стрімера на дно при такій течії. У мене стояв тонучий підлісок, але це не допомагало. Єдиний варіант – кидати стрімер вниз по течії і проводити його попід берег. Це стало можливим після того, як наші сусіди спакували свої донки і поїхали геть. Яким же було моє здивування, коли після другої чи третьої проводки шнур зупинився різким ривком. Є! Активному опору риби протистояло моє натхнення і розуміння того, що я упіймав судака на стрімера!

Радості більше ніж риби 🙂

З кожною хвилиною на канал опускалися сутінки, а єдиним джерелом світла став місяць та зірки. Та ніхто і не думав вилазити на берег: судак підійшов до берега і хапав усе, що плило перед його носом – тобто мого стрімера. Три поспіль судаки і один окунь, пауза, іще два судаки, пауза, іще один судак і нарешті обрив стрімера об спінінг Юри.

Нічні мисливці

Зрештою, того і так було досить. У повній темряві ми вийшли до машини і почали збиратися. Хто б міг подумати, що на нас чекає такий дивовижний день?

Чи правильно ми зафорелювали струмки? Чому варто забрати харіуса з червоної книги? Як на харіуса вплинула літня спека? Чому у нас менше комах, аніж в Польщі? І чому Юрій Гудзь ледь не став нацистом? Про все це і трохи більше ми говорили на зустрічі з заступником директора інституту рибного господарства НААНУ Юрієм Збитівським.

Чого гріха таїти? Напевно, багато хто з нас сумнівався у тому, що науковець, якого Володя Сава віз до нас на зустріч розкаже щось таке про що ми не знали. Більше того, боялися, що він жодного разу не бачив на власні очі ані форелі, ані харіуса, відповідно, ніякої інформації про них не надасть. На щастя, ми помилялися. І після зустрічі, мабуть, багато кому хотілося зустрітися з паном Юрієм знову. І не один раз.

На жаль, у нас не було камери, бо цю двогодинну зустріч я б із задоволенням передивився ще раз, оскільки за такий короткий проміжок часу, голові не вдалося запам’ятати усе, що говорив пан Юрій. Дещо, правда, мені вдалося занотувати.

«Ми вже мали досвід роботи з такими рибами, адже в інституті є окремий відділ вивчення рідкісних видів – форелі струмкової і харіуса. Відповідно, у нас є досвід роботи з ними. Нещодавно ми займалися зарибненням форелі в басейні річки Тиса (тут мається на увазі не саму Тису, а притоки її приток). Господарство «Ішхан», з яким працює інститут, знаходиться в районі Чернівців. Воно відтворює пструга під державні проекти, оскільки струмкова форель не вигідна для промислу. Звичайно, легше розводити райдужну форель, а не струмкову. Зарибнення відбувалося чесно, зі відеозйомками. Варто зауважити, що у струмки відпускали вже відгодовану рибу, яка мала близько 50 грам ваги. Її розмір складав від 10 до 15 сантиметрів. Головне те, що вона вже сама може знаходити собі корм. Без підготовки її запускати не бажано, оскільки спершу рибу треба навчити полювати. Звичайно, через брак великої кількості рибінспекторів, є загроза вилову цієї форелі. Виловлюють її насамперед для того, щоб запустити в приватний ставок. Якщо там є протічна вода, то форель у ставку стає іншою морфою. Тобто стає такою, як на Синевирі – озерною фореллю».

«Ваша ініціатива по запуску форелі є, звичайно, благородною, але… Все залежить від того, в яке середовище потрапляла ця форель. Відсоток її виживання залежить від того, як швидко вона адаптується до корму і чи адаптується взагалі. Риба може банально загинути від голоду, оскільки вона не вміє здобувати собі корм. Якщо ми говоримо про форель, вага якої складає 3 грами, то її смертність дуже висока на періоді адаптації. Старша форель має довший період адаптації і може перейти на інший вид корму, вона може хапати усе, що несе течія. Відсоток виживання залежить від умов, але можна сказати, що 50 – 75 % підготовленої риби виживає. Якщо риба не підготовлена, то вижити може 10%. Важливо також знати різні параметри води. Твердість води з потічка має співпадати із твердістю тієї води, де була вирощена ця риба. Йдеться і про вміст кисню, і про вміст сполук азоту. Якщо ці параметри співпадають, то виживе 50% риби і більше. Якщо не співпадають, то риба може загинути».

«Усе ж, є надія, що мальок прижився у певних місцях, а якась частина повністю адаптувалася. Якщо ми говоримо про басейн річки Опір, то треба сказати, що це форелева річка. Але через біду з рибінспекцією, ми регулярно втрачаємо цінний об’єкт і аборигенний вид. Теперішні наші річки дуже бідні на кормову базу для форелі. І це головний чинник її смертності. Якщо форель не знаходить одноденок у необхідній кількості, то вона змушена сплавлятися нижче. Не тому, що її зносить течія, а тому що вона шукає нові місця для харчування. Якщо риба навчиться здобувати собі інший корм, то вона виживає, а потім піднімається на звичні місця і нагулюється».

«Чому у нас так мало комах, порівняно з Польщею? Тут чітко простежується закономірність між господарськими лісами. На наших річках, якщо паводок агресивний, а він останнім часом завжди агресивний, увесь корм просто перетирається через каміння. Якщо ж добре засадження узлісся на прибережній зоні, тоді вода помірно поступає  у річку, а кормова маса, тобто личинки одноденок і комарів, падають на дно і затримуються там. Їм вдається зберегтися і не змиватися. У таких річках є хороша кормова база і багато комах. Коли нема личинок, відповідно, нема кормової бази. Таким чином, можна зробити висновок, що тотальна вирубка лісів впливає на кількість комах, а відповідно, і на кількість риби. Так само величезну шкоду наносять вантажівки, які переводять ліс через річку».

«Цього року було дуже спекотне літо. Для малих річок це була катастрофа, бо вони перетворилися на струмки, але для великих річок спека не стала фатальною. Для харіуса літо було важким, адже через спеку зменшувався вміст кисню у воді, що є важливим елементом виживання цієї риби. Чим менше кисню, тим важче харіусу дихати. Тому він мігрував вверх по течії і шукав ями. Так, частина риби могла загинути, але він все ж здатний до складних міграцій. Думаю, що він заліг в окремі ями на час спеки і «впав» в тепловий анабіоз. Відповідно, у нього пропала здатність до активного живлення. На період до трьох місяців, харіус може перестати харчуватися. Але якщо цей період триває довше, він може загинути».

Також пан Юрій розповів про те, що йому вдалося виростити малька харіуса. Ця інформація для всіх нас стала шоком, адже як було загальновідомо, харіус занесений до червоної книги лише тому, що не в природних умовах його виростити нереально. Натомість, як виявилося, «рецепт» вже є і його можна втілювати в життя – лише знайшлися б ті, кому це потрібно і цікаво.

Під час одного із запитань Юрія Гудзя навіть пошепки назвали нацистом, адже він поцікавився, чи штучно виведений пструг може зашкодити чистій расі – тобто тій форелі, яка народилася і живе в ріці. Виявилося, що інкубувати форель можна і так, щоб запускати в річку ідентичну рибу до ендеміків. Але це не проста процедура. Насамперед, слід зловити парочку форелей, що мали б більше 40-а сантиметрів. Це вже додає певних складнощів. Не знаю хто як, але мені особисто вдалося за весь час карпатського нахлисту, впіймати лише двох 40-сантиметрових пстругів. Після цього рибу слід помістити в спеціальний пакет з водою і киснем, цей пакет поставити в ящик з льодом і везти її в інститут. Якщо риба одна буде, то з неї там зроблять трансвестита – тобто з самця зроблять самку, з самки зроблять самця і так далі. Також пан Юрій зауважив, що в інституті у креогенних камерах зберігається сперма рідкісних видів риб. А от як заморожувати ікру наука ще не знає.

Немало часу ми присвятили розмовам про ГЕСи та рибоходи, а також про сезонні міграції різних риб – підустви, марени та яльця. Говорили і про загрозу зникнення риби у разі появи ГЕСів та засоби, якими можна з ними боротися. Одним словом, було дуже цікаво та повчально, і я дуже сподіваюся, що це була не остання наша зустріч.

Напевно, кожного з нас цікавить не лише сама риба, але й різного роду ньюанси, що трапляються у неї на шляху. Саме тому запрошую усіх нахлистовиків на цікаву зустріч із заступником директора інституту рибного господарства НААНУ Забитівським Юрієм Михайловичем.

Зустріч відбудеться у середу, 16 грудня, о 18:30. Пан Юрій розкаже нам багато чого цікавого у плані зариблення річок фореллю і відповість на запитання схожого характеру. Бажана присутність максимальної кількості людей, адже зустріч насправді може дати нам чимало відповідей. Не виключено, що збори зробимо в конференц-залі ЗІКу на вулиці Вороного, 3 (за готелем Жорж).

У той ранок їхати особилого настрою не було, але я все ж поїхав. У якості бонусу, щоб Арсену і Олегу було не скучно. Ранкова кава для них і кришечка метакси для мене практично не зігріла нікого, адже вітер завивав своїми грудневими тонами. Я був схожий на ескімоса: шапка-малахай, що надійно закривала вуха, бафік для того, щоб не проморозити шию, комплект нової термобілизни (кум подбав про моє здоров”я на ДН), чоботи, лижні штани, теплий светр з шотландської вівці і куртка-аляска. Ясно, що такий “прикид” сковував мої рухи, про якісь там дальні закиди не могло бути і мови. Тому я особлив і не напрягався. Узяв собі одного стрімера з арсенової коробки (своїх взагалі не віз), прикрутив його до сталевого повідця і пішов бороздити озерні простори.

Ще вдома вирішив, що ловитиму просто. До петлі на шнурі приладнав тонучий підлісок, до нього стальку, а там і легкий стрімер, без підгрузки. Сам стрімер виготовлений в холодних тонах з точкою атаки. В принципі, тутешня щука мала б його оцінити, але за пару годин у мене був лише один вихід – рибина атакувала його, але не зачепилася, зробивши сальто під поверхнею води. Я думав, що щука пасивна і не ловиться ні в кого. Але поруч ловив спінінгіст на здоровенні воблери-джерки, який уже потримав трьох зубастих екземплярів. Ми познайомилися – Саша, як виявилося, не лише спінінгіст, він вже починає ловити нахлистом і має певні успіхи на карпатських річках. За бесідою з ним час пролетів непомітно – от уже й Арсен дзвонить, каже, що пора пакуватися і їхати додому. У нього три щуки – одна на тому озері, де ловив я, ще дві – на іншому озері. Вирішую прогулятися до нього…

Арсен обрав вдале місце – вітер дув просто в спину, що полегшувало закид, особливо для мене. Я не спец по щуці, але підозрював, що їй зараз потрібна дуже повільна проводка, з паузами. Стрімер повністю відповідав цим вимогам, тонув дуже-дуже повільно, а кожен рух шнуром приводив його в дію. Буквально на третьому закиді, шнур різко випрямився, нарешті з”явилася можливість поборотися з хорошою рибою.

Арсен трішки мене подразнив, тримаючи підсак напоготові, але зрештою, зубаста краля опинилася на березі. На око то була моя найбільша нахлистова щука, що не могло не тішити. Закинувши її на кукан, я продовжив обловлювати прибережну зону і хвилини за дві узяв ще одну щуку, трохи меншу, яку одразу ж відпустив. Ще через кілька проводок узяла й третя, яка теж поплила до своїх родичів.

Таким чином хвилин за 15 мені вдалося наздогнати Арсена по кількості і самому трішки відморозитися від ранкової прохолоди. Словом, кожен з нас повіз додому по одній рибі, попередньо оплативши її вартість на виході з озерного комплексу. Моя щука заважила 2100 і була дуже смачною. Позбавивши її кісток і розділивши на філе, щупак став апетитним обідом.