Оскільки ми забронювали номер у Войтека на три дні, а жили лише два, то і заплатити повинні були за три – все справедливо, тож вирішили зостатися ще на одну ніч, а на Сян виїжджати з свіжою головою в суботу вранці. О четвертій годині речі були спаковані, чай в термос залитий, вранішня сигаретка скурена і тормозок в дорогу зібраний. Також наш вірний Буцифал-Смартик під кодовим іменем «Бусятко» був побалуваний добротною польською соляркою, за що він згодом нам чесно і віддано віддячив.Дорога в Польщі завжди пролітає непомітно, навіть численні гірські серпантини, круті спуски і підйоми даються легко. Напевно це результат ідеального покриття, розумної розмітки та адекватних інформативних знаків. Але що ближче ми до Сяну, то більше чорніють хмари і врешті починається дощ…Який дощ?! Я ж їду на Сян ловити на суху мушку! Я два дні марив випробувати свою одиничку на гідній рибі, а не на 15-сантиметрових карпатських харіусах! Я проїхав 600 кілометрів, щоб побачити вихід дужого пстронга чи файного ліпєня!
Ще й багаточисленні річечки кольору капучіно настрою зовсім не добавляли. В голову почали закрадатися крамольні думки щодо повернення додому, благо вголос я їх не озвучив, однак, гадаю, по моїй кислій пиці Ростик все прочитав.
Купуємо ліцензії, дивуємося, що вони вже по 80 злотих. «Стражнік ловіска» Павел обнадіює, що погода має бути файною і на ріці лише 7 нахлистовиків. Дощ ледь моросить – одним словом ніби трішки розпогоджується.З другого разу знаходимо з’їзд з траси, пробираємося до річки, дорога явно бажає кращого, але Бусятко впевнено несе нас до Віати. Влітаємо в вейдерси, нашвидкуруч перекушуєм і на річку! На ямі, де минулого року мав здибанку і незакінчені справи з тайменем стоять поляки і періодично таскають непоганих пстружків. Ростик зміщується вліво і практично відразу ловить гарного харіуса на глибині сантиметрів з 10.І тут до мене приходить повне розчарування: не хочу я більше ловити на німфи, не хочу стояти за 15 метрів від поляка, не хочу дощу… Апатія, яку не зміг порушити навіть зловлений харіус. Спускаємось нижче по течії, я бурчу, що треба було таки взяти з собою суху снасть. РОСТИК, ВИБАЧ, ЩО БУВ ТАКИМ МУДАКОМ!В Ростика гарно ловиться форель, вже перевалило за десяток, в мене трохи менше, але в порівнянні з середньостатистичною рибалкою в Карпатах – це шалений успіх. Шкода, що в той момент ця думка не прийшла мені в голову – зберіг би трошки своїх і Ростикових нервів. Поки я був занурений у свій заплутаний внутрішній світ до мене підійшло двійко поляків. На ламаній польській, англійській і українській мові поговорили про рибалку, погоду, політику. Прощались вони зі мною фразою «Слава Україні!», що врешті підняло мій бойовий дух.Повертаємось до Віати і приймаємо вольове рішення відвідати «Ельдорадо» – ще одне місце на спеціальній нахлистовій ділянці Сяну. Сховатися від дощу в колибі прийшов ще один нахлистовик, який приїхав з сім’єю. Розповів, що це його улюблене місце, про браконьєрство, яке процвітало тут ДВАДЦЯТЬ років тому… Дорогі українці! Ми відстали від поляків мінімум на 20 років! Дуже надіюся, що щось ми змінимо і колись я повезу своїх дітей не на ОС Дунаєць, чи ОС Сян, а на ОС Опір, Свіча, Мізунка…
Дорога до «Ельдорадо» після дощу в принципі перестала існувати – гравій, трава, болото, півметрові ями – і це все гордо місить низькопрофільна гума Смарта. Надії додає Мерседес GL, що їде попереду – в разі чого буде кому тягти). Добрих пів години ми клянемо дорогу, але надія половити на суху веде нас далі, притуплює інстинкт самозбереження і згадки про ціни на українських СТО.Нарешті ми на місці, одна машина припаркована, поляк ловить… на суху! Ми вирішуємо організувати собі кінотеатр – стаєм передом до води, включаємо двірники і спостерігаємо за намаганнями поляка щось зловити. За декілька хвилин він витягує форельку. Все в душі перевернулось – риба активна і бере на суху! Вилітаю з авто, поспіхом збираю снасть, «ВІТАМ САН», і на воду! Ростик благородно залишає мені облюбоване місце і спускається трішки нижче, я ж на третій проводці бачу вихід харіуса. Невже? Чи здалося? Наступний закид і ось він вже гне бубликом мою одиничку, солодко заводить мелодію фрикціону. Я ЩАСЛИВИЙ! Вперше за три дні я дійсно і повністю щасливий. Беру його в підсак, Ростик робить знимку і красень пливе назад в найкраще місце на Землі, що повернуло мені надію.Декілька хвилин просто стою і насолоджуюсь моментом, кайфую від ріки, від дощу, від всього, спостерігаю за Ростиком, який успішно ловить на німфи, але все частіше хитро поглядає на мою одиничку. Дощ вщухає, виходить сонце, то тут, то там форелі і харіуси підбирають комах з поверхні. В Ростика здають нерви: «А йдемо до машини, ти поп’єш чаю, а я візьму суху снасть?». Швиденькі збори і ми знову на воді – Ростик на мілкому перекаті, я на виході з нього. І тут починається те, що поляки називають «Шалєнство» – просто неймовірне видовище, коли на декількох квадратних метрах раз за разом одночасно по декілька рибин вискакують з води у всій красі. І поруч з ними ще десятки просто тихо збирають комах з поверхні.Що декілька хвилин міняємо мушки, форелі і харіуси раз за разом проходять дорогу мушка-підсак-річка. Кожна сіро-коричнева муха невеликого розміру працювала. Мене гукає Ростик, вудка зігнута бубликом, фрикціон визжить, я поспіхом включаю камеру і несусь до нього. Трофейний харіус явно за 50 сантиметрів сходить… нестримний потік ненормативної лексики з обох сторін. Але що поробиш. В Ростика 9 разів підряд рибина виходить за мухою, але ніяк не засікається, аж смішно стає.Таке «Шалєнство» триває до самого вечора, але в п’ятій годині ми приймаємо вольове рішення зупинитися. Під всплески ріки повертаємось до авто, відчуття повного задоволення не покидає душу. А далі неспішні збори, прощальне фото в спортивних костюмах на фоні ріки. Do widzenia, San! Ми обов’язково повернемось!Дорога після дня дощу кращою чомусь не стала, і нарешті здоровий глузд пробився через стіну емоцій і адреналіну. Як проїхати коли навіть не видно дороги? Машинкою носило по каші з болота і трави, як п’яного дядька по сільській вулиці, я навіть змушений був пообіцяти заправляти її лише дорогою соляркою, якщо вона нас вивезе з того пекла. Чи то їй сподобалась така обіцянка, чи то я приноровився до такої їзди, але ми таки благополучно виїхали на трасу.А далі нас певно лихий попутав, чи то ми згадали чотиригодинне очікування на кордоні, і ми рушили на Смільницю. ДОРОГИ ТАМ НЕМАЄ! ЗОВСІМ! І навіть те болото на Сяні видавалося автобаном в порівнянні з цим. 150 кілометрів розтягнулися на 5 годин муки. В нас з Ростиком одночасно вилетіло «Будьте прокляті!», і зависло в повітрі. Хто? Автодор? Влада? Чи ми з вами? Напевне ми всі винні в тому, що змушені терпіти такий стан доріг, хабарництво, вбивства, і навіть те, що повинні їздити в чужу країну щоб відчути справжнє щастя.

Цікавий нахлист