Починаючи з весни цього року, коли було вперше оприлюднено перелік нахлистових змагань, група нахлистовиків відкрито виступила проти. Причин для цього вистачало, деякі були адекватними, деякі, на мою думку, ні. Насамперед, вони вимагали перенести Кубок України зі Свічі, бо це заповідник, і на інший час, бо 30 травня – останні дні нерестової заборони. Їхні побажання були взяті до уваги і задоволені. Однак на цьому справа не закінчилася.

Я не буду влазити в цю полеміку, адже в кожної людини є свої думки. Хтось виступає проти змагань взагалі, бо на кону стоїть червонокнижний харіус та форель, яка теж формально знаходиться під опікою держави. Хтось не сприймає їх через те, що перемагає не найсильніший, а той, кому більше пощастить. Хтось просто не любить змагатися. Ще хтось наголошує, що змагання відбуваються не за правилами. Комусь треба додаткові відбіркові змагання, комусь пече око через самі назви «Чемпіонат України» та «Кубок України». Дехто взагалі пропонує заборонити усі нахлистові змагання. При цьому практично всі наводять свої аргументи, з якими можна погоджуватися і сперечатися.

Суперечки тривають постійно і чесно кажучи я втомився вже від регулярних атак. Тому хотів би дещо уточнити, аби надалі не підпадати під залпи образ та критики. Головним організатором змагань є Дмитро Петруняк – віце-президент федерації риболовного спорту України, керівник нахлистового напрямку. Саме він почав організовувати подібні заходи кілька років тому і саме він визначає дати та місця змагань у подальшому. Звичайно, йому в цьому допомагають – хто на місці, хто телефоном. Я з радістю допомагав Дмитру організувати минулорічний чемпіонат України на Опорі і цьогорічний Кубок України на цій же ріці. Домовлявся з директором бази, ходив в державні установи підписувати договори тощо. Напевно, у багатьох з вас виникне питання – для чого мені це треба було? Я спробую відповісти.

Коли я вперше взяв участь у нахлистових змаганнях, то відкрив для себе новий світ. По-перше, я познайомився з новими людьми – Єгором Бабічем з Луганська, Яном Подшебякіним з Херсона, Орестом Дейнекою і Олександром Каплуном з Харкова, Русланом Пугачем і Євгеном Федоренком з Києва тощо. Я не забуду розмови із Валентином Філіпішином, який радив мені на які мухи краще ловити. «На Свічі треба щось скромніше вибирати» – казав він. Я дивувався, що він стільки знає і хотів теж дорости до такого рівня.

З порожньою тоді головою я з ними спілкувався, фотографував їхні флайбокси, розпитував і дізнавався багато нового. За вечірнім столом я зачаровано слухав пісні під гітару чи плани розвитку нахлисту в нашій країні. Під час самих змагань я дивився на те, як вони ловлять, для мене це було щось нове і незвичне. І тоді я зрозумів, що змагання не в тому полягають, щоб їх виграти, а в тому, щоб отримати нові знання, познайомитися з новими людьми, відкрити для себе щось справді нове. Словом, тоді, два роки тому, на Свічі, я пережив культурний шок.

Уже наступного року змагання проводилися в Закарпатті, на Ріці. Приїхавши з бажанням, але все ще без солідних знань, я повернувся додому з Кубком, який виграв випадково – виключно за рахунок системи підрахунку балів. Але крім трофею я повіз з собою додаткову валізу інформації, яку треба було опрацювати. Невдовзі, на чемпіонаті, що відбувався на Опорі, я показав свій реальний рівень – дев’яте чи десяте місце, вже й не згадаю. Але і там було чому повчитися і що подивитися. Чого варте лише суддівство Стьопи Чеха, який і став чемпіоном. Нові мухи, нова техніка проводки, нові враження і нові знання.

Пригадую, що Дмитро Петруняк говорив приблизно таке: «Дві години змагань заміняють півроку звичайних рибалок». Я переконався в правдивості цієї тези. Коли у тебе обмежений простір і обмежений час, голова починає активно працювати, аналізувати територію, намагається проникнути у свідомість риби, зрозуміти, що потрібно їй пропонувати. Не знаю як у кого, але у мене в цей час адреналін просто виривається з тіла. Зловив себе на думці, що я кайфую від цих двох годин, що вони приносять мені неабияке задоволення, а окрім того, відкривають нові нахлистові горизонти. Я ніколи не був азартним гравцем, але дуже люблю шахи, де треба думати і аналізувати ситуацію. Щось схоже відбувається і на пулі. І мій прихований азарт таки стає явним.

Останні змагання взагалі порвали мою свідомість. Я дуже хотів залишити Кубок у себе вдома, активно готувався до турніру, ночами працював над вдосконаленням різних типів мух. Як відомо, Кубок виграв Богдан Цебрик, при чому, на відміну від минулорічних змагань, сумнівів у кваліфікації переможця бути не може. Я програв, але я виграв. Те, що я побачив в діях Богдана вкотре перевернуло моє нахлистове світосприйняття: його мухи і техніка лову відрізнялися від моїх. Спроба скопіювати абсолютно провалилася. І я зрозумів, що попереду на мене чекає ще дуже довга дорога до прогресу. Переконаний, що і в майбутньому, кожне змагання, в якому я візьму участь, додасть мені нових знань і відкриє нові сторінки нахлисту. Саме за це я люблю змагання. Я з нетерпінням чекаю оці вісім годин в році, які неодмінно підвищать мій рівень, дозволять мені краще розуміти річку, познайомлять з новими цікавими людьми.

Повертаючись до теми червонокнижних риб. Справді, ситуація у Карпатах сумна і це всі знають. Харіус за 30 сантиметрів вважається ледь не трофеєм, що за світовими мірками є просто абсурдом. Етично чи неетично ловити її під час змагань? Думки тут розійдуться. Хтось скаже, що це ницо, хтось не помітить різниці між змаганнями і простою вилазкою в гори. Чи може бути тут компроміс? Думаю, що ні. Причин тут багато і розписувати я їх просто не хочу. Але я хочу порадити тим, кого цікавить нахлист чи хто вже ним займається, але кому бракує інформації. Приїжджайте на змагання. Можете не брати в них участь, можете брати. У будь-якому випадку ви отримаєте нові знання і познайомитеся з новими людьми. Якщо на власні очі ви побачите, що нахлистові турніри – це зло, що ж, більше приїздити не будете, а організатори зроблять висновки зі своїх промахів. Довіряти треба власним очам, а не чужим словам…

Цікавий нахлист