Блог двох мухарів

Архив категории ‘Мухи’

Той, хто був в Польщі, має знайомих поляків чи просто бачив польську телевізійну рекламу, добре знає про те, що наші сусіди страшенно люблять усе на світі називати польським. Не оминув цей оригінальний патріотизм і нахлистову тему. Я не здивуюся, якщо польські мухарі знайдуть свої коріння в перших середньовічних трактатах, де описуються мушки та методи, за допомогою яких можна спіймати рибу. Наразі про це не будемо говорити. Звернемо увагу на так звану польську німфу, про яку чули усі нахлистовики. По суті, термін «польська німфа» нічим не відрізняється від «короткої німфи». Чи мають поляки право називати таку німфу польською? Чи саме поляки її вигадали та винайшли? Відповіді на ці запитання я шукав протягом тижня у самій Польщі.  Дослідники цього методу пишуть, що коріння польської німфи сягає 50-60-их років ХХ століття. При цьому вони наголошують, що саме «польська німфа» є правильним терміном. Натомість «short nymph» – це всього лиш англійський переклад і не інакше. У щоденниках одного з нахлистовиків Анджея Пукацкєго йдеться про обвантажнені німфи, що їх використовували мешканці Помор’я (регіон на узбережжі Балтійського моря), які рибалили на річках Гдва та Добрица. Лише так можна було дістати з глибокої ями прикованих до дна харіусів, які не реагували на будь-які сухі мушки. Паралельно з ними цей метод почали використовувати нахлистовики на Підхаллю (південно-східні регіони Польщі біля словацького кордону), переважно з Закопаного та Нового Таргу.

Нахлистовий шнур був дефіцитним. Лише наприкінці 80-их років він став більш доступним для поляків

Можна припустити, що так народився метод, який сьогодні називають «żyłkową» (по-польськи слово «метод» жіночого роду). Справа в тому, що в той час дістати нахлистовий шнур було практично нереально. Для цього треба було щонайменше мати родичів на Заході, а також повні кишені, оскільки шнури були дуже дорогі. У зв’язку з відсутністю шнурів, польські мухарі намотували на котушку грубу жилку. Переважно в той час використовували мокрі мушки, але згодом почали ловити і на підвантажені приманки. «Це був примітивний (з сучасної точки зору) метод короткої німфи» – йдеться у тодішніх джерелах.Мені ж видається, що це радше нагадувало сучасну «францію», в якій також шнур практично не використовується. Читаючи про «żyłkową» мені згадався епізод на річці Сян, у серпні минулого року. Коли приїхав Павел – «стражник ловіска», в якого ми мали купити ліцензії, то розговорилися і він спитав – як ми ловимо? Я відповів, що ловлю на «францію». Павел попросив повторити, замість цього я показав йому свою вудку з 9-метровим підліском. Стало ясно, що термін «французька німфа» він раніше не чув. Хоча я можу і помилятися.

Сказати точно де зародився метод короткої німфи: у польському Підхаллю (зелені гори) чи в словацьких Татрах (засніжені вершини) ніхто не зможе

Зараз важко сказати напевно – вигадали цей метод поляки, перейняли його з сусідньої Словаччини, чи може підгледіли десь в Англії (категорично ні! – тут поляки одностайні). Коли їхні співрозмовники з інших країн наводять свої аргументи, тоді наші сусіди погоджуються, що коротка німфа з’явилася приблизно в один і той самий час у різних місцях. Але при подальшій розмові продовжують уникати термін «short nymph». Непатріотично.Окрім того поляки з Підхалля, використовуючи свій «національний» метод, почали показувати кращі результати, аніж їхні словесні опоненти. На жаль, жодної статистики, яка це підтверджує мені знайти не вдалося (сумніваюся, що така взагалі існує в природі), але у тодішніх джерелах інформації і справді згадується про переваги німфи над польським традиційним нахлистом – симбіозом мокрої та сухої мушки. Власне, суха мушка в Польщі з’явилася якраз недавно – до цього про неї знали мало і практично не використовували (до речі, в Карпатах ще досі місцеві рибалки використовують таку конструкцію. Мабуть, не мені одному вдавалося побачити у дії такий метод. А минулого літа я і сам спробував так ловити. Досить вдало: з першого закиду вдалося впіймати форель на суху і харіуса на мокру. Але одразу ж мені довелося відмовитися від такого способу – риба геть усе заплутала).Цікаво, що на початку 70-их, коли метод польсько-короткої німфи почав набирати обертів, певна частина рибалок виступила проти того, щоб обмотувати гачок свинцем. Вони пропонували взагалі це заборонити, хоча в іноземних каталогах того часу (Hardy, Milward), такі мухи вже були і активно використовувалися. На змаганнях на річці Дунаєць у 1978 році, нахлистовики з Помор’я та з Познаня здобули головні нагороди, використовуючи саме метод короткої німфи. Очевидці згадують: «Тоді був холодний весняний день, вода була висока, але досить чиста. Вони знали, що переможуть, коли будуть використовували такий метод». Наступними чемпіонами стали спортсмени з Закопаного, який через рік виграли чемпіонат Польщі. Після цього вже ніхто не нарікав на нові німфи і вони здобули національну популярність. Одним з мухарів, який вельми успішно ловив на важкі німфи був Едмунд Антропік. Найочевидніше, він привозив ці мушки зі Штатів, де жив протягом певного часу. Швидше за все, він завіз до Польщі і лососеві мухи, на які місцеві почали успішно ловити форель. У ті часи зародилося чимало веселих легенд та байок. Одну з них розповідає польський нахлистовик Адам Сікора. Вона нібито пояснює, як з’явився метод «głupiego Jasia» (Іванка-дурника), або як його ще називають «Stupid John». «У 1984 році на Сяні, в районі Хочевкі (там де зараз є спеціальна нахлистова ділянка) ловили Кшиштоф Сасула, Адам Сікора та ще один їхній товариш. Кшиштоф використовував власний метод короткої німфи і витягував одну рибу за іншою. Адам стояв збоку і також ловив по-своєму, однак результату не було. Тому він почав копіювати свого товариша. А от третій нахлистовик ніяк не міг зрозуміти суті цього методу і коли його шляк трафив і він разів триста сказав «курде», підійшов до Кшиштофа і спитав: «Як тобі це вдається»? Відповідь була така: «Дивися. Закидаємо німфи у воду вище по течії – кажи «раз». Коли мушки пропливають повз тебе – кажи «два». Нарешті, коли вони спускаються вниз і починають відриватися від дна – кажи «три» і підсікай. Риба на гачку. Такі от іванки-дурники». Головний тренер збірної Польщі з нахлисту Войцех Венгларскі згадує і про те, що невдовзі поняття «Stupid John» або «polishn short nymph» рознеслося по усіх усюдах. Найчастіше їх можна було почути в гірських районах Італії та Франції. Особливо після чемпіонату світу 1989 року в фінському Куусамо. «Більшість західноєвропейських мухарів вміли добре ловити райдужну форель, яку годували ледь не з рук, але от з дикими пстругами, а тим паче з харіусами, які сиділи в ямах Куусінки та Кітка, вони собі ради не давали. Тут і прийшли на допомогу наші важкі німфи» – розповідає пан Войцех.
Разом з розумінням методики нахлисту розвивалися і самі німфи. Взагалі, їх можна розбити на чотири основні етапи:
– 50-70-і роки, коли німфи були дуже важкими. Їхніми «батьками» вважаються поморські та підхальські нахлистовики;
– 70-80-і роки, коли найбільшої популярності здобули так звані «green catgut nymph», а також мушки, для виготовлення яких використовувалися міхури з свиней та хворів;
– 80-90-і роки, коли польські візерунки на плетених німфах були привезені з-за кордону, переважно з США та Норвегії;
– 90-і роки, коли в Польщі зароджується власне уявлення про в’язання мух, зокрема і німф.
Почнемо з 50-их років. Як вже йшлося вище, німфи народилися на Дунайці та в районі Балтійського моря. Звісно, чехи та словаки мають свій погляд на цю історію :). У ті часи ніхто не заморочувався над тим, якими мають бути німфи. Просто обмотували гачок свинцем, а зверху в’язали шерстяну нитку зі старого светра (з нового шкода було). Іноді, до нитки намотували хутро зайця. І все. Так тривало до 70-их років, коли в хід пішли інші матеріали.

Мушка з кетгуту

Зрозумівши, що нитки зі светрів не можуть вічно задовольняти потреби мухарів, поляки перейшли до інших не надто дефіцитних матеріалів. Головне те, що більшість з них завжди були під руками. Насамперед, це шкірка скумбрії. У хід пішли також лікарські шухляди, з яких діставався кетгут – хірургічна нитка, з кишок баранів чи козлів, яка має ефект напівпрозорості (чимось нагадує сучасний бодіквілс, хіба кількість кольорів тоді був обмежений). Ще одним популярним матеріалом був «шнур харцерський» (різнокольоровий шнурок, який вішали на себе польські пластуни – харцери). У 80-их роках росте популярність саме в’язаних німф, натомість «намотані» німфи переходять в умовні музеї. Перша плетена німфа потрапила до вже згаданого Войцеха Венгларськего у 60-их роках минулого століття з США. Є підозри, що він нікому її не показував, тому й зміг досягти певних індивідуальних успіхів. 20 років по тому Владек Тшебуня побував в Норвегії, де познайомився з однією панянкою, яка ткала (не в’язала) німфи за допомогою гачка (не рибацького). Кажуть, що вони провели не один приємний вечір за лещатами… Отут і виникає логічне запитання – з якої радості поляки називають в’язану німфу польською (polish woven nymph)? Один з адекватних польських нахлистовиків розповідає: «Так звана «польська плетена німфа» просто передавалася з вуст в вуста між колегами-мухарями, які десь щось коли чули, щось колись бачили, десь колись були, але нічого ніколи не перевіряли. Важко когось переконувати у тому, що винахід, який приписують полякам, нам не належить» – каже він. Хоча, безперечно, знайдуться й такі, хто категорично з ним не погодяться. Владек Тшебуня привіз з Норвегії до Польщі кілька зразків плетених німф і показав їх Вацлаву Самодеру. Хитрий поляк зрозумів, що на цьому можна непогано заробити. Норвезького візерунку він не копіював. Чи то через страх отримати по гриві за плагіат, чи то просто не зміг розібрати що до чого. Попри це він почав активно працювати над створенням власного візерунку плетених німф, після чого під назвою «Wladi Woven Polish Nymph» відправив їх в США. І здобув світову славу.

Ріка Дунаєць добре пам”ятає еволюцію плетених німф

А в самій Польщі відбувся справжній плетений бум. Виникали все нові кольори, візерунки, матеріали, методи та варіанти виконання. Техніка виконання плетених німф швидко вирвалася вперед і навіть зараз на місці не стоїть. Сучасні в’язані німфи є водночас ефектними та ефективними. Їхнє виготовлення є досить марудною справою, однак риба, зокрема й наша, українська, такі мухи любить. Наприклад, Макс досить вдало ловив на них – детальніше думаю, він розкаже у коментарях до статті.
А один з варіантів в’язання мушок можна побачити тут: http://www.flyguysoutfitting.com/tutorials/nymphs/woven-polish-nymph

Я ж дякую вам за те, що прочитали непопулярну інформацію до кінця. Буду також вдячний за критику в коментарях – можливо, щось написано неправильно чи перекручено. А можливо вас цікавлять інші теми з історії нахлисту – буду радий відкопати щось добре забуте старе… 

Автор: Ростислав Ящишин

Ось і новий претендент на перемогу в нашому конкусі на найкращу муху, виготовлену з ненахлистових матеріалів. Імен та прізвищ ми наазі не називаємо, а дедлайн буде оголошено згодом. Наразі пропонуємо оцінити дуже симпатичний стрімер, виготовлений з різних підручних килимів та шторів. Оченята також не магазинні. 

А ось фото самих матеріалів.
ПС. На наш конкурс надійшла ще одна ексклюзивна муха. Її автор передав шедерв у руки, однак автор блогу (тобто я) десь її посіяв. Не знаю, як таке могло трапитися, можливо, прибиральниця змахнула зі столу, що вже не раз бувало. Ця мушка була насправді унікальною – замість гачка використовувалася зігнута голка, підгрузка – приплюснута свинцева кулька, хвостик з якихось волосин пальта, тіло – нитка з коврика, ніжки – з власного волосся. Брав муху до рук сміливо, так як автор переконав, що волосся з голови. Повірив на слово. Щож, тепер мені доведеться або самому по пам”яті зробити таку муху і сфоткати її, або знайти в офісі, або уклінно попросити її “батька” про повторне виконання (на що я дуже розраховую).

Років шість тому, коли я вперше побачив на власні очі нахлист, у шведському магазині купив коробочку з десятком мушок. Тоді я ще їх не розрізняв і не класифікував. Тепер пригадую, що серед них був ред таг, якісь великі веснянки, щось схоже на каддіс Годдарда. Була і імітація не то оси, не то шершня. Велика така муха, яка пролежала в моєму флайбоксі недоторканою аж до цьогорічного Кубка. Після змагань, коли ми поверталися додому, заїхали ще трохи половити. Тоді я вперше і поставив оцю смугасту муху, яка відразу почала тонути. Проводячи муху на досить глибокому місці з сильною течією, я спіймав на неї хорошого голавля. А ще раніше, коли я ловив на одній ріці в жовтні, спробував мушку Монтана, яка також у певній мірі імітує щось схоже на осу. Принаймні, та Монтана, яка була у мене, виготовлена з жовтих та чорних ниток. Тільки-но вона упала під кущ, як риба одразу ж її вхопила і обірвала мій повідок. Як видно, оси в повазі у наших риб. Це доводить і стаття, що вийшла на сайті fishingural.ru. Пропонуємо вам її переклад.На імітації яких тільки комах не рибалять нахалистовики? Слова «одноденки», «волохокрилець», «веснянка» знають, мабуть, усі, хто хоч раз тримав нахлистове вудилище. Більш «просунуті» ловлять на штучних гедзів, мурашок, жуків та бабок, включаючи їхні личинки – «букарки», і лише оси чомусь залишаються не при справах. А дарма. Незважаючи на те, що оси, а точніше, осоподібні комахи, є не тільки основою, але навіть дуже вагомою ланкою в раціоні риб. За свідченням безлічі нахлистовиків середньої Росії, Уралу та Сибіру, найбільші харіуси були спіймані якраз на імітацію оси. Голавль виходить на ос, так і на їхні імітації, анітрохи не гірше, ніж на коників та хрущів.
Поспілкуйтеся з ветеранами лову на «кораблик» – ніхто з них не забуде осу в асортименті своїх природних насадок. Вже багато років нахлистовики не потрошать струмкових форелей, оскільки воліюьть відпускати їх з миром, проте раніше дивилися у їхні шлунки – що ж це вони їдять? Не раз шлунок строкатої красуні був буквально набитий осами.
Харрісон Р. Стіве-Третій (Harrison R. Steeves III), і Ед Кох (-Ed Koch) в книзі Terrestials (так по-англійськи називають комах, які не мають прямого відношення до водного середовища) пишуть: «…будьте уважні, форель не харчуються осами, але незмінно виловлює їх з поверхні води… ». Автори також нарікають на те, що багато нахлистовиків незаслужено забули імітації ос на форелевій риболовлі і серед усіх перетинчастокрилих явно віддають перевагу мухам. Отже, їдять форелі, харіуси і голавлі ос чи не їдять, але вони на них ловляться. І це – достатньо вагомий аргумент для того, щоб мати в своєму арсеналі принаймні парочку чорно-жовтих імітацій, які бодай віддалено нагадують ос, джмелів, бджол чи шершнів. Всі вони тим чи іншим чином періодично потрапляють у воду і йдуть на корм рибі. Що стосується великих шершнів, кілька укусів яких здатні загнати в могилу дорослого чоловіка, то вони (Vespa L.) ще Карлом Ліннеєм були віднесені до підродини громадських ос, а отже, теж є осами.Як оси потрапляють у воду? Питання до кінця не з’ясоване. Жодна з життєвих стадій ос не пов’язана з водою. Оси не відкладають у воду яйця, не вирощують у воді личинки, воду не п’ють. Тим не менше на поверхні води вони періодично все ж виявляються. Оси – хороші літуни. Важко припустити, що вони випадково залітають у воду або при перельоті річки у них раптом раптово закінчуються життєві сили. Швидше за все, їх здуває поривами вітру, наприклад з гілок прибережних дерев або з трав. Не виключено, що риючі оси (Sphecidae) можуть потрапляти у воду під час паводків, коли річки виходять з берегів, затоплюючи осині гнізда. Опинившись на поверхні води, оса деякий час намагається злетіти і борсається на поверхні; потім, будучи досить важкою і не призначеною для водного середовища комахою, оса тоне. Риби хапають ос як на поверхні, так і в товщі води, тому суперечки, які іноді виникають в середовищі нахлистовиків, про те, як правильно ловити на їх імітації – як на сухі або як на мокрі мушки, недоречні. Можна поступати і так, і так. Єдине, що слід враховувати при лові на «сухі» імітації, – це те, що, перебуваючи у воді, жива оса сидить досить низько і швидко занурюється під плівку води, а тому імітації ос, призначені для подачі у поверхні води, слід розглядати швидше як емеджери, ніж як істинно сухі мушки.Найпростіші мушки, що імітують ос, які впали у воду відносяться до мокрих. Це схематичні імітації, основною відмінною рисою яких є жовто-чорне черевце, властиве всім осам, бджолам та джмелям. Ні про які ознаки «портретної» подібності мови немає. Найпростіша мушка створюється за допомогою жовтої та чорної вовняних ниток і йоршика з півнячого пера, крильця – із сегментів махового пера, але їх взагалі можна не робити. Подібна мушка описана в першому друкованому трактаті про лов риби на штучну мушку, виданому ще в 1496 році настоятелькою одного з англійських монастирів Джуліаною Бернерс (Julian Berners). Цей трактат називався «Книга Святого Альбана» (Book of St. Albans) і містив цілу главу про «ловлі риби на гачок», в якій захоплена абатиса привела опис 12 мушок для лову форелі, і однією з них була імітація оси. У Західній і Східній Європі ловля на мокру мушку довгий час преваважала, відповідно, всі оси були «мокрими» і складалися лише з пір’я та вовняних ниток. З появою даббінгів, оси стали більш реалістичними.На рубежі ХІХ-ХХ століть завдяки працям основоположника «сухого нахлисту» Фредеріка Хелфорда (Harford ЕМ.) з’явилися «сухі» приманки, зовні досить схожі з прототипом – в тому числі й імітації ос. Поява нових матеріалів, таких як пір’я CDC і синтетичні спінені полімери (foam), а також безлічі полімерних плівок дозволило в’язальникам створювати надзвичайно схожі з прототипом, але в той же час прості у виготовленні мушки. Так з’явилися реалістичні імітації ос.Практично будь-яка мушка, що імітує осу, складається з черевця, грудки (торакса), крилець, ніжок і головки з великими очима та вусиками-антенами. Примітивні варіанти можуть не мати того чи іншого елемента з вищеописаного набору. Хвостика, з цілком зрозумілих причин, мушки-оси не мають в принципі. Перше, що слід враховувати при створенні приманки, що імітує осу, це спосіб її подачі: на поверхні або в товщі води. У разі створення мокрої мушки черевце можна виконати з даббінга або нитки (буде незайвим його залакувати або покрити шаром епоксидної смоли). Багато американських в’язальників вдаються до використання сінелі – жовтої та чорної. Краще все ж використовувати даббінгову нитку – правильно сформована, вона дозволяє створити більш акуратне і реалістичне черевце мушки.
Для мокрої мушки животик можна створити шляхом пошарового одночасного намотування двох різнобарвних (чорної та жовтої) смужок еластичного резиноподобного матеріалу Nymph Skin, як зробили Стів Торнтон (Великобританія) та Олександр Шевельов (Єкатеринбург), яким вдалося зв’язати чудову «осу». Для «сухих» імітацій найкращими матеріалами є «пінка», CDC і оленяче хутро, які можна використовувати як окремо, так і спільно один з одним. Найпростіше працювати з пінкою – матеріалом, який чудово плаває, добре ріжеться бритвою чи ножицями, відмінно склеюється, непогано тягнеться і, крім того, надзвичайно дешевий. Існує декілька основних прийомів роботи з пінкою, яку можна вжити при створенні черевця оси. Найпростіше рішення – придбати в рибальському магазині заготівку у вигляді готового черевця «оси» відповідного жовто-чорного кольору і прив’язати її на цівку гачка. А можна піти і більш складним шляхом: взяти два аркуші «пінки» – чорного і жовтого кольору, товщиною в 2-3 мм, набити пробійником кружечки і склеїти з них смугасту «ковбаску», а з неї вже ножицями підрівняти майбутній животик. Це цікавіше. Якщо пробійника немає, то цілком можна клеїти між собою чотирикутники, а з готового клеєного смугастого виробу вистригти заготівку черева. Це попахує роботою на вечір.У будь-якому випадку смугасте черевце з «пінки» – хороше рішення для практичної мушки, що імітує осу. Воно може бути закріплене на цівці гачка за краєчок монтажною ниткою, тобто просто примотане до гачка, а може бути насаджено, скажімо, на волосінь і змонтовано як «винесене тіло».Мушки з винесеним тілом більш мобільні, ніж цільні. Деякі в’язальники насаджують готове «піночне» черевце на цівку вигнутого гачка типу Grub і фіксують краплею клею або монтажною ниткою. Більш реалістичних результатів можна домогтися намотуванням тонкої і вузької смужки (ширина46 мм, товщина 1-2 мм) «пінки» на цівку гачка. «Пінка» береться жовта, а чорна сегментація створюється або за рахунок забарвлення одного з її країв чорним перманентним маркером (Edding, Kurecolor), або за рахунок подальшої обмотки чорною нейлоновою ниткою. У першому випадку візуальний результат помітно краще, але маркер в процесі експлуатації мушки буде змиватися, незважаючи на свою водостійкість. Можна, потренувавшись, навчитися одночасно намотувати дві дуже тонкі смужки «пінки» – чорну і жовту одну поверх іншої. Якщо вийде, то результат може виявитися вражаючим. Пінка для намотування готується наступним чином: для гачка № 10-12 береться смужка шириною45 мм, товщиною 1,5-2 мм. Той кінець, з якого почнеться намотування, зрізається під гострим кутом, за цей кут пінка кріпиться на цівку гачка.
Далі пінка намотується на цівку пошарово, з перекриттям витків на 1/2-1/3 ширини смужки. Регулюючи натяг смужки, можна створити об’ємне черевце потрібної веретеноподібної форми. Тут є одна особливість: черевце у оси досить об’ємне, а намотка тонкої смужки пінки безпосередньо на цівку гачка не дасть потрібного обсягу. Намотувати пінку потрібно на попередньо створену формоутворювальну підкладку теж веретеноподібної форми. Варіюючи матеріал підкладки, можна регулювати плавучість мушки. Для плаваючих «ос» можна робити підкладку з тієї ж «пінки», намотуючи дуже вузьку (2-3 мм) і тонку (1-1,5 мм) смужку з подальшою обмоткою дуже тонкої монтажною ниткою. Якщо тонка пінка в процесі намотування рветься, то можна взяти більш товсту смужку, але сильніше її розтягувати при намотуванні.Якщо потрібна версія мушки, яка повільно тоне, то підкладка формується товстою монтажною ниткою, можна намотати тонку смужку поліетилену, створивши поверх нього кокон з монтажної нитки. При виготовленні тонучого варіанту «оси» відмінна підкладка створюється з липкої свинцевої фольги або тонкого свинцевого або навіть вольфрамового дроту.
Існує досить цікавий різновид пінки, що має оксамитову поверхню – Furry Foam. За структурою вона схожа на поролон, на одну з поверхонь наклеєний ворс. Матеріал відмінно кроїться на смуги, тягнеться і намотується. Готове тіло відрізняється помірною рельєфністю і ніби покрите дрібними пухнастими волосками. Черевце живих ос гладке, проте у деяких осоподібних комах воно може бути «волохатим», крім того, за даною технологією можна в’язати масу інших імітацій, тому знати про існування Furry Foam корисно.
Третій і теж дуже хороший варіант створення об’ємного черевця імітації оси – за допомогою клиноподібної заготовки, попередньо вирізаної з досить товстого шматка пінки (товщиною 6-10 мм) – листовий або від дитячої мозаїки. Якщо немає ні того, ні іншого, можна склеїти між собою 2-3 аркуша тонкої (2-3 мм) пінки. Якщо ми маємо намір в’язати мушку на вигнутому гачку типу Grub або Shrimp № 10-12, необхідна заготовка з пінки у формі клина. Поверхню, звернену до гачка, треба залишити плоскою, а грані «верхньої» частини клина скруглити ножицями. Заготівку прив’язують в «зворотному» напрямку за вузький край в області загину гачка, а потім перегинають на 180° у напрямку до колечка, «натягуючи» на цівку, і міцно фіксують монтажної ниткою в середині загину. Правильно укладена пінка як би обіймає цівку. Завершується в’язання черевця обмоткою по пінці чорною нейлоновою ниткою, яка, по-перше, міцно фіксує пінку, по-друге, створює поперечну смугастість.

Коли в людини є талант, його помітно здалеку. Але Ігор – не той випадок. Його творіння треба роздивлятися зблизька. Пропоную вам переглянути деякі мушки Ігоря. Цікаво, що досить великий відсоток з них виготовлений з матеріалів, яких не купиш в нахлистових магазинах…

Цього року на карпатських і не тільки річках з кращого боку себе зарекомендував стрімер мадлер. З одного боку, в’язати його досить просто, а з іншого, є певні нюанси, які можуть зіпсувати приманку. У Романа Мозера та інших відомих нахлистовиків є кілька порад для новачків про те, як правильно в’язати головку мадлера, мабуть, це найважчий крок.
1. При виготовленні стрімера необхідно залишити вільне місце для хутряної головки – приблизно 4мм для гачка № 4.
2. Потім потрібно вирівняти в ступці невеликий пучок хутра та закріпити його на гачку. Хутро закріплюється товстими кінчиками в сторону колечка. При закріпленні хутро спочатку утримуємо зверху і робимо навколо нього 3–4 вільних оборотів ниткою.
3. Далі нам потрібно зробити так, що б хутро рівненько розподілився навколо цівки. Для цього підтягуємо трохи нитку і після цього починаємо її натягувати, хутро при цьому випускаємо з пальців. Після того, як хутро розподілилося навколо цівки робимо ниткою в цьому ж місці ще кілька щільних оборотів.
4. Потім хутро рівномірно відгинаємо назад і робимо ниткою декілька оборотів, на це ж місце наносимо краплю лаку.
5. Беремо ще один невеликий пучок хутра (його не потрібно вирівнювати) і закріплюємо так само як і перший пучок. Другий пучок закріплюється приблизно посередині між місцем кріплення першого пучка і колечком гачка.
6. Після затягування нитки утворюється досить великий йоршик з хутра.
7. Відгинаємо хутро назад і робимо завершальний вузол.
8. Наступна операція – стрижка. Спочатку підстригаємо хутро знизу голівки.
9. Потім з боків і зверху. Вистригати потрібно тільки товсті волоски не торкаючись тонких кінчиків, які стирчать назад! Після попередньої стрижки переконайтеся в тому, що головка рівна і що з боків і зверху стрімера знаходиться рівна кількість волосків хутра.

Таким є найбільш розповсюджений вид «мадлерної головки». У класичному варіанті кінчики волосків хутра трохи виступають за загин гачка. При виготовленні такої головки треба враховувати кілька факторів:

А. Товщина нитки повинна бути не менше, ніж 6/0, в принципі нитки 6/0 достатньо, використовувати кевлар або Power Silk 1/0 не потрібно! Товщина нитки важлива для того, що б при затягуванні пучка хутра його не перерізати ниткою. При належній практиці можна використовувати і більш тонкі нитки, як наприклад 10/0, але спочатку потрібно попрактикуватися з ниткою 6/0 – мушка в цій статті робилася з використанням нитки 10/0.
Б. По жорсткості хутро має бути пружним, але не м’яким. Лосине хутро для цього не підходить, воно дуже жорстке і при його затягуванні воно не буде стирчати вгору. Підійде хутро оленя або косулі.

Хутро оленя різних кольорів і виробників можна придбати за цим посиланням: http://fly-fishing.com.ua/shop/materialy/meha-sherst/meh-olenya/

В. Більше двох невеликих пучків хутра кріпити недоцільно. Так як при щільному набиванні головки вийде не «підводний» стрімер, а поппер, якого буде дуже складно «втопити».
Г. Мазати лаком всю голівку також не треба – достатньо капнути кілька крапель на місце кріплення пучків.
Д. Деякі мухарі навмисно просочують головку лаком, нібито для її міцності, але при цьому втрачається весь сенс застосування хутра в головці. Перед початком ловлі головку мушки треба просочити водою, для цього опускаємо мушку під воду і відтискаємо головку приблизно так, як і губку. При цьому порожнини волосків хутра (хутро оленів всередині пористе, помилково раніше вважали, що воно схоже на макаронину, але це не зовсім так – воно складається з суцільних ділянок та ділянок заповнених повітрям) просочаться водою і стрімер, по-перше, буде відразу після закидання тонути (це дуже важливо при лові в обмежених за розміром відкритої води місцях), а по-друге більш стабільно рухатися у воді.
Е. Якщо планується застосовувати цю мушку з тонучим шнуром, то голівку набивають більш щільно. Це потрібно для того, що б при зупинці проводки стрімер повільно спливав, а при потяжці шнура рухався до дна.

До теми: історія, поради і ньюанси
Мадлер можна віднести до групи мух, які реалістично імітують крупні живі організми – п’явок, мальків риб, великих комах. Це одна з небагатьох мух, що має точну дату народження і свого встановленого батька-творця. Автор Don Gapen використав шерсть оленя для формування головки мухи. За цією ознакою, мадлер і відрізняється від інших стримерів. Інше питання: чи був Дон Гейпен першим, хто придавив петлею пучок шерсті, формуючи головку? І що він хотів отримати – голову малька або просто добре плаваючу муху? Напевно, справа в голові – і тільки через неї мадлер став класикою.
Хоча якщо вже критикувати все і вся, то можна причепитися і до самого автора. По-перше, що за Muddler? Чому прижився переклад «ледачий піскар»? Чи може бути взагалі піскар ледачим? Напевно не обійшлося без якихось традиційно-художніх, літературних асоціацій. Фахівці натякають на бичка-підкамінника як природного прототипу розглянутої мухи, але тут же згадують, як обов’язкове, і схожість з великими «мокрими» мухами (найімовірніше, з імітаціями волохокрильців). Автор же, судячи з назви мухи, про комах всерйоз не думав.
Вважається, що ловля на мадлер нічим не відрізняється від інших великих приманок. Перш за все такі мухи розраховані на агресивну рибу у великих водоймах. На змаганнях їх запускають першими, як «розвідників», переходячи пізніше, якщо треба, до інших.
Найперший і простий варіант лову – закид поперек і вниз за течією річки і очікування покльовки на знесення мухи. Агресивна і цікава риба виходить на те, що йде по діагоналі або проти течії, зависає в течії. Це методика найкраще підходить для класичного мадлера. Якщо дозволяють умови, краще тримати вудку в одну лінію зі шнуром, проводжаючи кінчиком дрейф мухи. Так легше зрозуміти, що відбувається з мухою. Натягнутий шнур часто засікає рибу сам, але корисно лівою рукою додати ривок шнуром. Якщо через наявність кущів або з інших причин доводиться тримати вудку під кутом, тоді при клюванні слід підсікти і вудилищем. Це – традиційний метод, який не відрізняється від лову класичної «мокрої» мухи. Частіше ж застосовується метод «агресивної» мухи з пожвавленням гри рухами шнура або кінчиком вудилища. Цей спосіб хороший і для повільної річки і озера.
Головне – щоб стандартний, жорстко звязаний мадлер рухався енергійно, тобто ривки шнуром повинні бути різкими, динамічними. Кожен рибалка сам вільний вибирати: де, яку муху і яким манером вести. Згадаймо лише, що мадлер спочатку повинен імітувати малька, який скрізь виглядає приблизно однаково – світле тіло, темна спинка, великі очі. Якщо імітувати не тільки зовнішній вигляд, але і його поведінку на швидкій течії, то слід закидати вгору і поперек струменя. «Мертвий дріфт» малька найбільше цікавить рибу, яка активно годується. При правильно скомпонованій снасті таке пасивне знесення ефективне і в глибоких місцях. Напрямок та швидкість дрейфу можна варіювати «мендінгом» і підтягуванням шнура. Амплітуда і паузи дуже індивідуальні. Натуральні ривки малька рідко перевищують 12-15 см. У холодній воді паузи довші, а амплітуда менша.
Доводилося чути, що більше значення має не власне температура води, а її зміни, що приводять до активізації жертв і хижаків або навпаки. Для «мертвого дріфту» і млявої гри «Мадлера» потрібні більш ніжні матеріали, ніж крило з півнячого пера. Саме цим викликана поява гібридів мадлера.
При лові форелі на невеликих швидких річках часто заважає надмірна плавучість наближених до класики мадлерів. На 3-4 вільних метрах швидкої води важко загнати муху до дна під берег або корч, а навесні знайти рибу в інших місцях мало шансів. Обловити протилежний берег ще складніше. Великі і надмірно пишні голови взагалі не тонуть. Тому необов’язково ліпити її з 2-3 пучків шерсті. Можна цілком обійтися і одним, така муха буде більш збалансовано грати у воді. У багатьох ситуаціях краще при в’язанні обважнювати муху свинцевим дротом. Підгрузка біля «вушка» змушує мадлер кивати, граючи на місці, що подобається рибам. А намотаний трохи далі на цівці – стабілізує положення. Зручніше за все додати свинцеві або латунні оченята. Але перевантажені мадлери грають кепсько.
Колір мадлера вибираємо з урахуванням місця лову. Світлі варіанти рекомендують для відкритої води: вийдуть моделі для жереха і щуки. Голавль на перекатах (тим більше форель) віддає перевагу темним мадлерам з коричневого, бронзового хутра, особливо з добавками червоного, оранжевого або жовтого кольорів в комірець. Колір і кількість люрексу для тіла підбираємо за смаком і завданням – імітувати або провокувати. Вибір коливається між провокуючим срібним – для поверхні або високої води, і скромним коричнево-жовтим – для роботи на дні.
Мадлер має мінус при лові на озерах, де хочеться зловити, звичайно ж, щуку. Потрібна велика муха, аби вона грала на повільній проводці. У таких ситуаціях якраз виправдані гібриди – мадлероподобні мухи з великою головою, але з додаванням великих, м’яких і легких в роботі крил з марабу або смужок хутра, як в зонкері.

Як зробити, де купити?
Для того аби самотужки зробити мадлера, який працює на наших річках, необхідні хутро оленя (23.00 грн.), люрекс, пера індика (17.00 грн.), марабу (20.00 грн.), вольфрамові чи латунні головки або свинцевий дріт. Усе це можна придбати в Інтернет-магазині fly-fishing.com.ua.