Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Про неї, одну з найкрасивіших карпатських рік, добре знали в колишньому Союзі. Воно й не дивно, адже її прозорі хвилі протікають через недоторкану природу, подалі від населених пунктів, уздовж дороги, що ніколи не знала асфальту. Колись тут було стільки риби, що годі й говорити – розповідають мешканці навколишніх сіл. А що зараз?..

Водійський стаж у мене невеликий, далі Сколе не заїжджав. Але компанія вимагала поїхати аж на Франківщину, по розбитій дорозі. Чесно кажучи, я і сам хотів половити на цій мальовничій ріці, бо Опір і Стрий, навіть попри те, що завжди діляться своїми мешканцями, вже трохи приїлися. Отож, о четвертій ранку забираю усіх бажаючих. Ганна і Геник активні і бадьорі, Юра (Тіроль) ледь на ногах стоїть після корпоративу. Стрибаємо в блакитну автівку і несемося крізь нічне місто у сторону Карпат.

Їхати доволі легко – траса практично порожня. Франківщина нас зустрічає неприємними і прихованими ямами, доводить зменшувати швидкість, навіть зупинятися. Зрештою, три години і 150 кілометрів позаду. Перед нами повна тиша. Камерність надзвичайна – річка, гори, сосни, чисте повітря. Милуємося, оглядаємо територію, розцінюємо шанси на успішну риболовлю. Геник бере суху і вирушає дорогою вверх по течії.
Ганна бере тубус і йде в ліс по гриби. Ми з Юрою оснащуємо німфи. Юра зловив одразу ж – узяла середнього розміру форель, якій сподобалася чорна німфа. Невдовзі форель ловиться і в мене, трохи меншого розміру, вже на німфу червоного відтінку.
Ось і харіус вискочив у Юри, а потім і в мене. Ще одна невелика форель затріпотіла на німфі, а за нею черговий харіус, сантиметрів на 25. Класна рибалка, думаєте? Справа в тому, що це все було зловлено години за три. Я не міг зрозуміти, чому в такій ріці так мало риби!
Це просто в голові не вкладається! Як ми не отримали в кількох перспективних ямах жодного удару? Мухи не ті, руки криві – ок, може бути, але швидше за все, риби просто нема.
Тобто є, але настільки мало, що в неї нема і крихти конкуренції. Корму багато, на всіх вистачить.

Змінюємо вудки – пробуємо ловити на мокрі і сухі. Перші не працюють, другі вимагають досконалих навичок вудіння на такій ріці. Течія дуже швидка, багато бурунів, словом, це не Сян.
Доводиться знову повертатися до німфи. Вище нашої зупинки ловлю харіуса, задоволення це не приносить. Тим часом Ганна повертається з грибів – накосила півсумки. Склавши вудку вона одразу ж виманює рибу, але не може її витягнути: форель міцно тримається в хвилях і не піддається на жодні вмовляння. Біжу по каменях із підсаком за трофеєм. Виявляється, що форель невелика, просто нижня німфа зачепилася за каменюку…
А Геник таки примудрився упіймати дві форелі на суху, ще кілька йому зійшли. Розмовляємо про все за обідом, після чого вирішуємо повертатися, але не до Львова, а кудись вниз по течії.

Знаходимо перспективну галявину, а головне, високе дерево, яке заслонить автівку від палючого сонця – я планував покімарити годинку, щоб мати сили на повернення. Усі порозходилися в різні боки, а мій сон проходив під акомпанемент мух і бомків, які встигли залетіли і безперестанку «жужати».

Після відпочинку приєднуюся до компанії. Результати не вражають. Ганна ловила на мокрі, але харіус хоч і ловився, але вперто не дотягувався до підсака. Зате упіймався не то ялець, не то рибець (так і не допитався). Аналогічна ситуація і в Геника, який змінив суху на німфу.
Кількох пирів він таки витягнув. У мене ловилася переважно верховодка і не покидала та ж думка: чому так мало риби…

Не знаю, може справа в погоді, що спричинила низьку активність риби в цілому регіоні. Знайомі спінінгісти та поплавочники також не могли похвалитися нічим особливим. Ще одна з причин може полягати у нашому пізньому приїзді, навіть попри те, що зі Львова ми вирушили по четвертій ранку.
Можливо, ми прибули на місце вже тоді, коли риби припиняла харчуватися. Не виключено, що з самого ранку ловилось би краще. Так само ми не залишилися на вечірній кльов, бо я хотів засвітла проїхати усі ями, щоб вибратися на трасу. Словом, ріка залишила по собі дуже багато запитань, відповіді на які я поки не знайшов.

Фото Геника, Юри та автора

…Коли ми побачили ріку, то просто, вибачте на слові, офігіли. Мені одразу ж згадалося казкове відео зі Словенії, де вода кришталево-чиста, має блакитне забарвлення і повільно несе миротворні хвильки. Чесно кажучи, такої річки ще бачити не доводилося. Як правило вона брудна або замутнена, а тут водночас і висока, і чиста…

Сонце ще не вийшло з-за зелених гір, було доволі свіжо, але не холодно. Ми з Арсеном зупинилися біля води, вийшли з оновленого бандерівською вишиванкою смарта. Навколо було тихо, лише пташки щебетали ранкову пісеньку. Стрибаємо в екіпіровку, оснащуємо вудки німфами і вперед до бою!
Вода піднялася, але після нещодавньої повені кардинально змінилося розташування ям і перекатів. А ще велика вода забрала із собою траву з каменів, що не могло не тішити. Першими закидами «прощупую» камінчики, перевіряю чи не помилився із розміром вольфраму. Схоже, все в порядку, можна приступати до пошуку риби.

Відразу сподобалася заглибина за великим каменем. Уже на другій проводці на німфу сідає якась незвична риба – це точно не форель і не харіус, вони так не поводяться. Впевнені ривки в глибину змушують мене міцніше тримати вудку – риба не здається. Але після боротьби таки здає позиції і з’являється на поверхні. Несподівана марена, сантиметрів на 30 акцентовано тримала в кумедному роті невелику німфочку.
Для мене це перша марена зловлена нахлистом в Карпатах. Не можу нею натішитися, але за кілька секунд безжалісно топлю її у прозорій воді.

Через кілька хвилин з доволі непростого місця, розбитого кількома каменями витягаю доволі пристойного за розміром харіуса, а за ним ще трьох. На душі стає тепло і радісно. Тим часом Арсен помічає, що трохи далі починається карпатське «шалєньство»: харіус регулярно підбирає з води дрібну одноденку.
Він переміщається нижче і практично одразу переконує пирика спокуситися на невелику мушку із CDC. Я продовжую ловити на німфу і відчуваю несподівану поведінку риби – мої повідки буквально розлітаються у різні боки. Два харіуси одночасно хапнули німфи, що принесло мені розгубленість. Такого в мене ще не було, відповідно, що робити я одразу не второпав. У підсумку один харіус змився, іншого вдалося завести до підсака. Весело!

Арсен кайфує зі своєю шестифутовою вудкою, під кодовою назвою «сірничок». Кожна риба нереально згинає її в бублика, але надійна котушка тримає харіусів. Хоча, не рідко вони примудряються сходити. За моїми спостереженнями, якщо риба сходить двічі поспіль, треба терміново змінювати муху, напевно, затупився чи деформувався гачок. Суха муха захопила і мене – довелося йти до авто і розкладати снасті. Знайшовши зручну місцину із повільною течією закидаю сухарика, одразу ж бачу кілька виходів. Нарешті тягну чергового харіуса, який чинить солідний опір.

Спускаємося нижче, до великого перекату. Кілька харіусів на суху мене не задовольняють, вирішую трішки половити на мокрі мухи. Вже давно, як не старався, нічого не вдавалося у мене з мокряками ані в Польщі, ані тут. Нарешті, прийшов час. За хвилин десять чотири крупнокаліберні харіуси розгризають спайдерів та ред-тагів на молекули. Коли муха втрачає привабливий вигляд на неї ловляться менші риби, в районі 15-и сантиметрів.

Арсен продовжує насолоджуватися своєю стихією, кількість спійманих нами обома риб наближається до півсотні. Можна трохи відпочити і зайнятися зйомками з літаючої апаратури. Добре, що дозволяє погода і несильний вітер. Телефонуємо до наших друзів – Ганни, Юри і Сергія, які ловили на іншій ріці, неподалік від нас.
Невдовзі ми зустрілися, випили кави і продовжили рибалити. Арсен упіймав ще з десяток харіусів на суху, а от в мене справи не заладилися – невідомо чому, але усе, що було на гачку неодмінно сходило перед підсаком.
Але це не зіпсувало нам настрій – поверталися додому із добрим настроєм і згадками про неймовірну річку, яка дуже рідко опиняється в такому казковому стані.
А Юра з Ганкою і Сергієм залишилися в горах і мали нагоду половити під час вечірнього кльову, який нікого не може залишити байдужим…

Використано фото Арсена і Hudz

Цього разу хотів би детальніше зупинитися на проблемі карпатського браконьєрства, а також засобами боротьби з ними. У суботу ми виїхали порибалити на дозволені ділянки Опору та Стрия разом з Юрою і Сергієм. Аби швидше перейти до серйозних моментів поїздки, скажу, що риба ловилася, але не на все і не всюди. Харіуса треба було знайти, а далі підібрати суху мушку чи німфу – кому що ближче до душі було.

Загалом кожен з нас упіймав близько десятка харіусів, Юра витягнув красиву форель, яка дала жару на його новому французькому підліску, мені трапився голавлик. Вже під вечір ми почали пакувати манатки, щоб повертатися додому. Але помітили, що хтось серед ріки ставить сітку. Закрити очі на це неподобство ми не могли, тож я задзвонив до сколівського рибінспектора, але у відповідь почув, що він на лікарняному і приїхати не може. Його пораду підійти до негідників і сказати: «Забирайте сітку бо їде рибінспекція» я пропустив повз вуха. Тут під’їхало троє місцевих рибалок з вудками – певно збиралися провести час на березі ріки, щось випити і закусити. Підійшовши до них, я звернув увагу на сітку, запропонував разом підійти і поговорити. Хлопці відмовилися. Мовляв, то не їхня справа, тих людей вони не знають, зв’язуватися не хочуть. Опустилися руки. Кажу: «Хлопці, це ж ваша ріка. Чому ви її не захищаєте?». Мовчанка.

Залишився один варіант, правда, неперевірений. Дзвоню в 102, одразу з’єднують зі сколівським райвідділом. Кажу, що сітку ставлять, помагайте, захищайте. Черговий записує усі мої дані (прізвище, адреса тощо) і каже, що зараз зі мною зв’яжуться. Чекаємо хвилин 15, вирішуємо подзвонити знову. Черговий переконує, що машина вже має бути біля нас. І справді, невдовзі під’їжджає УАЗ, з якого виходять четверо міліціянтів. Розповідаємо що до чого, показуємо, де стоїть сітка. У нас припущення, що її ставили чоловіки з компанії, яка розташувалася на березі річки метрів за 500 від нас.

Що було далі? Далі були двогодинні розбірки, крики, погрози, протоколи… Найвеселіше було, коли одна дівчина, мабуть, трішки напідпитку назвала мене «сепаратистом». Невдовзі під’їхала друга міліцейська автівка, ще з трьома хлопцями. Позбігалися діти, які почали дивитися безкоштовне кіно. Один з міліціонерів зняв черевики, підкотив штани і на босо поліз шукати сітку. Хвилин за 10 він таки її знайшов і витягнув на берег. У сітці було дві марени, які, на щастя, ще жили. Після звільнення, риба поплила додому.

Довести хто саме ставив сітку ми не могли, але зрештою, це не було настільки принципово. Хто б її не ставив, сподіваюся, більше ніколи цього не робитиме, а діти, також сподіваюся, рознесуть по всьому селу цю історію. Зрештою, пошкоджену сітку міліціонери забрали як доказ, компанія залишилася й надалі святкувати день народження, а хлопцям у синій формі я щиро подякував і потис руки.

Створений прецедент мене не міг не тішити. Тепер кожен з нас, побачивши випадок браконьєрства може спокійно звертатися до сколівської міліції. Так, для цього треба вказати свої персональні дані, і їх можуть дізнатися самі браконьєри. Це, звичайно, ризиковано, але якщо ми нічого не будемо робити і байдуже спостерігати за сітками, то риби у нас не буде.

Нагадаю, що відповідно до законів, ми не маємо права чіпати сітки. Це повинні робити лише працівники рибохорони чи міліції…

Оскільки ми забронювали номер у Войтека на три дні, а жили лише два, то і заплатити повинні були за три – все справедливо, тож вирішили зостатися ще на одну ніч, а на Сян виїжджати з свіжою головою в суботу вранці. О четвертій годині речі були спаковані, чай в термос залитий, вранішня сигаретка скурена і тормозок в дорогу зібраний. Також наш вірний Буцифал-Смартик під кодовим іменем «Бусятко» був побалуваний добротною польською соляркою, за що він згодом нам чесно і віддано віддячив.Дорога в Польщі завжди пролітає непомітно, навіть численні гірські серпантини, круті спуски і підйоми даються легко. Напевно це результат ідеального покриття, розумної розмітки та адекватних інформативних знаків. Але що ближче ми до Сяну, то більше чорніють хмари і врешті починається дощ…Який дощ?! Я ж їду на Сян ловити на суху мушку! Я два дні марив випробувати свою одиничку на гідній рибі, а не на 15-сантиметрових карпатських харіусах! Я проїхав 600 кілометрів, щоб побачити вихід дужого пстронга чи файного ліпєня!
Ще й багаточисленні річечки кольору капучіно настрою зовсім не добавляли. В голову почали закрадатися крамольні думки щодо повернення додому, благо вголос я їх не озвучив, однак, гадаю, по моїй кислій пиці Ростик все прочитав.
Купуємо ліцензії, дивуємося, що вони вже по 80 злотих. «Стражнік ловіска» Павел обнадіює, що погода має бути файною і на ріці лише 7 нахлистовиків. Дощ ледь моросить – одним словом ніби трішки розпогоджується.З другого разу знаходимо з’їзд з траси, пробираємося до річки, дорога явно бажає кращого, але Бусятко впевнено несе нас до Віати. Влітаємо в вейдерси, нашвидкуруч перекушуєм і на річку! На ямі, де минулого року мав здибанку і незакінчені справи з тайменем стоять поляки і періодично таскають непоганих пстружків. Ростик зміщується вліво і практично відразу ловить гарного харіуса на глибині сантиметрів з 10.І тут до мене приходить повне розчарування: не хочу я більше ловити на німфи, не хочу стояти за 15 метрів від поляка, не хочу дощу… Апатія, яку не зміг порушити навіть зловлений харіус. Спускаємось нижче по течії, я бурчу, що треба було таки взяти з собою суху снасть. РОСТИК, ВИБАЧ, ЩО БУВ ТАКИМ МУДАКОМ!В Ростика гарно ловиться форель, вже перевалило за десяток, в мене трохи менше, але в порівнянні з середньостатистичною рибалкою в Карпатах – це шалений успіх. Шкода, що в той момент ця думка не прийшла мені в голову – зберіг би трошки своїх і Ростикових нервів. Поки я був занурений у свій заплутаний внутрішній світ до мене підійшло двійко поляків. На ламаній польській, англійській і українській мові поговорили про рибалку, погоду, політику. Прощались вони зі мною фразою «Слава Україні!», що врешті підняло мій бойовий дух.Повертаємось до Віати і приймаємо вольове рішення відвідати «Ельдорадо» – ще одне місце на спеціальній нахлистовій ділянці Сяну. Сховатися від дощу в колибі прийшов ще один нахлистовик, який приїхав з сім’єю. Розповів, що це його улюблене місце, про браконьєрство, яке процвітало тут ДВАДЦЯТЬ років тому… Дорогі українці! Ми відстали від поляків мінімум на 20 років! Дуже надіюся, що щось ми змінимо і колись я повезу своїх дітей не на ОС Дунаєць, чи ОС Сян, а на ОС Опір, Свіча, Мізунка…
Дорога до «Ельдорадо» після дощу в принципі перестала існувати – гравій, трава, болото, півметрові ями – і це все гордо місить низькопрофільна гума Смарта. Надії додає Мерседес GL, що їде попереду – в разі чого буде кому тягти). Добрих пів години ми клянемо дорогу, але надія половити на суху веде нас далі, притуплює інстинкт самозбереження і згадки про ціни на українських СТО.Нарешті ми на місці, одна машина припаркована, поляк ловить… на суху! Ми вирішуємо організувати собі кінотеатр – стаєм передом до води, включаємо двірники і спостерігаємо за намаганнями поляка щось зловити. За декілька хвилин він витягує форельку. Все в душі перевернулось – риба активна і бере на суху! Вилітаю з авто, поспіхом збираю снасть, «ВІТАМ САН», і на воду! Ростик благородно залишає мені облюбоване місце і спускається трішки нижче, я ж на третій проводці бачу вихід харіуса. Невже? Чи здалося? Наступний закид і ось він вже гне бубликом мою одиничку, солодко заводить мелодію фрикціону. Я ЩАСЛИВИЙ! Вперше за три дні я дійсно і повністю щасливий. Беру його в підсак, Ростик робить знимку і красень пливе назад в найкраще місце на Землі, що повернуло мені надію.Декілька хвилин просто стою і насолоджуюсь моментом, кайфую від ріки, від дощу, від всього, спостерігаю за Ростиком, який успішно ловить на німфи, але все частіше хитро поглядає на мою одиничку. Дощ вщухає, виходить сонце, то тут, то там форелі і харіуси підбирають комах з поверхні. В Ростика здають нерви: «А йдемо до машини, ти поп’єш чаю, а я візьму суху снасть?». Швиденькі збори і ми знову на воді – Ростик на мілкому перекаті, я на виході з нього. І тут починається те, що поляки називають «Шалєнство» – просто неймовірне видовище, коли на декількох квадратних метрах раз за разом одночасно по декілька рибин вискакують з води у всій красі. І поруч з ними ще десятки просто тихо збирають комах з поверхні.Що декілька хвилин міняємо мушки, форелі і харіуси раз за разом проходять дорогу мушка-підсак-річка. Кожна сіро-коричнева муха невеликого розміру працювала. Мене гукає Ростик, вудка зігнута бубликом, фрикціон визжить, я поспіхом включаю камеру і несусь до нього. Трофейний харіус явно за 50 сантиметрів сходить… нестримний потік ненормативної лексики з обох сторін. Але що поробиш. В Ростика 9 разів підряд рибина виходить за мухою, але ніяк не засікається, аж смішно стає.Таке «Шалєнство» триває до самого вечора, але в п’ятій годині ми приймаємо вольове рішення зупинитися. Під всплески ріки повертаємось до авто, відчуття повного задоволення не покидає душу. А далі неспішні збори, прощальне фото в спортивних костюмах на фоні ріки. Do widzenia, San! Ми обов’язково повернемось!Дорога після дня дощу кращою чомусь не стала, і нарешті здоровий глузд пробився через стіну емоцій і адреналіну. Як проїхати коли навіть не видно дороги? Машинкою носило по каші з болота і трави, як п’яного дядька по сільській вулиці, я навіть змушений був пообіцяти заправляти її лише дорогою соляркою, якщо вона нас вивезе з того пекла. Чи то їй сподобалась така обіцянка, чи то я приноровився до такої їзди, але ми таки благополучно виїхали на трасу.А далі нас певно лихий попутав, чи то ми згадали чотиригодинне очікування на кордоні, і ми рушили на Смільницю. ДОРОГИ ТАМ НЕМАЄ! ЗОВСІМ! І навіть те болото на Сяні видавалося автобаном в порівнянні з цим. 150 кілометрів розтягнулися на 5 годин муки. В нас з Ростиком одночасно вилетіло «Будьте прокляті!», і зависло в повітрі. Хто? Автодор? Влада? Чи ми з вами? Напевне ми всі винні в тому, що змушені терпіти такий стан доріг, хабарництво, вбивства, і навіть те, що повинні їздити в чужу країну щоб відчути справжнє щастя.

Стрімери. Кожен з нас має в коробці достатньо вулі-багерів, мадлерів та зонкерів, однак упіймати на них форель вдається дуже рідко. Польські ріки – це місця, де можна попрактикуватися у стрімерній ловлі і нарешті потримати на вудці гарну рибу. Чимало нахлистовиків приїжджає на Дунаєць виключно заради стрімерів. З самого ранку вони займають місця на ділянці «Під муром» і проводять там цілий день – благо, риби достатньо, вона голодна і ловиться постійно.Коли зранку першого дня наші німфи мовчали, Войтек вже упіймав кілька великих форелей на стрімер – чорного вулі-багера із помаранчевою голівкою. У моїй голавлиній коробці було п’ять таких стрімерів, але за півгодини я не мав жодного удару. Розумів, що справа в проводці, я очевидно, щось роблю не так. А вже ввечері, ми опинилися «Під муром» і стали свідками того, як потрібно ловити на стрімер. Нахлистовик стояв по пояс у воді, закидав стрімер униз по течії і швидкими, короткими та агресивними стріпами тягнув його до себе. Раз по раз його вудка гнулася – видно, що все робив майстерно, але от його ставлення до риби здивувало. Без жодних церемоній він тягнув форель, крутячи котушку. Сумніваюся, що після такого риба прийде до тями у найближчі кілька днів. Я спробував скопіювати проводку нахлистовика і розташувався нижче, на сильній течії. Буквально на другій проводці відчув сильний удар – снасть просто зупинилася. Форель, а за нею ще одна дали мені надію на те, що можна буде половити на щось інше, окрім німф (сухі та мокрі риба повністю ігнорувала). Дві форелі мали близько 40-а сантиметрів, а третя просто обірвала мені стрімер разом з повідком. Усе це наштовхнуло мене на думку, що наступний ранок я присвячу виключно стрімерам.Арсен дуже мудро зробив – відмовився вставати о п’ятій ранку, натомість виспався як біла людина і приїхав до нас десь о дев’ятій, коли вийшло сонце. Якби можна було повернути час назад, я б теж залишився у теплому ліжку. Але думка про новий стрімерний досвід не давала мені покою, тож разом з нашим сусідом Павелом, який вперше в житті рибалив на гірській ріці, ми вирушили до муру. Павел пішов разом з Войтеком на інший берег, я ж розташувався на місці, де ввечері добре ловилося в невідомого мені нахлистовика. Але я не врахував безліч факторів, що у підсумку перетворилося у повне фіаско.
По-перше, вода конкретно впала і прочистилася. А я продовжував ловити на помаранчеві голівки. По-друге, мої стрімери, очевидно, були занадто малими і легкими для цієї ділянки – довгої і глибокої ями. По-третє, напевно, я щось нахімічив з повідками. Словом, не брала риба, натомість Павел забрів до середини ріки і вистрілював увесь шнур.
Результат це приносило – він зловив п’ять форелей, але такі закиди небезпечні: один неточний рух, удар стрімера по бланку і новенький Orvis ламається надвоє. На той час я вже не ловив, а сидів на мурі, курив і зустрічав сонце. Запропонував Павелу їхати на «Ксьонзове поле», ловити на німфи. Виходу у нього не було – погодився. А там і Арсен до нас приєднався.Ми ще кілька разів змінювали локації, риба ловилася ніби непогано, але потім припинилася. Я мав намір прочесати місця з першого дня. Відразу скажу, що це популярні місця – ями, заглибини тощо. Натомість Арсен обирав на перший погляд абсолютно нерибні ділянки. Тим не менше, ловив саме він. Поки я безрезультатно махав французом над ямою, він витягував одну форель за іншою метрах в десяти від мене на звичайній течії. Була у мене така думка, що протягом дня по цих ямах пройшовся не один мухар, відповідно, уся риба наколена. Але Войтек вже згодом розвіяв цю теорію, мовляв, риба харчується постійно. Довелося шукати інші причини. Як би там не було, але коли Арсен поступився мені своїм «нерибним» місцем біля каменя, я витягнув кількох красунь, з якими і фото зробити не гріх.За Арсена радів більше ніж за себе. А особливо, коли і він витягував трофейних форелей. Прикро було, коли риба сходила. Так вийшло, що сходила найбільша риба, яку іноді було просто нереально навіть до поверхні води підняти. Кожен такий момент залишав на наших обличчях гримаси болю та відчаю, але змушував продовжувати ловити і робити нові нахлистові кроки. Вечір другого дня ми присвятили зборам, бо планували половити на Сяні. Ніби на замовлення Дунаєць піднявся і забруднився – риба перестала ловитися.… Віскі, ще одне віскі, ковбаски на грилі, якась нехитра закуска і тихий вечір в компанії чотирьох людей. Ми сиділи на дворі за столом в садибі Войтека, балакали про різне, розповідали байки та бувальщини. Войтек розповідав, як його знайомий дві години тягнув озерну форель, що мала більше метра довжини, як його провчив один хитрий пструг, що живе на початку OS в зрізаних палях. Павел взагалі радів життю – він зловив першого в житті харіуса та кілька форелей. Ми з Арсеном просто насолоджувалися тими вечірніми годинами в компанії «друзів по нещастю». Кожен з нас переглядав в пам’яті плямисті форелі. Скільки ми їх наловили? Точно за сотню, але конкретніше не скажемо. Остання чарка віскі і час спати. О четвертій ранку треба їхати на Сян. Там на нас чекало теж нема цікавого, про що детальніше буде розповідь від Арсена…
PS. Інформаційна довідка. 
OS DUNAJEC розташований в межах села Тилманова та містечка Кросценко-над-Дунайцем, неподалік кордону зі Словаччиною. Денні ліцензії на право ловіння за принципом “зловив – відпустив” можна придбати в кількох пунктах – у рибальському магазині в центрі Кросценко, у пані Марисі в Тилманові та у Войтека Кудлача – гіда по сусідній ріці Бьялка Татжанська, а також власника нахлистового готелю, в якому ми й жили. Контакти – не проблема. Ціна денної ліцензії – 73 злотих. Це не дешево, але воно того вартує. Ми вже не раз у цьому переконалися…