Блог двох мухарів

Маючи в кишені кілька вихідних, просто гріх було сидіти вдома. Одна лише біда – погода бажала кращого, лили дощі, а місцеві говорили, що вода критична, словом, болото тече і квит. У мене ж до цього трохи інше ставлення. Якою б вода не була, але ж риба хоче їсти. Знайти рибу важче, але у цьому й полягає весь азарт нахлисту.

Компанія в обличчі Міші-Фуагри мене цілком влаштовувала. Ми з ним уже давно знайомі, намотали не одну сотню кілометрів і спожили не одну ємність, але головне те, що Міша веселий хлопець, з яким просто приємно тусуватися. Тож у вівторок зранку, спакувавши сумку у автівку, я заскочив до Міші додому і ми вирушили в гори. Болото не болото, але якщо знати де ловити, то і час можна гарно провести.

Ріки й справді були підняті, однак не можна сказати, що вони геть брудні і не до ловіння. Навіть більше, коли ми приїхали на «точку», річка виглядала ну якщо не чистою, то точно не брудною. Звичайна весняна зелена вода – значить за ніч вона встигла прочиститися. Течія, правда, була бурхливою, але це нас не зупиняло. Одягнувши екіпіровку ми вийшли на берег і почали просікати найбільш перспективні точки. Буквально вже на п’ятій проводці, на підвісного сухарика (фіолетовий ред-таг) вистрибнув здоровецький харіус, з яким довелося трохи повозитися.

Така несподівана рибка принесла тепла в наші душі, хоча, побачивши річку, ми не сумнівалися, що харіус буде ловитися. І все ж розмір пиря неймовірно потішив. До речі, нерест фактично вже закінчився, бо під берегом снували зовсім крихітні рибки – треба було дуже акуратно ходити, оскільки мальки плавати ще толком не навчилися.

Не встигли ми потішитися зловленій удачі, як біля нас зупинилася інша автівка, з якої вийшли Володя і Маркіян. Поки хлопці спаковувалися, під’їхала третя машина, з двома «сумчастими». Мужики у високих чоботах, з допотопними спінінгами та корковими поплавцями вийшли до берега, кілька разів щось закинули у воду і ретирувалися, зрозумівши, що місцем ми не поступимося.

Володя з Маркіяном вирішили ловити на суху специфічними вудками, які Міша назвав «макаронинами». Файбергласи – справді специфічні інструменти, правда в моїх кривих руках оцінити їхні переваги не вдалося. Треба час, щоб второпати тонкощі презентації.

Тим часом, харіус продовжував нерегулярно ловитися. Після першого крупного пиря вдалося упіймати ще два ідентичних за розміром, але цього разу вже на підвісну німфочку – дрібоньку сирітку з яскравим тораксом. При цьому нижні німфи, на разі, не працювали, хоч змінив я їх більше десятка.

Упіймавши четвертого харіуса, уже меншого, ми вирішили трішки перепочити і пообідати на природі. Розклавши столика та стільчики, година часу проминула непомітно за смачними великодніми наїдками та дружною неспішною бесідою. Володя запарив аргентинського мате у спеціальній чаші, обшитій шкірою. Дали і мені скуштувати, але специфічний смак напою я не оцінив, бо він видався надто гірким. А от троє моїх супутників активно сьорбали через трубочку і нахвалювали заморське пійло. Кожному своє. Головне, щоб людина хороша була…

Повторно зійшовши до річки, я помітив, що метрів за 3 від мене, на чорну мушку (активно літала також одноденка світлих тонів) вискочив дебелий харіус. Я чекав, оскільки здійнявся сильний вітер, який унеможливлював проводку. За цей час харіус вискочив вдруге, про що я одразу ж свиснув товаришам, які все ще сиділи за столом і спостерігали за мною. Упіймавши безвітряний момент, я закинув німфи і, дійшовши, до місця, на ред-тага вийшов красень-харіус. У цю ж мить здійнявся порив вітру, який завадив адекватній підсічці. На гачку я тримав рибу не більше трьох секунд…

Після цього ми з Володьою вирішили спуститися трішки нижче, до перекатів, залишивши Маріяна з Мішою на рибному місці. Обоє відзначилися – Міша упіймав форельку на німфу, Маркіян видурив харіуса на суху. Ми ж упіймали двох малих харіусів, очевидно, 2015 року народження. Вони облюбували місця під берегом, де течія була не така бурхлива. Більша риба, очевидно, сиділа подалі від нас, але дійти до неї видавалося доволі складно.

Повернувшись на місце, я вирішив трохи поборотися з вітром. Склав француза, натомість узяв котушку з німфовим шнуром та страйк-індикатором. Також змінив асортимент мух. І відразу не забарився результат: три красені-яльці, доволі пристойного розміру спокусилися на чорно-червону муху. Харіус мовчав.

Річка почала прочищатися, однак вітер не вгамовувався. З одного боку він розігнав хмари, вийшло сонце, зазеленивши усе навколо. Але ловити було доволі некомфортно, тим паче любителям сухої мушки. Тож ми оперативно спакувалися і вирушили до скель, але ситуація там була ще гірша. Велика вода практично закрила всі рибні точки. Я ловив і на суху, і на мокру, і на довгу німфу, і на коротку, але результату це не приносило. Тим часом Маркіян примудрився видурити доволі пристойного голавля на парашута. Більше нікому нічого упіймати не вдалося.

Тож травневий виїзд видався куди кращим за квітневий – задоволення отримали усі, хто ловив. Закінчилася наша мандрівкою доволі активною суперечкою з Маркіяном про німфи і приналежність їхнього брата до нахлисту, але це як мате – комусь воно подобається, комусь ні. При цьому має право на життя. Адже «лише сітхи усе зводять в абсолют» (с).

Перспектива провести нічку в Карпатах надихала і лякала водночас. Все ж, тільки-тільки зійшов сніг, а весна не дуже й поспішала переймати свої законні права. Тим паче, що прогнози погоди намагалися перехитрити один одного – хтось обіцяв опади, хтось вітер, хтось сонце. Словом, треба було готуватися до усіх вибриків небесної канцелярії.

Торік на ріці я познайомився з Олегом – нахлистовиком-початківцем. Ми обмінялися контактами і от наприкінці березня якраз домовилися про те, що поїдемо в Карпати і спробуємо щось упіймати. Тож Олег зі своїм братом Дмитром (також нахлистовиком в душі), заїхали за мною під вечір у п’ятницю і ми залишили шумне місто.

Ночувати вирішили у перевіреному місці – у пані Марії, яка приготувала номер люкс і взялася куховарити для нас вечерю. Але перед забавою треба було хоч трішки порибалити. Часу до сутінок було досить, але от погода зробила все, щоб нам завадити. Від самого Стрия почав падати дощ, який ні на мить не зупинявся. Ріка ще була чистою, але розуміння того, що на ранок її забарвлення зміниться, не залишало нашу свідомість. Ввечері ми так нічого й не зловили – харіус та форель, якщо вони й були у тому місці, відверто ігнорували усі наші приманки.

Покинувши цю безперспективну справу, вирішили поселитися. Пані Марія видала нам безлімітний запас дров та ключі від люкса, а також пообіцяла принести вечерю на 9-у вечора. Нікуди не поспішаючи, ми розпалили багаття (у пригоді став новомодний розпалювач), виклали на стіл під навісом припаси і почали відпочивати. Вечеря видалася на славу. Промаринований шашлик, смажена картопля, домашні закрутки і дзбанок неймовірного березового соку, в якому апетитно плавали шматочки яблук. Уммм, під джим-біма уся ця добрятина пішла за милу душу.

Наситивши свої нутрощі та напившись свіжого гірського повітря, ми перемістилися в номер люкс, де мали зайнятися не менш корисними справами – провести інвентаризацію нахлистових матеріалів обох братів та скрутити кілька мушок.
Увесь процес тривав до другої ночі, після чого ми таки позалізали у спальники і накрилися коциками. Усе б нічого, тільки ніс промерзав. Закриєш його коцом – нема чим дихати. Відкриєшся – мерзне ніс. Але якось до ранку перебули.

Поспішати в такий час на річку, звісно, сенсу не було. Мали ми достатньо часу для того, щоб підготуватися, випити ромашкового чаю та скласти усі снасті. Ріка, як ми й прогнозувала, за ніч суттєво змінилася. Чистої води вже не було, відповідно, наші шанси зменшувалися. Тим не менше, спробувати треба було.

Спроби, однак, успіхом не увінчалися. Усі проводки були порожніми, навіть натяку на активність риби ми не помітили. Причин можна було знайти кілька. Перша – риба пішла на нерест, акурат під календар рибохорони. Тобто, вона могла займатися куди цікавішими справами, а могла просто відходити від ікрометання. Друга – риби нема.
Ну, не дає мені спокою минулорічна посуха, що звела нанівець осіннього жору. Хтось говорить, що харіус пішов вверх, у найменші потічки, де забився під каміння і перебував у стані анабіозу доволі тривалий час. А додому міг і не вернутися, мовляв, у нього нема навігатора.
Правда це чи ні, я не знаю, але доволі відомий факт полягає в тому, що велика кількість лососевих риб такий «навігатор» таки мають. Ось матеріал, який публікувався на блозі кілька років тому:

«Відомо, що риби та птахи здійснюють міграції на тисячі кілометрів, безпомилково визначаючи напрям руху. Вчені давно припускали, що вони орієнтуються по магнітному полю Землі. І ось група вчених з університету Людвіга Максиміліана вперше отримала підтвердження цієї гіпотези. У статті, опублікованій в журналі PNAS, дослідники повідомляють, що знайшли в носі форелі клітини, які відчувають магнітне поле.

Роботи в цьому напрямку проводилися і раніше. Так вчені встановили, що в тканинах перелітних птахів і мігруючих риб міститься мінерал магнетит, який, як передбачалося, відіграє важливу роль в здатності цих тварин визначати напрям руху. Проте ще нікому не вдавалося знайти клітини, що виконують цю функцію. Міхаель Вінкльхофер і його колеги вибрали для досліджень райдужну форель. Деякі різновиди цієї риби здатні виходити з річок у море і здійснювати подорожі на 300 кілометрів. Але через кілька років всі вони безпомилково повертаються до місць, де з’явилися на світ.

Вчені розробили унікальну методику, що дозволяє ідентифікувати особливі клітини, які допомагають форелі орієнтуватися по магнітному полю Землі. У якості відправної точки біологи використовували дослідження 10-річної давності, які зафіксували зміну електричної активності нервів в області носа риб під впливом магнітних полів.

Німецькі дослідники акуратно виділили різні клітини з області носа райдужної форелі і помістили їх у чашки Петрі. Потім навколо чашок створили обертове магнітне поле. Виявилося, що приблизно одна з 10 тисяч клітин обертається з тією ж частотою, що і поле. Вилучивши ці клітини і розглянувши їх під мікроскопом, Вінкльхофер і його колеги виявили в кожній з них частинки магнетиту. Мінерал розташовувався поруч з клітинної мембраною.

Вчені вважають, що в носовій області кожної риби міститься від 10 до 100 подібних клітин. «Дивно, що магнетизм в кожній клітині був у десятки і сотні разів сильніше, ніж ми припускали раніше, – каже Міхаель. – Це може говорити про те, що риби визначають не тільки напрямок на північ, але й більш складну інформацію про точну широту і довготу».

Чи мають такі ж властивості харіуси? Наразі наука про це мовчить. Зрештою, ми насолоджувалися красою гір, які починають набирати своїх весняних тонів. Під сонечко повилізали й усякі гадинки – одна гадюка, наприклад, щойно вилізла зі свого зимого сховку і дуже мляво вертіла головою.

Трохи згодом до нас приєднався Сашко зі своєю дружиною, тож ми вирішили змінити точку і переїхати вверх по течії. Ситуація там не змінилася – вода брудна, риби нема. З горем навпіл мені вдалося виманити єдиного за день харіуса. Невеликого, і, мабуть, вагітного. Тому, є все ж сподівання, що риба зараз нереститься, тож чіпати у наступні 2-3 тижні її не варто.

Залишивши Сашка з Олею наодинці, ми почали збиратися в дорогу. Вікенд пройшов доволі вдало, але ріки вимирають просто на очах. І що тут робити?

Дорога забрала 5 годин і кілька кілограмів нервів. На позашляховику ще можна було якось їхати, а от легковій доводилося то виринати, то потопати. Величезні ями, наповнені коричневою водою, не закінчувалися ні на метр. Але попереду височіли засніжені гори, настільки величні, що переповнювали дух. Праворуч, у каньйоні, шуміла річка. Не дуже велика, але горда і, мабуть, щаслива…

Зі Львова вирушили ще вдосвіта, двома машинами. Проїхавши поля, насичені густим туманом, зупинилися перед Рогатином, на заправці. Випити чаю-кави і почекати наших компаньйонів. Володя-старший і Володя-молодший з самого ранку мали нагоду повеселитися з Сашою і Мішою – двома каламбуристами. У нас з Арсеном і Ганною теж було весело. Єдина проблема, Арсену треба було швидко вертатися назад, тому ми дорожили кожною хвилиною.

Біля Франківська мали зустрітися з Дмитром Петруняком та його бригадою, а звідти вже всім разом їхати в ті самі засніжені гори. Але зустрічі не відбулося – зібрати усіх франківчан вдалося не скоро, тож ми вирішили познайомитися з Бистрицею Надвірнянською – красивою рікою, яка, однак, була доволі каламутною.

Маючи в кишені годину часу, я перевдягнувся і спробував прочесати німфою кілька перспективних точок. Арсен з Ганною тим часом з берега ловили на суху.
Результат що в них, що в мене був ідентичний – риби ми не бачили і не чули.

Нашвидкоруч перекусивши, ми таки зустрілися із франківцями та вирушили далі. Дорога ставала все гіршою, хатинки на узбіччях все старішими, а місця все дикішими.
На схилах гір лежав сніг, який навіть і не думав танути, нагадуючи про те, що зима усе ніяк не закінчиться. З боку гір по-весняному дзюркотіли невеличкі струмочки, наповнюючи ріку.
Дорога звернула у гори, але десь посеред останнього села автівки зупинилися і усі вийшли на розмову. Очікуючи «головного» ми познайомилися з місцевими ентузіастами, які вже мають чим похвалитися. Риба, за їхніми словами, в ріці є, причому велика – як харіус, так і форель.

А є вона тому, що хлопці дуже активно ведуть боротьбу з місцевими та приїжджими браконьєрами. Однак, цього мало. Як сказали наші нові знайомі, вони хочуть після себе щось залишити. А вже серйозний аргумент.

Коли зібралися вже всі, наш кортеж залишив межі села і вирушив вгору. Їхалося складно, легкові машини відстали і ми вже почали думати, чи не варто вернутися і витягати наших друзів.
Добрих півгодини ми добиралися до галявини, яка була визначена пунктом збору. Нас зустріли місцеві єгері, які палили багаття у мурованому мангалі і запрошували до столу. На щастя, усі машини добралися до місця без пригод, а тим часом Арсен і Ганна вирушили на річку, бо часу залишалося обмаль.
Коли ми сіли за стіл, були приємно вражені рівнем та якістю прийому. Гостинно і душевно хлопці пригостили нас чудесними домашніми стравами – маринованими білими грибами, гарячою грибною юшкою, печеною картоплею, шашликами з решітки, відбивними та іншим м’ясивом.
Наливали неповторного домашнього трунку найвищого ґатунку. Міша, який приїхав з кислою фізіономією, уже за 20 хвилин активно перетворював свою печінку на фуагру і муркотів: «Радий знайомству!».

Прийшов Арсен з Ганною. Втішили нас – на суху вийшла форель, але від несподіванки рука смикнулася трішки раніше. Але сам факт надихав. На жаль, Арсену та Міші довелося повертатися додому. Провівши наших друзів, ми повернулися до столу і включилися в дискусію, що власне й привела нас сюди.

Зважаючи на те, що в Україні риболовля безкоштовна, виписувати ліцензії, як це прийнято в цивілізованому світі, не можна. Однак, за рахунок «доброчинних внесків», які порядні рибалки виплачували б за проведений час, можна було б якісніше контролювати територію та дбати про збереження і примноження рибної популяції. Звичайно, уся ця процедура має співіснувати із принципом «зловив – відпусти» і гачками без борідок.

Такі ідеї були прийняті позитивно. Однак, слід зробити ремарку на те, що необхідні бесіди і з аборигенами. Їм слід пояснити, що річка з рибою принесе їхньому селу постійні доходи від зеленого туризму. Адже приїжджим треба буде десь жити, щось їсти.

Окрім цього, непогано могли б заробляти гіди, які показали б, «де живе метровий струг», навіть якщо такого і нема. До того ж, візьміть до уваги сезон ягід-грибів, якими теж не проти поласувати приїжджі туристи. Таким чином, із цього забутого богом села, цілком реально можна зробити привабливу територію. Адже порожня річка призведе до стабільного занепаду, що й відбувається зараз із середньо статистичним українським селом.

Обговоривши основні нюанси майбутньої співпраці, ми вирішили спробувати себе на ріці. Ганна залишилася, а ми вчотирьох перевдяглися і спустилися до ріки. Я шукав яму, тому просто пішов вниз по течії, у пошуках пристойного місця.

Пройти довелося чимало, аж поки не знайшов те, що шукав. Стрімка скеля із гостроверхими соснами нависала над лагуною, щоправда, не блакитною. Вода в ріці не була чистою, очевидно, від того, що почав танути сніг. Течія в ямі повільно несла мої мухи, але жодних натяків на клювання не було. Я розчинився. Просто завмер і заплющив очі. Чи то мені так добре стало від самогонки, чи то від тутешнього повітря, але рухи стали автоматичними і беззмістовними.

З такого стану мене вивело реальне клювання. Я відчув легесенький дотик до мушки і на автоматі так само легко смикнув кінчиком вудки. Невже?! На поверхні затріпотіла риба. Не встиг її ідентифікувати, бачив лише, що вона довга. Схопився за підсак, але навіть не зняв його зі спини. Риба зійшла, виштовхавши з мене подих відчаю. Пронизавши німфами яму ще хвилин 15, вирішую спуститися трішки нижче – якщо знайду ще одне місце, то половлю, якщо ні – повернуся сюди. Місце знайшлося метрів за 200. Рукав ріки впадав в основну течію. То не була яма, але доволі приваблива територія.

Перша ж проводка закінчилася ударом і вже за мить, красива форель позувала фотоапарату.

Відпустивши рибу, я повернувся на яму, але там вже зустрів Сашка, який намагався обловити попередні приямки – марно, риба не брала.

Тож ми вирішили повертатися. Однак, дорога, за нашими підрахунками, знаходилася значно вище – вилізти на неї було складно.

Побачивши якусь стежину, ми видряпалися туди, а потім лемзали по коліна в снігу аж до самої машини.

Розпрощавшись із новими знайомими та обмінявшись контактами, вирушили додому. Із надією та сподіваннями на те, що бодай десь, нехай глибоко в горах, у нас буде можливість повноцінно порибалити та відпочити.

Дякую усім франківцям за зустріч. Вірю, що вона була не остання.

Насамперед, прошу в усіх вибачення за вимушену паузу – був в роботі, зокрема і за кордоном. Але попри це встигав іноді вилазити на водойму. Результатами з вами поділюся. Розділю усю зиму на три частини: море, канал і Карпати…

Канал
Практично усю зиму з вудкою я провів з друзями на бурштинському каналі. Бували моменти, коли риба там взагалі не ловилася. Два найгірші виїзди завершилися сумними результатми – два окуні і три карасі, відповідно. Але зазвичай там можна непогано порибалити, якщо, звісно, вдасться знайти місце. Переважна більшість рибалок, які приїздять на канал не мають ані совісті, ані будь-яких інших чеснот, оскільки безпардонно розкладають на березі по 20 донок і в носі всіх мають. Ганебно і те, що береги завалені сміттям, поміж яким і сидять ці горе-рибалки, які гребуть у свої садки все, що клюне. Страшно дивитися і на те, як на каналі процвітає браконьєрство. Діти з екранами набивають кульки окунцями, плотвичкою і підлящиками, а дорослі активно їм в цьому допомагають. Якщо ж абстрагуватися від цього неподобства, то нахлистом там можна непогано половити. На німфи ловляться окунь, карась, плотва, підлящик, а іноді і судачки попадаються. Хоча «пістолетів» цікавіше ловити на стрімери, але це доволі не просто. Потрібно визначити час активності риби, знайти правильну приманку і проводку. Однак, це додає свого шарму – пошук завжди цікавий і приносить чимало насолоди.

Море
Середземне море – не місце для нахлисту у лютому. Практично нереально навіть закинути стрімера – море доволі бурхливе і постійно зносить приманки до берега. Тому довелося брати в руки одну донку, наживляти гачки курячим філе чи креветками і ловити всяку-різну рибу, а також крабів. Блакитні краби – дуже агресивні істоти, які натхненно намагаються вщепнути своїми клешнями, тому досить непросто було звільнити їх від гачків. На морі ми рибалили переважно вночі, коли море трохи вгамовувалося. Але іноді і вдень можна було цікаво половити мир-мирів, барабульок, локумів, скатів та інших середземноморських представників.

Карпати
У неділю ми з Арсеном і Олегом вирушили на Франківщину. Бажання упіймати першу форель било через край, але на заваді стала погода. Рясний дощ і твердий сніг серйозно вплиинув на підводну ситуацію. На мою думку, вода була дуже холодна, риба не проявляла активності тому що вибирала: їжа чи сили. Очевидно, сили для здобуття харча не компенсовувалися самим харчем, тому форель і харіус впадали у стан анабіозу. Попри це ми мали контакти з рибою – було кілька клювань та один зрив. Але самої риби в підсак нікому завести не вдалося.

2015 рік став багато в чому новаторським. Саме цього року я відкрив для себе нахлистову щуку, трофейну марену і підуству, познайомився з панонською плотвою. Завжди можна половити і в Карпатах, але як виявилося, буквально під носом є ще чимало місць, де можна повправлятися з мухами і упіймати щось нове – судака, окуня, карася чи навіть підлящика. У нахлисту завжди знайдеться щось таке, що здивує і потішить. Тим то він і цікавий.

Минулого тижня я відкрив для себе бурштинський канал. Почну з мінусів. Там людно і брудно. Людно тому, що вода у каналі тепла, відповідно, риба активна і ловиться цілорічно. А брудно тому що людно. Прибрати за собою сміття для нашого брата дуже важко – краще залишити все на березі. То тут то там бовтаються пляшки, продуктові обгортки та інші побутові відходи. Поруч траса Львів – Івано-Франківськ, відповідно, досить шумно. На обрії ще видніються труби, з яких регулярно димить. Не дуже перспективна картина. Але тим не менше, вистачає і плюсів.

Риби в каналі досить багато, інакше не було б стільки рибалок. Крупні екземпляри, очевидно, стоять на глибині, посеред водойми. Ближче до берега збирається дрібнота. Якщо скласти усе докупи, вийде, що в каналі живуть: окунь, судак, сом, канальний сом, плотва, краснопірка, карась, короп, лящ, підлящик і товстолоб. Щуки чомусь нема.

Якщо не вдаватися у стереотипи, то більшість представників каналу можна ловити на муху. Звичайно, багато в чому нахлист поступатиметься спінінгу чи фідеру, але якщо не ставити собі за мету натовкти відро риби, а просто провести цікаво час і розширити свої знання, то це місце просто ідеальне. Так само воно допоможе у розвитку тим, хто хоче пристосуватися до німфового методу. На каналі можна ловити не лише зі шнуром, тобто методом короткої чи довгої німфи, але й французьким підліском. Повірте, відчуття будуть неабиякі!

У свій перший виїзд на канал, не маючи ніякої підготовки і використовуючи звичайні карпатські снасті та мушки, мені вдалося упіймати 25 окунів та 8 судаків. Тому вже через тиждень я їхав на Франківщину із бажанням не погіршити цей результат.

Цього разу нас було четверо – до Ганни та Юри додався ще один Юра. Наше минуле місце було зайняте, тож поки з’явилася нагода ми окупували сусідню територію, трохи нижче по течії. Юри відправилися в різні боки досліджувати нові місця, ми з Ганною залишилися. На німфу одразу ж узяв окунь, потім ще кілька. Але доволі регулярно я відчував неокуневі доторки до мушок і зрештою таки витягнув хулігана на берег. Ним виявився підлящик, який дуже мене потішив.
Не розміром, звісно, а самим фактом. Ще кілька мені зійшло – очевидно, німфи були для них трохи завеликі. Мабуть, пішла і ціла зграя, бо проводки перетворилися на порожнє полоскання водяного простору.

Вирішую покидати стрімера і одразу ж ловлю окунця – він узяв на перевірену приманку: помаранчево-чорного вулі-багера. Раніше я ловив на нього матросиків на лісових озерах. Але після нього знову тиша.

Переміщаюся ближче до Ганни і там попри берег ловлю двох карасів, кілька окунів і маю схід чогось куди цікавішого. Це щось вхопило німфу і реактивно змилося в глибині – я навіть не встиг підняти вудку. По враженнях – щось схоже на коропа або більшого підлящика.

Зрештою, зловивши ще кілька окунців, вирішую скласти німфу і переключитися на стрімер. Посунувши Ганну з її місця, буквально вже на другому закиді на тамдемного стрімера у стилі мило-дурдило мені хапає маленький судачок.

Досить довго довелося чекати на інших судаків. Але зрештою, виловлюю другого, який узяв на таке ж мило-дурдило, але вже в одиничному екземплярі. Цей був куди більшим, в районі 35 сантиметрів. Проводка, як і минулого разу, доволі швидка, майже без пауз.

Специфіка течії вимагає від стрімериста певних моментів. Бажано закинути якомога далі, після чого треба чекати секунд 30, поки приманка повністю ляже на дно. Після цього можна починати проводку. Добре, що дно там більш-менш чисте, принаймні я відірвав лише одного стрімера, та й того, під берегом.

Коли стемніло, в очікуванні підходу судаків під берег, я зайняв минулотижневу точку. Але зараз ловити там не вдавалося, бо позаду височів чийсь фідер, який неодмінно постраждав би від шнура з важким стрімером. Я вже переключився на приманки з важкими вольфрамовими головами, щоб буквально борознити дно. Довелося робити перпендикулярні закиди і тягнути стрімера до себе, щоб не заважати іншим рибалкам. У час повної темряви, мені вдалося упіймати ще двох судаків того ж розміру – 35 сантиметрів. Їх зацікавив важкий чорно-зелений вулі-багер.

І все ж я розумів, що мої стрімери потребують тюнінгу, зокрема в кольоровій гаммі. Зважаючи на те, що Ганна успішно ловила судаків на силікон фіолетового кольору, ми з Арсеном, уже в неділю, серйозно зайнялися в’язанням канальних стрімерів спеціально під судака. Так були створені приманки в рожево-фіолетових тонах і максимально підвантажені не лише найбільшими вольфрамовими голівками, але й вольфрамовим дротом…

Ось чим закінчилися наші в”язання: спершу німфи, потім стрімери:

Канал, ми знову їдемо до тебе!