Маючи в кишені кілька вихідних, просто гріх було сидіти вдома. Одна лише біда – погода бажала кращого, лили дощі, а місцеві говорили, що вода критична, словом, болото тече і квит. У мене ж до цього трохи інше ставлення. Якою б вода не була, але ж риба хоче їсти. Знайти рибу важче, але у цьому й полягає весь азарт нахлисту.

Компанія в обличчі Міші-Фуагри мене цілком влаштовувала. Ми з ним уже давно знайомі, намотали не одну сотню кілометрів і спожили не одну ємність, але головне те, що Міша веселий хлопець, з яким просто приємно тусуватися. Тож у вівторок зранку, спакувавши сумку у автівку, я заскочив до Міші додому і ми вирушили в гори. Болото не болото, але якщо знати де ловити, то і час можна гарно провести.

Ріки й справді були підняті, однак не можна сказати, що вони геть брудні і не до ловіння. Навіть більше, коли ми приїхали на «точку», річка виглядала ну якщо не чистою, то точно не брудною. Звичайна весняна зелена вода – значить за ніч вона встигла прочиститися. Течія, правда, була бурхливою, але це нас не зупиняло. Одягнувши екіпіровку ми вийшли на берег і почали просікати найбільш перспективні точки. Буквально вже на п’ятій проводці, на підвісного сухарика (фіолетовий ред-таг) вистрибнув здоровецький харіус, з яким довелося трохи повозитися.

Така несподівана рибка принесла тепла в наші душі, хоча, побачивши річку, ми не сумнівалися, що харіус буде ловитися. І все ж розмір пиря неймовірно потішив. До речі, нерест фактично вже закінчився, бо під берегом снували зовсім крихітні рибки – треба було дуже акуратно ходити, оскільки мальки плавати ще толком не навчилися.

Не встигли ми потішитися зловленій удачі, як біля нас зупинилася інша автівка, з якої вийшли Володя і Маркіян. Поки хлопці спаковувалися, під’їхала третя машина, з двома «сумчастими». Мужики у високих чоботах, з допотопними спінінгами та корковими поплавцями вийшли до берега, кілька разів щось закинули у воду і ретирувалися, зрозумівши, що місцем ми не поступимося.

Володя з Маркіяном вирішили ловити на суху специфічними вудками, які Міша назвав «макаронинами». Файбергласи – справді специфічні інструменти, правда в моїх кривих руках оцінити їхні переваги не вдалося. Треба час, щоб второпати тонкощі презентації.

Тим часом, харіус продовжував нерегулярно ловитися. Після першого крупного пиря вдалося упіймати ще два ідентичних за розміром, але цього разу вже на підвісну німфочку – дрібоньку сирітку з яскравим тораксом. При цьому нижні німфи, на разі, не працювали, хоч змінив я їх більше десятка.

Упіймавши четвертого харіуса, уже меншого, ми вирішили трішки перепочити і пообідати на природі. Розклавши столика та стільчики, година часу проминула непомітно за смачними великодніми наїдками та дружною неспішною бесідою. Володя запарив аргентинського мате у спеціальній чаші, обшитій шкірою. Дали і мені скуштувати, але специфічний смак напою я не оцінив, бо він видався надто гірким. А от троє моїх супутників активно сьорбали через трубочку і нахвалювали заморське пійло. Кожному своє. Головне, щоб людина хороша була…

Повторно зійшовши до річки, я помітив, що метрів за 3 від мене, на чорну мушку (активно літала також одноденка світлих тонів) вискочив дебелий харіус. Я чекав, оскільки здійнявся сильний вітер, який унеможливлював проводку. За цей час харіус вискочив вдруге, про що я одразу ж свиснув товаришам, які все ще сиділи за столом і спостерігали за мною. Упіймавши безвітряний момент, я закинув німфи і, дійшовши, до місця, на ред-тага вийшов красень-харіус. У цю ж мить здійнявся порив вітру, який завадив адекватній підсічці. На гачку я тримав рибу не більше трьох секунд…

Після цього ми з Володьою вирішили спуститися трішки нижче, до перекатів, залишивши Маріяна з Мішою на рибному місці. Обоє відзначилися – Міша упіймав форельку на німфу, Маркіян видурив харіуса на суху. Ми ж упіймали двох малих харіусів, очевидно, 2015 року народження. Вони облюбували місця під берегом, де течія була не така бурхлива. Більша риба, очевидно, сиділа подалі від нас, але дійти до неї видавалося доволі складно.

Повернувшись на місце, я вирішив трохи поборотися з вітром. Склав француза, натомість узяв котушку з німфовим шнуром та страйк-індикатором. Також змінив асортимент мух. І відразу не забарився результат: три красені-яльці, доволі пристойного розміру спокусилися на чорно-червону муху. Харіус мовчав.

Річка почала прочищатися, однак вітер не вгамовувався. З одного боку він розігнав хмари, вийшло сонце, зазеленивши усе навколо. Але ловити було доволі некомфортно, тим паче любителям сухої мушки. Тож ми оперативно спакувалися і вирушили до скель, але ситуація там була ще гірша. Велика вода практично закрила всі рибні точки. Я ловив і на суху, і на мокру, і на довгу німфу, і на коротку, але результату це не приносило. Тим часом Маркіян примудрився видурити доволі пристойного голавля на парашута. Більше нікому нічого упіймати не вдалося.

Тож травневий виїзд видався куди кращим за квітневий – задоволення отримали усі, хто ловив. Закінчилася наша мандрівкою доволі активною суперечкою з Маркіяном про німфи і приналежність їхнього брата до нахлисту, але це як мате – комусь воно подобається, комусь ні. При цьому має право на життя. Адже «лише сітхи усе зводять в абсолют» (с).

Цікавий нахлист