Блог двох мухарів

Три роки тому, тут, на блозі, я написав фантасмагоричне оповідання під назвою “Горе нашим горам”. Звісно, мені далеко до Нострадамуса і йому побідних, але сталося так, що останній абзац вийшов на диво точним. Природа таки помстилася людям, забрала все, що можна забрати.

Усе почалося влітку, коли аномальна спека висушила річки. Зважаючи на те, що падав рівень води, сама вода максимально швидко нагрівалася. Її температура вже доходила до граничного рівня виживання – рибі стало, м’яко кажучи, не по собі, і вона почала боротьбу за реальне виживання. Люди їй допомогли «вийти сухими з води», ну, ви розумієте про що я. Не маючи можливості сховатися у звичних місцях, харіус став легкою здобиччю місцевих умільців, які отримали нагоду поживитися, не прикладаючи зусиль. Таким чином певний відсоток червонокнижного харіуса зник у невідомому напрямку.

Йдемо далі. Тим, кому пощастило уникнути близького контакту з місцевими, на мою думку, просто задихнувся від спеки і браку кисню. Ті, кому я сповістив цю теорію, навели контраргумент – якби риба здохла, усе дно було б засіяне її трупами. Але у мене є контртеорія. Від точки відліку візьмемо середньостатистичну ніч. Отже, вночі риба почувається комфортно, вода відходила від спеки. Зранку харіус проявляв активність, харчувався і себе показував. Ближче до обіду вода знову починала нагріватися, відповідно, риба ховалася в затінок. Під вечір, коли вода ставала ледь не гарячою – харіус ставав млявим і втрачав залишки сил. Дожити б до ночі! Але це вдавалося не всім. Коли сідало сонце, велика кількість передсмертного харіуса могла просто перестати боротися за життя, здаватися і плисти за течією! Звісно, що цього ніхто не бачив – ніч же на дворі.

Дехто каже, що харіус свідомо залишив незручні місця і поплив у пошуках холодної води. Але куди?! Така ситуація була всюди. Порятунок могли надати хіба що холодні струмки, збагачені киснем. Але і таких практично не залишилося. Вони теж практично пересохли. Тому у теорію «риба поплила у пошуках кращої долі» я не вірю.

З чого взагалі у мене такі думки виникли? Ну, власне, першим тривожним дзвоником стали змагання. Якщо зранку риба ще сяко-тако ловилася, то ввечері було дуже слабо. Потім вона взагалі стала траплятися епізодично. Потім її зловити стало складно. Потім річка перестала подавати ознаки життя. Я чекав на осінь. Коли підуть дощі, рівень у річках підніметься, вода охолоне. Сподівався, що риба або оклигає, або повернеться на свої звичні місця. Але натомість виявилося, що стало ще гірше. Починаючи з кінця серпня, я був на умовних річках X та Y п’ять разів.

Почалося все з того, що замість харіуса можна було реально зловити багато трофейної підустви. Але для цього треба було мати потужну вудку і витримати її пориви. Мені цього не вдалося – спершу я спустив півдесятка крупних екземплярів, витягнув лише шостого, але не дуже великого. Сам же харіус ловився слабо. Потім було ще кілька виїздів, але результати і надалі не тішили. Харіус траплявся періодично і в малій кількості. Тобто його можна було зловити, але з прикладення максимальних зусиль. І щоразу ставало все гірше і гірше. Минулого тижня я провів день на місці, де ще торік риби було повно. Може не такої великої як на Сяні, але було багато! Годин за шість з горем навпіл умовив лише два хвости…

Останньою краплею стала недільна поїздка в Карпати. Навмисно їхати на «точку» де харіуса ніколи не бракувало і де він ловився в будь-який час, у будь-яку пору року, і за будь-якого стану води. Почалося все не погано – на «сирітку» узяв хороший екземпляр. Чекаючи на продовження я обловив територію всіма можливими способами, але не заробив і натяку на клювання. Нижче узяв ще один харіус, такого ж розміру. Ще нижче – третій, теж крупний. Але я говорю про точки, де раніше були десятки, а може й сотні риб. Зараз же – банальний ігнор. Попри те, що літало чимало комах, поверхня води оживати не поспішала. Пройшовши назад і вверх по течії, мені вдалося упіймати ще двох харіусів, але ж тут йдеться про безліч перекатів і перспективних точок. Це ненормально! Не може такого бути, що на одній точці харіус цікавиться кормом, а на десятьох інших – ні!

З цього я роблю висновок, що риби просто нема. На мою думку, влітку сталася екологічна катастрофа, такий собі харіусний геноцид. У результаті цієї події відсотків 90 тутешнього харіуса банально зникло. Ми поверталися додому просто пригнічені. Рівень депресії зашкалював – виходить, що нам більше нема куди їхати на вихідні. Виходить, що ми залишилися без свого дорогого друга, який зник безвісти…

Це було просто жахливо. У п’ятницю, о 7-ій ранку, я виліз з-під теплої ковдри, накинув на плечі халат і вийшов на двір, де мене чекали Володя, Міша і Ганка. Вирішив хоч якось долучитися до змагань – як не я, то хоч мої мушки взяли б участь. Кубок сухої мушки – перше змагання, яке я вимушено пропустив за останні роки. Так склалися робочі обставини, що вирватися не було жодної змоги. Тому побажавши успіхів, я повернувся до ліжка, але вже заснути не міг – марив галявиною в лісництві, дружнім столом і чистою річкою.

Взагалі, проведення змагань на Ріці було під загрозою. Протягом останніх тижнів я збирав інформацію з різних джерел, спілкувався з закарпатцями і обговорював альтернативні варіанти. Сходилися всі на тому, щоб провести турнір на Опорі, я вже навіть домовився з Марією за місця і харчування. Але цей варіант був би схвалений остаточно, якби на нього погодилися всі учасники. Однак, Сова відмовився, сказавши, що цей турнір має проходити виключно на Ріці. Скориставшись таким правом вето, Олег, фактично, поставив все на свої місця.

Самі змагання проходили по-різному. Я намагався тримати зв’язок, щоб бути в курсі всього, що там відбувалося. Як зрозумів, пощастило тим, хто ловив в п’ятницю ввечері і в суботу зранку. Я правда не розумію, хто придумав таку нову систему – як на мене, вона не дуже вдала. Але то таке. Словом, знову не обійшлося без добрих і поганих пулів, але активність риби, як уже було сказано, бажала кращого. У підсумку, свій перший трофей завоював Дмитро Голенков і його нові окуляри. А Міша – негідник, бо дразнив мене дзямою і шашликами. Сподіваюся, що це був останній турнір, який я пропустив. Напевно, якби я і приїхав, то не вклинився б у боротьбу за медалі – на суху я ловлю не часто і не дуже люблю це діло. Я б приїхав просто, щоб побачити старих друзів, посидіти з ними за одним столом, потравити байки і просто провести гарно час…

Фото Дмитра Голенкова

Досиджуючи останні години п’ятниці на роботі так і кортіло кудись поїхати на вихідні щоб порибалити. В голові крутилася думка поїхати в Дубину до п. Марії,  але зважаючи на те ще всі колеги були віддалені від Львова, а машиною їхати одному не вкладався у «дешеву логістику», було вирішено сходити в басейн і тим обмежитися на п’ятницю). Хоча п’ятниця закінчилася не тільки басейном але і відвідинами тематичних закладів. Прийшовши о 1 ночі та поспавши 4 години було прийняте беззаперечне рішення збиратися на Мукачівську електричку і пхати до Тухлі.

Прибувши в 9:10 в Тухлю, я одразу побіг до води на одну місцину де колись ловив голавликів до 40 см. Вода була я б не сказав, що подібна до компоту та і рівень де не де був нормальний, але чомусь прокидавши трішки часу сухою і походивши туди–назад я отримав результат із цифрою «0».

Було прийняте рішення рухатися за течією в сторону Гребенева, так як завжди ходив в протилежний бік і траса була заїжджена)). Пройшов багатенько перекатів результат мій не змінювався і пир так і не показувався((. Аж раптом на одому невеличкому перекаті щось зарухалося, один раз вийшло і пропало. Рухаюся далі і знову нічого, перед мостом на зливі почав вистрибувати харіус на суху AC/DC мушку Dun, повистрибувавши десь до 5 разів так і не загачився – рухаюся далі.

Далі мене на перекаті очікував вихід перед великою каменюкою – ура харіус – хек – голавлик на долоню – смуток((. Чимчикую далі, безрезультатність знову заводить у печальку, ставлю суху AC/DC мушку із жовтого пір’ячка і о чуду на одному невеликому зливі – невеликий харьок – ураааа, відійшов від «0».

Так ходив – бродив, що дійшов до відомого впадіння, де мене очікувало три сходи і два виходи харіуса.

Час підходив до електрички додому і я почимчикував на залізничну станцію Гребенів. Прибувши ввечері  здзвонилися зі Сергієм стосовно поїздки в р-н Журавно, там колись на Дністрі Сергій піймав жереха на 2 кг – погодили. Зранку в 7:00 завантажилися в маршрутівку 234 і поїхали на Журавно. Дорога була пекельна після Жидачева як в пісні Chris Rea – Road To Hell і зайняла нам 2,5 години, це при тому що відстань до 90 км. Далі пішли пішки до заповітної місцини, по під мальовничий монастир в Старому Селі, який знаходився на крутій горі, де я сказав: що до нього хр..н вилізеш, а Сергій сказав, що із нього хр..н злізеш – вирішувати Вам)). Далі дійшли до скелі з піску і в результаті полізли на неї щоб попасти в ліс і по хребту рухатися далі.

Ось ми добралися до потрібної місцини за 1,5 години, але Сергій її ледве впізнав, так як спала вода і трішки змінилося русло Дністра. Нам потрібно було вибратися на острів і ми почали форсувати річку.

То залізли по коліна в болото, то прийшлося Сергію занурюючись повністю під воду однією рукою над головою перенести-переплисти свій та мій рюкзак, бо я не ризикнув на такий перехід,  хоча кожної п’ятниці ходжу до басейну)). Ось ми на острові між нами два зачьотних злива, жерех і головень б’є малька – аж гай шумить. Я пішов на один злив, Сергій на інший – почали рибалити із стрімерів, в мене нічого в Сергія вийшов монстр, але не загачився на стрімер. Я прийняв рішення ловити на суху  муху парашут, не знаю як вона називається, бо її колись мені з презентував Ростик, колір її був оранжево – жовтий (жовте AC/DC пір’я, оранжевий aero dry wing і хвостик). Її я проводив як суху, а назад її витягував як стрімер і так пару раз, аж раптом бац – голавлик десь до 30 см – настрій піднімається. Закидаю знову і знову і при проведенні як на стрімер у мене зачіпляється 30 см жерех – перший мій жерешочок.

В той же час паралельно бачу, що Сергій на стрімер теж щось тягне, згодом виявилося, що теж жерех в р-ні 30 см. Далі закидаємо і щось не має результату, а жерех і голавль не перестають бити малька і кидаються ледве не під ногами. Ми далі полощемо наші приманки, нічого не має, ще й до того всього я зачіпляю уловисту приманку за гілку і обриваю її – настрій у мене м’яко кажучи пропав. Я вирішив перейти на німфи, але через пару проводок зачепив їх і обірвав дві штуки, вирішив перейти на сухаріка, стрімера, жука, останній дав результат  – голавлик на долоньку.

Як далі не скакали риби, на відріз не хотіли клювати ні на що і ми вирішили рухатися додому, бо нас чекала ще прогулянка та танкодром по дорозі. Дорогу до маршрутівки нам прикрашали яблуньки, грушки, виноградик і півко на зупинці в Монастирці.

Близько 23 я прибув додому із думкою – понеділок, робота – дожить би до п’ятнічки)).

Автор: Михайло Швець, спеціально для Блогу

ПС. Від редактора блогу. Прочитавши про басейн, мені чомусь згадалася пісня Семена Слепакова. От її середина:

….  Дома снял я свои штаны, штаны,
Снял привычно свои штаны
На глазах у своей жены, жены
И у мамы своей жены.

И сказала жена: «Где трусы, трусы?
Где, скотина, твои трусы?
Ты взгляни на свои часы, часы,
На свои ты, козлина, часы!»

Я сказал: «Я ходил в бассейн, в бассейн,
Да, представь, я ходил в бассейн!
И в бассейне трусы посеял, посеял.
Чё такого?! Трусы посеял!»

И сказала жена: «Ну да, ну да…
Ты же, сука, у нас спортсмен,
Только я звонила туда, туда,
Ты два года не ходишь в бассейн»….

Цього ранку було не так холодно, як раніше. У наметі мені навіть не довелося тулитися до Юри, щоб трохи зігрітися. Інші учасники також були доволі бадьорими та сконцентрованими – видно, кожен розраховував на хороше місце, зважаючи на вечірні нулі. До того ж і Свіча прочищалася, її не порівняти було із суботнім станом. З’явилася надія, що риба, яка ховалася до цього, нарешті зголодніє і вийде на полювання.

Моїм суддею знову став Мирон, нагадаю, він судив мене на першому етапі. Але зважаючи на те, що мені випав перший пул, під самою базою, я вирішив піти раніше, аби роздивитися що до чого і підготувати снасті. Коли остання муха була прив’язана до повідця, підійшли Дмитро Петруняк і його суддя Тарас Мороз – вони мали рибалити на сусідньому пулі. Невдовзі прийшов і Мирон, як завжди з добрим настроєм, чим трохи втамував моє хвилювання. На вейдерси я вже начепив наколінники – готувався повзати по чистій ріці, аби не лякати рибу своїми кілограмами.

Мирон дав старт і я зайшов у воду. Просто переді мною – дуже цікавий зливник. Він не глибокий, але там має триматися невелика форель. Роблю кілька проводок, але риба мовчить. На тих же колінах повзу до іншого камінця, прочісую ще одну перспективну територію – знову глухо. Відразу після цього змінюю усі три мухи, бо не вірю, що такі приямки порожні…

Ще кілька хвилин холостих проводок і я знімаю наколінники. Який смисл повзати перед рибою, якщо вона не ловиться? Беру до рук іншу вудку і обловлюю протилежний берег за допомогою дальніх закидів, але й там не вдається заробити бодай одного удару. Найбільше мене розчарував дуже перспективний перекат, де в червні скупчувався харіус – цього разу там було порожньо. Ще й, як на зло, мухи позаплутувалися, довелося усе різати і змінювати. Але біда не ходить одна – у мене закінчилися повідці 0,12, якими я рибалив до цього. Треба було ставити щось або дуже тонке, або грубіше.

«Залишилося трохи більше години» – сказав Мирон. Мене наче струмом ударило. Як? Чому час летить так швидко? У мене ж нуль і жодного шансу на те, що риба проявить будь-яку активність! Нарешті, пройшовши майже весь пул, я дійшов до великої ями, що врізається під протилежний берег. Проводка рухалася дуже повільно, але вже на самому виході з ями, крізь сонячні промені, що врізалися мені в очі, я помітив реактивний срібний блиск з глибини. Інстинктивно я зробив легкий і короткий рух кінчиком вудки, щось потягнуло її до низу, після чого миттєво відпустило. До мене летів самотній індикатор – риба, а це була, очевидно, доволі крупна риба, вийшла на суху і обірвала все, що було під індикатором.

Настрій упав на саме дно цієї ями. Але доволі швидко мені вдалося взяти себе в руки, прив’язати нові повідці з новими мухами і спуститися трішки нижче. До цієї ями я мав намір повернутися трохи згодом, коли усе стихне і заспокоїться. Мухи змінював кожні 5 хвилин, ставив усе, що траплялося під руки. Якраз згадав, що Сергій Карабут свою форель упіймав на червону німфу, тож витяг із коробки одну зі своїх нових розробок – червону «шоколадку».
Буквально вже на другій проводці, із аж ніяк не перспективного місця, на неї спокусився красень-харіус. Тремтячими руками я схопив його в підсак і показав судді. Зловлена риба розлила по моїх венах приємне тепло і заспокоїла голову. До фінішу залишалося ще добрих 45 хвилин, можна було кілька разів пробігтися по пулу. Може якраз харіус вийшов на сніданок?

Але так не сталося – риба вперто закрила рота і не ловилася. Звичайно, я думав, що там у моїх конкурентів. Підозрював, що і в них складно з активністю, але одну рибу можна було упіймати навіть в таких умовах. Тому за час, що залишився, мені треба було в млинця розбитися, але зловити ще одну рибу. Мілини не давали бажаного ефекту, тому останні хвилини я провів на ямі. На повідці ставив дозволені німфи із 4-мм вольфрамовими голівками різних типів, видів та модифікацій. Але попри це не отримував жодного контакту з рибою. Коли Мирон сказав: «Фініш», я вийшов з води і нарешті вдихнув карпатського повітря. Тепер можна було заспокоїтися, бо і так нічого не зміниш.

Поки я складав вудки, до мене підійшов Дмитро Петруняк, який не зловив нічого, хоча дуже хотів ловити на 2-у пулі. Разом ми повернулися до табору, чекаючи на інших учасників. Прийшов Діма Голенков – теж нуль, Олексій Ігнатюк – ще один нуль. Залишилося двоє спортсменів – Іван Повхан та Степан Чех, який ловив на дальньому, 8-у пулі.

У протоколі Івана Повхана була написана форель, з чим я Івана відразу і привітав, адже він отримував шанс на третє місце. Доля чемпіонства залежала від того, скільки зловив Степан. Там все просто – якщо нічого не зловив, то перемога відходила мені. Якщо зловив одного харіуса і більше – тоді йому.
Справа в тому, що під час етапу в п’ятницю, Степан зловив харіуса швидше за мене, а це означає, що за умови однокової кількості балів, до уваги береться додатковий показник. Але додаткові показники не знадобилися. Макс, який судив Степана, приніс протокол з двома харіусами: чемпіон підтвердив свій рівень.

Але на цьому змагання не закінчилися – трапився невеликий форс-мажор, адже в учасників виникли певні претензій щодо протоколу Івана Повхана. Я спробую пояснити ситуацію, що склалася максимально доступно лише для того, щоб під час наступних змагань цього не було. Зібравши свідчення трьох очевидців (Іван Повхан – учасник, Дмитро Голенков – учасник, Юрій Щербатий – суддя) мені вдалося відтворити картину.

Отже, на своєму пулі Іван Повхан засік форель і намагався її вивести у безпечне місце. Уже під самим берегом риба вистрибнула на сушу, після чого спортсмен накрив її підсаком. Коли ж він намагався перевернути підсак, риба вислизнула і втекла. Суддя знаходився на протилежному березі і не візуального контакту з рибою не мав, повіривши учаснику на слово і зробивши відповідний запис до протоколу. Натомість, Дмитро Голенков, який перебував на відстані 10-15 метрів (точної відстані встановити не вдалося) від Івана Повхана, одразу ж сигналізував судді про те, що риба в підсак не потрапила і зараховувати її не можна.

Зроблю маленьку ремарку і повернуся в минулий рік, на ріку Ріку, де проводився останній чемпіонат України. Мене судив Дмитро Голенков у страшному оранжевому мутняку. Я шукав рибу на протилежному березі, метрів за 60 від судді. Нарешті, упіймав голавлика розміром з мізинець, про що повідомив суддю. Цілком логічно та адекватно Діма сказав: «Давай йди до мене і показуй». Що мені залишалося робити? Не бачачи дна і рухаючись практично наосліп, я плентався до судді з вудкою в одній руці і підсаком в іншій. Коли Діма переконався, що то справді крихітний голавлик, а не верховодка, він зробив відповідний запис у протокол. І хоч я втратив скількись там хвилин і пару разів ледь не навернувся на слизькому камінні, але це правильно. Моя проблема де я ловлю і як далеко знаходжуся від судді. Риба вважається зарахованою, якщо вона зловлена за голову, заведена в підсак і продемонстрована судді. Такими є правила і крапка.

Саме тому, я зібрав «раду старійшин», до якої увійшли Богдан Цебрик, Дмитро Петруняк та Степан Чех. Пояснивши їм ситуацію, було одноголосно вирішено не враховувати форель Івана Повхана до протоколу. Юра Щербатий теж зізнався, що риби у підсаку йому продемонстровано не було. Тут є ще один нюанс, через який можна зрозуміти Івана. Він і в п’ятницю ввечері ловив у мутняку на колінах, що вже говорити про чисту воду? Іван до свого пулу ставиться максимально бережно, не робить зайвих рухів і шумів. Можна не сумніватися, що в цьому компоненті він однозначно кращий. «А як я мав йти до судді, якщо переді мною три ями і перспективні місця?!» – сказав Іван. З цими думками можна погодитися одразу, але, думаю, ні в кого не виникало б жодних претензій, якби суддя навіть з протилежного берега побачив рибу, заведену до підсака.

Нехай зараз довелося пожертвувати третім місцем Івана Повхана, що мені особисто було дуже складно зробити чисто з особистих міркувань, адже я дуже люблю, поважаю та шаную його, але сподіваюся, ця історія стане повчальною для усіх учасників, які братимуть участь у майбутніх змаганнях. Таким чином, третє місце дісталося Дмитру Голенкову, адже він швидше за інших упіймав свою форель. Це спорт, нічого не зробиш…

І тепер вже обіцяна квінтесенція. Торік на чемпіонаті України я посів третє місце, цього разу друге, хоча практично впритул наблизився до перемоги. Напевно, можна було б підвиснути як старий комп’ютер, але сумні думки дуже швидко минули. Здоровий глузд узяв гору і я подумав от про що. Друге місце – це добре. Навіть так: друге місце – це краще, ніж перше. Спробую пояснити чергові нелогічні думки. Як я вже писав раніше, для мене головне на змаганнях – прогрес і розвиток. Якби я виграв ці змагання, то міг би про себе подумати щось більше, аніж треба. А це шкідливо. Натомість зараз, коли я зупинися за крок до перемоги, змушу працювати себе більш старанно та наполегливо, аби вже наступного року бути першим. Хоча, якщо я знову буду другим чи третім – нічого страшного, адже матиму чергову порцію інформації для роздумів і продовжу роботу на ріці та удома за станком.

Тож на цій ноті завершую серію описів чемпіонату України. Дякую усім, хто приїхав на Свічу в якості учасників і в якості гостей. Думаю, це були хороші і трудові змагання. Навіть попри те, що ми не спіймали багато риби, але побули в дружній компанії і відпочили на славу…

Ранок видався важким. Моя голова нагадувала Свічу – все шуміло і ніяк не прояснювалося. Судити я мав Петра Шкварка з Івано-Франківська, для якого ці змагання стали першими. Петро запропонував мені холодного пива, я з радістю погодився, але навіть після того, як була допита остання крапля легше не стало.

Ми вирушили на пул, пробивалися повз густі зарості папороті та інших тропічних ліан. Коли прийшли на місце – побачили чудесну територію гірської ріки, яка манила до себе кількома дуже перспективними ямами.

Саме тут, на початку червня, я дуже здорово відловився, виймаючи з кожної ями по кілька хороших рибин. Але тоді вода була чистою,  а зараз ні. До того ж Петро практично не мав необхідного досвіду, хоча всім треба з чогось починати. На своїх перших змаганнях, практично на цьому ж місці, я теж нічого не зловив.

Хоч це не входить в обов’язки судді, але побачивши методику вудіння Петра, вирішив запропонувати йому певну допомогу. Зрештою, новачки приїздять на такі заходи, щоб чогось навчитися. А де ж іще вчитися, як не на своєму етапі? Я запропонував моєму підсудному скрутити шнур і спробувати ловити класичним методом короткої німфи. Але й тут виникли проблеми.
Індикатора на шнурі не було, як і не було в коробці німф із вольфрамовими голівками. Тобто були, але занадто мало для таких умов. Із собою коробки я не мав, тому допомогти Петру не міг. Однак, все-одно, вважаю, що певний досвід він все ж отримав – принаймні відточив техніку закиду та проводки німф.

Поруч ловив Макс, якого судив Іван Повхан. Хоча в мого давнього товариша набір у флайбоксах був кращим, але риба відмовлялася ловитися і на його пулі. Ми з Іваном якраз побалакали в буферній зоні, кожен з нас дивився за своїм учасником.

Зроблю маленький ліричний відступ і спробую проникнути в підсвідомість суддів на змаганнях. Не стану говорити за всіх, але коли судити доводиться мені, ангели і демони в голові намагаються вибороти право контролювати думки. Демони хочуть, щоб мій підсудний нічого не зловив, адже таким чином збільшуються мої шанси. Ангели хочуть, щоб підсудний упіймав рибу, адже змагання не для перемоги, а для доброї компанії і гарного настрою.
Так було в моїй голові раніше. Тепер же я жену геть обох і хочу, щоб мій підсудний зловив багато риби. Спробую пояснити таке нелогічне бажання.

Коли я закінчуватиму серію описів про цей чемпіонат, напишу головну квінтесенцію про перемогу і переможця змагань. Поки що зачеплю лише частину того, з чим має справу мій мозок під час турнірів. Кожен учасник ставить перед собою певну мету. Хтось хоче виграти, хтось не програти, хтось погуляти, хтось відпочити, хтось чогось навчитися.
Головна мета змагань для мене – підвищити свій рівень. А як це можна зробити? Лише за допомогою здорової конкуренції. Лише в умовах цейтноту та розуміння того, що тебе обганяють, можна змусити мозок працювати на повну силу і лише тоді відкриються двері до кімнати з нахлистовими чакрами. І лише тоді можна буде досягнути нахлистової нірвани.
Якщо ніхто нічого не зловить, то й у мене не буде великої мотивації когось переганяти. Натомість, якщо мої конкуренти матимуть в протоколі певну кількість балів, то це стимулюватиме мене до більш активних дій та до прогресу.

Саме тому я щиро бажав і Петру, і Максу упіймати рибу. Хоча мої демони (нікуди, гади, не діваються) в такому разі бажали усім зловити по форелі. Не тому, що вони поякшалися з ангелами, просто кількість конкурентів зменшиться через однакову кількість балів. І що тут поробиш?

Однак цього ранку доля усміхнулася лише двом учасникам. Сергій Карабут та Юра Щербатий упіймали… по форелі. Містика якась.

На вечірні етапи усі ранкові учасники мали перейти рибалити на верхні пули, там де вчора ловила наша група. Мені випало судити Сергія Карабута, поруч ловили Макс та Юра, який отримав у спадок пул Стьопи Чеха і самого ж майбутнього чемпіона у якості судді.
Випитавши у нього, з якої ями було зловлено два харіуси, Юра прийнявся до роботи і практично дві години маслав цю територію усім, що було в коробках. На жаль, цього разу яма мовчала.

Тим часом Сергій Карабут отримав пул, де свою форель спіймав Дмитро Петруняк.
Обравши спокійну та виважену тактику, майстер спорту з боксу, скелелазіння та автор великої кількості спінінгових статей, вийшов на пул і почав його обловлювати.
Хвилині на двадцятій він свиснув мені – було відчутне клювання, але реалізувати його не вдалося. А от Макс, якого знову судив Іван Повхан, десь через годину після початку, закричав «Форррррель» тримаючи на витягнутій руці підсак.
Як згодом виявилося, цим жартом він підняв настрій і собі, і збаламутив конкурентів. У підсаку затріпотів маленький гольянчик.

Вечірній етап не приніс учасникам жодної риби. Вза-га-лі. Таким чином уся боротьба за місця мала вирішитися у неділю зранку, на нижніх пулах.
Розуміючи, що у мене є шанс скласти конкуренцію Стьопі Чеху, я відмовився від міцних напоїв, але все-одно, досить довго зависав в бесідці у компанії друзів…