Блог двох мухарів

Уже невдовзі, якщо все буде добре, виберуся на традиційну вакацію. Щоосені, бодай на один день, треба виїхати на Сян і половити жирного, вже нагуляного харіуса на суху мушку чи німфу – як буде настрій. Тут якраз колеги скинули сайт з коротеньким звітом в якості реклами нового польського нахлистового бренду, а також свіжими фотками з Сяну. От давайте й подивимося, чим зараз приймає гостей OS San.

Джерело: ego-fishing.pl

Оскільки зараз я переходжу безпосередньо до самих змагань, то оперуватиму не лише фактами, але й припущеннями з теоріями. Тому прошу не сердитися, якщо мої думки не співпадатимуть з вашими.

Торік Кубок сухої мушки зібрав доволі велику кількість учасників, цього року їх стало значно менше. Далеко не всі бажаючі змогли приїхати в такий час у Закарпаття, тож змагалися представники лише двох областей. Щодо міжгірських хлопців, то серед учасників ми не дорахувалися Вадима Третьякова та Василя Гримута, а Міша Шунинець, через справи, мав ловити лише в суботу ввечері та в неділю зранку. Натомість, до групи учасників приєдналися Юра Іванина та Дмитро Маслей – свіже покоління тутешніх нахлистовиків. Дуже шкода, що від участі в змаганнях відмовилися Богдан Цебрик з Ужгорода, Тарас Мороз з Криму та Сергій Тищенко з Чернігівщини. Було б куди цікавіше та азартніше.

Жеребкування відрядило мене ловити у п’ятницю ввечері, а в судді вибрало Дмитра Маслея. Витягнув я собі шостий пул, але вбивши хвилин з 20 ми з суддею його так і не знайшли. Не було жодних стрічок на кущах і жодних табличок на деревах. Знайшли ми лише позначку із восьмим пулом, тож довелося прораховувати і вертатися на приблизно те місце, де мав би бути мій пул. Виявилося, що я промахнувся і ловив на сьомому, а шостий був вище. Як би там не було, ріка перед носом, мухи в кишені. Коли Діма дав свисток я присів і потихеньку підповз до води. Вже на другій проводці я побачив харіуса, який вийшов на досить крупного парашута з біотним тілом. Промах і тиша. На цьому ж місці я спробував виманити його ще з п’ятьма мухами, але рибина засіла в своїй стихії і показуватися більше не бажала.

Пішов далі, униз по течії, але Ріка ніби була порожньою. Жодної активності на поверхні, жодних натяків на присутність риби. Я спробував змінити тактику і замість проводок використовував метод «бороздіння». Коли великий сірий «зайчик» затримався біля каменя, на нього вилетів пристойного розміру голавль, який невдовзі опинився в підсаку. Зважаючи на те, що пройшло 25 хвилин із трьох запланованих годин, це дало мені оптимізму. Однак далі знову була тиша.

Мотаючись взад-вперед, змінюючи мушки і техніки, я так нічого і не добився. І тоді я нарешті побачив рибу. На досить глибокій воді харіус виплив до поверхні і одразу ж зник. Як книжка пише, треба закинути мушку десь на метр-два вище цього місця і можна чекати щастя. Так воно й трапилося. Харіус, який узяв на дрібне біле «йобо» опинився в підсаку…

Подальші закиди знову нічого не приносили, тож я вирішив змінити не муху, а повідок. Замість 0,10 поставив 0,08, хоч розумів, що це може коштувати мені нервів. Так і сталося – спускаючи муху униз за течією, я втратив її з поля зору, а коли захотів її просушити за допомогою різкого зигзагоподібного руху кінчиком вудки, то обірвав повідка – харіус якраз приготувався до трапези…

Однак це наштовхнуло мене на думку, що такий тонкий повідок працюватиме краще, тож обновив снасть і продовжив ловити. Врешті, побачив активний вихід харіуса на протилежному березі. Усе б нічого, але закидати довелося через бурхливу течію, яка миттю зносила шнур. Треба було пригадати усі тонкощі мендінгу, які мені не дуже знайомі. Але тим і прекрасні змагання, що змушують викручуватися у критичних ситуаціях. На звичайній риболовлі, я б махнув рукою на ту рибу і пішов би собі далі. А тут – або риба, або останнє місце.

З горем навпіл таки вдалося покласти коричневого «хрущика» на плесико, де стрибала риба і таки отримати вихід красивого пиря. Щастя тривало не довго – якісь дві секунди він був на гачку, а потім зійшов – нереально було витягнути його, коли шнур крутився як змія в час спарювання. Зрештою, час вийшов і довелося повертатися на базу лише з трьома балами. Я розумів, що це надзвичайно слабкий результат, але що вже мав робити?

Інші учасники показали набагато кращі результати. Так, Стьопа Чех виловив 13 харіусів і одну струмкову форель, Юра Щербатий підняв 11 пирів, до десятка набрали Олег Степаненко та Іван Повхан. Виходило, що я боротимусь за почесне останнє місце із Мішою Швецем, який виманив лише одну рибу…

Використано фото автора, Володі Сави та Дмитра Голенкова

У четвер приїхала левова частка усіх учасників змагання. Але зважаючи на необхідність посидіти за столом у дружній компанії та поспілкуватися про життя, старт турніру перенесли на вечір п’ятниці, так як було на чемпіонаті України. Це дало нагоду декому відійти від вечірніх «переговорів», а декому потренуватися і перевірити свій мухарський арсенал.

Наша «ф’южинівська» банда вирушила до прорекламованого місця біля ГЕС у Нижньому Бистрому, де, кажуть, сидить гарний харіус та ще всяка місцева рибина. Вода була досить висока, але ще чиста, тож ми розділилися і взялися до роботи. Я мав намір не так ловити рибу, як перевіряти плавучість та видимість своїх мух. Вже потім, під кінець змагань, я зрозумів, що зробив грандіозну стратегічну помилку, узявши з собою лише 90 вибіркових сухих мух, при чому більшість з них були однотипними «зайчиками». Саме на такі мушки риба ловилася торік, тож я подумав, що нічого іншого не знадобиться. Як виявилося, це був повний провал, тому що у Львові залишилися ще десь півтисячі сухих мушок, найрізноманітніших модифікацій, зокрема й таких, що реально працювали в той час. Що ж, буду мати ще один нахлистовий урок на майбутнє.

Але поки що, у п’ятницю зранку, я про це не думав. Натомість змінював мушки одну за одною і тішився з того, що уже знайшов щонайменше три, на які виходила і ловилася риба. Тим часом в моїх колег було «усе складно». Міша свого харіуса не дотягнув, Юра теж щось безрезультатно перебирав, а Сергій з Чернігівщини не так ловив, як милувався місцевими краєвидами. А подивитися і справді було на що. Ріка тут красива і бурхлива, із перекатами та повільною, тихою водою, як на Сяні.

Однак за якийсь час ГЕС пустила «мутняк», тож ми вирішили трішки змінити дислокацію і поїхати вище. Знайшовши зручну місцину зупинилися – територія велика, харіусова, отже усе би бути ок. Потихеньку я почав обловлювати перспективні місця, але успіху не мав. В якусь мить мої однотипні мушки перестали працювати і я відчув певний острах. Загалом, години за дві проведені на цій ділянці Ріки, у мене було лише чотири виходи і жодного реалізованого клювання. Це мене бентежило…

Тим часом краще відловився Юра та Міша, які вишукали у своїх коробках щось розумніше за моїх «зайчиків». Непогано йшли справи в Кримського Тараса та Олега Степаненка, які наближалися до нас з нижчих регіонів Ріки, а Ваня Повхан взагалі, схоже, знайшов реально робочу муху, тож наловив не лише багато, але й досить великих екземплярів. Виходило, що я опинився в дурній ситуації, але робити вже було нічого.

У тому, що «зайчик» пролетить я впевнився вже на третій годині перебування на Ріці. Причому справа не так в самому «зайчику», як в зміні самої Ріки. Пригадую, що торік нахлистовиків страшно зацьковувала бистрянка, тепер же її практично не було видно. Це наштовхнуло мене на думку про те, що відбулися якісь зміни в екосистемі ріки, отже, не виключено, змінився і раціон риби. Трохи згодом я переконався у цьому, коли ловив на німфи. Практично увесь харіус скупчувався в конкретних ділянках ріки, натомість на деяких інших, на перший погляд привабливих територіях, його не було. Тобто я не претендую на істину в останній інстанції, а роблю такий висновок лише з того, де і скільки риби зловив на німфу. Так от, вже тоді я зрозумів, що поділ на пули був дуже умовним. У когось на території могли бути дві локації з рибою, у когось – жодної. Одного-двох «бродяг» можна було знайти всюди, але це більше було випадковістю, аніж закономірністю. Хоча, не виключаю й того, що все це нічим не обгрунтовані дурниці і дешеві відмазки…

Що любить їсти харіус? Відповідь на це питання шукатиме ще не одне покоління нахлистовиків. На різних річках раціон риби відмінний, тож і сухі мушки, а говорити ми будемо саме про них, повинні відповідати тим комахам, які живуть в конкретному ареалі. На ріках Львівщини зловити харіуса на суху мушку доволі просто, те ж стосується Франківщини. Однак коли ми переїдемо перевал і потрапимо до Закарпатської області, то наше уявлення про нахлист буде змінюватися. Особливо, якщо рибалити доведеться на Ріці.

Скільки разів я вже там ловив, але цю ріку так і не зрозумів. Сама по собі Ріка дуже красива, можна сказати, що навіть ефектна: то бурхлива, то спокійна, то шумна, то тиха, то синя, то оранжева. Вона буває різною зранку і ввечері, восени і влітку. Щодо видового складу риб, то найбільше там, очевидно харіуса європейського, трапляється і голавлик, марена, є підуства. Останнім часом, завдяки ентузіазму місцевої нахлистової громади, у ріці почала з’являтися струмкова форель. І горе тим, хто захоче з’їсти її, упіймавши на гачок. Колись, кажуть, в Ріці жили дунайські таймені, при чому такі великі, що місцеве населення виходило на мости і кидало в воду вила – важко було промахнутися. Тепер лососями там не пахне, дякуючи людям.

Саме за рахунок нахлистовиків на Ріці ведеться контроль за риболовлею. Саме нахлистовики тримають в страху любителів кинути в яму динаміт чи запхати туди дроти з акумулятора. Розповідали історію про те, як узяли на гарячому двох горе-браконьєрів, але руки-ноги їм не ламали, а завели в церкву і «відчитали» на очах усієї громади. На Біблії ті двоє поклялися, що більше до рук нічого подібного не візьмуть. Мовляв, це для Закарпаття найбільша кара. Але якщо зануритися в проблему глибше, то все-одно де-не-де вилізе факт убогості регіону. Люди працюють самі на себе, без жодної підтримки від держави. По суті, там процвітає натуральне господарство, як у кам’яному віці. Що вже говорити, якщо і мобільного телефонного зв’язку там нема. Чи думають ті люди про шкоду, яку наносять природі? Напевно, ні. Їхня свідомість спрямована на те, щоб мати на столі якийсь харч, і байдуже цим людям, до книги якого кольору занесена риба, лось, ведмідь чи косуля. Відповідно до піраміди Маслоу – це найнижчий рівень. Бажання бути ситим. Про культуру думають одиниці.

Однак я вірю, що за тими одиницями потягнуться інші. Нахлист – штука заразна, це усі знають, хто бодай раз тримав в руці. І ота позитивна енергія, яка оточує наметовий табір в лісництві, де проводяться змагання, рано чи пізно розшириться на інші регіони. Принаймні треба в це вірити.

А мене особисто Ріка серйозно зачепила. Вже після змагань я пройшовся із німфою, нарешті відвів душу. Бо з сухарями, як виявилося, мав серйозний клопіт. Тому я дав собі слово, що наступного року підготуюся до цих змагань куди свідоміше і зроблю все для того, аби дати бій фаворитам. І байдуже, що суха – то не мій «коник».

Дорогі друзі! Можете ще раз привітати Степана Чеха із черговою нахлистовою нагородою. Цього року він виграв усі змагання, в яких брав участь – до титулу чемпіона України він додав звання переможця турніру “Кубок сухої мушки”, що відбувся на Ріці в гостинній Міжгірщині. 
Степан не лише показав найбільш стабільні результати (перше місце у перший день і друге місце у другий день), але й єдиний з усіх учасників зміг зловити по одній струмковій форелі в кожному з етапів.
Друге місце, як і минулого року, виборов Іван Повхан (він став кращим у другий день), а третє, ще один закарпатець Дмитро Маслей. Єдиний з львів”ян, хто вклинився у боротьбу за віртуальні медалі (призового фонду знову не було, гроші ми віддали на АТО) був Олег Степаненко, який за балами розділив третє місце із Дмитром, однак поступився йому за додатковими показниками.
Детальніше про змагання ви зможете прочитати вже завтра, окрім цього на вас чекатиме солідна підбірка фотографій.