Блог двох мухарів

1-3 серпня цього року у селі Вучково, Міжгірського району, закарпатської області, на ріці Ріка, відбудеться черговий чемпіонат України з нахлисту. Участь в змаганнях зможуть взяти усі бажаючі, без прив’язки до Федерації риболовного спорту України.Заявковий внесок складає 200 гривень з людини. Для учасників, які допоможуть з розміткою пулів, передбачена знижка. Учасники, які вирішать проігнорувати попередню реєстрацію, що буде доступною на Блозі двох мухарів та на сторінці «Нахлист в Україні» у Facebook, натомість заявить про своє бажання позмагатися на місці збору, будуть змушені доплатити невеликий штраф в якості компенсації. У будь якому випадку, усі кошти будуть переведені до призового фонду. Зважаючи на кризу в країні, єдиним спонсором змагань, як і під час Кубку України, буде компанія Strike!Також оргкомітет змагань нагадує, що окрім індивідуального заліку буде проводитися командний. Тобто при реєстрації учасники повинні знайти собі пару і придумати назву команди. За перемогу в командних змаганнях також передбачені призи.Щодо проживання та харчування, то ситуація буде ідентичною з минулими разами. Житимуть учасники у власних наметах, харчуватимуться тим, що привезуть з собою. Не забувайте також про закарпатську гостинність і про те, як добре було всім, хто брав участь у змаганнях минулого року на Ріці.Згодом буде висвітлено регламент змагань, найочевидніше, що він не відрізнятиметься від регламенту Кубка України. За додатковою інформацією телефонуйте:

Михайло Шунинець (Міжгір’я, організатор) 096 134 84 67

Дмитро Петруняк (Івано-Франківськ, спонсор, організатор) 096 607 51 08

Ростислав Ящишин (Львів, співорганізатор, інформаційна підтримка) 067 672 55 80

Останні дні відпустки непомітно спливали, залишаючи по собі доволі приємні спогади, зокрема й нахлистові. Закінчився семінар, закінчилися кубкові баталії, але бажання повернутися в Карпати ніяк не згасає. Гарна погода, душевна компанія, чиста річка і примхливий харіус, якого треба знайти, вирахувати, запропонувати щось смачненьке і звичайно дотягнути до підсака. Такі хвилини солодкі і незабутні. Заради них не гріх встати о третій ночі…

Саме тоді у мене задзенькав будильник. Я й не спав, власне, закінчивши всі приготування, трохи повалявся у ліжку і міркував про стратегію поведінки на ріці. Трохи раніше провів необхідні зміни зі всіма своїми котушками, обладнавши їх найтоншими повідками. Десь стояли повідки діаметром 0,10, а десь і 0,08. Зважаючи на те, що я мав намір перевірити кілька теорій, а також спробувати половити харіуса за методом Богдана Цебрика – цьогорічного володаря Кубка України, довелося йти на такі ризики. Мушки були відповідні – дрібні і тонкі; саме для них і призначалися такі мікроскопічні повідці.

Рибалити планували не на звичних місцях, а на іншій ріці, де, повертаючись зі змагань, ми з Юрою відшукали крупного харіуса. Дістати його надзвичайно складно. Місце це доволі глибоке із швидкою течією. Солідний харіус до себе близько не підпустить, будь-який зайвий рух змусить його втекти подалі. Ще й кришталево-чиста вода додавала складності і взагалі робила таку риболовлю надзвичайно вимогливою та азартною.

Отже Міша заїхав до мене о пів на четверту і ми відразу вирушили в дорогу. Півтори години минули непомітно, а вже на місці нас чекали дві новини – хороша і дуже погана. Хороша полягала в тому, що сонце потрохи виходило з-за горизонту і малиновими барвами «смажило» нічне небо. А дуже погана – це неймовірний холод і сильнющий вітер. З холодом ще можна було сяк-так боротися, а от що робити з вітром? Він зводив нанівець усі мої плани половити на дрібні мушки! Але робити було нічого – довелося ставити на індикатор французького підліска додатковий пінопластовий індикатор від Wapsi. Попри розмір та вагу, ця штучка буває дуже корисною у вітряний час, адже допомагає закинути легкі німфи і лягаючи на воду втримує снасть від вітру. Попри це, котушку з німфовим шнуром та чеським плетеним підліском, про всяк випадок, я поставив в кишеню. Поки не вийшло сонце було насправді дуже зимно, довелося натягати бафік на все, що можна. Беззахисним залишався хіба ніс – усі інші органи захищав шматок еластичної матерії.

Перші проводки були надзвичайно важкими, але дали зрозуміти, що харіус готовий до сніданку. З одного місця вдалося зловити двох красенів на шоколадки із золотими латунними голівками 2-2,5 мм на гачках №18. А от половити на більш перспективних місцях я не зміг, бо вейдерси трохи барахлили і десь в районі талії підтікали. Дальні закиди французом під час вітру – ледь не божевілля, але одну рибу це мені таки принесло, щоправда, дорогою до підсака вона зійшла. Міша тим часом ловив набагато більшими мухами і користі це не приносило.
Я запропонував напарнику кілька дрібніших німф, на одну з яких він таки дістав харіуса з бурхливого потоку трохи нижче за течією. До слова, мені не доводилося рибалити там раніше, тож я радо послідкував за Мішею і на зовсім мілкій течії узяв харіуса дня – жирного і довгого, який чинив дуже бадьорий опір.
Напевно, то був найбільший карпатський харіус у цьому році.

А от далі було глухо, навіть у перспективних місцях. Повернувшись на місце, звідки ми починали, я упіймав ще одного харіуса, а Міша загубив підсак. По собі знаю, який це облом – торік в листопаді посіяв його на Сяні з самого ранку… Міша спробував пошукати його, але течія свою справу зробила. Якщо хто знайде – свистіть. Це підсак виробництва Степана Чеха, його ні з чим не сплутаєш.
Посумувавши ми вирішили змінити місце дислокації і проїхати кілометрів 20 вверх за течією. Місце там дуже красиве і рибне, от тільки через жахливий стан дороги в ті краї мало хто їздить.
Ми ж ризикнули і в принципі не пошкодували. Ріка, порівняно з минулим, а, особливо, позаминулим роками конкретно змінилася, води стало менше, перекати змінилися, а то й взагалі зникли.
Шукати харіуса треба було на тій же мілині, на зливах і в ямках за каменями. Правда, спершу необхідно було переловити геть усю бистрянку, а вже потім розраховувати на клювання пиря.
Кількох риб середнього розміру я знайшов на мілині, ще кількох на трохи глибших місцях в ділянках, де межують швидка і повільна течія. Працювали все ті ж дрібні шоколадки, а також малесенькі імітації вільноживучих волохокрильців.

Порибаливши там, вирішили вкотре змінити місце і трохи відпочити. У сільському магазині відшукали холодного пива, яке випили досліджуючи невеликий потічок, що впадав в ріку.
Знявши з себе вейдерси з черевиками і залишивши їх під сонцем, ми перезулися в більш комфортне літнє взуття. Два роки тому мені трапилися зручні сітчані «амфібії» від Salomon. Саме в них я рибалю в спеку – якісна річ: не рветься і не ковзає на каменюках.

Рівень води на ріці бажав кращого – перекат із довгим зливом ми помітили за поворотом, туди й вирушили. Між двома каменями на зливі у мене трапився цікавий випадок. На верхню суху муху-розвідника, про яку я писав раніше (http://www.fly-fishing.com.ua/blog/2013/10/francuzkij-rozvidnik/), з одного місця 5 (!!!) разів вальяжно випливав гарний харіус і жодного разу її не узяв. А трішки ближче до мене сидів бадьорий і активний харіус, трохи менший, який вилітав на муху двічі. Чому риба не брала цю муху, а бере її вона завжди, мені не відомо.
Відійшовши трохи далі я виманив чотирьох харіусів і на «розвідника», і на крихітні німфи від Богдана Цебрика. Можна було ловити й надалі, але під кущами та деревами я помітив активні рухи, характерні для голавля. Чому б не спробувати половити його на стрімери та жуки? Довелося, правда, повертатися до авто і змінювати вудки, переходити через бурхливий потік. Буквально за кілька хвилин вода в ріці піднялася щонайменше удвічі, затопивши береги із побілілими від спеки каменями.

Але голавль продовжив мене вперто ігнорувати – мовчали і жуки, і мадлери, і все інше, що знайшлося у моїх коробках. Не краща ситуація була і в Міші, який після втрати підсака мав не найкращий настрій.
А зважаючи на те, що Міші невдовзі треба було повертатися додому, ми залишили голавля в спокої і дорогою до Львова заїхали в нашу останню точку – там, де наша компанія частенько ловила харіуса по четвергам минулого року.
Я був готовим до того, що місцина вкотре зміниться, бо міняється вона щороку. Але от що трапилося з рибою, я так і не зрозумів – харіуса ми не знайшли. Не знайшли навіть елементарних доказів його існування, за винятком двох непевних «тичків». Може рано ще було, може мухи не підібрали, важко сказати.
Є над чим працювати…

Після тижня проведеного в Карпатах, я вирушив на Тернопільщину, де відпочивають моя донька з дружиною. Дача неподалік Тернополя – затишна місцина в лісі, з елементами дикої природи. Кілометрів за три від дачі тече ріка Серет – красива і рівнинна, в якій колись було багато риби, зокрема, голавля. Два роки тому я його ловив на жуків, а от торік було геть сумно. Казали, що з Тернополя спустили у воду якусь заразу і вся риба подохла. Цікаво було перевірити, чи щось вижило?

О п’ятій ранку я вже був на ріці і намагався побачити бодай якісь сплески. Таки побачив, що неймовірно мене втішило. Ставлю жука, кидаю – нуль. Змінюю жука – нуль. Пропоную кислотного жука – нуль. Що ж, не хочете жуків, ось вам стимулятори, каддіси, рег-таги… Не бере. Може хочете мокрої мушки? Може вам її під сам кущ загнати? Ага, харчуєтеся дрібними комариками, то от вам мікроскопічні сі-ді-сі-шки. Не бере, хоч трісни. Але скаче.

Правда, обловити річку мені так і не вдалося. Обривисті береги, з яких не закинеш, кришталево-чиста вода, яка видає тебе рибі, кущі і висока трава за спиною. Непроста ріка для лову риби, що тут говорити. Зате красива. А ще красивий австрійський залізничний міст, якому вже бозна скільки років і ще мінімум стільки ж простоїть. Голавль почекає, я ще за ним приїду.

Вечір пройшов у роздумах. Звичайно, все залежало не лише від фарту, але й від обраної стратегії. Для того, щоб вклинитися у боротьбу за головний приз, необхідно було обміркувати кожну дрібницю, зокрема, перев’язати усі повідки з максимальним діаметром 0,12, зважаючи на чисту воду. Крім того, в мене відлетів конектор від шнура в «сухій» котушці із новеньким конусним повідком і одною з найкращих мух. Відповідно, довелося робити конус власноручно. Добре, що Нестор допоміг із петлею на шнурі, згодом це мені дуже допомогло.  

Спав я добре, прокинувся о шостій, без будильника. Побродив порожньою базою, одягнувся в вейдерси і з нетерпінням чекав на жеребкування. Оскільки нижні пули я не розмічав, то мені байдуже було де ловити. Випав 11 сектор, там де в п’ятницю Володя Немцев з Чернівців зловив два харіуса. Його судив Арсен, який сказав, що активної риби на території більше, аніж достатньо – у Володі було досить багато виходів, але трохи не склалося з реалізацією.

Сам Володя спав, довелося його будити. Сказав, що піду на оглядини пулу, чекатиму його на місці. 11-ий сектор був найближчим до бази, тож туди я добрався за кілька хвилин. Місце як місце, нічого особливого. Злив води в щось схоже на яму, а далі доволі одноманітна течія, після якої починалося озеро. В той бік, правда, я навіть не дивився. Прикинув, що ловити тут доволі просто, адже нема перешкод, та й сам підхід до води зручний і безпечний. Ще встиг помітити, що половина мого пулу була глибшою, а половина – мілкішою. На мілині я сподівався знайти дрібного харіуса, якого важче знайти, але простіше зловити і завести до підсака.

Словом, на око, пул видавався мені доволі перспективним, залишилося дочекатися мого арбітра. Володя прийшов якраз тоді, коли я розкладав вудки. Німфову трійку оснастив традиційно – внизу «шоколадка» з мідним вольфрамом 3,5 мм, вверху довга «шоколадка» чорного кольору із 2-міліметровою срібною латунною голівкою. Підвісна муха – волохатий коричневий розвідник, який при бажанні стає то сухою, то мокрою. Усе готове, можна починати.

На такому пулі нема сенсу ховатися від риби. По-перше, кришталево-чиста вода, по-друге, жодного кущика чи великого каменя. Взагалі, я не люблю ховатися від риби, підкрадатися до неї на колінах тощо. Це створює лише дискомфорт і практично не впливає на активність харіуса. Хоча, на думку Степана Чеха, харіус ловиться краще, коли нахлистовик маскується. Як би там не було, я випростався з самого верху свого пулу. Націлився на мілину на початку зливу. Володя махнув рукою, я закинув німфи в перспективну зону. За дві секунди відбулося клювання і я завів до підсака першого харіуса, сантиметрів на 27. Небезпечна риба – може зійти перед самим підаком, необхідно шукати щось скромніше. Але менші пирики не ловилися. За перші десять хвилин у мене було вже три крупні харіуси, ще два зійшли біля самого підсака. Потрібно було змінювати місце, переходити на мілину і сподіватися, що я не помилився з дислокацією дрібноти.

На німфу риба ловилася доволі слабо, а от на підвісного «волоханя» доволі регулярно щось та й вистрибувало. Тож я таки дочекався, що сьомий харіус, який вистрибнув на верхню муху, традиційно заплутав француза, і узяв «суху» вудку. Тепер треба було знайти правильного «сухаря». Перший і другий варіанти отримали по одній проводці в перспективному місці, після чого безжалісно відкушувалися і поверталися до флай-боксу. Не знаю, скільки ще я б перебирав мухи, аж поки мій вибір не упав на досить крупну білу муху, яку мені подарував Міша Шунинець з Міжгір’я. Обожнюю його сухі мухи – шедеври найвищої категорії. Перша проводка і восьмий харіус опиняється в підсаку. Супер, значить знайшов те, що треба.

І так само знайшов дрібного харіуса, сантиметрів на 20, який охоче відгукувався на мушку. Поки було темно, сонце ховалося за хмарами, я крокував униз по течії, ловив на короткому шнурі, якого не клав у воду. Мимоволі придумав одну штуку – за допомогою невеликого вітерця, який дув мені в спину, кінчиком вудки я робив маятникові рухи – мушка ніби «літала» над водою, після чого повільно опускалася. Харіус, звісно, чекав на цей момент і одразу ж атакував приманку.

А щойно вийшло сонце, я розвернувся і пішов вверх по течії. Знову ж таки, ловив під ногами. Причому траплявся не лише дрібний пирик, але й досить крупний, якого абсолютно не бентежила моя присутність. Якби я міг заглянути в майбутнє і довідатися, що в цей день більше ніхто не зловить понад 10 харіусів, то на одинадцятому склав би вудки і пішов на базу. Однак така активність риби змусила мене продовжувати. Я думав про те, що Ваня Повхан, який ловив на сусідньому пулі натовче «відро» харіуса, бо там його було точно не менше. Так само думав і про Арсена, який вирушив на дальні пули та інших учасників, яким теж могло пощастити із рибними пулами. Закінчував там де починав – на зливі. Не сходячи з місця упіймав трьох останніх харіусів.

Протягом етапу у мене була одна проблема – після кожної риби, доводилося сушити муху із CDC. Узявши гачок за колечко, я прополіскував пір’я у воді, після чого інтенсивно продував її аж до того моменту, коли голова починала паморочитися. Робив це без фанатизму, бо можна було послизнутися і скупатися, що в мої плани не входило. Після цього я робив швидкі холості закиди, які остаточно вибивали з мухи всю вологу. На таку процедуру у мене йшло дві хвилини. Зважаючи на те, що загалом на суху мушку я зловив 14 харіусів, можна підрахувати, що півгодини часу йшло виключно на просушку.

Нарешті Володя свиснув про закінчення ігрового часу, показав протокол – 21 харіус. Чи я втішився? Не те щоб дуже, бо розумів, що цього може не вистачити для перемоги. Окрім того, я вже не дуже міг думати, бо почувався втомленим і виснаженим. Від постійних «дмухів» голова таки крутилася, на щастя, обійшлося без падінь.

Прийшовши на базу, почав чекати результати інших учасників. Дуже сподівався, що вони також наловили бодай по десятку-півтора риби. Але мої сподівання не справдилися. Хто з нулем, хто з парою – усе це практично перекреслювало мої шанси. Найбільше було у Вані Повхана – шість харіусів. Такі результати робили вечірній пул для Богдана Цебрика веселою прогулянкою. Для того, щоб йому було не так комфортно, і довелося трішки піднапрягтися, я сподівався на своїх друзів, які мали ловити ввечері. Вже можна було точно говорити, що їм потрібно, просто необхідно, зловити мінімум десяток харіусів. Розраховував на Ганну, Юру та Сколівського, для якого ця ріка – рідна. Щодо моїх двох ідентичних сухих мух, на які я ловив, то одну подарував Юрі, іншу Ганні. У кожного з них залишалися шанси на призові місця.

Поки учасники готувалися до завершального етапу, я ще трохи займався з семінаристами мухами та їхнім виготовленням. А о п’ятій вечора відбулася остання «жеребівка» – Боді випав мій пул, де я ловив в п’ятницю. Що ж, це символічно, – подумав я тоді. – Якщо Богдан зловить більше за мене, то його перемога буде цілком справедлива і заслужена. Мені ж випало судити по сусідству – на класному шостому пулі Олега Сову.

Пул в Олега був, на мій погляд, німфовий, але він вирішив ловити на суху мушку – це його право і вибір. До німф Олег взявся вже в самому кінці часу, коли мав у заліку два харіуси. Трохи далі ловили Андрій Сколівський і Ганна, яку судив Арсен. Як і в Олега, риба на їхніх пулах була не надто активною. Правда, у Ганни постійно були виходи, але як згодом виявилося, вона ловила на муху без гачка… Помітила це лише в самому кінці змагань.

Тим часом Богдан Цебрик спускався вниз по своєму пулу і регулярно тримав підсака на витягнутій руці. З точки зору спортсмена я відверто засмучувався після кожної Богданової риби, хоча не бажав йому невдачі. Так вийшло, що до цього я зустрічався з Бодьою на семінарах, змаганнях, в яких він не брав участі, на пиві в Ужгороді, спілкувався з ним у соціальних мережах тощо. Але я ніколи з ним не ловив і не бачив, як ловить він. І лише зараз, на відстані в 40-50 метрів, я усвідомив, що спостерігаю за роботою справжнього професіонала, людини, яка блискуче читає річку, має стратегію і розуміння процесу.
Про його методи мені говорити не з руки, якщо захоче – сам розкаже. Але коли наступного дня я заради інтересу спробував скопіювати його дії, то в мене нічого не вийшло. Це мені нагадало метод ловлі Степана Чеха і його проводку. Повторити її мені знову ж таки не вдалося. Тут я зрозумів, що ведення мух – як почерк, його неможливо скопіювати, в кожної людини це унікальне явище. І справді, усі ловлять по-різному навіть ідентичними снастями. Копіювати все це – марудна справа, а от брати для себе щось нове дуже корисно.

Як би банально це не звучало, але я особисто на цих змаганнях зламав кілька своїх стереотипів і отримав чергову інформацію для роздумів. А поки щиро привітав Богдана із перемогою. Він зловив 10 харіусів, таким чином узяв друге місце в дні і загалом отримав 3 пункти. Мені ж дісталося друге загальне місце із п’ятьма пунктами. Третє місце посів Юра Щербатий – мій добрий друг і постійний партнер по різноманітних подорожах. Його прогрес відчутний і очевидний, за що я дуже радий.

До слова, після привітань та нагородження, ми почали міркувати над Чемпіонатом України. Я пропонував Вичу, Діма Петруняк Ріку, аж поки хтось не підкинув варіант із Тересвою. Ця ріка вже давно манить мене, а Ваня Повхан та Бодя Цебрик погодилися зайнятися організаційними нюансами цієї події, що приблизно відбудеться на початку серпня. Якби щось не вийшло, то завжди можна провести змагання чи на Опорі чи на Свічі.

Поки що від себе хочу подякувати усім учасникам змагань, гостям та семінаристам – я радий, що вдалося зібрати таку велику кількість однодумців в одному місці.

Фото автора (такі собі) та Олександра Матвійчука (ті, що кльові)

Час лікує – цю істину знали ще в сиву давнину. Після закінчення змагань пройшло кілька днів, душевні вибоїни потрохи почали гоїтися. Я змирився. На журнальному столику залишився чітко помітний прямокутник, який ніколи не припадав пилом. Ще не так давно там стояв Кубок України, який я випадково виграв минулого року. Розуміння того, що перемога на Ріці була чистим фартом і нічим іншим не покидало мене протягом всього року. Напевно, не один нахлистовик скептично сприймав цю подію, мовляв, як можна зловити два харіуси і виграти змагання. Я і сам себе питав про це. Логічної відповіді не знаходив. Саме тому старався зробити усе можливе для того, аби цього року завоювати трофей по-справжньому…

Що таке змагання, що таке нахлистові змагання? Як їх сприймати і оцінювати? Оскільки нічого спільного з федерацією риболовного спорту цього року у нас не було, відповідно, турнір не можна назвати офіційним. Але кого це цікавило? Особисто для мене будь-які нахлистові «батли» в радість. По-перше, мене дико пре екстрім, а адреналін бурлить з неймовірною силою. По-друге, за дві години етапу повністю вмикаються мізки, відбувається грандіозний аналіз та пошук правильних рішень. По-третє, і, мабуть, це найголовніше – можливість побачитися з друзями, які приїжджають в Карпати украй рідко. Оці міцні чоловічі дружні обійми, спільне випивання за вечірнім столом, жарти, усмішки, обмін мухами – для мене все це має величезне значення. І саме заради цього я готовий їхати хоч на Опір, хоч на Ріку, хоч на Свічу, хоч на Тересву. Нахлистова дружба – то велика річ.

Повертаючись до самого турніру. Зважаючи на нещодавню повінь, ріка суттєво змінилася. Коли ми з Юрою пішли розмічати верхні пули, то старалися зробити все для того, аби в учасників не виникало претензій до організаторів, а нарікати вони могли виключно на свої руки і мухи. Старалися як могли – нібито розмітили усе як годиться, однак не вистачило нам місця на перший пул, а третій і четвертий були відверто слабими. Таким чином, ми розраховували на 12 учасників, адже мали лише шість добрих рибних місць. Діма з Олегом розмічали пули вниз, і у них назбирався десяток місць. Що й зрозуміло, адже внизу річка безлюдніша і різноманітніша.

Чимало учасників не змогло приїхати. Єгор знаходиться в зоні бойових дій, Степан Чех в армії, Женя Федоренко не зміг вирватися з роботи. Не було й інших постійних учасників таких турнірів, які не приїхали в Карпати з різних причин. До вечора четверга у нас було 12 учасників і це було добре, зважаючи на кількість верхніх пулів. Вже під саму ніч на базу приїхав Іван Повхан та Богдан Цебрик, я запропонував їм взяти участь в турнірі. Власне, Ваня реєструвався, але його участь була під питанням, а от Богдан приїхав просто в гості – навіть попри свій грандіозний досвід та майстерність, він не цурається брати участь в різноманітних нахлистових заходах.

Трохи бентежив прогноз погоди – на обід п’ятниці обіцяли дощі. Саме тому я намагався домовитися з удачею, щоб витягнути картку, яка дозволить мені ловити в першому ж турі. Таким чином я зміг би отримати шанс рибалити в чистій ріці і на недоторканих пулах. Але доля вирішила по-іншому: я витяг картку з ранковим суддівством і вечірнім пулом. А тут, як на зло, ще й дощ пішов. За моїми підрахунками, картину в першому етапі він не зіпсує, а от на вечір ріка може стати помаранчевою. Як виявилося згодом, я помилився.

Перший мій клієнт – Ганна і здвоєний пул. Територія для нас обох доволі таки знайома – може не часто, але на цій ділянці раз чи двічі на рік рибалити доводилося, знаємо, що харіус тут є, може трапитися форель, головень чи марена. Ганна починає з німфи – пару проводок нічого не дають, у хід пішла суха. Якби я був на її місці, то прочесав би злив води в яму більш скрупульозно і змінив би кілька типів німф. З іншого боку, Ганна могла мати рацію в плані зміни німфи на суху у тому, що окрім зливу, для харіуса далі зручного місця для дислокації не було. У будь-якому випадку, вона почала обловлювати камінці та плесика, що в підсумку принесло трьох запідсачених харіуса і добрий десяток нереалізованих виходів. Риба в цілому виглядала доволі активною, особливо щось вишукувати в коробках сенсу не було. Мабуть, Ганну підвело традиційне надмірне хвилювання. Я кілька разів просив її заспокоїтися, глибоко вдихнути і перевести подих. Легко все це говорити на місці арбітра…

Ранковий етап приніс доволі цікаві результати. Богдан Цебрик, попри те, що засидівся з компанією ледь не до самого ранку, виступив найкраще – сім харіусів і форель. На друге місце вискочив Юра Щербатий – шість харіусів і марена. Це означало, що вечірній етап стане ключовим в розіграші. Вже тоді я почав підраховувати, що мені необхідно зловити мінімум сім харіусів, що дозволить стрибнути на друге місце і мати хороші перспективи на наступний день. З жеребкуванням, чесно кажучи, пощастило. Я витягнув собі сьомий пул. Достеменно не пригадував який він, але не сумнівався, що риба там є. Сашко Морозов з Києва, який мав стати моїм суддею десь загубився, тож я попросив головного суддю Андрія Скворчинського скласти компанію, на що він радо погодився. Правда, Саша таки знайшовся і хвилин за 20 до початку етапу вже був з нами на місці.

Мій пул і справді був шикарним – кілька перекатів, ямок, змін глибин, бурунів, словом, мрія нахлистовика. Я трохи підняв планку. Розраховував мінімум на 10 харіусів, зловлених по 5 за кожну годину етапу. Єдине, що могло мені завадити – це доволі невидиме дно і ймовірність залишити на ньому німфу. Коли дали команду про старт, я почав обловлювати нижні ямки шоколадками з досить крупними бронзовими голівками і темно-зеленим тораксом. За кілька хвилин узяв один харіус, потім другий і третій. Мав іще кількох, але двоє зіскочили перед самим підсаком. Як згодом виявилося, саме ці два негідники могли стати вирішальними рибами в усіх змаганнях.

Коли у мене заплутався французький підлісок (а таке щастя чомусь трапляється лише на змаганнях), я узявся за суху і практично одразу ж упіймав харіуса на плесику. Четверта риба ознаменувала закінчення першої години – я трохи відставав від свого наміченого графіку. Проте настрій був доволі добрий, голова чиста і спокійна. Залишалася ще ціла година, наступав вечір, риба мала б активізуватися і вийти на пошуки свіжого корму. На суху мушку виходів більше не було, тож я вирішив розплутати німфову снасть, але трапилося диво – хтось зробив це за мене. Однак ані Андрій, ані Саша розвели руками – вони до вудки не підходили…

Час спливав, а риба мовчала. Я не розумів, що відбувається, адже обловлював найцікавіші місця, акуратні зливи і ямки, де на сто відсотків мав би сидіти харіус. Нарешті отримую клювання і встигаю побачити характерний золотаво-лимонний відблиск. Прекрасно, форель зараз дуже б не завадила. Але риба мала інші погляди на всю цю забаву і зійшла в буруні. Часу ставало все менше і менше, я хаотично метався по пулу з надією упіймати бодай щось, бо чотири харіуси – показник надзвичайно слабкий і перекреслить всі мої сподівання повезти Кубок додому. З відчаю я вже навіть почав ловити на мокрі, сухі – риба, таке враження, просто перестала харчуватися і впала в стан анабіозу.

Залишалася остання хвилина. Я згадав, як торік на чемпіонаті, на цьому ж таки місці, упіймав останнього харіуса саме на останній секунді. Вхопив німфову палку, закинув мухи в ямку і таки відчув такий бажаний удар – харіус в підсаку, Саша кличе руками до себе. Остання секунда і п’ятий харіус. Це краще ніж чотири, але загалом вельми слабкий показник. Арсен, який ловив неподалік насмикав шість харіусів і став третім в дні, а я четвертим. Шанси залишалося, але доволі таки примарні.

Далі буде…