Блог двох мухарів

Якось неочікувано робота покликала мене у дальнє плавання до Севастополя. «Плисти», правда, довелося комфортабельним автобусом, але 23 години в дорозі викликали у моєї спини не надто приємні відчуття. Допомогла акватерапія – душ з сильним напором та солена вода у бухті Омега – хто був в «городі русскіх моряков» той знає, де вона знаходиться. Але так просто до Омеги не добратися.Мабуть, залишився я б в готелі (бродити по місту не мав ніякого бажання. По-перше, я там вже був, а по-друге, якось некомфортно мені дивитися на російські прапори. Влізати в полеміку не бажаю), якби не Валентин. Наш добрий друг-генерал у Севастополі вже освоївся. Він зараз серйозна людина на гвинтокрильному заводі, а це вам не болти в гайки вкручувати. Словом, зустрілися ми з Валентином, але була одна проблема – нежить. Виною всьому – азіатська техніка, типу кондиціонера, яка може вмить здорову людину перетворити на хвору. Після філіжанки кави ми сіли в Валентинову автівку і тут я за голову вхопився. Вічний комсомольський профіль з борідкою і хитрими очима, помаранчево-чорні стрічки, триколор і донецькі номери. Як там на флоті кажуть? Полундра! Валентин заспокоїв, сказавши, що машину позичив в знайомого. Дуже в це вірю… Не те щоб я ксенофоб якийсь чи національну ворожнечу розпалюю, Боже борони, ну, просто ж я зі Львова :).Словом, приїхали ми на його завод, попили чаю і пішли на пляж. Варто сказати, що завод має свій пляж зі всіма приколами типу пірсів та драбинок.
Риби теж не бракує – скумбрії, сардини чи що там плаває в морі, я вже достеменно не згадаю. А ще є краби-цигани, які під вечір окуповують прибережну територію. Нахлистова вудка у Валентина з собою, тільки от ловити, на жаль, ніколи.
Робота у нашого генерала відповідальна та серйозна. Залишається лише побажати йому успіхів. Хоча, сподіваюся, кожен з нас зможе зробити це особисто. На днях Валентин приїде до Львова і можливо вирветься до нас на Кубок Карпат. Наразі ж він усім передає щирі вітання.У місті-герої, наскрізь просякнутому темою війни (навіть в гімні футбольного клубу є така фраза: «Скинув чёрные бушлаты, Черноморцы в дни войны, Здесь на танки шли с гранатой, Шли на смерть твои сыны») я надивився всякого. Наслухався також різного. У нашій країні дві різні історії і нічого з цим не зробиш. І все ж хотілося додому, до своєї землі і своєї історії. За дві з половиною години, о пів на четверту ночі, я вже виходив з літака і лемзав додому. А о пів на сьому до мене задзвонили Юра з Арсеном, які припаркували автівку біля будинку і наполегливо кликали в Карпати. Я погодився з умовою, що мені запропонують місце з подушкою і можливість трішки поспати. Так все і сталося. По дорозі ми забрали Геника і вирушили в путь-дорогу. Куди ми планували їхати я й не знав – байдуже було. Я додивлявся сни…Коли приїхали, ще не було дев’ятої. Вода не чиста, але цілком придатна до ловіння. Хлопці озброїлися сухарями, я ж узяв дві вудки – на пробу. Юра з Геником вирушили вниз по течії, ми з Арсеном вверх. Вдихнувши ранкового повітря я вже відчував себе доволі бадьорим, тому почав метикувати про пасивність риби. Шоколадки та фезентейли з невідомих мені причин перебували в повному ігнорі.А от сухий «розвідник» (суха мушка, яку я завжди використовую, коли ловлю французьким способом. Харіус її не пропускає, що дає мені можливість зрозуміти його поведінку та побачити стоянки. Без «франції» ця муха неефективна, оскільки її дуже важко розгледіти між хвиль) довів, що риби багато і вона харчується. Насамперед, слід було визначити, де стоїть риба.
Ясно, що з наближенням осені, харіус змінює свої стоянки, віддаючи перевагу мілинам з різними швидкостями води, адже ці ділянки швидше прогріваються. Також я помітив, що перед кожним перекатом стоїть риба. І вона постійно виходила на муху, яка за мить мала зникнути в буруні. Розібравшись що до чого, я обрав наступну тактику. На кожному новому пулі я починав ловити «французом», вишукуючи харіуса.
Він себе видавав, коли стрибав на муху. Тут варто зауважити, що упіймати його на «розвідника» я не намагався, оскільки в такій конструкції снасті, це було б дуже складно. Муха була прив’язана саме для визначення стоянки. Крім того, я шукав заміну німфам, які не приносили результати. Побачивши на пулі трьох харіусів, я брав іншу вудку з чорним парашутом і вже знаючи, де є харіус, насолоджувався процесом.Риба була не велика – в районі 20 сантиметрів, рідко щось траплялося більше. Зате його було досить немало, тому сумувати не доводилося. Невдовзі до мене приєднався Арсен, який намагався відірвати від дна геть пасивного клена. Змінивши жука на гріфін-грата, він також почав смикати «огірочків».
А мені трапився несподіваний трофей – ось такий коблик, який узяв на експериментального «світлофора».Коли прийшов час повертатися ми пройшлися трохи донизу, куди пішли Юра та Геник. У буферній зоні Арсен видурив з ями хорошого харіуса і сказав, що там сидить ще кілька. Мені вдалося упіймати двох середніх пириків і побачити, хто ж ховається за каміннями. Коли Арсен спостерігав за проводками німф з берега, я мав два виходи «торпеди» – справді солідний харіус блискавично вилітав на «розвідника» (парашут ігнорував) і двічі хибив…Невдовзі, я показав Арсену мілкий перекат – тут завжди багацько активної риби. І уявіть собі – за якихось кілька хвилин у мене було 7 (!!!) сходів одночасно. Я не розумів, що відбувається, з німфами було все в порядку. І після цього поперло! Ледь не кожна проводка закінчувалася ударом чи рибою – працювали і німфи, і «розвідник».
На такій глибині, крізь окуляри, вдавалося побачити навіть переміщення харіуса, а також краще розгледіти його активні та бойові виходи. Арсен насолоджувався рибою не менше за мене, тож ми дуже здивувалися, коли Юра та Геник сказали, що в них риби небагато. Унизу були місцеві рибалки, вічно незадоволені, а харіус дуже перебірливий.На жаль, довелося «змотувати вудки» і їхати додому: у кожного були свої справи. Але півсотні харіусів, які були акуратно відпущені до ріки, повинні полегшити їх та дати дотягнути до п’ятниці. А там вже Ріка…

Понеділкова вилазка на річку виявилася доволі спонтанною. В першій ночі я не знав чи поїду, але рюкзак таки спакував, приділивши особливу увагу сухим мушкам – все ж треба до Кубку готуватися. Зваживши усі «за» і «проти» таки вирішив скочити на кілька годин, але зробив одну дурість – забув подивитися прогноз погоди. Ні, дощ мене не зупинив би, я б поїхав у будь-якому випадку. Просто узяв би якогось дощовика, абощо.

Поки доїхав була вже 9-а ранку. Гір видно не було – густий туман і перманентний дрібний дощик. Зате нема спеки і туристів, тобто уся річка в моєму розпорядженні. Спробував перше голавликів половити на мокрі та жуків, але не мав жоднісінького виходу. Тоді перейшов на харіусові мокрі – на дивно, знову безрезультатно. Чомусь думав, що ловити в дощ на суху неефективно, але все ж вирішив спробувати. І виявилося, що недаремно. Прості мушки невеликих розмірів, різної конфігурації – харіуса цікавило усе. Правда, брав муху він дуже обережно, з води не вистрибував. Перші спроби його упіймати закінчилися невдало, зокрема й тому, що видимість була слабка і побачити муху на воді заважали свинцеві кольори хвиль. Але згодом я таки зумів витягти кількох красенів на суху.Найбільше все ж зловив на німфу – працювали шоколадки на вольфрамі та латуні, з різними тораксами. Зелений бокоплав не працював. Загалом, за 3 години під дощем на одному перекаті, розміром з десять метрів, я упіймав 15 хвостів. Два харіуси мали по 15 сантиметрів, усі інші – 24-25. Я називаю цифри впевнено, адже рибу міряв. Не одразу, звісно, а коли звіряв по вудці. Була одна відмінність – половина харіусів худа, половина груба. А взагалі уся риба сильна і дуже активно опиралася. Був і цікавий момент, коли після підсічки з мілини «торпеда» рвонула вниз по течії, моментально зігнула мою вудку і навіть трохи покрутила котушку. Нічого собі думав я секунди три-чотири. Правда, була в мене підозра, що це просто харіус забагрився, а в таких випадках він опирається у тричі сильніше. І справді, на гачку була лусочка…Фотографій практично не робив через дощ, не хотів зашкодити техніці. Але сам отримав цілу порцію доброго настрою аж до кінця тижня. Змок, правда, але я ж не з цукру…

У середині 90-их, коли в Україні процвітало поняття «інфляція», а підприємства не платили людям чесно зароблені гроші, нашій родині довелося пережити доволі непрості часи. Але навіть попри фінансову скруту, ми відчували себе щасливими та цілком самодостатніми. Ще на початку 90-их батьки придбали шість соток землі (тоді, правда, там був пісок) в одному з дачних кооперативів, за 50 кілометрів від Львова.Місцина на той час була просто казковою – дика природа, кози, зайці, усілякі там білки-куниці-лисиці… Усього цього добра вистачало, правда, з часом тої самої дикої природи почало ставати щораз менше. Але мені ще пощастило жити в ті незабутні часи.
Цілий тиждень я чекав коли прийде п’ятниця. Ми всі разом їхали на дачу і проводили там вихідні. Батько самотужки збудував будинок у формі замку, мама займалася городом та своїми улюбленими квітами.
Згодом з’явилися криниця під вишнею, мангал, столик під виноградом та усе інше, необхідне для активної роботи і здорового відпочинку.
Не пригадую, щоб мене експлуатували за фізичним призначенням. Я мав свій сегмент роботи – у нас завжди на столі була свіжа риба, іноді й раки, та гриби, переважно польські, лисички та сироїжки. Білих також вистачало, але ми їх, як правило, сушили та маринували.
Навколо росли віковічні соснові ліси, без початку і краю. Загубитися в них можна було елементарно, але я з самого дитинства лазив цими нетрями, тож вивчив напам’ять кожну стежину.
У 12-13 років я знав усі озера та ліси в радіусі 10-и кілометрів.Коли йшов рибалити, то брав з собою і щось на гриби – у лісі ніколи не було порожньо. Та й риби вистачало. В затишних лісових озерах жили золоті карасі, коропи та окуні, а в річці Раків, яка тече через село Княжий Міст був повний набір: карасі, коропи, окуні, щуки, плітки, краснопірки, головні, а також усіляка дрібнота, типу кобликів та верховодок.
Рибалив я багато і часто, але вже з дитинства навчився відпускати рибу. Брав стільки, щоб вистачило родині на раз, а ще робив різного роду експерименти, запускаючи рибу в ванну.
Карасі жили там досить комфортно, через тиждень вони вже нормально ловилися на хробака і могли жити у ванні ціле літо, разом зі мною. Власне, багато років поспіль я проводив на дачі ціле літо і про кращий відпочинок не міг і мріяти.З часом усе почало змінюватися. Бізнесмени облюбували собі лісові озера, загородили їх і встановили різного роду правила, придумали ціни за відпочинок. Наскільки їхні дії були легальними ніхто толком і не знав. Невдовзі з озер взагалі почала зникати риба. Це вже за справу бралися «електрики». За якусь ніч вони вичищали дощенту невеличкі озерця, забираючи крупну рибу. Люди з села ходили в наші ліси з граблями – так вони могли розгрібати хмиз і виколупувати маленькі білі гриби.
Потрохи рожеве дитинство закінчувалося. На дачу я став приїжджати усе рідше і рідше, віддаючи перевагу Карпатам і нахлисту.На День Незалежності батьки наполегливо закликали мене таки приїхати на дачу.
І я одразу ж погодився, адже в цьому місці, де чисте нічне небо пахне морозним киснем з ароматом хвої, завжди почувався вільним. Звісно ж, узяв з собою нахлистову вудку та трохи мух.
Хотів половити золотого карася, на одному з лісових озер. Єдине, не був певен чи є ще там риба і чи озеро не зникло.
Племінник Сергій також готувався до ранкової вилазки на риболовлю, навіть налаштував будильника на 6-у ранку. За якихось 20 хвилин по лісовій дорозі, ми прийшли до місця, де колись було озеро.
Чи то від посухи, чи озеро спустили (популярна практика в кінці 90-их), але на нас дивилася некрасива калабаня, геть поросла очеретом.
Сергій закинув мою стареньку бамбукову вудку, а я хвилин 10 просто дивився і згадував старі часи. Не хотілося навіть діставати мух, але малий все ж умовив – 3 проводки ред тага прогнозовано не дали результату.
Тож ми вирішили повертатися і відвідати моє рідне озеро, розташоване за 700 метрів від дачі.Я ловив тут скільки себе пам’ятаю. За день, бувало, траплялася й сотня карасиків. Тут я зловив не одного крупного коропа, за якими плавав по всьому озері – вони ж люблять красти вудки.
Спогади налетіли, коли я побачив старезну сосну – колись я там ледь не жив. Знав кожну гілку, вилазив на самий верх. Єдине, що заважало – це мурахи та смола. Кілька разів це озеро ставало жертвою «електриків». Риби зараз там практично нема. Я знову кинув кілька разів шнура – глухо.Йдем на річку? До неї 4 кілометри.
Але ж ми нікуди не поспішаємо! Колись я був свідком, як з цього струмка селяни виловлювали величезних рибин сіткою.
З-під одного куща діставали здоровенних щук та кленів, не гребували навіть дрібнотою, яку складали на окрему купу.
За раз вони забрали кілька сотень кілограмів риби – на березі лежала рухома гора, яка стрибала і переверталася. От і маємо результат.
Зараз тут риби також практично нема. Як нема і води. Посуха і байдужість самих селян, які закидають річку усілякою гидотою призвела до того, що рибний струмок перетворився в каналізацію…
Спробував кілька разів кинути жука – прогнозовано нічого. Жодної реакції від річки.Поки був обід трішки подуркували – наробили стріл та й лук незлий. У мене колись такого не було: з ліщиною треба вміти працювати, а від необережного руху ножем під час виготовлення стріли, на лівій руці ще досі красується величенький шрам.
Стріли летіли на метрів 40-50, аеродинаміка в порядку.
Швагро не пошкодував часу на цю забаву.Вже під вечір на годинку знову завітав на домашнє озеро, вже без нахлисту. Там так красиво, коли нема вітру і сідає сонце.
Я розвалився просто на землі. Поруч пробігла польова мишка, рудого забарвлення з чорною смужкою на спині. Спіймав одного карасика, який був більше ширший, аніж довший.
Малий не дав його випустити, поніс в руках додому, запустив у ванну плавати. Сидів собі і згадував, скільки ж крупних карасів колись ловив під цим кущем.
Вставав в четвертій ранку, хапав приготовані звечора виповзки і летів на озеро. Все змінилося. На жаль, моєму племіннику не перепаде й дещиці того, що було в мене на цій дачі. Зате в нього є сенсорний телефон і планшет з забавками.
А в мене лише спогади…

Понад 42 тисячі гривень відшкодування завданих природі збитків доведеться сплатити двом рибалкам, які, всупереч чинним Правилам рибальства, вирішили закинути свої вудки у забороненому законом місці. Як повідомив БРІЗу начальник управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Івано-Франківській області (скорочено – Івано-Франківськрибоохорона) Володимир Викалюк, 22-річного та 23-річного мешканців села Перегінське, Рожнятівського району, рибінспектори упіймали, як то кажуть, на гарячому, досить далеко від рідного дому – на річці Бистриця Надвірнянська у селі Зелена, Надвірнянського району.«На цій ділянці рибальство заборонене протягом усього року», – зазначає пан Викалюк. Чоловіки ж не тільки закинули в річку свої вудки, а й примудрилися вже дещо упіймати. «При огляді улову, – розповідає пан Викалюк, – інспектори виявили три харіуси європейські та одну форель струмкову. На жаль, риба в улові вже була снулою (її не зберігали в садку у воді)».Дивно, всього чотири рибини, то чому ж така велика сума нарахованих збитків? – запитає читач. Справа в тому, що усі чотири рибини належать до рідкісних видів, вилов яких є забороненим. Так, харіус європейський внесено до Червоної книги і сума збитків за вилов однієї такої рибини, не залежно від її розміру та ваги, за встановленою Кабінетом Міністром таксою, становить 14 тисяч гривень. Форель струмкова заборонена для вилову Правилами рибальства і збитки з однієї виловленої риби, за таксою, становлять 340 гривень. Відтак загальна сума, яку доведеться сплатити двом несумлінним рибалкам становить 42 340 гривень. «Сума збитків вражаюча, – говорить начальник Івано-Франківськрибоохорони, – адже улов складається всього з чотирьох рибин, не дуже і великих, а винуватців ще чекає штраф за порушення Правил рибальства. Висновок робіть самі». Зрештою, можливо, не тільки штраф. Враховуючи значну суму збитків матеріали документування правопорушення рибоохоронці передали у природоохоронну прокуратуру і там зараз розглядають можливість притягнення винних до кримінальної відповідальності. «Звичайно, в будь-якого рибалки може клюнути заборонена для вилову риба. – продовжує Володимир Борисович.«Але у цьому випадку слід обережно зняти рибу з гачка (докладаючи всіх зусиль аби якнайменше травмувати рибу як самим гачком, так і утримуючи її в руках) та одразу ж повернути її у водну стихію з тим, щоб зберегти їй життя». Зрештою, серед рибалок ходить поголос, що затримані браконьєри, не зважаючи на свій досить молодий вік, вже достатньо досвідчені у риболовлі, тому добре відрізняють харіус чи форель від інших видів риб і, йдучи, «на справу», прекрасно розуміли, що буває за вилов «червонокнижної» риби. Зрештою, є така думка, що чоловіки тому і подались так далеко від рідного дому, бо знали, де можна упіймати рідкісну рибу – хай навіть і у забороненому місці.Втім, ми переконані, що більшість наших рибалок – це порядні, сумлінні люди, для яких чинні Правила рибальства – це не пусті балачки. Втім, і їм буде корисно ознайомитись з технікою поводження з рибою, що застосовується рибалками-спортсменами на міжнародних змаганнях (де обов’язковою умовою є збереження рибі життя після її вилову). Так, під час спортивного лову форелі саму рибу заборонено брати безпосередньо рукою, застосовується або спеціальна рукавичка, або сітне полотно підсака. Звичайно, заборонено виривати гачок з риби, натомість він обережно виймається (для цього застосовують гачки з мінімальною борідкою або і без борідки) або обрізається (якщо його виймання може значно травмувати рибу).

ПС. Ознайомитися з цінами за убивство червонокнижних риб можна тут: http://ifribinsp.elitno.net/cherv-kniga.html

ППС. Окрім цього запишіть собі номери телефонів різних гарячих ліній.

Івано-Франківська область

Гаряча лінія Івано-Франківськрибоохорони: (0342) 78-81-58

Гаряча лінія Головрибводу (м. Київ): (044) 486-44-24

Гаряча лінія Відділу запобігання та протидії корупції в органах рибоохорони: (063) 98-22-462

Львівська область

(0322) 70-41-88 (в робочий час)

0985108164, 0965276129, (цілодобово)

За матеріалами сайту briz.if.ua 

Відомо, що риби та птахи здійснюють міграції на тисячі кілометрів, безпомилково визначаючи напрям руху. Вчені давно припускали, що вони орієнтуються по магнітному полю Землі. І ось група вчених з університету Людвіга Максиміліана вперше отримала підтвердження цієї гіпотези. У статті, опублікованій в журналі PNAS, дослідники повідомляють, що знайшли в носі форелі клітини, які відчувають магнітне поле.Роботи в цьому напрямку проводилися і раніше. Так вчені встановили, що в тканинах перелітних птахів і мігруючих риб міститься мінерал магнетит, який, як передбачалося, відіграє важливу роль в здатності цих тварин визначати напрям руху. Проте ще нікому не вдавалося знайти клітини, що виконують цю функцію. Міхаель Вінкльхофер і його колеги вибрали для досліджень райдужну форель. Деякі різновиди цієї риби здатні виходити з річок у море і здійснювати подорожі на 300 кілометрів. Але через кілька років всі вони безпомилково повертаються до місць, де з’явилися на світ.Вчені розробили унікальну методику, що дозволяє ідентифікувати особливі клітини, які допомагають форелі орієнтуватися по магнітному полю Землі. У якості відправної точки біологи використовували дослідження 10-річної давності, які зафіксували зміну електричної активності нервів в області носа риб під впливом магнітних полів.Німецькі дослідники акуратно виділили різні клітини з області носа райдужної форелі і помістили їх у чашки Петрі. Потім навколо чашок створили обертове магнітне поле. Виявилося, що приблизно одна з 10 тисяч клітин обертається з тією ж частотою, що і поле. Вилучивши ці клітини і розглянувши їх під мікроскопом, Вінкльхофер і його колеги виявили в кожній з них частинки магнетиту. Мінерал розташовувався поруч з клітинної мембраною.Вчені вважають, що в носовій області кожної риби міститься від 10 до 100 подібних клітин. «Дивно, що магнетизм в кожній клітині був у десятки і сотні разів сильніше, ніж ми припускали раніше, – каже Міхаель. – Це може говорити про те, що риби визначають не тільки напрямок на північ, але й більш складну інформацію про точну широту і довготу».