Якось неочікувано робота покликала мене у дальнє плавання до Севастополя. «Плисти», правда, довелося комфортабельним автобусом, але 23 години в дорозі викликали у моєї спини не надто приємні відчуття. Допомогла акватерапія – душ з сильним напором та солена вода у бухті Омега – хто був в «городі русскіх моряков» той знає, де вона знаходиться. Але так просто до Омеги не добратися.Мабуть, залишився я б в готелі (бродити по місту не мав ніякого бажання. По-перше, я там вже був, а по-друге, якось некомфортно мені дивитися на російські прапори. Влізати в полеміку не бажаю), якби не Валентин. Наш добрий друг-генерал у Севастополі вже освоївся. Він зараз серйозна людина на гвинтокрильному заводі, а це вам не болти в гайки вкручувати. Словом, зустрілися ми з Валентином, але була одна проблема – нежить. Виною всьому – азіатська техніка, типу кондиціонера, яка може вмить здорову людину перетворити на хвору. Після філіжанки кави ми сіли в Валентинову автівку і тут я за голову вхопився. Вічний комсомольський профіль з борідкою і хитрими очима, помаранчево-чорні стрічки, триколор і донецькі номери. Як там на флоті кажуть? Полундра! Валентин заспокоїв, сказавши, що машину позичив в знайомого. Дуже в це вірю… Не те щоб я ксенофоб якийсь чи національну ворожнечу розпалюю, Боже борони, ну, просто ж я зі Львова :).Словом, приїхали ми на його завод, попили чаю і пішли на пляж. Варто сказати, що завод має свій пляж зі всіма приколами типу пірсів та драбинок.
Риби теж не бракує – скумбрії, сардини чи що там плаває в морі, я вже достеменно не згадаю. А ще є краби-цигани, які під вечір окуповують прибережну територію. Нахлистова вудка у Валентина з собою, тільки от ловити, на жаль, ніколи.
Робота у нашого генерала відповідальна та серйозна. Залишається лише побажати йому успіхів. Хоча, сподіваюся, кожен з нас зможе зробити це особисто. На днях Валентин приїде до Львова і можливо вирветься до нас на Кубок Карпат. Наразі ж він усім передає щирі вітання.У місті-герої, наскрізь просякнутому темою війни (навіть в гімні футбольного клубу є така фраза: «Скинув чёрные бушлаты, Черноморцы в дни войны, Здесь на танки шли с гранатой, Шли на смерть твои сыны») я надивився всякого. Наслухався також різного. У нашій країні дві різні історії і нічого з цим не зробиш. І все ж хотілося додому, до своєї землі і своєї історії. За дві з половиною години, о пів на четверту ночі, я вже виходив з літака і лемзав додому. А о пів на сьому до мене задзвонили Юра з Арсеном, які припаркували автівку біля будинку і наполегливо кликали в Карпати. Я погодився з умовою, що мені запропонують місце з подушкою і можливість трішки поспати. Так все і сталося. По дорозі ми забрали Геника і вирушили в путь-дорогу. Куди ми планували їхати я й не знав – байдуже було. Я додивлявся сни…Коли приїхали, ще не було дев’ятої. Вода не чиста, але цілком придатна до ловіння. Хлопці озброїлися сухарями, я ж узяв дві вудки – на пробу. Юра з Геником вирушили вниз по течії, ми з Арсеном вверх. Вдихнувши ранкового повітря я вже відчував себе доволі бадьорим, тому почав метикувати про пасивність риби. Шоколадки та фезентейли з невідомих мені причин перебували в повному ігнорі.А от сухий «розвідник» (суха мушка, яку я завжди використовую, коли ловлю французьким способом. Харіус її не пропускає, що дає мені можливість зрозуміти його поведінку та побачити стоянки. Без «франції» ця муха неефективна, оскільки її дуже важко розгледіти між хвиль) довів, що риби багато і вона харчується. Насамперед, слід було визначити, де стоїть риба.
Ясно, що з наближенням осені, харіус змінює свої стоянки, віддаючи перевагу мілинам з різними швидкостями води, адже ці ділянки швидше прогріваються. Також я помітив, що перед кожним перекатом стоїть риба. І вона постійно виходила на муху, яка за мить мала зникнути в буруні. Розібравшись що до чого, я обрав наступну тактику. На кожному новому пулі я починав ловити «французом», вишукуючи харіуса.
Він себе видавав, коли стрибав на муху. Тут варто зауважити, що упіймати його на «розвідника» я не намагався, оскільки в такій конструкції снасті, це було б дуже складно. Муха була прив’язана саме для визначення стоянки. Крім того, я шукав заміну німфам, які не приносили результати. Побачивши на пулі трьох харіусів, я брав іншу вудку з чорним парашутом і вже знаючи, де є харіус, насолоджувався процесом.Риба була не велика – в районі 20 сантиметрів, рідко щось траплялося більше. Зате його було досить немало, тому сумувати не доводилося. Невдовзі до мене приєднався Арсен, який намагався відірвати від дна геть пасивного клена. Змінивши жука на гріфін-грата, він також почав смикати «огірочків».
А мені трапився несподіваний трофей – ось такий коблик, який узяв на експериментального «світлофора».Коли прийшов час повертатися ми пройшлися трохи донизу, куди пішли Юра та Геник. У буферній зоні Арсен видурив з ями хорошого харіуса і сказав, що там сидить ще кілька. Мені вдалося упіймати двох середніх пириків і побачити, хто ж ховається за каміннями. Коли Арсен спостерігав за проводками німф з берега, я мав два виходи «торпеди» – справді солідний харіус блискавично вилітав на «розвідника» (парашут ігнорував) і двічі хибив…Невдовзі, я показав Арсену мілкий перекат – тут завжди багацько активної риби. І уявіть собі – за якихось кілька хвилин у мене було 7 (!!!) сходів одночасно. Я не розумів, що відбувається, з німфами було все в порядку. І після цього поперло! Ледь не кожна проводка закінчувалася ударом чи рибою – працювали і німфи, і «розвідник».
На такій глибині, крізь окуляри, вдавалося побачити навіть переміщення харіуса, а також краще розгледіти його активні та бойові виходи. Арсен насолоджувався рибою не менше за мене, тож ми дуже здивувалися, коли Юра та Геник сказали, що в них риби небагато. Унизу були місцеві рибалки, вічно незадоволені, а харіус дуже перебірливий.На жаль, довелося «змотувати вудки» і їхати додому: у кожного були свої справи. Але півсотні харіусів, які були акуратно відпущені до ріки, повинні полегшити їх та дати дотягнути до п’ятниці. А там вже Ріка…

Цікавий нахлист