Завіз нас Міша туди, де людська нога не ступає. А ввечері приїхав на своєму позашляховику – не на лєксусі якомусь там чи ленд ровері, а на автомобілі вітчизняного виробництва типу УАЗ. Я задивився на це чудо техніки, от Міша і каже: “Сідай за кермо”. Ну я і сів, гарно, думаю. Міша каже: “Заводь”. Ну завів. А ззаду ніц не видно – дзеркала то для гламурних машин. Він каже: “Їдь, а там побачимо”. Ну я задню ледве переключив і їду. Знаю, що там горби і кущі, але їду і хоч би що… Виїхав на дорогу. Став. Міша каже: “Давай другу”. Ну я ледь-ледь її переключив – там треба знати що до чого. І поїхав, не помічаючи ям. Та що там ями – на тій машині можна летіти. Доїхав туди, де дороги вже нема. Ну, так я думав. Міша каже: “Міняємося”. Ну я сів, думаю, зараз назад поїдемо. А він вперед. Вперед, в смислі в гору, по потічку. Я почав шукати шось, за що триматися можна. Розумні люди ту машину робили. Нема там ручки збоку – є попереду. І так, щоб двома руками триматися. Що було далі в словах не описати – в мене щелепа не закривалася, а очі вилазили. Кричав би, так мову відняло. Не знаю, скільки там градусів було – 50 чи 60… Словом, це було неймовіро. А погано мені стало тоді, коли Міша сказав: “Страшно? Мені теж страшно”. І натис на газ… Словом, доїхали ми до гори. Я думав, що є дорога, що виведе до нашої поляни. А Міша каже: “Тепер назад вертаємося”… Я припух просто. Машина два рази ледь не перекинулася, але все ж на колесах встояла. Ото був адреанілін. А ви кажете нахлист, форель. Тю. Продаю вудки і купую УАЗік…

 

Цікавий нахлист