«Нахлист – це те, що об’єднує країну» – ця фраза, сказана одеситом Русланом Івасюнько чомусь запам’яталася мені найбільше. І з цим важко посперечатися. Після постійних політичних скандалів і суперечок ми нарешті змогли відчути себе громадянами одної країни, однодумцями, без поділу на схід і захід. Я впевнений, що на цьому семінарі, який, безперечно, був найбільшим нахлистовим заходом на території Західної України (важко говорити про загальнодержавні, оскільки в мене нема точної інформації про кількість інструкторів та учасників), кожен відчував себе комфортно та вільно.
Надзвичайно показовим моментом у цьому мухарському святі стала «Пісня мандрівників» у неповторному виконанні Ореста. На щастя її вдалося зняти на відео, тож невдовзі усі зможуть переглянути ці захоплюючі хвилини, коли усі підспівували і «лялякали». Фраза «Нам палаци кришталеві зроду не замінять гордої свободи» знову ж таки впаялася в мою пам’ять. Зважаючи на те, що через дорогу був готель, усі вирішили жити в наметах. Не через гроші, звісно. Просто оце невпинне нахлистове спілкування зближувало і робило нас вільними від усього, що тримає в містах та містечках. Голова звільнилася від усіляких тривожних думок, а загальна дружна та невимушена атмосфера лише наштовхувала на навчання. Адже більшість учасників приїхали на семінар саме вчитися…Ми з Юрою виїхали зі Львова десь перед восьмою ранку. Особливо нікуди не поспішали, але й часу не гаяли. У мене була думка заскочити на Свічу, бодай на годинку, але все ж вирішили, що годинкою справа не обмежиться. Тож по вигодських, долинських та болехівських ямах (найбільша перед народним домом) ми добиралися до Нового Мізуня. На поляні помітили перші намети, тож звернули праворуч, через вузькоколійку карпатського трамваю.Одразу ж бачу знайомих і незнайомих людей. З першими вітаюся та обіймаюся, з другими вітаюся і знайомлюся. Знаходимо місце для намету – Стьопа Чех якраз забронював нам місце під липою, поруч зі своїм бунгало. З іншого боку від нас Ігор з Старого Самбору та Петро зі Стрия. Навпроти Богдан (Ідус) та Сашко з Ужгорода. Словом, весела компанія.Трохи далі розташувалися інші учасники. Радий бачити Женю Федоренка. Попри те, що він розставляв свій намет з допомогою Ніколь – доньки Еда Ковалевського, біжу в машину, звідки виймаю номер рибальського журналу за 2005 рік. Знаходжу маркер і повертаюся до Жені. Якраз перед виїздом я навмисно узяв це старе видання, щоб Женя поставив автограф на своїй статті. Справа в тому, що саме прочитавши її я захопився нахлистом, після чого перечитав її сотню разів. Отримавши бажаний автограф (чесно кажучи, я не колекціоную їх, хоч досить часто маю нагоду спілкуватися з відомими людьми), я з обличчям задоволеної дитини топаю назад до автівки, щоб часом в журналу не виросли ноги.Невдовзі знайомлюся з Едом Ковалевським та Андрієм Соколовим – відомими нахлистовиками, про яких я багато чув, але аж ніяк не сподівався їх побачити на семінарі. Про Андрія Соколова дуже приємно відгукувався мій добрий друг Андрій Скворчинський і буквально за кілька хвилин я переконався у тому, що він мав рацію. Пан Соколов дуже приємна, культурна і інтелігентна людина, яка багато знає про історію нахлисту та тенкари. У свою чергу Ед Ковалевський просто горить енергією, у нього видно величезний життєвий потенціал, а очі світяться вогнями планів на майбутнє. Цікаво було познайомитися і з Владом Сударенком – нахлистовиком та яхтсменом в одному обличчі. Це поважна людина, яка вміє твердо стояти на своєму, а ще неймовірно красиво співає українські народні пісні під гітару.Радий я бачити Руслана Пугача та Володю Пугача. Хто не знає, то вони не родичі, а однофамільці. З Русланом я познайомився рік тому, на Кубку України. Попри те, що бачив його лише раз, радісно тисну руку і обіймаюся. А Володі одразу ж показую, що зараз живе в подарованій ним нахлистовій коробці ручної роботи з випаленою фореллю. Хлопці приїхали разом з Максом, який виявляється без намету, тож ми з Юрою одразу запрошуємо його до себе. У нас місця вистачить.То тут, то там видніється жовта сорочка – то головний масовік-затєйнік, він же винуватець цього славного свята. Діма Петруняк мусить зі всіма поговорити, кожному приділити час. Разом з ним приїхала команда – хлопці і дівчата, з якими багато хто з нас неодноразово говорили по телефону, але на очі не бачили. Вони роздають інструкторам футболки з логотипом Strike. Одна з них дісталася і мені. Якщо чесно, до статусу «інструктор» я б себе не заносив. Мені й самому треба ще вчитися і вчитися, але попри це я показав і розказав учасникам усе, що знав. Сподіваюся, що мій, хоч і невеликий досвід, стане їм у пригоді.Інша справа – досвід, скажімо так, більш відомих інструкторів – Жені Федоренка, Руслана Пугача, Єгора Бабича, який приїхав акурат перед відкриттям семінару, тих же Андрія Соколова, Еда Ковалевського, Степана Чеха чи Макса Кусакіна. Усі вони приїхали ділитися своїми знаннями, тому не скористатися таким шансом було б щонайменше нерозумно.Поки до головного початку семінару залишалося ще трохи часу вирішив трішки половити на каламутній Мізунці. Обладнав стару «п’ятірку» кількома німфами, взувся в чоботи (потреби в вейдерсах не бачив жодної) і став на камінь, що виступав з води. Якраз підійшов Єгор, з яким ми балакали про життя-буття. Тим часом на підвісну мушку від Мілана Курноцика спокусився невеличкий харіус. Стара дубова «п’ятірка» навіть не відчула його – усе скидалося на поплавчану ловлю, звичну нам з дитинства. Поглянути на карпатське чудо одразу ж прибігли нахлистовики з Луганська – я їх цілком розумію. Сам колись біг дивитися, як виглядає ця риба.Коли ми з Єгором повернулися на галявину, вже усі були готові до навчання. Відповідно до розподілу тем, мені довелося вводити новачків-початківців у курс справи, розповідати про малюнки Джуліани Бернес і теперішній стан справ нахлисту в Україні. Детальніше про це, а також про виступи інших інструкторів – у наступній частині…

Цікавий нахлист