Дорога забрала 5 годин і кілька кілограмів нервів. На позашляховику ще можна було якось їхати, а от легковій доводилося то виринати, то потопати. Величезні ями, наповнені коричневою водою, не закінчувалися ні на метр. Але попереду височіли засніжені гори, настільки величні, що переповнювали дух. Праворуч, у каньйоні, шуміла річка. Не дуже велика, але горда і, мабуть, щаслива…

Зі Львова вирушили ще вдосвіта, двома машинами. Проїхавши поля, насичені густим туманом, зупинилися перед Рогатином, на заправці. Випити чаю-кави і почекати наших компаньйонів. Володя-старший і Володя-молодший з самого ранку мали нагоду повеселитися з Сашою і Мішою – двома каламбуристами. У нас з Арсеном і Ганною теж було весело. Єдина проблема, Арсену треба було швидко вертатися назад, тому ми дорожили кожною хвилиною.

Біля Франківська мали зустрітися з Дмитром Петруняком та його бригадою, а звідти вже всім разом їхати в ті самі засніжені гори. Але зустрічі не відбулося – зібрати усіх франківчан вдалося не скоро, тож ми вирішили познайомитися з Бистрицею Надвірнянською – красивою рікою, яка, однак, була доволі каламутною.

Маючи в кишені годину часу, я перевдягнувся і спробував прочесати німфою кілька перспективних точок. Арсен з Ганною тим часом з берега ловили на суху.
Результат що в них, що в мене був ідентичний – риби ми не бачили і не чули.

Нашвидкоруч перекусивши, ми таки зустрілися із франківцями та вирушили далі. Дорога ставала все гіршою, хатинки на узбіччях все старішими, а місця все дикішими.
На схилах гір лежав сніг, який навіть і не думав танути, нагадуючи про те, що зима усе ніяк не закінчиться. З боку гір по-весняному дзюркотіли невеличкі струмочки, наповнюючи ріку.
Дорога звернула у гори, але десь посеред останнього села автівки зупинилися і усі вийшли на розмову. Очікуючи «головного» ми познайомилися з місцевими ентузіастами, які вже мають чим похвалитися. Риба, за їхніми словами, в ріці є, причому велика – як харіус, так і форель.

А є вона тому, що хлопці дуже активно ведуть боротьбу з місцевими та приїжджими браконьєрами. Однак, цього мало. Як сказали наші нові знайомі, вони хочуть після себе щось залишити. А вже серйозний аргумент.

Коли зібралися вже всі, наш кортеж залишив межі села і вирушив вгору. Їхалося складно, легкові машини відстали і ми вже почали думати, чи не варто вернутися і витягати наших друзів.
Добрих півгодини ми добиралися до галявини, яка була визначена пунктом збору. Нас зустріли місцеві єгері, які палили багаття у мурованому мангалі і запрошували до столу. На щастя, усі машини добралися до місця без пригод, а тим часом Арсен і Ганна вирушили на річку, бо часу залишалося обмаль.
Коли ми сіли за стіл, були приємно вражені рівнем та якістю прийому. Гостинно і душевно хлопці пригостили нас чудесними домашніми стравами – маринованими білими грибами, гарячою грибною юшкою, печеною картоплею, шашликами з решітки, відбивними та іншим м’ясивом.
Наливали неповторного домашнього трунку найвищого ґатунку. Міша, який приїхав з кислою фізіономією, уже за 20 хвилин активно перетворював свою печінку на фуагру і муркотів: «Радий знайомству!».

Прийшов Арсен з Ганною. Втішили нас – на суху вийшла форель, але від несподіванки рука смикнулася трішки раніше. Але сам факт надихав. На жаль, Арсену та Міші довелося повертатися додому. Провівши наших друзів, ми повернулися до столу і включилися в дискусію, що власне й привела нас сюди.

Зважаючи на те, що в Україні риболовля безкоштовна, виписувати ліцензії, як це прийнято в цивілізованому світі, не можна. Однак, за рахунок «доброчинних внесків», які порядні рибалки виплачували б за проведений час, можна було б якісніше контролювати територію та дбати про збереження і примноження рибної популяції. Звичайно, уся ця процедура має співіснувати із принципом «зловив – відпусти» і гачками без борідок.

Такі ідеї були прийняті позитивно. Однак, слід зробити ремарку на те, що необхідні бесіди і з аборигенами. Їм слід пояснити, що річка з рибою принесе їхньому селу постійні доходи від зеленого туризму. Адже приїжджим треба буде десь жити, щось їсти.

Окрім цього, непогано могли б заробляти гіди, які показали б, «де живе метровий струг», навіть якщо такого і нема. До того ж, візьміть до уваги сезон ягід-грибів, якими теж не проти поласувати приїжджі туристи. Таким чином, із цього забутого богом села, цілком реально можна зробити привабливу територію. Адже порожня річка призведе до стабільного занепаду, що й відбувається зараз із середньо статистичним українським селом.

Обговоривши основні нюанси майбутньої співпраці, ми вирішили спробувати себе на ріці. Ганна залишилася, а ми вчотирьох перевдяглися і спустилися до ріки. Я шукав яму, тому просто пішов вниз по течії, у пошуках пристойного місця.

Пройти довелося чимало, аж поки не знайшов те, що шукав. Стрімка скеля із гостроверхими соснами нависала над лагуною, щоправда, не блакитною. Вода в ріці не була чистою, очевидно, від того, що почав танути сніг. Течія в ямі повільно несла мої мухи, але жодних натяків на клювання не було. Я розчинився. Просто завмер і заплющив очі. Чи то мені так добре стало від самогонки, чи то від тутешнього повітря, але рухи стали автоматичними і беззмістовними.

З такого стану мене вивело реальне клювання. Я відчув легесенький дотик до мушки і на автоматі так само легко смикнув кінчиком вудки. Невже?! На поверхні затріпотіла риба. Не встиг її ідентифікувати, бачив лише, що вона довга. Схопився за підсак, але навіть не зняв його зі спини. Риба зійшла, виштовхавши з мене подих відчаю. Пронизавши німфами яму ще хвилин 15, вирішую спуститися трішки нижче – якщо знайду ще одне місце, то половлю, якщо ні – повернуся сюди. Місце знайшлося метрів за 200. Рукав ріки впадав в основну течію. То не була яма, але доволі приваблива територія.

Перша ж проводка закінчилася ударом і вже за мить, красива форель позувала фотоапарату.

Відпустивши рибу, я повернувся на яму, але там вже зустрів Сашка, який намагався обловити попередні приямки – марно, риба не брала.

Тож ми вирішили повертатися. Однак, дорога, за нашими підрахунками, знаходилася значно вище – вилізти на неї було складно.

Побачивши якусь стежину, ми видряпалися туди, а потім лемзали по коліна в снігу аж до самої машини.

Розпрощавшись із новими знайомими та обмінявшись контактами, вирушили додому. Із надією та сподіваннями на те, що бодай десь, нехай глибоко в горах, у нас буде можливість повноцінно порибалити та відпочити.

Дякую усім франківцям за зустріч. Вірю, що вона була не остання.

Цікавий нахлист