Півроку підготовки та планування завершилися тоді, коли ми перетнули державний кордон і потрапили на територію Євросоюзу. Не важко здогадатися, що усе вийшло далеко не так, як було розписано заздалегідь. Зважаючи на певний досвід (на Дунайці ловив уже 4 рази) і розуміння того, скільки часу та сил буде витрачено на доїзди-переїзди, планувалося виїхати в понеділок в обід на Сян, там спокійно закупитися ліцензіями і провіантом, провести нічку на березі ріки і в вівторок зранку ловити рибу. Вже ввечері вирушати на Дунаєц, за 200 кілометрів. Але непередбачувані обставини склалися таким чином, що нашу мандрівку довелося відсунути на один день. Пощастило, що нікому зміни у планах не перешкодили, тож у ніч з неділі на понеділок наша трійця спакувала усі пожитки до об’ємного багажника універсальної «шкоди» і рушила до кордону.

Кермував Володя – людина, яка у 2008-у році фактично показала мені, що у Львові вже є нахлистовики і я не один на цій планеті. Мабуть, якби не випадкова зустріч в районі Стинави, моя перша мухарська вудка зараз припадала б пилом десь на шафі. Поруч сидів Арсен, якому не так часто вдається кудись з нами вибратися, але це не стосується польських мандрівок – принаймні на Дунаєц ми їхали уже четвертий раз. Я ж зручно розташувався позаду: думав про кордон та погоду. Власне, погодні сайти обіцяли нам добре небо лише на Сяні, а от в Кросценко-над-Дунайцем передавали дощі з грозами акурат у ті самі дні…

Дорога до Смільниці значно покращилася, порівняно з попередніми виїздами. Тепер там нема ям, тож впевнений у собі водій може трішки пригазувати. Загалом на дорогу до кордону ми витратили дві години, так як і було заплановано. Порожня «колєйка» додала свого оптимізму – дуже швидко ми минули українську сторону, а от поляки вже традиційно дали зрозуміти, що означає «країна третього світу». Прикордонник просто сидів, не відкриваючи віконця. Нарешті мляво узяв наші паспорти, щось пробурмотів і знову зачинився. Митник так само не поспішав, а коли взявся до роботи, то дуже тихо щось питав про «вудку і папєроси». Нарешті, спитав, куди ми їдемо. Отримавши детальну відповідь, знову, так само тихо, сказав: «Połamanego kija!». Що це за вираз такий ми не знали, тож довелося перепитувати, чи вірно усе зрозуміли. Митник втомлено пояснив, що таким чином він бажає нам удачі…

Найгірше залишилося позаду. Тепер на нас чекав Сян зі своїми причудами. Але спершу треба було заїхати в Лєско за ліцензіями. Оскільки по-польськи була всього третя година ночі, а ловити хотілося вже і негайно, я дуже втішився, що попередньо домовився з Павелом про те, як ми отримаємо перепустки. Стражнік пообіцяв залишити їх в умовному місці, біля свого дому. І справді, коли ми під’їхали до його будинку, дуже швидко відшукали «зезволєння». Гроші залишили на цьому ж місці. До речі, вартість ліцензії зросла до 100 злотих. Пояснюють це тим, що ріка потерпала від пресингу і таким чином вдалося трішки віднадити мухарів.

Як би там не було, але вже за хвилину ми поховали ліцензії до кишень і полетіли до селища Угерце Мінеральне, де звернули праворуч, проїхали залізницю та закружляли вузенькою дорогою. Ледь-ледь із-за гір до нас почали вистрибувати перші сонячні промінці. На галявині ми побачили двох маленьких оленів, які вийшли поскубати ранкової трави. Обабіч дороги сидів пухкенький вухастий заєць. Власне, ми не здивувалися, адже на цій території дуже багато звірини, яку не вистрілюють та не винищують.

Ось і дашок віати Vision – традиційного місця збору нахлистовиків з усього світу, які приїздять спробувати на Сян своє щастя. Зупиняємося і йдемо дивитися на річку. На перший погляд вона здається дуже красивою, але коли ми придивляємося, то стає трохи лячно: Сян конкретно піднятий. Для того, хто тут вперше, ріка не здасться небезпечною, але ми розуміємо, що будуть клопоти. Усе ж перевдягаємося, складаємо вудки і йдемо ловити. Перші проводки результату не дають. Треба щось вигадувати із вольфрамом: він одночасно має падати на дно, не зачіплятися за нього і створювати опір потужній течії. Зрештою, після кількох хвилин холостих проводок, підсікаю крупного харіуса, але потримавши його трохи менше хвилини, риба сходить, скориставшись поворотами течії.

Володя дістає з іншого місця кількох невеликих харіусів, Арсен робить ставку на суху та стрімера. Мені ж видається, що біля острова є цікаві місця, більш повільні і комфортні для риби. Але щоб туди потрапити, треба подолати бурхливий та сердитий перекат. До половини якось дійшов, а от далі почалися проблеми. Течія не дозволяла навіть ногу підняти, а внизу величезна яма. Один необережний рух і мене просто знесе. Чи не вперше, за весь час, що я рибалю нахлистом, стало реально страшно. Володя та Арсен далеко, назад вже не повернуся, а рухатися треба, бо вже відчував, що дрібні камінці під ногами норовлять вислизнути під тиском шаленої води. Приклавши неймовірні зусилля, роблю один великий крок вперед і відчуваю, що за секунду попливу. Від безнадії вирішую зробити те, чого не роблю ніколи – бігти вниз по течії, у напрямку гострого кінця острова. Якимось дивом вода не встигає мене знести, тож благополучно добравшись до точки, нарешті спокійно видихаю.

Результат, тим не менше, себе не виправдав. У фантастично-красивих місцях риби я не знайшов, за винятком двох недомірків-харіусів. Провівши з добру годину за порожніми проводками, розумію, що треба щось змінювати. Арсен опинився вже під іншим берегом, Володя тримався меншого острова. Але риба себе так і не показувала, до того ж вийшло сонце, а час спливав десь так само швидко, як вода у Сяні. Треба було щось оперативно робити, тож знайшовши більш безпечне місце для переправи на велику землю, витягую і Володю. Йдемо вниз до інших рибних точок. Однак і там, після години експериментів залишаємося з носом. Арсен наздоганяє нас по іншому березі – у нього кілька форельок на стрімер, але похвалитися особливо нічим. Повертаємося до віати і думаємо, що робити. Насамперед, з Арсеном, адже його вейдерси радше нагадували сито, аніж одяг, що захищає від промокання. На всяк випадок я узяв свої старі вейдерси, які точно протікали, але може не так критично. Знявши мокре, Арсен вилив на берег добру літру води. Ловити в таких умовах практично неможливо. Повністю перевдягнувшись, ми почали думати, що робити далі. Я запропонував покидати стрімер просто з берега, на межу великого перекату та тихої води. Арсен до такої ідеї поставився скептично, однак став поруч. Буквально на третій чи четвертій проводці я відчув, що білим зенкером хтось поцікавився, а ще через дві спроби відбулося те, заради чого ми тут стояли. Красива форель у золотих відтінках потужно атакувала стрімера і зрештою, опинилася у підсаку. Це вже хоч щось. Ми з Арсеном продовжили обловлювати цю територію, але більше нічого так і не зловили.

Звичайно, стояти на місці не було жодного сенсу, тож наша трійця вирушила вверх по течії, туди, де нікому з нас ще не доводилося бувати. Але і там ловити було нереально. Висока вода практично не давала можливості зробити якісну проводку ані німфами, ані стрімером. Покрутившись з півгодинки вирішуємо повернутися на базу, перекусити і… як би мені цього не хотілося, їхати на Ельдорадо. Пригадуючи події листопада, у мене перед цим місцем просто опускалися руки. Зазнавши фатального фіаско із помаранчевими головками, я остерігався, як би історія не повторилася. Хоча, гірше вже точно бути не могло.

Якось спакувавши усе в автівку ми рушили польовою дорогою униз по течії. Їхали поволі, зрідка зачіпаючи дно об каміння. Зрештою, звернули ліворуч і зупинилися там, де планували. Ми були самі – лише по іншому березі лазило троє мухарів. Як виявилося, то були Павел з французькими гостями. Нам же залишилася доволі продовгаста ділянка, яка була доволі зручною. Так, вода висока і тут, але принаймні без шаленого потоку. Склавши вудку та поставивши дві німфи, стаю на самому початку перекату і одразу ж виманюю форель на 25 сантиметрів. Володя розташувався трішки нижче, Арсен ще нижче, із сухою мухою.

І тут почалося. Один за одним ми з Володьою почали тягнути крупних харіусів, які, очевидно, знайшли для себе зручну ділянку. 40-сантиметрові красені впевнено хапали будь-які німфи і надзвичайно активно опиралися. Зрештою, до нас приєднався і Арсен, якому так і не вдалося виманити харіуса на суху. І після кількох проводок він уже боровся із рибою дня – найбільшим харіусом.

Десь о третій годині я відчув, що наловився. З ідентичним настроєм на берег вийшов Арсен, а потім і Володя. Прекрасні результати по харіусу повністю компенсували ранкові незручності та переїзди. Тож ми вирішили закруглятися і вирушати на Дунаєц, адже треба було ще заїхати в магазин і подолати доволі довгу та повільну дорогу, що простягалася повз села та містечка.

По березі Сяну, паралельно до нас, стрибав молодий олень, який за мить зник у кущах. Приємно світило сонце і взагалі, природа та погода зробили усе, аби нам було добре. Перед виїздом ми заїхали на електровню, звідки й починається OS San. Дві турбіни пускали у річку бурхливі потоки. При цьому, так було й минулого тижня, тож мухарям слід бути дуже обережними на такій воді. Уже в самому Лєско ми купили необхідні продукти, трохи пива і рушили на захід. На Дунаєц.

 

Далі буде…

Цікавий нахлист