Кілька років тому ми відкрили для себе дві славні польські річки: Дунаєць та Сян. Там добре, але хочеться чогось нового і чогось цікавішого. Прийшов час відкривати для себе сусідню Словаччину. Закарпатці досить часто їздили у містечко Світ, рибалили на ріці Попрад. Але все ж міські акваріуми якось не дуже приваблювали, хотілося чогось дикішого та дальшого. Володя Судук торік познайомився з рікою Ваг – найдовшою у Словаччині. Та й наш польський друг Войтек регулярно виставляв на своїх сторінках фото із реально трофейними рибами, возив туди своїх клієнтів. Отже, ріка справді заслуговує того, щоб туди поїхати. Вирішено – організовуємо мандрівку!

Такі серйозні подорожі потребують якісної та тривалої підготовки. Я люблю, щоб усе було сплановано: бюджет, маршрут, проживання, харчування, відпочинок, ліцензії тощо. Необхідно узяти правильні речі і залишити вдома непотріб. Важливо поспілкуватися з тими, хто бував раніше на цій ріці і може поділитися досвідом. Віктор Михайлов з Кракова підкинув мені кілька корисних сайтів щодо рівня води, мовляв, саме від цього фактору напряму залежить активність риби, тобто і наша успішність. Володі вдалося вивідати робочу муху – нею виявилася звичайна чеська німфа, тільки в суто природних тонах. Наче й нічого особливого, але далеко не факт, що хтось взяв би її з коробки і повірив…

Готуватися до Вагу ми почали ще на початку весни. Спочатку група складалася із восьми людей, але як це зазвичай буває, щотижня хтось відпадав. У підсумку, нас залишилося п’ятеро: я, Володя Судук, Дмитро Петруняк, Юра Щербатий і Андрій Коваль. Коли ж усе було сплановано і погоджено, за кілька годин до виїзду Андрій повідомив, що нас вже четверо – його не пускають обставини…

Дмитро Петруняк приїхав до мене з Франківська в середу ввечері – за планом він мав переночувати, щоб зекономити час на дорогу. Все логічно, адже наш маршрут передбачав перетин кордону, а спрогнозувати поведінку польських митників і прикордонників ніхто не міг. Після вечері ми мали піти спати, але чи то вечеря затягнулася, чи то просто шкода було витрачати час на таку прозаїчну річ, як сон, словом, ми поснули в другій ночі, а вже в третій зателенькотів будильник. Підйом!

Нашвидкоруч приготований сніданок, кава і якраз прийшло повідомлення про те, що Володя і Юра нас чекають. Ми знесли усі сумки, тубуси та інший реманент, склали до машини і вирушили порожнім містом у напрямку кордону. Бортовий годинник показував четверту ранку – усе відповідно до плану. До Смільниці ми прибули так само вчасно і за розкладом, рівно за дві години. Машин було не багато, але черга тягнулася дуже повільно. Ми не брали взагалі ніяких продуктів харчування, щоб не нарватися, як вже було раніше, але цього разу поляків не цікавив вміст наших багажників. Тож за дві години ми вже топтали землю Євросоюзу.

Зважаючи на те, що усе було спокійно, виникла нагода заїхати на Сян і допомогти Адаму Сікорі відбудувати віату, знищену нещодавно якимись вандалами. Але від цієї ідеї ми відмовилися. По-перше, особливої потреби в нашій допомозі там не було, по-друге, на нас чекала ще довга дорога.

Коли Діма вийшов з машини на парковці, то сказав: «Нічого собі, тут всі на бляхах!»…

У Лєско ми зупинилися аби здійснити закупи, що було одним із важливих пунктів нашого плану. У великий возик ми поскладали кілька кілограмів хорошого м’яса, ребер, сосисок, ковбасок, хліба, масла, соусів, приправ, закруток, води та круп. Розрахунок робився на кілька днів і на чотирьох здорових мужиків, яким будуть необхідні калорії для повноцінної риболовлі. Як виявилося згодом, тут ми вгадали на всі 100%, адже загальний кошик обійшовся нам всього у 200 злотих, тобто по 50 злотих з людини.

Ми рушили на Дуклу, а вже звідти, вниз, на південь, до кордону із Словаччиною.  Навколо виднілися мальовничі зелені гори, погода трималася на доброму рівні, дорога була досить спокійною. Кордон ми промайнули на одному диханні, без жодних зупинок та перевірок – такі от умови в Євросоюзі. В принципі, у тих краях Польща та Словаччина особливо нічим і не відрізняється, тільки словаки понаставляли обабіч дороги стару воєнну техніку – танки, зенітки і ще різного роду інсталяції.

Так ми доїхали до Пряшіва – міста з українською етнографією. Особливо там не затримувалися, але змогли кинути оком на красиву камерну архітектуру. Звідси якраз починається автобан до Жиліни – саме той, що нам треба. Правда, дівчинка в навігаторі («перерахувати?») трошки наплутала і ми кілька разів поверталися на одне й те ж місце, поки остаточно не зрозуміли, куди і як нам слід їхати. Виїхавши на магістраль, нарешті можна було натиснути на газ і тримати швидкість районі 120 кілометрів на годину.
Правда, ми встигали і насолоджуватися краєвидами –середньовічними замками, що височіли на самісіньких горах. Зокрема, Списький град – найбільший замок в Словаччині, його навіть монголи не змогли взяти. Зараз там, правда, туристів не пускають. Хоча було б цікаво навідатися у древні руїни.

Невдовзі почалися Високі Татри – це гори, від яких воістину захоплює дух. Гострі шпичаки сивих скель наче проколюють хмари, залишаючи їх на повідку. На вершечках лежать віковічні сніги, а ще там є спеціальні дороги «з мальовничими пейзажами». Ми проїхали кілька тунелів, сотню кілометрів і добралися до Попрада – ще одного славного нахлистового міста.
І тут нас накрила страшенна злива, яка повністю забрала видимість на дорозі. На щастя, ми досить швидко її минули і невдовзі над нами знову заблакитніло травневе небо.

Останній етап подорожі – це фантастичне гірське водосховище Ліптовска Мара. Його почали будували в 60-их роках минулого століття для боротьби з повенями та виробництвом енергії. Зараз це найбільший резервуар Словаччини, а ще місце, на яке можна просто дивитися і насолоджуватися.

І от наша автівка збочує праворуч. Кілька поворотів і з моста ми вже бачимо річку Ваг у селищі Бешенева. Відразу за мостом наш «пріват» – так у Словаччині називають будинки для туристів. Ми заїжджаємо на подвір’я, ставимо машину і знайомимося з Мірославом. Хазяїн виглядає доволі привітно, а ще ми легко знаходимо спільну мову. Трохи української та польської з нашого боку, словацька від нього. Головне, що ми один одного прекрасно розуміємо.
Одразу розраховуємося на котедж і вирушаємо на його оглядини. Невеличкий двоповерховий будинок. Зверху дві спальні по три ліжка, знизу кухня з усім необхідним, стіл, ще одне ліжко і ванна. На подвір’ї ще один стіл з кріслами під навісом, засоби для сушіння вейдерсів, кілька шезлонгів, гриль і дрова… Що ще треба для повного щастя?

Тепер нам необхідно купити дозволи на риболовлю. У Словаччині окрім самих ліцензій необхідно придбати рибальський квиток. Можна на тиждень (1,5 євро), можна на рік (7 євро). Продають усе це щастя в рибальській корчмі кілометрів за 5 від нашого котеджу.
Мірослав попросив поїхати з нами, щоб випити пива. Інтер’єр корчми суто рибальський – на стінах висять трофейні харіуси та форелі, а ще голова зубастого хижака.
З іншого боку допотопні бамбукові вудки, може навіть нахлистові (хто їх там розбере). Мірослав запевнив, що то Sage. Ми не повірили.

Виявилося, що тижневих квитків нема, тож нам необхідно купити річні. Також виявилося, що ліцензії коштують не по 17,50, а по 20 євро. Ну і нехай. Коли всі формальності були залагоджені, ми випили пива і перечекали грозу з блискавками. На щастя, негода довго не тривала.

Тепер прийшов час знайомитися із річкою. Судячи з усього, рівень був конкретно піднятий, потік води неймовірно потужний, а колір насичено-смарагдовий. В принципі, непоганий варіант для німфи.

Серйозніше знайомство ми відклали на вечір – зараз треба було відпочити з дороги та пообідати. Я одразу взявся за приготування нехитрих страв: салат з помідорів, перців та цибулі, запашна гречана каша, сосиски та інші легкі закуски.
Хлопці нарізали сало, замаринували м’ясо, розлили малинівку. Тут варто зупинитися і трішки детальніше розповісти про цей дивний напій.
Його виготовляє сам Дмитро, при чому за спеціальною технологією. У підсумку виходить м’яка та приємна «палинка», від якої не п’янієш, а зранку не болить голова.

Невдовзі ми вже вийшли на міст і дивилися, як рояться волохокрильці. Сказати, що їх було багато – не сказати нічого. Ці комахи заполонили абсолютно всю водяну поверхню, а деякі з них ставали кормом для риб. Ми бачили, як кілька великих форелей спокійно піднімалися до верху і наминали смачних комах. Також на ріці було кілька мухарів, які також час від часу щось ловили.

Володя, який бував тут раніше, провів екскурсію. Сам Ваг у Бешеневій умовно ділиться на дві частини. Починається усе з водосховища, що розділене з річкою величезною дамбою. Саме звідти спускають воду та регулюють її рівень.
Від дамби до моста тягнеться доволі одноманітний канал, довжиною близько кілометра. Умови для нахлисту тут не ідеальні, але вони є. За умови низької води, можна зайти практично до середини каналу, щоб мати можливість обловити усе навколо.
Якщо ж вода висока – краще туди не пхатися. Друга частина, одразу за мостом – це вже Сян+Дунаєць. Не знаю, як назвати по-іншому. Тут і ями величезні, і рівні як дзеркало плеса, при цьому з сильним потоком води, і м’якенькі водорості, що захищають ваші вольфрамові німфи від зачепів за каміння.
Словом, треба шукати ключі. Але всі пошуки ми відклали на п’ятницю.
Наразі ж – вечеря і сон.

Далі буде…

Цікавий нахлист