Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Кінець напруженого робочого тижня не віщував ніякого позитиву. Ще й погода, як на середину квітня зовсім не балувала весняним теплом. Звістка про вільну від робочих справ першу половину п’ятниці, збудила бойовий дух і підштовхнула на хлистове серце до авантюр.

Душа рвалась кудись подалі від людей, але я розумів що в гори на три години немає ніякого сенсу їхати. Перебираючи варіанти поблизу Львова, набрів на Озерний край, в пам’яті винирнули романтичні спогади про те, як я там п’ять років тому освідчувався дружині. Тож вирішено – їду тероризувати тамтешню акваріумну щуку, а заодно і випробую перед Дунайцем новий комплект восьмого класу.

На робочий день компанії собі знайти не вдалося, тож спакувавши снасті о 7.30 неспішно вирушаю в сторону платника. Надії про невеличкий рибацький пресинг у будній день на тамтешніх мешканців розвіялись як тільки я заїхав на території господарства. На парковці стояло зо 20 авто.  “Можливо короповими?” – майнуло в голові. Не з моїм щастям – на момент мого приїзду на щучому озері було 27 спіннінгістів.

Що декілька метрів в воду булькали воблери, силікон і залізо. Кляті спінінгуї!!! Повертатися я не був налаштований, тож пригледів собі метрів сім берега на протилежній стороні від дамби. Поки добирався до місця побачив зловлених двох щучок грам по 400. Хлопці розповіли що з самого ранку риба була активніша. Ну нічого – моя все рівно на мене чекає.

Збираю снасть, ставлю шнур з тонучим кінцем, повідець з флюорокарбону 0.5мм і 10 см. стрімер. Сповнений ентузіазму роблю перший закид, філігранна проводка і… нічого. П’ятий, десятий і двадцятий закінчуються ідентично.  Щось я явно роблю не так, міняю довжину і інтенсивність стріпів, глибину проводки, паузи. Повний 0. За цей час хлопці поруч ловлять ще дві щучки.

Перекур. Беру себе в руки і змінюю приманку на меншу – 7см. срібний стрімер з червоним комірцем. На першому  ж закиді отримую удар. Значить я на правильному шляху. Закид в ту ж точку, трішки довша пауза і довгоочікуваний удар – ця вже не зійде. Прут плавно відпрацьовує ривки риби і за декілька хвилин кілограмова красуня опиняється в підсаку.

Щучий сезон відкрито! Декілька фото і рибка пливе назад в озеро, але на цей раз з куканом в губі. Як виявилось ключик до кльову я дійсно підібрав, адже за наступних півтори години в моєму підсаку опинилося ще 11 рибин від 750 грам до двох кілограм. Всі, окрім найменшої, яка виявилась найбільш голодною і заковтнула стрімер аж за зябра і першої кільовки, благополучно поплили підростати.

Ще було близько 5 сходів та один зріз флюра, що стався з моєї вини, адже я його не перевірив після попередньої рибини. Кляті спінінгуї ставали для мене після кожної рибини все милішими, адже активність риби значно зменшилась і заробити покльовку їм ставало все важче, а кожен звук фрикціону змушував їх нервово пересмикуватись і псувати своє здоров’я куривом.

Об 11 годині я вирішив закруглятися, на кукані висіло два хвости на вечерю, за які я заплатив 100грн + 30 грн за риболовлю. Тільки підійшовши до авто я відчув як в мене болить спина… Вкладатись довелось буквально в кожен закид, 8-ий клас це вам не жарти, особливо враховуючи той факт що щука ближче як 20м від берега клювати відмовлялась і неприємний боковий вітер явно не допомагав.

Тож рибалка вийшла доволі трудова і пізнавальна. А Озерний край, як варіант відвести душу на декілька годин, однозначно заслуговує право на існування, ба, більше того, здатен подарувати масу позитивних емоцій.

Автор: Арсен Грабчук, спеціально для Блогу двох мухарів
Фото автора

Уже багато років не брав до рук спінінг. Що вже говорити про поплавчанку, фідер та інші рибальські вудки. Штучні мушки, бистрина гірських річок, червоні крапочки на боках форелі, фіолетово-попелясті плавники харіуса – ось моя стихія. Навіть рівнинна річка, будь-яка, знайомилася з моїми мушками, байдуже, при цьому був результат чи ні, але нахлист я не змінював. На озера виїжджав двічі на рік, десь у квітні, коли в Карпатах нерестилася риба. Можна було ловити і на дозволених ділянках, але я для себе визначив – квітень для спокою. А от на морі я ніколи не ловив, хоча й мав таку нагоду.

Якось, перед виїздом на відпочинок у Чорногорію, на Адріатику, я ретельно пакував тубуси і чохли. Але мав необережність побитися об заклад із своєю дружиною, у результаті чого спір програв – усе моє добро залишилося в шафі. Довелося байдикувати на пляжі і заздрісно дивитися на каменеві насипи, де сиділи нормальні мужики і щось тягали. Якось в Іспанії, у містечку Кадіс, побачив зграю великих рибин, які плавали під древньою кам’яною стіною, що впиралася в море. Тоді у мене в руках була лише нахлистова вудка, що нею ловлю навіть не на річках, а на гірських струмках. Спостерігав і за тим, як рибалять на Босфорі, у Стамбулі. Засмаглі турки із чорною бородою щось нарізали, а потім зачіпляли наживку на гачки і жбурляли важкі свинцеві «оливки» у блакитні хвилі.

Але найчастіше, переважно у січні та лютому, мені доводилося бувати на середземноморському узбережжі Туреччини. Море як море – тут пляж, там вода. Як, чим і на що ловити у морі я не мав ані найменшого поняття, власне, і не задумувався над тим. Мене більше, що манили до себе голі скелясті гори, що височіли кілометрів за 15 від моря. Там мали б бути річки, а в річках форель, якщо вже не струмкова, то хоча б райдужна. Оскільки до Туреччини я їздив не відпочивати, а вирішувати робочі питання, тож і часу на мандрівку до гір особливо не було. Трасу Анталья – Аланія прошивають капіляри річок, які впадають у море. Деякі річки глибоководні і неспішні, на деяких стоять баржі, але вистачає і таких, що треба – швидких, не дуже глибоких, з красивими античними мостами (потім мені сказали, що їх збудували кілька років тому). На жаль, поки що порибалити на турецьких річках у мене не виходило, але вперше вдалося упіймати рибу у морі.

Деякі мої знайомі-нахлистовики вже мають певний досвід у морському флай-фішінгу. Тому і я, готуючись до чергового відльоту на південь Туреччини, спакував тубус з вудкою п’ятого класу, а також котушку з шнуром і свої коробки із мухами. Знайшлося місце для інструментів та матеріалів, з яких при потребі можна зв’язати імітацію практично будь-якої комахи чи безхребетної тваринки, наприклад, креветки.

Перші дні море від себе відштовхувало – через урагани та шторми, хвилі піднімалися на кілька метрів, а сама вода була брудною і непривабливою. Невдовзі негода вщухла і я став помічати як зранку по пляжі ходять місцеві рибалки з важкими спінінгами. Не витримав, підійшов поглянути ближче. Поки наближався, побачив, як турок щось активно тягне – невдовзі по дрібній гальці застрибала маленька рибка – плоска, широка і з вертикальними смугами по боках. Англійської ці хлопці не знали, я не знав турецької, але зрештою мені вдалося жестами випитати, що вони зловили. Турки називали цю рибку «мир-мир», але казали, що тут трапляються і більші екземпляри, принаймні активно розводили руками в сторони. Усе як у нас…

Потім я почав цікавитися тим, на що ловиться ця риба. Виявилося, що у якості наживки турки використовують маленькі шматочки курячого філе. Сирого, ясна річ. Снасті у них були доволі простими – пара гачків та грузило, яке закидалося якомога далі від берега. Але спершу я вирішив половити рибу нахлистом. Одного ранку, коли море було спокійне, я роздягнувся і зайшов в холодну воду. На календарі якраз наближався кінець січня, але я про це не думав. Трохи поплавав, щоб тіло акліматизувалося до умов, узяв в руки вудку і зробив перший закид. До повідка прив’язав свій найважчий стрімер – імітацію чорної п’явки  із 5-міліметровою вольфрамовою голівкою. Але зробити бодай одну якісну проводку мені не вдалося – хвилі усе зносили ще до того, як вулі-баггер опускався на дно. Для таких умов необхідний спеціальний тонучий шнур, з плаваючим особливо не порибалиш…

Однак не лише я один привіз із собою вудку. Мій товариш Андрій, затятий спінінгіст, узяв і свої снасті, тож наступного дня вивчати тутешню акваторію ми відправилися разом. Андрій мав намір прочесати дно їстівним силіконом, але я завбачливо прихопив з ресторану кілька шматків грильованого курячого філе. Найкраще було б залізти на пірс, який заходив в море на сотню метрів, але коли «не сезон», турки знімають з пірсів усі дошки – залишається лише металевий каркас, по якому ходити важко. Ще навіть не дійшовши до середини пірсу, ви неодмінно почуєте гучні крики охоронців, які по-турецьки наполегливо рекомендуватимуть залишити небезпечну споруду.

Ми йшли пляжем, поки не помітили трьох рибалок – вони сиділи на розкладних стільцях, у кожного було по кілька вудок, які вставлялися у спеціальні трубки, під кутом. Раз по раз турки піднімалися і бігли до своїх «донок». Ми спитали чи вони щось упіймали – у відрі плавало кілька мир-мирів, десь на долоню. А от на що вони ловили ми так і не зрозуміли. На газеті лежали якісь шматки не то шлунків, не то кишок – важко сказати чиїх.

Ми розташувалися неподалік, щоб усе бачити і почали готуватися самі. Грузило, що буде ковзати за допомогою нехитрих маніпуляцій, кілька гачків із смаженою куркою – можна робити перший закид. Щойно грузило опустилося на дно, верхівка спінінга почала нервово сіпатися. Андрій підсік, але виявилося, що на гачках нема ані риби, ані курки. Тим часом мужики щось кричали, бо один з них натхненно крутив котушкою. Друга наша спроба була не кращою – сіпання знову ж таки закінчувалося порожніми гачками. Усе ясно. Риба маленька, отже треба маленькі гачки. Такого добра у моєму нахлистовому арсеналі не бракує – дістав із коробки кілька штук, перев’язав снасть. От правда, натягнути шматочок курки на жало було складно – наживка не трималася і злітала.

Зрештою, ми не зловили нічого, але Андрій сказав, що у нього є ще одна котушка, яку він може дати мені – тоді ми б збільшили кількість снастей і зрозуміли про море значно більше. Я оглянув свою нахлистову вудку – більша її частина на око не відрізняється від спінінга, але от сама котушка кріпиться нижче руків’я. Для нахлистових котушок це зручно і правильно, а от чи буде комфортно там спінінговій? Відповідь мала дати наша ранкова вилазка.

Ще ввечері я пішов на кухню і попросив кухарів шматок сирого курячого філе. Після цього скомпонував снасть – добре, що в Андрія виявилося достатньо свинцю. У якості повідків використав нахлистовий флюорокарбон, діаметром 0,14 мм. Гачки також нахлистові, щоправда, з борідками – знайшлося кілька і таких.

О шостій ранку ми вийшли з готелю і за хвильку вже стояли біля спокійного Середземного моря. Моя снасть сяк-так трималася, відчувалося, що спінінговій котушці не дуже затишно у тримачі нахлистової вудки. Але робити нічого – пробую закинути. Сонце ще не вийшло, тому не вдалося побачити на скільки метрів полетіло грузило. У будь-якому випадку наступної секунди я відчув звичне сіпання, що закінчилося сильним ривком – після підсікання відчуваю, що на гачку таки щось є.

От і мій перший морський улов – мир-мир. Згодом з’ясовую, що по-нашому, це звичайний зубарик. Трохи згодом ми упіймали більшого екземпляра і переконалися, що рибку так назвали не навмання. Зубарик мав справді гострі зуби, а в анфас нагадував піранью.

Ми продовжили ловити – час від часу я відстрілював грузила через необережні закиди, довелося знищувати запаси Андрія. Але і риба ловилася постійно – практично одразу ж, куди не закинеш, інколи навіть траплялися дуплети. Зграї зубариків розривали куряче філе, хто відкрив свій невеликий ротик найширше, той і опинився на гачку. Окрім мир-мира трапилася ще одна рибка, схожа на симбіоз наших піскарів та йоржів. Згодом, по фото вдалося з’ясувати, що це телевізія чи банана – її називають по-різному. А в відерку місцевих ми виявили справжнього сібаса – його впізнав одразу: такі лежать на кубиках льоду в наших супермаркетах. За кілька годин ми упіймали зо три десятки риб – переважно невеликі, розміром із зимових спортивних окунців. Ясна річ, увесь улов ми потопили, для мене це нормальне явище, адже усю зловлену рибу я відпускаю і в нас. Хоча, для тих, хто любить тараньку, гадаю, з зубарика вийшла б непогана закуска до пива.

Наступного ранку ми вийшли на море знову, але цього разу не зловили практично нічого, за винятком кількох мир-мирів. Погодні умови були ідентичні, насадка теж (пробували ще вареного кальмара – він нікого не зацікавив), але риба наче зникла. Можливо, вона мігрує і треба ходити по пляжу, щоб її знайти. На жаль, на це питання відповіді ми не знайшли, бо уже наступного дня треба було повертатися в Україну. Що ж, для першого разу цього цілком вистачить. А вже наступного року, якщо вийде знову побувати на півдні Туреччини, позичу у когось спінінг, півкіло свинцю і спробую порибалити більш предметно…

Автор: Ростислав Ящишин
Джерело: газета “Рибалочка” (2015 р.)

Так сталося, що в з початком нового року я не впіймав ще жодної риби. Ну, тобто, верховодка на мотиля і райдужка на «Золотій форелі» не рахуються. Я маю на увазі, що наразі мені не щастить. При цьому варто зауважити, що рибалив я вже багато де – і на карпатських річках, і на рівнинній красивій річечці, і на великих озерах, у тому числі й з човна. Але риба мене вперто ігнорує…

І все ж, рибалив я не сам. Наприклад, Арен минулого тижня переконав окуня на стрімер. А під час останніх вихідних Юра (Тіроль) виманив «шнурка». У той же час Ганка розжилася парою жирних краснопірок. Ще одну піймав Сергій. У моїх колег були і виходи, і сходи. Я ж заробив всього лиш кілька непевних ударів – потримати на гачку бодай щось не вийшло.

І все ж, оті дні, проведені в компанії хороших і близьких мені людей, у будь-якому випадку залишаються в пам’яті. До того ж, коли поруч є вправні фотографи. До вашої уваги знимки від Арсена та Юри Гудзя. Гарного усім робочого тижня!

8 березня. Мала карпатська річка. Результат 0 + 1 труп

9 березня. Наварія. Результат 0 + 1 труп 

15 березня. Дике озеро + рівнинна річка. Результат 1 окунь в Арсена

21 березня. Рівнинна річка + дике озеро (без нас). Результат 1 шнурок + 3 краснопірки 
Далі буде… краще 🙂

Після повернення з Туреччини (звіт буде незабаром) ми з Арсеном чкурнули перевірити на предмет риби гірські річки Карпат. Рибалити планували на трьох із них. Великі річки були доволі низькими і чистими, але наша головна точка, на жаль, виявилася каламутною. На ще більший жаль, харіус та форель вперто мовчали. Не пробудила їх до активності ані тепла погода (+9), ані наближення календарної весни. Мабуть, суттєву роль у нашій риболовлі відіграв сильний вітер та перепад тиску. Мабуть, в теплу пору роки ці друбниці не суттєві, а от взимку на них варто зважати. У будь-якому випадку ми прекрасно підпочили і такі зловили рибу, але не на ріці, а на платнику – тамтешня лінива райдужка бадьоро хапала пістрявого стрімера, який виготовила дружина Арсена Ярина.

2 січня. Замість того, щоб лежати на канапі і задерти ноги, перемикати канали телевізора, що показує одну й ту саму програму чи упасти писком в миску новорічного салату, ми вирушаємо в гори. Не на лижі, звичайно, а на річку. Очікуємо на невеликий мороз, який все ж не зашкодить нам підловити одного-двох січневих харіусів. Міша кермує, я поруч, позаду Геник з Юрою. Ми з Геником, як завжди, прирікаємося і сперечаємося. Люблю з ним сперечатися…

До гір термометр показує комфортні “мінус один”. Перед горами стало вже “мінус два”. У горах вітер і “мінус три”. А на місці, куди ми прямували вже було “мінус чотири”. Хіба це могло нас зупинити? Швидко монтуємо усе необхідне, дуріємо, фотографуємося і розходимося в різні боки. Ми з Мішою вних по течії, Юра з Геником вверх.
От і перша ямка – обловлюємо її з усіх боків, але риба прогнозовано ігнорує “сирітки”, “прінци”, “чорні” і все інше, що ми підготували. Особливої складності додає природа. До води підступитися важко – береги обліплені не то кригою, не то снігом, не то одним з іншим. Ходити страшно.
Несподівано, моя права нога повністю зникає з поля видимості – провалилася під кригу і бовтається у воді. За мить вже Міша, наче у заповільнених зйомках, опускається перше на одне коліно, потім на інше, потім робить якісь піруети руками. Ми регочемо.
Міша намочив підсак – показує, що з нього стало. “Стояк” – регоче він. Тепер сіткою підсака можна забивати цвяхи.

Тим часом дзвонить Юра. “Я провалився, може Міша відкриє машину?” – каже він. Юра зробив глупість – замість того, щоб взяти вейдерси, він взув якісь мутні зелені лапті. От не можу зрозуміти людей, які літом ловлять в вейдерсах, а на зиму беруть чоботи чи ше якусь біду.
Міша пішов рятувати потопельника, я ж вирішую ще кілька разів кинув в одну яму. Якраз обмерзли мої повідки. Для цього вирішую перевірити одну теорію.
Колись від когось почув, що як обмерзають повідки, то треба змащувати їх гусячим жиром. Ще вдома виклянчав в жінки баночку – вона іноді змащує ноги дитині, як та змерзне на вулиці. Помастив жовтим жирком і повідки вже не замерзали. З іншого боку, вони створили іншу проблему. Тепер мої німфи практично не тонули.
Зважаючи на те, що я ловив на мікронімфи, вони ледь-ледь пробивали водяну плівку, після чого бовталися під поверхнею. Не залишилося іншого вибору – довелося ставити якусь велику німфу на кінець повідків.

Але залишаю яму і йду до Юри – у мене є запасні шкарпетки, штани та інші речі на такий випадок. В Юри теж є, але всяке буває. Всяке сталося – Юра не взяв нічого, причому свідомо, витягнув з сумки і залишив удома. Тому він дав заробити місцевим “гуцулам”, які торгували шкарпетками.
Міша відвіз його в мотель грітися, тож поки я вибирався з заметів, Юри вже не було.
Ми з Мішою вирішуємо троши пройтися до місця, де точно має бути харіус. Але поки ми допленталися, там вже ходив Геник. Ловив на одну здоровенну німфу ще й з величезним мохнатим індикатором.
То справа кожного, сперечатися не варто, але на мою думку, такі індикатори не годяться для конкретних умов. Узимку харіус бере муху дуже акуратно, не кожен навіть французький індикатор, про це повідомить.
На повільній течії Гениковий індикатор, швидше за все, результату не дав би, але судячи по розміру німфи, він очікував на крупну рибу, яка могла б таки його потягнути.
У будь-якому випадку, Геник наразі не мав клювань. Як і ми з Мішою.

Я залишився на ямі. Провалювався, змінював мухи, переходив річку – нічого. Зрештою, до мене прийшов Юра, який вже зігрівся і висохнув. Ми трохи побалакали, подзвонили до Міші з Геником, які були вже за горизонтом і вирішили вертатися. Кава-чай, сало з цибулькою, домашнє вино від Геника і можна їхати в путь-дорогу.
Правда, мої вейдерси примерзли до черевиків – я вирішив не ризикувати, тому сів до авто у повній бойовій готовності. Правда, одягнувся в пакети, щоб не намочити коврики. Десь в районі Стрия пічка зробила свою справу – вейдерси розмерзлися.

Які ж висновки можна зробити? У таку погоду рибалити небезпечно – можна провалитися і трохи поплавати. На рибу розразовувати не доводиться – очевидно, температура води не перевищує двох-трьох градусів, а це замало, щоб вивести харіуса з анабіозу. Тому, якщо прото поїхати в гори і подихати свіжим повітрям – так. Якщо сподіватися на рибу – ні.
Чекаємо відлиги. З новим роком!

Фото автора і Геника