Уже багато років не брав до рук спінінг. Що вже говорити про поплавчанку, фідер та інші рибальські вудки. Штучні мушки, бистрина гірських річок, червоні крапочки на боках форелі, фіолетово-попелясті плавники харіуса – ось моя стихія. Навіть рівнинна річка, будь-яка, знайомилася з моїми мушками, байдуже, при цьому був результат чи ні, але нахлист я не змінював. На озера виїжджав двічі на рік, десь у квітні, коли в Карпатах нерестилася риба. Можна було ловити і на дозволених ділянках, але я для себе визначив – квітень для спокою. А от на морі я ніколи не ловив, хоча й мав таку нагоду.

Якось, перед виїздом на відпочинок у Чорногорію, на Адріатику, я ретельно пакував тубуси і чохли. Але мав необережність побитися об заклад із своєю дружиною, у результаті чого спір програв – усе моє добро залишилося в шафі. Довелося байдикувати на пляжі і заздрісно дивитися на каменеві насипи, де сиділи нормальні мужики і щось тягали. Якось в Іспанії, у містечку Кадіс, побачив зграю великих рибин, які плавали під древньою кам’яною стіною, що впиралася в море. Тоді у мене в руках була лише нахлистова вудка, що нею ловлю навіть не на річках, а на гірських струмках. Спостерігав і за тим, як рибалять на Босфорі, у Стамбулі. Засмаглі турки із чорною бородою щось нарізали, а потім зачіпляли наживку на гачки і жбурляли важкі свинцеві «оливки» у блакитні хвилі.

Але найчастіше, переважно у січні та лютому, мені доводилося бувати на середземноморському узбережжі Туреччини. Море як море – тут пляж, там вода. Як, чим і на що ловити у морі я не мав ані найменшого поняття, власне, і не задумувався над тим. Мене більше, що манили до себе голі скелясті гори, що височіли кілометрів за 15 від моря. Там мали б бути річки, а в річках форель, якщо вже не струмкова, то хоча б райдужна. Оскільки до Туреччини я їздив не відпочивати, а вирішувати робочі питання, тож і часу на мандрівку до гір особливо не було. Трасу Анталья – Аланія прошивають капіляри річок, які впадають у море. Деякі річки глибоководні і неспішні, на деяких стоять баржі, але вистачає і таких, що треба – швидких, не дуже глибоких, з красивими античними мостами (потім мені сказали, що їх збудували кілька років тому). На жаль, поки що порибалити на турецьких річках у мене не виходило, але вперше вдалося упіймати рибу у морі.

Деякі мої знайомі-нахлистовики вже мають певний досвід у морському флай-фішінгу. Тому і я, готуючись до чергового відльоту на південь Туреччини, спакував тубус з вудкою п’ятого класу, а також котушку з шнуром і свої коробки із мухами. Знайшлося місце для інструментів та матеріалів, з яких при потребі можна зв’язати імітацію практично будь-якої комахи чи безхребетної тваринки, наприклад, креветки.

Перші дні море від себе відштовхувало – через урагани та шторми, хвилі піднімалися на кілька метрів, а сама вода була брудною і непривабливою. Невдовзі негода вщухла і я став помічати як зранку по пляжі ходять місцеві рибалки з важкими спінінгами. Не витримав, підійшов поглянути ближче. Поки наближався, побачив, як турок щось активно тягне – невдовзі по дрібній гальці застрибала маленька рибка – плоска, широка і з вертикальними смугами по боках. Англійської ці хлопці не знали, я не знав турецької, але зрештою мені вдалося жестами випитати, що вони зловили. Турки називали цю рибку «мир-мир», але казали, що тут трапляються і більші екземпляри, принаймні активно розводили руками в сторони. Усе як у нас…

Потім я почав цікавитися тим, на що ловиться ця риба. Виявилося, що у якості наживки турки використовують маленькі шматочки курячого філе. Сирого, ясна річ. Снасті у них були доволі простими – пара гачків та грузило, яке закидалося якомога далі від берега. Але спершу я вирішив половити рибу нахлистом. Одного ранку, коли море було спокійне, я роздягнувся і зайшов в холодну воду. На календарі якраз наближався кінець січня, але я про це не думав. Трохи поплавав, щоб тіло акліматизувалося до умов, узяв в руки вудку і зробив перший закид. До повідка прив’язав свій найважчий стрімер – імітацію чорної п’явки  із 5-міліметровою вольфрамовою голівкою. Але зробити бодай одну якісну проводку мені не вдалося – хвилі усе зносили ще до того, як вулі-баггер опускався на дно. Для таких умов необхідний спеціальний тонучий шнур, з плаваючим особливо не порибалиш…

Однак не лише я один привіз із собою вудку. Мій товариш Андрій, затятий спінінгіст, узяв і свої снасті, тож наступного дня вивчати тутешню акваторію ми відправилися разом. Андрій мав намір прочесати дно їстівним силіконом, але я завбачливо прихопив з ресторану кілька шматків грильованого курячого філе. Найкраще було б залізти на пірс, який заходив в море на сотню метрів, але коли «не сезон», турки знімають з пірсів усі дошки – залишається лише металевий каркас, по якому ходити важко. Ще навіть не дійшовши до середини пірсу, ви неодмінно почуєте гучні крики охоронців, які по-турецьки наполегливо рекомендуватимуть залишити небезпечну споруду.

Ми йшли пляжем, поки не помітили трьох рибалок – вони сиділи на розкладних стільцях, у кожного було по кілька вудок, які вставлялися у спеціальні трубки, під кутом. Раз по раз турки піднімалися і бігли до своїх «донок». Ми спитали чи вони щось упіймали – у відрі плавало кілька мир-мирів, десь на долоню. А от на що вони ловили ми так і не зрозуміли. На газеті лежали якісь шматки не то шлунків, не то кишок – важко сказати чиїх.

Ми розташувалися неподалік, щоб усе бачити і почали готуватися самі. Грузило, що буде ковзати за допомогою нехитрих маніпуляцій, кілька гачків із смаженою куркою – можна робити перший закид. Щойно грузило опустилося на дно, верхівка спінінга почала нервово сіпатися. Андрій підсік, але виявилося, що на гачках нема ані риби, ані курки. Тим часом мужики щось кричали, бо один з них натхненно крутив котушкою. Друга наша спроба була не кращою – сіпання знову ж таки закінчувалося порожніми гачками. Усе ясно. Риба маленька, отже треба маленькі гачки. Такого добра у моєму нахлистовому арсеналі не бракує – дістав із коробки кілька штук, перев’язав снасть. От правда, натягнути шматочок курки на жало було складно – наживка не трималася і злітала.

Зрештою, ми не зловили нічого, але Андрій сказав, що у нього є ще одна котушка, яку він може дати мені – тоді ми б збільшили кількість снастей і зрозуміли про море значно більше. Я оглянув свою нахлистову вудку – більша її частина на око не відрізняється від спінінга, але от сама котушка кріпиться нижче руків’я. Для нахлистових котушок це зручно і правильно, а от чи буде комфортно там спінінговій? Відповідь мала дати наша ранкова вилазка.

Ще ввечері я пішов на кухню і попросив кухарів шматок сирого курячого філе. Після цього скомпонував снасть – добре, що в Андрія виявилося достатньо свинцю. У якості повідків використав нахлистовий флюорокарбон, діаметром 0,14 мм. Гачки також нахлистові, щоправда, з борідками – знайшлося кілька і таких.

О шостій ранку ми вийшли з готелю і за хвильку вже стояли біля спокійного Середземного моря. Моя снасть сяк-так трималася, відчувалося, що спінінговій котушці не дуже затишно у тримачі нахлистової вудки. Але робити нічого – пробую закинути. Сонце ще не вийшло, тому не вдалося побачити на скільки метрів полетіло грузило. У будь-якому випадку наступної секунди я відчув звичне сіпання, що закінчилося сильним ривком – після підсікання відчуваю, що на гачку таки щось є.

От і мій перший морський улов – мир-мир. Згодом з’ясовую, що по-нашому, це звичайний зубарик. Трохи згодом ми упіймали більшого екземпляра і переконалися, що рибку так назвали не навмання. Зубарик мав справді гострі зуби, а в анфас нагадував піранью.

Ми продовжили ловити – час від часу я відстрілював грузила через необережні закиди, довелося знищувати запаси Андрія. Але і риба ловилася постійно – практично одразу ж, куди не закинеш, інколи навіть траплялися дуплети. Зграї зубариків розривали куряче філе, хто відкрив свій невеликий ротик найширше, той і опинився на гачку. Окрім мир-мира трапилася ще одна рибка, схожа на симбіоз наших піскарів та йоржів. Згодом, по фото вдалося з’ясувати, що це телевізія чи банана – її називають по-різному. А в відерку місцевих ми виявили справжнього сібаса – його впізнав одразу: такі лежать на кубиках льоду в наших супермаркетах. За кілька годин ми упіймали зо три десятки риб – переважно невеликі, розміром із зимових спортивних окунців. Ясна річ, увесь улов ми потопили, для мене це нормальне явище, адже усю зловлену рибу я відпускаю і в нас. Хоча, для тих, хто любить тараньку, гадаю, з зубарика вийшла б непогана закуска до пива.

Наступного ранку ми вийшли на море знову, але цього разу не зловили практично нічого, за винятком кількох мир-мирів. Погодні умови були ідентичні, насадка теж (пробували ще вареного кальмара – він нікого не зацікавив), але риба наче зникла. Можливо, вона мігрує і треба ходити по пляжу, щоб її знайти. На жаль, на це питання відповіді ми не знайшли, бо уже наступного дня треба було повертатися в Україну. Що ж, для першого разу цього цілком вистачить. А вже наступного року, якщо вийде знову побувати на півдні Туреччини, позичу у когось спінінг, півкіло свинцю і спробую порибалити більш предметно…

Автор: Ростислав Ящишин
Джерело: газета “Рибалочка” (2015 р.)

Цікавий нахлист