Ця непроста пригода почалася значно раніше, аніж ми перетнули україно-польський кордон посеред гір, у забутій Богом Смільниці. Здавалось би, сама доля робить усе для того, щоб поїздка не відбулася. А я, наче сліпий герой афоризму Станіслава Єжи Леца, пробивав головою стіну, сподіваючись вийти на світло, а сам опинявся в сусідній камері. Курс польського злотого ріс на очах – щодня ми перетворювалися на економістів і намагалися спрогнозувати його подальші маневри. А як вже манила мене хоч і робоча, але дуже спокуслива мандрівка до Вільнюса, куди я, заради двох днів у Польщі так і не поїхав? А з якими вже труднощами вдавалося долати усі буденні клопоти? Словом, сумнівів у мене не залишалося – Дунаєць неодмінно віддячить за старання красивими форелями, а якщо пощастить, то й тайменем, який випадково спокуситься на стрімер чи на німфу.

А хіба могло бути по-іншому? Скільки ночей я просидів на лещатами, вигадуючи нові моделі мушок, які неодмінно мають працювати по тамтешній рибі? А скільки обідів ми з Арсеном провели за розмовами і мріями про цю красиву, сильну і небезпечну ріку. Ех…

Прогалини у планах

Та хіба лише в мене в голові роїлися ці думки? От, наприклад, ще раніше, аби поїздка на Дунаєць вийшла бюджетнішою, Арсен змінив у своїй автівці бензин на газ. Але за кілька днів до виїзду, посеред ночі, комусь дуже сподобався його простенький відеореєстратор – довелося кидати каменюкою по вікнах. Камінь зрикошетив від керма і розбив ще й лобове скло. У терміновому порядку довелося шукати запасний варіант.

У Міші теж були свої пригоди на роботі, а візу вдалося відкрити напередодні самого виїзду. Він дуже хотів поїхати у цей нахлистовий рай. Ще б! Він як зачарований слухав наші розмови про минулорічну поїздку. Здавалося, тоді ми з Арсеном переловили ледь не всю рибу на спецділянці.

Андрій вже їздив з нами на Дунаєць два роки тому. Мабуть, він став єдиним, кому не довелося буквально продиратися до Польщі. Або він просто нам нічого не говорив…

Ось так учотирьох, з горем навпіл, ми виїхали зі Львова у четвер, 30 квітня, о 14:00. Попри усі проблеми настрій був бойовим, ми вірили, що загадковий Дунаєць не залишить нас без вражень. Войтек Кудлач, наш добрий друг і власник імпровізованого готельчику неподалік від ріки, де ми й планували зупинитися, якраз зранку передав свіжі новини: річка чиста, риба зранку добре ловиться на німфу і стрімер, а по обіді на суху та мокру. Що ще треба для щастя? Хіба доброї погоди. Судячи з ранкових фото, на межі польських П’єнін та словацьких Татрів, де розташоване затишне містечко Кросценко-над-Дунайцем, усе було тихо і спокійно. На вихідні начебто обіцяли якісь опади, але хто ж тим синоптикам повірить? От і ми не вірили…

Окрім нашої четвірки, паралельним курсом вирушило ще кілька наших друзів. Володя вирішив їхати з дружиною і так само зупинитися у Войтека, а досвідчений нахлистовик Іван Повхан з Ужгорода, обіцяв приєднатися до нас вже на місці, оскільки мав справи неподалік, у Словаччині. Словом, мало бути весело, а за місце ми не переживали – ріка велика, є де розташуватися.

Дорогу на кордон у Смільниці, яку ще не так давно проклинали останніми словами, трішки підсипали-підлатали і тепер по ній можна було їхати. Залишився лише один розбитий серпантин вже за Старим Самбором, але водії знайшли вихід і втрамбували нову ґрунтову «дорогу» поруч із ямистими залишками асфальту. Сам кордон наші сподівання виправдав – попереду було лише кілька машин, а сама черга рухалася доволі оперативно. Без жодних клопотів ми пройшли українських прикордонників, залишалося лише порозумітися із поляками. Одна лише біда – зважаючи на низький пасажиропотік, польським митникам стає нудно. Виручають їх такі «валянки» як ми…

«Мандат»

Спершу прикордонники докопалися до того, що в кожного з нашої четвірки різні типи віз і абсолютно різні запрошення. Якби кожен їхав окремо, питань, мабуть, не виникало б, а так, наша маленька спільнота викликала якийсь особливий і насторожений інтерес в польської сторони. І лише після того як я відкрив кілька своїх флайбоксів, схоже, сумніви зникли – так, ми справді їдемо за тридев’ять земель ловити рибу. Але це були квіточки. Ягідки на нас чекали тоді, коли здавалося, що ми вже в Євросоюзі. Польські митники у той день були якимось надто вже непривітними. Зі свого віконечка поцікавилися скільки у нас пального в баку, скільки ми веземо алкоголю і скільки сигарет. І тут прозвучало контрольне питання: «Які продукти з собою маєте?». Продуктів у нас було багато. У кожного ж є дружина, яка постаралася і наготувала різноманітних наїдків – бутерброди, печені курячі лапки, відбивні, салати тощо. Увесь провіант ми вмістили до двох термопакетів, аби вони не зіпсувалися по дорозі. Ми й відповіли чесно – їсти маємо, голодувати не будемо…

Як виявилося, це була наша фатальна помилка. Сонний митник одразу ж збадьорився, вискочив до автівки і попросив виставити сумки з продуктами на лавку. Не підозрюючи халепи ми чемно усе відкрили, хоча відразу були здивовані безцеремонністю, з якою руки митника почали перебирати усі пакети і лоточки. «Це катастрофа! Це заборонено! Як ви можете везти стільки продуктів?» – репетував митник. Ми не знали, що відповісти. Ще ніколи на кордоні ми не мали клопотів з бутербродами. До нас одразу ж підбіг інший митник, який показав на спеціальний гараж з ямою. Ура! Поляки упіймали небезпечних контрабандистів з України!

Під’їхавши до гаража, митник наказав виносити усі речі з багажника, які ми ледь туди запакували. Коли сумки і тубуси з вудками лежали на лавках, поляк повідомив нас, що з першого січня 2015 року з України до Польщі заборонено провозити будь-які м’ясні продукти, мовляв, у Запорізькій області зафіксований випадок захворювання свиней на африканську чуму. Відповідно, він – герой польської митниці, зробить усе можливе, аби жоден шматок сала не переїхав на територію Євросоюзу. «Беріть великий пакет, скидайте усі продукти туди. Окрім цього, кожен з вас заплатить «мандат», тобто штраф у розмірі 170 злотих (на той час 1139 гривень)…».

Оскільки прихованих камер ми не побачили, зрозуміли, що митник не жартує. Але й прощатися ані з продуктами, ані з грошима ми наміру не мали. Насамперед, почали його «навантажувати» несправедливістю та маразматичністю цього припису, адже ми везли вже готову продукцію у невеликій кількості і лише для власного споживання. Загальні суперечки десь трохи вплинули на поляка і він порадив скласти продукти до пакету, але щоб штраф заплатив хтось один. Здавалося, це був максимум того, що можна вичавити з цієї ситуації – до пакета полетіли відбивні і інші кулінарні старання наших жінок. Звичайно, кожен з нас щось і приховав, але відсотків 60% усього провіанту перейшло до рук митника, який пообіцяв віднести усе добро до холодильника, а потім утилізувати. Ми закивали головами, але кожен з нас здогадався, у який спосіб будуть утилізовані наші відбивні. Щодо штрафу, то його ми теж не платили. Митник побачив наші вудки і махнув рукою: «Відпускаю вас без грошей, але лише тому, що я сам нахлистовик».

Ми вже не стали сперечатися, адже він і сам порушив закон, відпустивши контрабандистів – нам треба було максимально швидко зникнути з кордону, поки ніхто не передумав. Хоча, вуха у поляка ще довго горіли, а «побажання» для нього від нас були найрізноманітніші, але переважно нахлистові…

Переїхавши кордон, ми вкотре відчули себе переможцями. Звичайно, шкода і продуктів і старань, але з голоду ми все-одно не помремо. На березі Дунайця є кілька кнайп, де дуже смачно готують і подають великі порції. До того ж, ми непогано зекономили на ефемерному «мандаті». Тож перекусивши на зупинці прихованими канапками, ми рушили неквапливими серпантинами повз мальовничі польські села…

Перші обломи

Дунаєць ми побачили вже в темряві. Як завжди, зупинилися на одному з освітлених мостів, аби подивитися на воду. Небо було зоряне, але ми й так бачили, що річка чиста – на дні просвічувалося каміння.

Не гаючи часу стрибнули в машину і вже за кілька хвилин віталися з Войтеком, який нас чекав і запрошував до великої кухні. Кілька пляшок віскі були акуратно і з розумом спожиті, закуски теж не бракувало. Хлопці одразу ж попросили Войтека принести свої коробки з мухами, які він в’яже на продаж. Варто зазначити, що тих мух у нього тисячі, при чому усі як на підбір – однакові. Ось коробки з ґляйхами – імітаціями черв’яків, які дуже любить тутешня форель; ось чорні зонкери – стрімери з хутра; тут різноманітні німфи з вольфрамовими голівками; там делікатні сухі мушки, виконані настільки майстерно, що й самому хочеться їх з’їсти.

Хлопці понабирали жмені мух, кладучи перед Войтеком хрусткі банкноти. Я мух не купую – своїх коробок вистачає. Але ще взимку висилав Войтеку кілька пакетів даббінгу, якого не було в Польщі, тож він пригостив своїми витворами і мене. Я одразу ж звернув увагу на те, що німфи доволі оригінальні. Навіть ті ж стандартні ред-таги виконані з додатковими елементами, зокрема, тонкими темно-зеленими спинками із незнайомого мені матеріалу. Зрештою, я планував ловити на свої мухи, адже три попередні роки до цього, форель не мала до них претензій.

Коли ж ми закінчили вечерю і зайшли до вже майже рідної кімнати, хлопці понишпорили і в моїх коробках, але грошей з них, ясна річ, я не брав. Для Войтека – це бізнес, для мене – просто захоплення. Коли комусь подобається моя муха – то я з радістю її подарую.

На нас вже чекали чотири ліжка і ми з Арсеном обрали ті ж, де спали минулого та позаминулого року. Тим часом, поруч Войтек будує вже повноцінний нахлистовий готель для своїх клієнтів. А клієнтів у нього не бракує, адже він займається гідством на двох тутешніх ріках – Дунайці та Бьялці Татжанській. Відповідно, усі кошти вкладає у будову, ще й кредит узяв.

Найгірше для мене у іншій країні те, що доводиться змінювати час на годиннику. Ніяк не можу до цього звикнути – так було і зараз. Пробудився наче чумний і геть не розумів того, що зі мною відбувалося. До тями привів гарячий фруктовий чай і бажання якомога швидше вийти на воду. Ранкова метушня довго не тривала – уже за кілька хвилин усі були одягнені і спаковані. Войтек вирушив з нами, але не надовго, бо до нього якраз мав приїхати клієнт з Кельце.

Ми з Арсеном найшвидше впоралися з повідками і мухами, тож вийшли вже на знайоме місце біля лісопильні, там, де здорово відловилися торік. Не злякала нас доволі висока вода, але найкозирніші минулорічні місця стали важкодоступними, до них треба було добиратися, долаючи бурхливі потоки. Перші проводки не дали результатів, тож коли до нас приєдналися Володя, Міша і Андрій ми не мали чим похвалитися. Зрештою, пам’ятаючи минулорічний досвід, ми все ще не переймалися – тоді також риба не ловилася поки сонце не зійшло над горою. Але навіть після того, як ранкові промені освітили воду, у нас в заліку не було ще жодної форелі. Зі старту минуло три години. Щось тут не те…

Схід і вихід

Пригадую, як торік, ідентична ситуація мене тішила. Я хотів шукати, досліджувати, тішитися власними успіхами. А зараз я цього не хотів. У мене було просте людське бажання – наловити риби, при чому конкретного розміру, в районі 40-а сантиметрів. Минулого року я свого трофея витягнув, то була струмкова форель на 55 сантиметрів. І, чесно кажучи, ще раз боротися з нею у мене бажання не було. Хотілося чогось меншого, що має не менше запасу енергії, але витягується швидше і безболісніше.

Зрештою, першу форель мені таки вдалося упіймати. Після кількох змін проводки, я дозволяв німфам відриватися від дна і під силою течії підніматися до поверхні. Така тактика спрацювала і за хвильку у мене в руках вже пручалася 30-сантиметрова красуня. Однак інші спроби щось упіймати були марними. Правда, під час однієї з проводок риба таки атакувала мої мухи і обірвала повідець з маленькою чорною німфочкою, які працювали якраз минулого року. Це була мала втіха, довелося шукати інше місце…

Ми почали рухатися вверх по течії, ближче до муру – великої стіни, що розділяє Дунаєць і дорогу. Чимало нахлистовиків полюбляють там ловити, інші крутять носом, мовляв, стоїш посеред ріки як повія, а всі на тебе дивляться і оцінюють. Рацію мають обидві категорії, а от до якої належу я, ще не вирішив. Справа в тому, що коли риба ловиться добре, стояти під муром нема смислу. А от коли вона не ловиться взагалі, то вже байдуже, хто і що про тебе подумає. Місце під муром – одне з найглибших на OS Dunajec (так зветься спеціалізована нахлистова ділянка), відповідно, найбільша риба живе саме там. За словами знавців, тут можна упіймати не лише форель чи харіуса, але й тайменя, марену, підуству чи головня – тобто усіх мешканців ріки.

На сам мур ми дісталися вже наступного дня, а поки ловили трохи нижче, посеред бурунів, де доводилося докладати максимум зусиль аби втриматися на ногах. Як на мене, то для таких умов найкраще підійдуть черевики з войлочною підошвою і шипами з победітовими напайками. Така комбінація досить надійно тримає ногу на камені, але при цьому є один мінус – вже потім, коли черевики підсохнуть, войлок слід добряче відчистити зубною щіткою.

На бурунах трофейна риба сіла на німфу Володі, але витягнути її з бурхливої течії було практично нереально. Войтек намагався допомогти і виловити здоровенну форель власним підсаком (він десь удвічі більший був за наші стандарти), але і йому це не вдалося. Старий хитрий пструг десь крутнувся, десь зачепився за камінь і поминай як звали.

У Андрія зловився харіус, а Арсен таки упіймав кілька форелей з одного місця, очевидно, знайшов ямку. Міша мав кілька сходів, а у мене і цього не було – жодного клювання і хоч сідай та плач. Але плакати я, звісно, не став. Згадавши третю серію «Зоряних воєн» і словами Йоди про те, що він зазнав фіаско і змушений піти у вигнання, я повернувся туди, звідки ми починали ловити. Просто не вірив, що риба геть настільки неактивна, що не ловиться ні на що.

І справді, десь після 20-ої проводки я відчув, що німфа зачепилася за камінь. Але в середині щось клацнуло і приємне тепло миттєво розлилося по жилах. «Зачеп» почав оживати, зробив різкий рух вниз по течії і вилетів із води. Велика форель шукала свій порятунок у швидкій воді, мені ж треба було зробити все можливе для того, щоб вона туди не потрапила. Фрикціон на котушці був міцно затягнутий, але для крупної риби – це дурниці. Французький підлісок за якусь секунду зник і з котушки блискавично почав розмотуватися жовтий шнур. Я намагався повернути зігнуту в бублик вудку ближче до берега, але риба виявилася аж надто сильною. Довелося і мені вмикати мізки – спершу я почав притримувати котушку вільною рукою, щоб форель швидше втомилася, а потім, за кілька хвилин, коли вона почала здавати позиції, швидко скручувати шнур. Однак плямиста і не думала здаватися. Коли відстань між нами сягнула кількох метрів, вона знову рвонула на бистрину. Ось тут я вже думав, що прийшов гаплик. Найгірше, що поруч не було абсолютно нікого, хто міг би дістати рибу підсаком і допомогти мені. А за мить я відчув, що шнур ослаб. Це означало, що риба зійшла, або ж пішла проти течії, просто на мене. Що гірше?

Ще ніколи я не крутив котушку так швидко – виявилося, що форель нікуди не ділася. Я почав рухатися назад, щоб максимально оперативно відновити натягнуту снасть. Черговий ривок у глибину вже не був таким сильним, як раніше. Відчувалося, що форель ослабла, тепер залишалося підвести її до берега і взяти в підсак. Коли мені це вдалося, я обернувся. З тої точки, де вона вхопила німфу і до тої, де мені вдалося її упіймати, було не менше тридцяти метрів.

Окрім фото я вирішив поміряти рибину – якраз під руками опинився портативний інструмент. Форель мала рівно 50 сантиметрів і відразу після процедур повернулася у рідну стихію. Мене трішки потрясло, довелося посидіти на старому човнику, пришвартованому біля берега. Це вже хоч щось…

Риба шукає де глибше

Невдовзі підійшли хлопці, які теж зловили по кілька рибин. Якраз надходила обідня пора і ми вирушили до одного з тутешніх ресторанчиків. Хто замовив «флячки», хто квасолю по-бретонськи, хто смажену картоплю, хто все зразу ще й кухоль свіжого і холодного пива. Якраз почався дощик, але ми сиділи на вулиці під великою парасолькою. У Кросценко-над-Дунайцем вже всі звикли до нахлистовиків, тож ніхто косо не подивиться на групу людей у вейдерах та черевиках навіть у ресторані. З’ївши по кілька порцій запашної та гострої квасолі з сосисками, ми вирішили продовжити полювання за дуже складною фореллю.

Дощ нас і до того не лякав, але щойно ми вийшли з-за столів, як небо почало прояснюватися. Вирішили спробувати щастя на Ксьонзовому полі – одному з найкрасивіших місць на Дунайці. Бурхливий перекат впирається у вертикальну скелю з величезними соснами, утворюючи глибоку яму. Саме тут, чотири роки тому я вперше зрозумів, що таке крупна форель і що її категорично не можна ловити вудками низьких класів, а торік на цьому ж місці, я витягнув свою найбільшу нахлистову рибу. Власне, витягнув її Арсен, який хвилин з 15 бігав за нею з підсаком – я стояв на місці і намагався втримати вудку в руках.

Усе ж зараз ми сподівалися на суху мушку, адже як запевняв Войтек, після обіду риба проявляє активність на поверхні. Однак нас і тут спіткала невдача. Висока вода не дозволила дійти до перспективних точок, а за моїм особистим переконанням, жодна форель не варта того, щоб за нею плавати, тим більше у такій холодній воді. Уже ввечері Войтек розповідав, що цього року весна пізня, у горах ще лежить сніг, тому доводиться миритися із тим, що ріка повноводна і не зовсім чиста.

На Ксьонзовому полі ми пробули більше години, після чого я зібрав хлопців і запропонував переїхати нижче, на інше цікаве місце. Справа в тому, що там є яма, до якої добратися можна з берега, а це доволі вагомий аргумент. Спакувавши вудки до автівки, ми вирушили до території пані Мариші – колишньої монополістки ліцензій на OS (тепер їх можна купити і в Войтека).

Наша теорія підтвердилася – форель справді сиділа на глибині і яма біля будинку пані Мариші це довела. Ми з Арсеном одразу ж упіймали по рибі, а Міша мав схід. Однак після цього все затихло і ми знову цілу годину марно полоскали воду. Ми розійшлися у різні сторони – з буруна я дістав невелику форель, а от Міша нарешті розловився і упіймав свого першого дунаєцького пструга, а за ним і другого. Аж тут зателефонував Іван, який повідомив, що на Ксьонзовому полі почалося дике «шалєньство» – риба нарешті почала вистрибувати і ловити комах, які падали на воду.

Цей дзвінок змусив нас оперативно скрутити снасті і просто бігти до машини, але щойно ми повсідалися і завели двигун, як знову задзвонив Іван: «Можете не поспішати, вже все скінчилося. Більше того, на мої мухи форель не реагувала». Може хтось би й не побачив у цих словах подвійного дна, але я ж то бачив, як Іван ловить на суху мушку! На карпатських ріках мало хто може позмагатися з ним у майстерності… Стало ясно, якщо вже Іван не зміг переконати пструга, то і нам робити з сухою нічого – доведеться знову пручатися з німфами.

Але оскільки ми вже сиділи в машині, вирушили до ранкової точки, біля лісопильні. Ми з Арсеном розташувалися на зливі, хлопці ж вирушили вверх по течії, у напрямку муру. Смажена картопля і квасоля були дуже смачними, але після них захотілося пити, а води з собою у нас не було, та й до найближчого магазину треба було йти добрих кілометри два. Залишивши вудки Арсену, я перейшов дорогу і помітив чоловіка, який косив траву на своїй ділянці. Перепросивши, спитав, чи не пригостить він мене холодною водою. Чоловік пішов до будинку і за кілька секунд повернувся із чотирма скляними пляшками слабогазованої мінералки. Коли я хотів йому заплатити, він лише засміявся і сказав: «Це ж просто вода»…

«Просто води» вистачило на всіх, бо Андрій та Міша хотіли пити не менше за нас. Тим часом риба продовжувала крутити носом перед нашими німфами, і лише вряди-годи демонструвала свою присутність. Зрештою, прийшов час повертатися, аналізувати помилки, вечеряти і відпочивати. Вечеря, власне, вийшла славною. Зібравшись за великим столом, ми просиділи до півночі, після чого завалилися до ліжок і відрубалися.

Велика Дунаєцька стіна

Я прокинувся ще задовго до того, як нас мав розбудити будильник. Зайшов на кухню, де вже сидів Володя і пив каву. Разом ми організували сніданок (ще звечора вирішили, що ловити на порожній шлунок якось не дуже приємно), після чого я пішов будити хлопців. Відразу скажу, що на мої стусани вони відреагували доволі вороже і агресивно, ховаючи голову під ковдру та намагаючись брикнути мене ногою. Але я не здавався і незабаром на мене дивилися три пари заспаних очей.

Коли ж хлопці побачили на столі яєчню з шинкою та горнятка з кавою, вони тут же забули, як я намагався їх добудитися, миттю стали привітними і почали наминати сніданок. Якраз прийшов Іван, який поселився неподалік і запропонував поїхати вниз по течії, на його улюблені місця. Там, мовляв, він завжди ловить, коли сюди приїжджає. Власне, ми не мали нічого проти. Вже байдуже було куди їхати, бо небо було сірим, як мокрий асфальт, а дрібний дощ, схоже, не збирався припинятися цілий день. Для такої справи у нас були дощовики, тож запакувавши усе добро до автівки, ми вирушили до дальнього мосту на спецділянці Дунайця.

Рівень води, як виявилося, не піднявся, сама вода ані прочистилася, ані забруднилася – умови були ті ж самі, що й у перший день нашого перебування в Кросценко. Ми, правда, сподівалися, що риба за добу пасивності встигне зголодніти і нарешті почне ловитися. Хлопці перейшли міст і почали ловити на протилежному березі, я ж знайшов більш-менш зручний схід до води і вирішив перевірити ті ділянки, куди зміг докинути своєю вудкою. Однак вже з перших закидів стало зрозуміло, що тут не змінилося нічогісінького. Риба як мала в носі наші мухи, так і зараз, її ставлення до них не вирішилося у кращу сторону.

Усе ж, одну форельку я таки виманив – мала втіха для такої великої ріки. Арсен теж упіймав одну рибу ідентичного розміру, але більше тут ловити не хотілося. Загукавши компанію вирішуємо переселитися до муру, де вчора ловилося найбільше. Однак на дорозі до локації ми змушені були зупинитися – там проводилася рятувальна операція. Кілька машин швидкої, пожежників та інших служб перегородили трасу, а люди в формі виносили на берег характерний чорний пакет. Ми так і не довідалися, що трапилося, але судячи з усього, хтось втопився. Хто саме – рибалка, рафтер чи необережний турист ми так не довідалися, але цей факт вкотре змусив нас ставитися до ріки обережно.

Вийшовши на воду ми продовжили обловлювати всі ділянки, де гарантовано стоїть риба, намагаючись упіймати бодай щось. Зрідка комусь із нас це вдавалося, але загалом ситуація залишалася плачевною. Трохи згодом я помітив чоловіка, який стояв під муром, активно закидаючи німфи у повільну течію. Варто сказати, що по мурі можна ходити, але це доволі проблематично. Справа в тому, що під стіною є дві стежинки – верхня і нижня, при чому нижня лише на кілька сантиметрів вища за рівень води. Щодо ширини цих «доріжок», то дорослому чоловіку, при повному нахлистовому параді, пройти ними можна, якщо рухатися дуже акуратно і дуже повільно. При потребі можна зійти на нижню доріжку, якщо верхня ділянка облуплена і навпаки. Чоловік, який ловив на мурі одразу ж упізнав в мені іноземця і спробував поговорити російською, яку колись вчив в школі, але я відповів, що не маю проблем з польською, тож у нас зав’язався професійний діалог. Пан Збишек одразу ж показав свої мухи і сказав, що тут, на глибині 2-3 метри, риба ловиться, а головне, за його словами, не нарватися на головатицю, яка не дозволить себе витягнути, а лише порве повідки. Це у кращому разі.

Форель же тут стоїть переважно крупна, відгукується на ґляйхи та інші німфи з червоними елементами. Єдине, треба було проводити німфи на відстані 4-5 метрів від стіни, а моїми снастями це зробити нереально. Натомість, Збишек використовував так звану «методу жилкову» – тобто німфову оснастку, характерну для польських нахлистовиків: до шнура кріпилася спеціальна двоколірна жилка, а вже від неї йшли підлісок з повідцями. Ця снасть дозволяла проводити німфи на будь-якій глибині, однак у ній не було індикатора. Власне, ми звикли ловити з індикатором, адже переважно маємо справу з харіусом, який хапає дрібні німфи витончено і якщо не помітити цей момент, рибу не зловиш. На Дунайці ж специфіка риболовлі трохи інша. Тут переважає форель, а не відчути її контакти з мухами просто нереально. Тому «метода жилкова» таки мала свої переваги над французьким підліском. Поміркувавши про це, я вирішив піти з муру. По-перше, мені тут не подобалося, а по-друге, сам процес риболовлі видавався дуже складним. Маючи за спиною височенну кам’яну стіну можна було елементарно хряснути по ній вудкою. А така перспектива мене зовсім не тішила.

Коли я вже збирався йти геть, якраз прийшов Арсен. Залишивши його зі Збишеком, я повернувся до бурунів. Міша змінив німфу на стрімер – він ловив точно в тому ж місці, де торік на стрімер ловив я. Підійшовши я покритикував його приманку, мовляв, якась вона геть недолуга. Але на товариша це не вплинуло, він продовжив закидати її в бурхливі потоки і таки виманив форель – я бачив це знизу, коли намагався обловити невелику ямку за каменем. Ловити на стрімер Міші сподобалося – невдовзі він упіймав ще одну красуню.

Приходив обідній час і я знову вирушив на пошуки товаришів, аби їхати до ресторану. Коли ми зібралися біля автівки, довелося йти за Арсеном, який не мав жодного бажання залишати «точку». Виявилося, що за час проведений тут, він упіймав з десяток головнів та підуств, окрім цього мав схід крупної форелі. Усе ж шлунок переконав його змотати вудки і вирушити на обід. З’ївши по кілька порцій усякого добра і заливши усе це пивом, ми навіть не думали, куди вирушимо ловити зараз…

Фанера над Кросценком

У нас залишалося півдня риболовлі, залишатися ще на день не розраховували. Тому ми оперативно спустилися сходинками на низ муру і взялися до роботи. Ще в автівці я залишив свою німфову «колу», узявши натомість коротшу і міцнішу вудку від Strike! п’ятого класу. Ловити вирішив зі шнуром, таким чином у мене збільшиться поле для діяльності. Правда, довелося трішки посидіти з перев’язуванням повідців, але загалом я своєю роботою залишився задоволеним. Оснащення було ідеальним – я точно вирахував глибину, мухи не чіплялися за перешкоди, проводка йшла плавно. Але, з невідомих мені причин, риба продовжувала ігнорувати усе, що я пропонував.

Поза тим я бачив, як Арсен і Андрій, які стояли метрів за 50 від мене, регулярно щось тягнуть. Я, звісно, був радий за друзів, у нашій компанії не прийнято додавати кількість зловлених риб, сантиметри і грами, заздрити чи бажати комусь зловити менше за себе, але така ситуація починала мене реально дратувати. Я скрутив вудку, притулився до муру і спробував задуматися – щось у мене не те, але що? Мухи правильні, проводка нормальна, місце рибне. Мені страшенно подобається розгадувати оці головоломки, але цього разу я не мав відповіді. Форель просто на мене «забила»…

Робити нічого – йду до хлопців, подивлюся, може вони щось вигадали. «Що там у тебе?» – спитав Арсен. «Нуль. Піду втоплюся у річці глибокій. Нічого іншого мені не залишається» – буркнув я і просунувся ще трохи далі, де вже не було глибини і з’явилася можливість зійти у воду. Кілька класних бурунів прогнозовано нічим мене не порадували, тож я вирішив залишити цей клятий мур і пройтися нижче, до Володі і Міші, який рибалили неподалік. Просуваючись вузькою доріжкою, периферійним зором помітив на воді сплеск, а за ним інший. Невже і тут почалося «шалєньство»? Вудка в руці, шнур є, мухи в кишені – швиденько усе переоснастив, хоча я розумів, що зробити тут нормальне закидання не вийде, як не крути. Позаду стіна, тобто про «оверхед» можна забути. Залишаються хіба закиди у стилі «спей», але і їх тут виконувати важко – один необережний рух і можна потрапити на корм рибам.

З горем навпіл, безперечно вигадавши якийсь новий закид, мокра мушка приводнилася у потрібному місці. Тут течія вже швидша, відповідно, у мене кілька секунд на очікуваний удар, після чого все треба починати спочатку. Другий, третій закид – усе марно. Замість мокрої ставлю суху мушку, змінюю її на іншу: риба знущається. Спереду і ззаду від мухи, буквально в сантиметрах десяти, дві форелі смачно ковтають одноденку, а на мого сухаря – жодної уваги! Володя і Міша приєдналися, почали пропонувати усе, що є в коробках, але мені вже прийшло розуміння того, що ми пролетіли. Пролетіли як фанера над Кросценком.

Я плюнув на це знущання і знову пішов на мур, випрошувати форель. Арсен і далі тут стояв, при чому у нього регулярно щось та й ловилося – то підуства, то головень, то форель. Зійшовши у воду я взяв свою німфову трійку, зарядив її першими-ліпшими мухами і закинув у швидку течію. Нарешті! Удар і приємна важкість на тому кінці. Поспішати і тягнути форель напролом не варто, тому я дав рибі трішки «погуляти» і скрутити кілька метрів шнура. А потім легко завів її до підсака. Узяла красуня велику зелену німфу з чорним комірцем. Арсен прибіг з фотоапаратом: «Фух, я вже думав, що ти до ночі ходитимеш з кислою фізіономією» – пожартував він. «Угу, я б на тебе подивився, будь ти в моїй шкурі» – відповів я. «О, то було би страшно» – засміявся Арсен. Ми вийшли на доріжку на перекур, після чого знову розійшлися у різні боки.

Кидаю знову – за хвилину черговий удар і ще одна плямиста борсається на підвісному повідці, цього разу їй посмакував маленький фезентейл із зеленим торраксом. Ну, де ви були раніше? Третя рибина спокусилася на іншу модифікацію зеленої німфи. Як і попередні екземпляри, вона мала близько 35-и сантиметрів.

Тим часом прийшов Арсен з красивою підуствою у підсаку. Після фотосесії риба поплила назад, а ми спробували упіймати ще когось з представників коропових. У Карпатах я зловив кілька підуств, тож знаю, що риба ця активно веде себе на гачку, потужно впирається і не дається завести себе до підсака. Але моє щастя скінчилося. Змінивши кілька мух прийшов до висновку, що риболовля скінчилася.

Хлопці також почали збиратися. Міша упіймав на німфу одну «сороківку», ще кілька пстругів виманив на стрімера. Він радів, буде що показати удома зі своєї першої мандрівки на Дунаєць. Арсен особливо не засмучувався – він хоч трохи розловився. Я був розчарований, злий, ображений, але вигляду, звісно ж не показував. А от Володя Дунайцем загорівся. «Це не Сян. Тут треба дуже багато працювати, щоб піймати рибу. Мабуть, приїду сюди наприкінці червня» – сказав він, пакуючи тубус до багажника.

Карпатська альтернатива

Останню світлу годину ми присвятили закупам, адже жінки не лише напакували нам наїдків, але й написали списки усього необхідного з польських магазинів. Ми були змушені закупитися саме в суботу ввечері, бо в неділю поляки святкували День конституції, відповідно, усі заклади зачинялися.

Вже ввечері, за столом, ми вирішували як бути далі. Перший варіант – повертатися додому. Другий варіант – їхати на Сян. Справа в тому, що OS San якраз по дорозі додому, тому теоретично ми могли б зранку виїхати туди, порибалити до вечора, після чого їхати на кордон. Я вирішив задзвонити до Павела, який продає ліцензії на Сяні і поцікавитися тамтешніми «варунками», тобто умовами. Слова Павела нас морально вбили: «Тут просто Рай! Ловлять усі на все. Зранку на німфу і на стрімер, по обіді на суху. Ловиться чудово, вода чиста і не висока». Власне, те ж саме ми чули і від Войтека, але зранку я спілкувався з одним нахлистовиком, який повернувся з Сяну. Судячи з його фото на телефоні (поляки дуже люблять показувати свої фото з трофеями, навіть коли їх про це не просять), Павел говорив чисту правду.

Зваживши всі «за» і «проти» ми вирішили їхати додому. По-перше, давалася взнаки втома, адже ходити по великих і слизьких каменюках не так вже й просто, по-друге, якщо ми поїдемо на Сян, то повернемося додому посеред ночі, по-третє, це чергові фінансові внески, а в теперішній економічний час розкидатися грошима якось неправильно.

Але був і позитив. Уперше я повноцінно виспався на Дунайці. Поспішати нам було нікуди, тож ми ще трохи повалялися у зручних ліжках і почали пакувати сумки. Ще мали заїхати попрощатися до Войтека, який зі своїм клієнтом рибалив на Ксьонзовому полі. Там ми і потисли руки, звичайно, пообіцявши, що неодмінно приїдемо наступного року. Єдине, Войтек попросив приїхати в червні, оскільки вода вже прогріється, сніг з гір зійде і риба стане значно активнішою.

Дорога до кордону була легкою і спокійною. Ми таки заїхали на Сян, подивилися на рибалку посеред ріки, який тягнув харіуса і кожен з нас поглядав у біг багажника, де зберігалися тубуси з вудками. Але купувати ліцензії вже було пізно – нас чекав кордон. Цього разу, правда, без пригод. Машин практично не було, тож за хвилин 15 ми спокійно переїхали на українську територію. Щоправда, український митник зацікавився нашими успіхами на Дунайці і запропонував «щось показати». Річка тече з Польщі в Україну і проходить якраз через кордон. Через залізний паркан митник показав нам на ямку під кущем, де спокійно плавало кілька десятків крупних головнів. Ясна річ, ловити тут не можна, але ми все ж подарували привітному чоловіку кілька жуків. От тільки він занепокоївся, коли побачив, що на гачку нема борідки…

Усе ж річка нас зацікавила. Проїхавши з кілометр від кордону ми зупинилися аби подивитися на річку зблизька. Тим паче, вона тут була дуже красивою – спокійно протікала через вже зелений ліс. Головні були і тут, не менші і не менше, а ще ми побачили величезного бобра, який проплив від берега де ми стояли, до протилежного. Невже у нас ще залишилася якась дика природа? Поки ми насолоджувалися краєвидами і красою, біля нас зупинилася машина, з якої вийшов чоловік у цивільному. За його словами, перебувати тут заборонено, адже це прикордонна смуга, тому він порадив нам милуватися рікою деінде.

Ми особливо не сперечалися і зупинилися біля моста, де був схід до води. Річка чиста, невисока, напевно, тут є і форель. Простоявши кілька хвилин, ми помітили чоловіка у високих забродах, який наближався до нашої компанії. Права рука тримала спінінг, а під лівою рукою у нього бовтався майстерно зав’язаний пакет із характерними силуетами плавників та хвостів. Неохоче чоловік відкрив пакет і ми побачили з десяток пстругів, різного розміру. На нас напустилося ще одне розчарування. Мабуть, жодні бесіди і переконання не змусять його відпускати бодай дрібну форель – усе, що сіло на гачок неодмінно опиниться на столі…

Цей чоловік – звичайний представник глухого села. Роботи нема, перспективи нема, зате є річка під боком, яка годує його дієтичним форелевим м’ясом. Якщо ми скажемо йому: «Чоловіче добрий, та випусти ти цю рибу», він відповість: «А що я їстиму?». На жаль, це проблема не цього рибалки і не цього села. Мабуть, щоб людина з карпатської глибинки свідомо відпускала рибу, вона має бути впевненою у тому, що удома на неї чекає альтернатива. А у тамтешніх мешканців, схоже, альтернативи нема…

 

Фінансова довідка

Повний кілометраж за маршрутом Львів – Кросценко-над-Дунайцем – Львів: 800 км;
Витрати на візу: 570 гривень + 35 євро
Ціна індивідуальної одноденної ліцензії на OS Dunajec: 74 злотих (495 гривень);
Витрати на пальне (4 особи, економний автомобіль): 250 гривень з особи;
Страхівка на авто: 90 злотих (600 гривень);
Проживання (за умови триденного перебування): 35 злотих (235 гривень) з людини;
Обід (з кухлем пива): 25-30 злотих (200 гривень) з людини;
Закупи: 100 злотих (670 гривень)
Загальний бюджет на одну людину (без врахування витрат на візу та закупів): 2600 гривень.

Автор: Ростислав Ящишин
Джерело: журнал “Риболов-Профі”

Цікавий нахлист