Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Оскільки зараз я переходжу безпосередньо до самих змагань, то оперуватиму не лише фактами, але й припущеннями з теоріями. Тому прошу не сердитися, якщо мої думки не співпадатимуть з вашими.

Торік Кубок сухої мушки зібрав доволі велику кількість учасників, цього року їх стало значно менше. Далеко не всі бажаючі змогли приїхати в такий час у Закарпаття, тож змагалися представники лише двох областей. Щодо міжгірських хлопців, то серед учасників ми не дорахувалися Вадима Третьякова та Василя Гримута, а Міша Шунинець, через справи, мав ловити лише в суботу ввечері та в неділю зранку. Натомість, до групи учасників приєдналися Юра Іванина та Дмитро Маслей – свіже покоління тутешніх нахлистовиків. Дуже шкода, що від участі в змаганнях відмовилися Богдан Цебрик з Ужгорода, Тарас Мороз з Криму та Сергій Тищенко з Чернігівщини. Було б куди цікавіше та азартніше.

Жеребкування відрядило мене ловити у п’ятницю ввечері, а в судді вибрало Дмитра Маслея. Витягнув я собі шостий пул, але вбивши хвилин з 20 ми з суддею його так і не знайшли. Не було жодних стрічок на кущах і жодних табличок на деревах. Знайшли ми лише позначку із восьмим пулом, тож довелося прораховувати і вертатися на приблизно те місце, де мав би бути мій пул. Виявилося, що я промахнувся і ловив на сьомому, а шостий був вище. Як би там не було, ріка перед носом, мухи в кишені. Коли Діма дав свисток я присів і потихеньку підповз до води. Вже на другій проводці я побачив харіуса, який вийшов на досить крупного парашута з біотним тілом. Промах і тиша. На цьому ж місці я спробував виманити його ще з п’ятьма мухами, але рибина засіла в своїй стихії і показуватися більше не бажала.

Пішов далі, униз по течії, але Ріка ніби була порожньою. Жодної активності на поверхні, жодних натяків на присутність риби. Я спробував змінити тактику і замість проводок використовував метод «бороздіння». Коли великий сірий «зайчик» затримався біля каменя, на нього вилетів пристойного розміру голавль, який невдовзі опинився в підсаку. Зважаючи на те, що пройшло 25 хвилин із трьох запланованих годин, це дало мені оптимізму. Однак далі знову була тиша.

Мотаючись взад-вперед, змінюючи мушки і техніки, я так нічого і не добився. І тоді я нарешті побачив рибу. На досить глибокій воді харіус виплив до поверхні і одразу ж зник. Як книжка пише, треба закинути мушку десь на метр-два вище цього місця і можна чекати щастя. Так воно й трапилося. Харіус, який узяв на дрібне біле «йобо» опинився в підсаку…

Подальші закиди знову нічого не приносили, тож я вирішив змінити не муху, а повідок. Замість 0,10 поставив 0,08, хоч розумів, що це може коштувати мені нервів. Так і сталося – спускаючи муху униз за течією, я втратив її з поля зору, а коли захотів її просушити за допомогою різкого зигзагоподібного руху кінчиком вудки, то обірвав повідка – харіус якраз приготувався до трапези…

Однак це наштовхнуло мене на думку, що такий тонкий повідок працюватиме краще, тож обновив снасть і продовжив ловити. Врешті, побачив активний вихід харіуса на протилежному березі. Усе б нічого, але закидати довелося через бурхливу течію, яка миттю зносила шнур. Треба було пригадати усі тонкощі мендінгу, які мені не дуже знайомі. Але тим і прекрасні змагання, що змушують викручуватися у критичних ситуаціях. На звичайній риболовлі, я б махнув рукою на ту рибу і пішов би собі далі. А тут – або риба, або останнє місце.

З горем навпіл таки вдалося покласти коричневого «хрущика» на плесико, де стрибала риба і таки отримати вихід красивого пиря. Щастя тривало не довго – якісь дві секунди він був на гачку, а потім зійшов – нереально було витягнути його, коли шнур крутився як змія в час спарювання. Зрештою, час вийшов і довелося повертатися на базу лише з трьома балами. Я розумів, що це надзвичайно слабкий результат, але що вже мав робити?

Інші учасники показали набагато кращі результати. Так, Стьопа Чех виловив 13 харіусів і одну струмкову форель, Юра Щербатий підняв 11 пирів, до десятка набрали Олег Степаненко та Іван Повхан. Виходило, що я боротимусь за почесне останнє місце із Мішою Швецем, який виманив лише одну рибу…

Використано фото автора, Володі Сави та Дмитра Голенкова

У четвер приїхала левова частка усіх учасників змагання. Але зважаючи на необхідність посидіти за столом у дружній компанії та поспілкуватися про життя, старт турніру перенесли на вечір п’ятниці, так як було на чемпіонаті України. Це дало нагоду декому відійти від вечірніх «переговорів», а декому потренуватися і перевірити свій мухарський арсенал.

Наша «ф’южинівська» банда вирушила до прорекламованого місця біля ГЕС у Нижньому Бистрому, де, кажуть, сидить гарний харіус та ще всяка місцева рибина. Вода була досить висока, але ще чиста, тож ми розділилися і взялися до роботи. Я мав намір не так ловити рибу, як перевіряти плавучість та видимість своїх мух. Вже потім, під кінець змагань, я зрозумів, що зробив грандіозну стратегічну помилку, узявши з собою лише 90 вибіркових сухих мух, при чому більшість з них були однотипними «зайчиками». Саме на такі мушки риба ловилася торік, тож я подумав, що нічого іншого не знадобиться. Як виявилося, це був повний провал, тому що у Львові залишилися ще десь півтисячі сухих мушок, найрізноманітніших модифікацій, зокрема й таких, що реально працювали в той час. Що ж, буду мати ще один нахлистовий урок на майбутнє.

Але поки що, у п’ятницю зранку, я про це не думав. Натомість змінював мушки одну за одною і тішився з того, що уже знайшов щонайменше три, на які виходила і ловилася риба. Тим часом в моїх колег було «усе складно». Міша свого харіуса не дотягнув, Юра теж щось безрезультатно перебирав, а Сергій з Чернігівщини не так ловив, як милувався місцевими краєвидами. А подивитися і справді було на що. Ріка тут красива і бурхлива, із перекатами та повільною, тихою водою, як на Сяні.

Однак за якийсь час ГЕС пустила «мутняк», тож ми вирішили трішки змінити дислокацію і поїхати вище. Знайшовши зручну місцину зупинилися – територія велика, харіусова, отже усе би бути ок. Потихеньку я почав обловлювати перспективні місця, але успіху не мав. В якусь мить мої однотипні мушки перестали працювати і я відчув певний острах. Загалом, години за дві проведені на цій ділянці Ріки, у мене було лише чотири виходи і жодного реалізованого клювання. Це мене бентежило…

Тим часом краще відловився Юра та Міша, які вишукали у своїх коробках щось розумніше за моїх «зайчиків». Непогано йшли справи в Кримського Тараса та Олега Степаненка, які наближалися до нас з нижчих регіонів Ріки, а Ваня Повхан взагалі, схоже, знайшов реально робочу муху, тож наловив не лише багато, але й досить великих екземплярів. Виходило, що я опинився в дурній ситуації, але робити вже було нічого.

У тому, що «зайчик» пролетить я впевнився вже на третій годині перебування на Ріці. Причому справа не так в самому «зайчику», як в зміні самої Ріки. Пригадую, що торік нахлистовиків страшно зацьковувала бистрянка, тепер же її практично не було видно. Це наштовхнуло мене на думку про те, що відбулися якісь зміни в екосистемі ріки, отже, не виключено, змінився і раціон риби. Трохи згодом я переконався у цьому, коли ловив на німфи. Практично увесь харіус скупчувався в конкретних ділянках ріки, натомість на деяких інших, на перший погляд привабливих територіях, його не було. Тобто я не претендую на істину в останній інстанції, а роблю такий висновок лише з того, де і скільки риби зловив на німфу. Так от, вже тоді я зрозумів, що поділ на пули був дуже умовним. У когось на території могли бути дві локації з рибою, у когось – жодної. Одного-двох «бродяг» можна було знайти всюди, але це більше було випадковістю, аніж закономірністю. Хоча, не виключаю й того, що все це нічим не обгрунтовані дурниці і дешеві відмазки…

Що любить їсти харіус? Відповідь на це питання шукатиме ще не одне покоління нахлистовиків. На різних річках раціон риби відмінний, тож і сухі мушки, а говорити ми будемо саме про них, повинні відповідати тим комахам, які живуть в конкретному ареалі. На ріках Львівщини зловити харіуса на суху мушку доволі просто, те ж стосується Франківщини. Однак коли ми переїдемо перевал і потрапимо до Закарпатської області, то наше уявлення про нахлист буде змінюватися. Особливо, якщо рибалити доведеться на Ріці.

Скільки разів я вже там ловив, але цю ріку так і не зрозумів. Сама по собі Ріка дуже красива, можна сказати, що навіть ефектна: то бурхлива, то спокійна, то шумна, то тиха, то синя, то оранжева. Вона буває різною зранку і ввечері, восени і влітку. Щодо видового складу риб, то найбільше там, очевидно харіуса європейського, трапляється і голавлик, марена, є підуства. Останнім часом, завдяки ентузіазму місцевої нахлистової громади, у ріці почала з’являтися струмкова форель. І горе тим, хто захоче з’їсти її, упіймавши на гачок. Колись, кажуть, в Ріці жили дунайські таймені, при чому такі великі, що місцеве населення виходило на мости і кидало в воду вила – важко було промахнутися. Тепер лососями там не пахне, дякуючи людям.

Саме за рахунок нахлистовиків на Ріці ведеться контроль за риболовлею. Саме нахлистовики тримають в страху любителів кинути в яму динаміт чи запхати туди дроти з акумулятора. Розповідали історію про те, як узяли на гарячому двох горе-браконьєрів, але руки-ноги їм не ламали, а завели в церкву і «відчитали» на очах усієї громади. На Біблії ті двоє поклялися, що більше до рук нічого подібного не візьмуть. Мовляв, це для Закарпаття найбільша кара. Але якщо зануритися в проблему глибше, то все-одно де-не-де вилізе факт убогості регіону. Люди працюють самі на себе, без жодної підтримки від держави. По суті, там процвітає натуральне господарство, як у кам’яному віці. Що вже говорити, якщо і мобільного телефонного зв’язку там нема. Чи думають ті люди про шкоду, яку наносять природі? Напевно, ні. Їхня свідомість спрямована на те, щоб мати на столі якийсь харч, і байдуже цим людям, до книги якого кольору занесена риба, лось, ведмідь чи косуля. Відповідно до піраміди Маслоу – це найнижчий рівень. Бажання бути ситим. Про культуру думають одиниці.

Однак я вірю, що за тими одиницями потягнуться інші. Нахлист – штука заразна, це усі знають, хто бодай раз тримав в руці. І ота позитивна енергія, яка оточує наметовий табір в лісництві, де проводяться змагання, рано чи пізно розшириться на інші регіони. Принаймні треба в це вірити.

А мене особисто Ріка серйозно зачепила. Вже після змагань я пройшовся із німфою, нарешті відвів душу. Бо з сухарями, як виявилося, мав серйозний клопіт. Тому я дав собі слово, що наступного року підготуюся до цих змагань куди свідоміше і зроблю все для того, аби дати бій фаворитам. І байдуже, що суха – то не мій «коник».

Сама ідея поїхати на рибалку за кордон виникла досить спонтанно і що я зауважив, власне, спонтанні рибалки є найрезультативнішими. Буквально доба від’єднювала наші вейдерси від змочення водою річки Сян. Але цю добу ми провели не даремно; я перебирав спінінгові приманки і типи спінінгів, а тато в’язав різні німфочки і сухаріки, які йому порекомендував напередодні Ростик. Sinoptic.ua обіцяв негоду, трішки сонця і знову негоду, але для форелі – це супер, тому навіть не розчаровувались.

Подорож планувалась на тиждень часу, чотири дні з яких заплановувались на повноцінну рибалку. В понеділок перетнувши з деякими «оказіями» кордон Смільниця- Крощенко ми успішно добрались до села Orelec, де напередодні забронювали агрооселю. Правда оказії на кордоні були приємні, митник перевіряв наші снасті з такою цікавістю, що довелося показувати і станок, і вудилище, і мушки, і багато різних гаджетів. Одним словом, тест на правдивість хобі був успішно пройдений! Так от, прибувши і поселившись в садибі, ми поїхали в село Stara Wieś до рибінспектора Певела за ліцензіями та заодне подивитись на Сян.
Ну що можу сказати, Сян мене вразив: широкий, в міру швидкий, змінна фактура дна, і типи рослин на дні. От був би я форелю, раєм вважав би саме річку Сян. І ще тато з полегшенням видихнув – не пригодяться нам навики карпатського альпінізму. Вечір понеділка був проведений за бокалом хорошого вина і… станком з мушками, ми готувались до великої гри – тато по нахлисту, я по спінінгу…

Наступного ранку прокинулись о пів на четверту ранку, а на вулиці люрає дощ… За кавою обговорюємо локацію ловлі і тато вибирає ділянку OS (odcinek specjalny) в районі села Stara Wieś, а я вибраdв місце на 10 км нижче села Stara Wieś – впадіння річки Hoczawka в Сян. До мого місця ловлі від хати – 25 км, а до татового ще 10. Планувалось ловити до 13:00 і після 15:30 до вечора, ну що, по-конях!
Приїхавши на злиття мене вразила цікава картина.Hoczawka – мутне амерікано, а Сян досить чистий і що головне – чіткий кордон після досить потужного перекату, на якому 100% хижак мав чекати свою жертву. На злитті двох річок вода по коліна з пулами по груди, багато розкиданих перекатів і кордон мутної і чистої води тягнувся біля лівого берега. Щоб довго не розписувати спіннінгові перепетії (Ростик буде злитись) після третього закиду я взяв Головатицю на око більше 60 см, саме на кордоні двох річок, але зважаючи на делікатність снасті, вона в мене зійшла перед самим підсаком, запутавшись і успішно вивернувшись.
Я не розчарувуюсь, тому що дістав просто неймовірну порцію адреналіну, зіграв фактор неочікуваності, підказки «досвідчених» нахлистовиків, які ловили рядом, як правильно виважувати рибу спінінгісту…

За перший день рибалки я зловив орієнтовно 40 форелей більше 20 см, дві з них на 35 та 32 см, та одного харіуса. Також мене порадувало знайомство з класним нахлистовиком Робертом, який витягнув пстронга більше 50 см і на радощах розказав про багато цікавих місць для рибалки в Бещадах. В тата було набагато веселіше. Зранку в нього почало клювати практично зразу… Спочатку, до обіду, ловив на «француза».
Найбільш ефективні німфи – золота, срібна голівки; тіло шоколад або рижий; торакс оранжевий, коричневий; чорний даббінг. Розміри гачків 16, 18. До обіду, після 60 форелей банально втратився лік. Харіусів переловилося більше 20, троє з них були біля 30 см. Декілька монстро-пстронгів порвали снасть… Як сказав колись один мухар – «шаленьство». Після обіду сирість давала про себе знати, стало холодно, враховуючи те що вода в Сяні за температурою однакова як і літом так зимою.
Тато продовжував обловлювати пули на сухаріки, і йому вдалося видурити ще з десяток форелей. Найефективнішими були «хрущики» кольору dun. Після смачної вечері в місцевому ресторанчику, вечір вівторка ми провели за кухлями пива і… станком з мушками та моїми японськими іграшками.

В середу зранку ми відловились гірше ніж у вівторок через коливання атмосферного тиску, проте мені вдалось видурити біля двадцяти форелей достойного розміру, але не рекордних, в тата аналогічна ситуація – ловилось гірше, зате більше харіуса.
До обіду прекрасно працювали німфи тільки з срібною голівкою, оранжевий торакс, тіло темне. А ввечері – оранжевий CDC, та оранжеве тіло CDC dun із оранжевим передом. День видався цікавим і неодноманітним враховуючи те, що я скупався по шию – стерлася войлочна підошва на черевиках.

Наступні два дні ми відпочивали і їздили по околиці в різні цікаві місця. Деякі з них запам’ятались найбільше – село Polanczyk та катання на човні по озеру Solina, годування двадцяти кілограмових коропів з дамби Солінського озера, які з’їдали по скибці хліба відразу, фестиваль пива у селі Chmel, ранчо «U Prezesa» та багато іншого, цікавого…
Але морально ми були на Сяні, ловили плямистих, відпускали красунь, отримували массу щепетливих відчуттів, доз чи то адреналіну, чи морфіну, неважливо…

В суботу наша пісня продовжилась, але на іншій ділянці річки, де ми мали можливість рибачити разом.У мене форелі, харіуси, знайшов декілька пулів з достатньо дорослою форелю, перекат з харіусами, розловив багато приманок, на які в Карпатах не було сенсу ловити.
В тата ситуація була кращою, брали досить порядні харіуси на німфи зі срібною голівкою малого розміру, а ввечері на «хрущика».

В неділю зранку тато дав ідею присвятити рибалці цілий день, і позмагатись в уловистості двох типів техніки вудіння риби. Зранку, тато вийшов вперед, мені не вдалося підібрати робочу універсальну приманку, але після обіду за 35 хвилин, вдалось зловити 28 форелей маленького розміру, але дві з них були під 30 см.
Також порадувала невелика краснопірка (яка, не виключено, була голавлем – Ред.).
В тата працювала німфа з золотою голівкою та рожевим тораксом, темне тіло. До вильоту хрущика фаворитом був ред-таг, що теж трохи дивно.

Наступного ранку ми поїхали назад додому. Досвід набутий на Сяні заставив нас стикнутись з новими типами поведінки форелі, особисто я, дійшов висновку, що на Сяні працюють більше 70% теорій наведених в риболовних методиках.
Я розловив багато приманок, тато вдосконалював нахлистові навики, що в свою чергу додало пункт в майстерності. Скажу чесно, як патріот своєї держави, їхав з сумом, аналізуючи, проводячи паралелі… Хочу на старості, що б в Полтві плавали карасі, хочу, щоб головатиця після кожного закиду рвала мої снасті, хочу знаходити на дні наших річок тільки речі, які загубили рибаки, а не тонни відходів.
Бережіть природу, вона в нас єдина!

З повагою, Сава Маркіян, спеціально для Блогу 

От люблю я каламутну воду і все тут. У чистій воді зловити рибу значно простіше – поставив собі шоколадки чи фезентейли і йдеш від перекату до перекату, але це не пошуки харіуса, а просто відпочинок. Це класно, звичайно, але десь притуплює нахлистові інстинкти і не допомагає в розвитку. Хоча, зізнаюся, коли ми з Арсеном вирушали о п’ятій ранку зі Львова, мені не хотілося напружуватися. Ми мали намір просто відпочити, походити по ріці, щось там упіймати і поїхати додому. Але нарвалися на мутняк.

Вже в самому Стрию, під першими світанковими проблисками, ми помітили, що ріка має характерне коричневе забарвлення. Дорогою до гір нічого не змінилося: виявилося, що усі річки брудні. Але ж не вертатися додому через такі маленькі клопоти. Зупиняємося на одному з наших улюблених місць і починаємо шукати харіуса. За годину часу його знайшов лише Арсен, мені ж зрідка траплялася лише бистрянка. Із розумінням того, щоб без бодай краплини чистої води, щось упіймати не вдасться, змінюємо дислокацію і чимчикуємо вище, до впадіння струмка.
Струмок, як завжди чистий, але зважаючи на туристичні ванни, до ріки потрапляє зовсім слабий струмінь чистоти. Вже потім я трішки розвалив цю «ванну», щоб мати менше роботи восени – це необхідно буде зробити аби та форель, що залишилася в ріці, змогла піднятися на нерест.

Зійшовши до води, затіваємо з Арсеном суперечку. На мій погляд, риба стоїть лише у двох місцях на цій території, на його – ще й біля великого каменя, де течія повільна, а вода трохи чистіша, ніж на основній течії. Б’ємося об заклад на пиво і розходимося на пару метрів, аби один одному не заважати. «Рахуються форелі, харіус, голавль, подуст, марена» – сказав я Арсену, який вже намагався знайти там бистрянку.
Я стараюся закинути свою традиційну для непевних рік оснастку (дві німфи і підвісний сухарик-розвідник) у найчистіше місце і за якихось кілька секунд на суху виходить красень-харіус, який повільно виплив з глибини. У той же час Арсен з криком переможця, біжить до мене, тримаючи яльця. Поки Арсен робить мені знимку (вода холодна, тож я ризикнув помацати рибу), у нас виникає чергова суперечка. Ялець – не бистрянка, але й риба, за чемпіонатними стандартами, не бальна. Вирішуємо завершити спір внічию.

Поки Арсен пробував зловити біля каменя ще щось, я витягаю з межі чистої та брудної води ще двох пирів, одного з них – на суху. Арсен плюнув на німфу і пішов за сухою вудкою. Тим часом я знайшов ще одного-двох харіусів, які регулярно виходили на суху, але її не брали. Я вирішую залишитися на брудній ріці, натомість Арсен йде знайомитися з потічком, на якому ще ніколи не ловив. Мені залишається коричневий потік і розуміння того, що знайти тут рибу буде надзвичайно складно. Усе ж одного харіуса таки вдалося витягнути, але цікавіше інше.

Трохи вище потоку є глибша ділянка з досить повільною течією, що переходить в короткий перекат. Чомусь мені здалося, що там мала б сидіти марена або щось в тому роді. З коробочки витягнув крупного класичного фезентейла, на якого ловив вже і харіуса, і клена, і форель, і ту ж таки марену. Цікаво, що колись я страшенно плювався на ці мушки, розхвалюючи карпатського фезентайла. А справа вся в кривих руках, а не в поганій мушці. Після кількох проводок відчув удар і в підсак заплила форель – остання риба, яку я сподівався тут знайти.

Безрезультатно провівши решту часу на ріці, повернувся задоволений Арсен, який класно відловився на суху мушку. Ще трішки часу ми провели у затінку струмка, після чого вирішили відвідати одну відому базу з «райдужним» озером. Ціна райдужки там становить 140 гривень за кілограм – доволі недешево. Однак ми озброїлися вудками зі стрімерами і зайшли на містки до озерця. Я поставив доволі крупний білий стрімер з 5,5-міліметровою золотою вольфрамовою голівкою. Кілька варіантів стріпів і є перший удар, правда, якийсь кволий. Риба навіть не борсалася, а байдуже виплила на поверхню.
За правилами закладу, випускати її не можна, тож райдужка опинилася у відрі. От тільки мене непокоїла думка про те, що на стрімер може сісти щось крупніше, а везти додому більше одної риби я наміру не мав. Так і сталося, після чергової проводки узяла райдужка пристойного розміру. Не знаю, що там по вазі, але мала вона десь в районі 45 сантиметрів, а ще була добряче вгодованою, на казенному комбікормі. І що ви думаєте? Хоч би метр шнура, зараза, стягнула! Здавалося, що я тягну не рибу, а бревно. На щастя, вона примудрилася зійти з безбородого стрімера.

Загалом, можна сказати, що ловити райдужку в озері – найнудніше нахлистове заняття. Тобто воно набагато ефективніше за сидіння з поплавцевою вудкою, але все одно нудне. Загалом ми з Арсеном закинули до відра п’ять рибин і пішли їх важити: вийшло півтора кілограми.

І отут я собі подумав. Дехто з нахлистового середовища пропонує проводити змагання по запущеній райдужці. Але якщо до цього дійде, то я точно в такому участі брати не буду. Комбікормовій рибі місце на прилавках магазинів, а не в підсаках нахлистовиків-спортсменів…