От люблю я каламутну воду і все тут. У чистій воді зловити рибу значно простіше – поставив собі шоколадки чи фезентейли і йдеш від перекату до перекату, але це не пошуки харіуса, а просто відпочинок. Це класно, звичайно, але десь притуплює нахлистові інстинкти і не допомагає в розвитку. Хоча, зізнаюся, коли ми з Арсеном вирушали о п’ятій ранку зі Львова, мені не хотілося напружуватися. Ми мали намір просто відпочити, походити по ріці, щось там упіймати і поїхати додому. Але нарвалися на мутняк.

Вже в самому Стрию, під першими світанковими проблисками, ми помітили, що ріка має характерне коричневе забарвлення. Дорогою до гір нічого не змінилося: виявилося, що усі річки брудні. Але ж не вертатися додому через такі маленькі клопоти. Зупиняємося на одному з наших улюблених місць і починаємо шукати харіуса. За годину часу його знайшов лише Арсен, мені ж зрідка траплялася лише бистрянка. Із розумінням того, щоб без бодай краплини чистої води, щось упіймати не вдасться, змінюємо дислокацію і чимчикуємо вище, до впадіння струмка.
Струмок, як завжди чистий, але зважаючи на туристичні ванни, до ріки потрапляє зовсім слабий струмінь чистоти. Вже потім я трішки розвалив цю «ванну», щоб мати менше роботи восени – це необхідно буде зробити аби та форель, що залишилася в ріці, змогла піднятися на нерест.

Зійшовши до води, затіваємо з Арсеном суперечку. На мій погляд, риба стоїть лише у двох місцях на цій території, на його – ще й біля великого каменя, де течія повільна, а вода трохи чистіша, ніж на основній течії. Б’ємося об заклад на пиво і розходимося на пару метрів, аби один одному не заважати. «Рахуються форелі, харіус, голавль, подуст, марена» – сказав я Арсену, який вже намагався знайти там бистрянку.
Я стараюся закинути свою традиційну для непевних рік оснастку (дві німфи і підвісний сухарик-розвідник) у найчистіше місце і за якихось кілька секунд на суху виходить красень-харіус, який повільно виплив з глибини. У той же час Арсен з криком переможця, біжить до мене, тримаючи яльця. Поки Арсен робить мені знимку (вода холодна, тож я ризикнув помацати рибу), у нас виникає чергова суперечка. Ялець – не бистрянка, але й риба, за чемпіонатними стандартами, не бальна. Вирішуємо завершити спір внічию.

Поки Арсен пробував зловити біля каменя ще щось, я витягаю з межі чистої та брудної води ще двох пирів, одного з них – на суху. Арсен плюнув на німфу і пішов за сухою вудкою. Тим часом я знайшов ще одного-двох харіусів, які регулярно виходили на суху, але її не брали. Я вирішую залишитися на брудній ріці, натомість Арсен йде знайомитися з потічком, на якому ще ніколи не ловив. Мені залишається коричневий потік і розуміння того, що знайти тут рибу буде надзвичайно складно. Усе ж одного харіуса таки вдалося витягнути, але цікавіше інше.

Трохи вище потоку є глибша ділянка з досить повільною течією, що переходить в короткий перекат. Чомусь мені здалося, що там мала б сидіти марена або щось в тому роді. З коробочки витягнув крупного класичного фезентейла, на якого ловив вже і харіуса, і клена, і форель, і ту ж таки марену. Цікаво, що колись я страшенно плювався на ці мушки, розхвалюючи карпатського фезентайла. А справа вся в кривих руках, а не в поганій мушці. Після кількох проводок відчув удар і в підсак заплила форель – остання риба, яку я сподівався тут знайти.

Безрезультатно провівши решту часу на ріці, повернувся задоволений Арсен, який класно відловився на суху мушку. Ще трішки часу ми провели у затінку струмка, після чого вирішили відвідати одну відому базу з «райдужним» озером. Ціна райдужки там становить 140 гривень за кілограм – доволі недешево. Однак ми озброїлися вудками зі стрімерами і зайшли на містки до озерця. Я поставив доволі крупний білий стрімер з 5,5-міліметровою золотою вольфрамовою голівкою. Кілька варіантів стріпів і є перший удар, правда, якийсь кволий. Риба навіть не борсалася, а байдуже виплила на поверхню.
За правилами закладу, випускати її не можна, тож райдужка опинилася у відрі. От тільки мене непокоїла думка про те, що на стрімер може сісти щось крупніше, а везти додому більше одної риби я наміру не мав. Так і сталося, після чергової проводки узяла райдужка пристойного розміру. Не знаю, що там по вазі, але мала вона десь в районі 45 сантиметрів, а ще була добряче вгодованою, на казенному комбікормі. І що ви думаєте? Хоч би метр шнура, зараза, стягнула! Здавалося, що я тягну не рибу, а бревно. На щастя, вона примудрилася зійти з безбородого стрімера.

Загалом, можна сказати, що ловити райдужку в озері – найнудніше нахлистове заняття. Тобто воно набагато ефективніше за сидіння з поплавцевою вудкою, але все одно нудне. Загалом ми з Арсеном закинули до відра п’ять рибин і пішли їх важити: вийшло півтора кілограми.

І отут я собі подумав. Дехто з нахлистового середовища пропонує проводити змагання по запущеній райдужці. Але якщо до цього дійде, то я точно в такому участі брати не буду. Комбікормовій рибі місце на прилавках магазинів, а не в підсаках нахлистовиків-спортсменів…

 

Цікавий нахлист