Їхати – не їхати. Наче пелюстки ромашки, варіанти проведення вікенду відпадали один за одним. З одного боку просто хотілося залишити шумний Львів і погуляти в горах, з іншого, десь я розумів, що половити рибу, швидше за все не вдасться. Тепер, під кінець травня, коли риба вже віднерестилася, можна і половити на дозволених ділянках. Але зважаючи на дощі, які накрили наш регіон, розраховувати на будь-який результат було справою марною.

Коли ми зрештою таки вирішили їхати, до того ж з ночівлею, збір речей проходив на диво спокійно і мляво. Наче персонаж фільму «Еквілібріум», без жодних емоцій, я складав до сумки флай-бокси та інші снасті. Де ж мій підсак? Згадав, він високо на шафі. Ну і нехай там собі лежить – все одно користуватися ним не доведеться, адже риба не ловитиметься в такій воді. А те, що вода «нє для ловєння» я вже знав – пані Марія, де ми мали зупинитися на ніч, мені розповіла, що ріка після дощів брудна. Але все-одно їдемо. Як не рибалити, то хоч мухи пов’язати і скуштувати смачної карпатської грибної юшки.

З самого ранку у суботу я виїхав з дому, забрав Мішу, а потім з горем навпіл доїхав до Юри, який узяв в подорож свою доньку Настю: такою компанією ми й вирушили в гори. Доїхавши до пункту призначення без труднощів та скинувши усі речі до будиночка, ми перевдягнулися і вийшли до ріки. На перший погляд, ситуація не була особливо критичною – можна було сказати, що вода не брудна, а «зелена». До речі, за моїми спостереженнями, «зеленою» ця ріка буває не завжди після дощів. Навпаки, після дощів вона стає темно-коричневою або яскраво-оранжевою. Натомість «зелений» колір характерний якраз для кінця весни. Де не де і камінчики на дні проглядалися – словом, ловити можна було спробувати.

Оснастку французького підліска, що залишилася в мене з Дунайця я навіть не змінював. А от над вибором мух задумався. З одного боку вода не брудна, з іншого не чиста. Тому вирішив спробувати свіжі харіусові німфи, зв’язані на доволі дрібних гачках №16 і №18. У цих мухах переважали чорні тіла та оранжеві торакси, щодо вольфрамових голівок, то я зробив ставку на «срібло» і «мідь», а їхній діаметр не перевищував 2,8 мм.

Перші проводки виконувалися для аналізу дна та наявності на ньому водоростей та інших перешкод. Але уже на третьому закиді я відчув чіткий удар, що мене здивувало. Справа в тому, що саме «удари» в мене трапляються дуже рідко, це явно не харіусів стиль. Потім, коли я упіймав яльця, подумав, що саме він міг скубнути муху, адже в той день харіус ловився впевнено і надійно.

Після кількох варіантів проведення мух у прибережній зоні упіймався перший харіус – порівняно з минулим роком він візуально трішки підріс і набрав ваги. А от другий пир взагалі виявився Сянського розміру ще й чинив шалений опір. І тут я згадав, що підсак залишився на високій шафі. Звичайно, злився сам на себе, але що вже робити? Довелося пробувати акуратно позбавляти рибу гачка. Ось тут, зокрема, важливу роль грають гачки без борідки, якими я ловлю вже добрих три роки. На виведення вони не впливають, а от відпустити рибу стає значно легше.

Тим часом своїх перших харіусів ловлять і Міша, і Юра, що не може не тішити – риба проявляє активність на різних ділянках. Більше того, кілька разів крупні харіуси показали себе на поверхні, підбираючи невидимих для нашого ока комашок. Тож до індикатора я прикріпив додатковий повідець, аби переконатися, що вихід риби мені не примарився. Виявилося, що не примарився – невдовзі харіус таки спокусився на «сухарика».

Уся зловлена риба була крупнішою за минулорічну, траплялися і зовсім солідні екземпляри, що не могло не тішити. Харіуси це, звичайно, дуже добре, але де форель? І Міша таки знайшов плямисту красуню, а одразу взяв й другу, причому з одного місця, де перед тим вивів крупного харіуса. Активність форелі наштовхнула мене на думку, що прийшов час змінювати мухи. У спеціальній коробочці, що її я готував для Дунайця, було кілька «шоколадок» розміру XXL, зі срібним вольфрамом і оранжевим тораксом зі спектрадаббінгу. Ловити форель вирішив на ділянці зі швидкою течією, де до того ж було доволі глибоко. Перші 3-4 проводки результату не дали, але десь на п’ятому закиді індикатор різко зник з поля зору, я зробив легкий рух кінчиком вудки і відчув солідний опір. Риба заметалася по дну, зігнувши вудку у солодкого бублика. Я навіть не сумнівався, що то була форель, але Міша спитав: «Марена?». Може й марена, адже у воді проглядалися жовтуваті тони. І все таки, після насиченої боротьби з глибини до мене виплила форель. Не гігантська, звичайно, але як для Карпат, то дуже навіть трофейна. На відміну від ранньовесняних пстругів схожого розміру, цей екземпляр вже був не такий худий і довгий, а більш вгодований.

Не так від задоволення, як від несподіванки, мене просто розпирала радість. По-перше, тішила наявність риби після зими, а також її розмір. По-друге, приємно було позмагатися з такими бійцями, які нагадали нам про силу риб на польських нахлистових спецділянках. Одним словом, треба було дати рибі трохи спокою, а нашим шлункам – поживи для того, щоб мати сили ловити далі. Уже на інші ріці. Там, увечері, харіуси проявляли активність на поверхні, тож ми ловили його на суху, а також познайомилися із нахлистовиком-початківцем з Житомира. Але це вже інша історія…

Далі буде

Цікавий нахлист