Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Напевно вперше за багато років я повертався з Карпат без доброго настрою. Не те щоб я шкодував про чергову четвергову авантюрну поїздку, чи за тим, що риба проявляла вершину неактивності. Ні. Та й компанія підібралася славна: Арсен, Орест і Григорій Бурденко – один з засновників московської школи нахлисту, а також власник чи не найбільшої бібліотеки по нахлистовій тематиці в Європі.     Справа в іншому. Я мав досить сумну і невеселу розмову з місцевим хлопцем, який ловить рибу нахлистом. Вже під вечір, у його пакетику лежало 42 тисячі гривень. Три 20-сантиметрові харіуси і один голавлик в якості безплатного бонусу.Він приїхав на велосипеді і зупинився трохи нижче того місця, де рибалив я. Побачивши, що його руки розкладають «кабеласа», підійшов і привітався. Спитав про те, чи часто він рибалить тут і чи відпускає харіуса. Сказав, що бере лише крупного. Я повірив йому на слово, а ще дав мокру мушку, бо свої він десь посіяв, мав з собою тільки одну. Знав би я чим це обернеться, обійшов би його десятою дорогою.Риба, чесно кажучи, ловилася дуже кепсько. Власне, Арсен, який розраховував на голавля, став під кущами. У підсумку більше двох десятків, але розмір їхній не вражав. Орест, ясна річ, ловив стрімерами. Замість форелі зловив окуня і яльця, та й то, на підвісну мокру. Окрім того мав сильний удар на чорного «вуліка».   Ми з Григорієм розташувалися на перекаті, тільки на різних берегах і намагалися дістати рибу з дна. Мій традиційний набір у вигляді шоколадки і зеленого бокоплава геть не працював. Правду кажучи, і вода була мутнуватою. Півгодини холостих проводок змусили мене змінити набір. Червоний фезентейл і зелений чеський марч-браун показали кращі результати.
Практично одразу ж зловив першого харіуса, а за ним, мабуть, свою найбільшу бистрянку – десь на долоню. І знову тиша, якщо не брати до уваги кілька незрозумілих покльовок.Я залишив місцевого хлопця з перекатом, а сам піднявся вище, до іншого. Однак там спіймав лиш облизня – жодного клювання не було ані на німфи, ані на сухі. Лише раз на великого ред-блек зулу, який добре працював в Польщі по форелі, мав дуже сильний удар, на який я не сподівався. Відповідно, і зреагувати адекватно не міг. Коли ж повернувся до першого перекату, біля велосипеда побачив прозорий пакетик, а в ньому два мертвих харіуси. Розмірами вони не вражали і на «крупних» відверто не тягнули. За кілька секунд прийшов хлопчина, несучи за хвіст третього. Такого ж куцого. Взагалі, по ріці було чимало рибалок. Усі вони забирали рибу без огляду на розмір і расу. Забирали все, від великого до смішного. Власне, великого не було. Але від цього «смішного» смішно не було.«Тобі не соромно забирати таку рибу?» – спитав я в хлопця. «Яку? Оцю?» – прикинувшись дурником відповів він. «У тебе в пакеті 28 тисяч, ще 14 в руках. Воно тобі треба?». Хлопець не відповів. Він швидко витягнув пакет, сів на велосипед і зник.Після цього ловити вже й не дуже хотілося. Була якась апатія. На мокрого класичного ред-тага упіймав ще одного харіуса, але зрозумів, що це вже фініш. Попри те, що літала сила-силенна комах, риба трималася дна і не показувалася. А може вже й нема кому показуватися. Якщо цей хлопець і його друзі ловлять в четвер ввечері, отже ловлять і в середу, і в вівторок, і в інші дні, які можуть бути куди результативнішими. Буквально за тиждень, за сприятливих умов, цей та сусідні перекати можна вичистити. Без сіток, без електровудок. Достатньо двох-трьох мокрих мух…Така от сумна історія. Орест мені намагався заперечити, говорив, що рано чи пізно вони дійдуть до того, щоб відпускати рибу.
Але я швидше повірю, що сфотографував НЛО, аніж в це…

День І

Ми приїхали на річку в обід. Павел (стражник) опікувався цілим автобусом французів, переважно пенсіонерів. Більшість сиділи у віаті (колибі по-нашому), ховаючись від сонця, попиваючи пиво, щось там балакали по-своєму і явно готувались до вечірньої рибалки. Усі вони, за словами Павла, були драй-флай-маньяками, і ловлею на німфи нехтували.

Крім французів, біля віати стояло ще кілька авто з польськими номерами, тож ми лиш послухали останні новини від Павла, поспостерігали разом з ним, як харчується дрібний харіус, дійшли згоди, що вечором має бути добра рибалка, оплатили ліцензії, та й поїхали униз по ріці – шукати менш людну ділянку.

Знайшовши один з небагатьох під’їздів до ріки (інший був малопрохідний, а на ще одному стояло аж 4 намети – не уявляю як їх власники там жили серед такої кількості комарів і гедзів), швидко вскочили у вейдерси і розійшлись по воді. Під берегом активно мігрували оранжево-сірі бокоплави, на воді можна було спостерігати виліт поодиноких великих світлих одноденок Ephemera – не то жовтих, не то зелених Дрейків.  Гануська відразу змонтувала снасть під суху мушку, я ж вирішив трохи пройтись по ріці униз з мокрими (ну люблю я ловити на мокрі). Спустившись униз по доволі однорідній ділянці ріки метрів на 300, перепробувавши різні комбінації мух і спіймавши лише 4 невеличких риби (2 харіуси, 2 форелі, усі до 20 см), набираю Ганку. У неї ще сумніше – лише три рибки. Приймаємо рішення повернутись на ділянку біля віати – там ріка різноманітніша. З сумом дивлюсь на зарослі хащами береги, і розумію, що вертатись доведеться по ріці, де швидка вода і жорсткі пасма подорослів сильно утруднюють рух проти течії. Щоб було веселіше, ставлю суху. Ловлю ще одного невеликого харіуса, але загалом риба кооперувати відмовляється. Повільно бреду вгору, шльопаючи мухою «на автоматі». В один з пропливів мухи бачу якийсь рух. Зупиняюсь, довго вдивляюсь у те місце і раптом око виокремлює посеред плям каменів і трави велику рибину, півметра, не менше. Завмираю і спостерігаю за нею. Це форель, вона повільно рухається вгору, якихось метрів 5 від мене, по дорозі щось вибираючи з трави. Акуратно пропоную їй суху поденку. Ноль. Іду за нею вверх, по дорозі міняю муху, знов з трудом знаходжу силует риби, пропоную, міняю, пропоную. Ноль. Пробую поставити легкі німфи. Нічого. Риба не боїться мене, але і на мухи уваги не звертає. При тому продовжує харчуватись. Отак, за рибою, і доходжу майже до машини, де й гублю її з виду нарешті. Привела мене додому :).

Ми піднімаємось поближче до місця впадіння води з турбін електровні, знаходимо місце поміж французьких пенсіонерів,
і починаємо перебирати мухи. Виходів риби не багато, але то тут то там – «буль» або «чмок». Я ловлю непоганого харіуса, трохи пізніше Гануська ловить і довго виважує свого, який мені здається суттєво більшим за мого, однак коли пізніше порівнюємо по вудках, виявляються близнюками, десь 35-36 см. Мій трішки менший. Усе це відбувається під акомпанемент «тусіжур і женемашпа» – французи повертаються повз нас до місця висадки. Один якраз фотографує боротьбу Ганни з харіусом, потім манить мене до себе. Я підходжу, сподіваючись побачити знимку своєї коханої з рибою в підсаку, натомість він показує мені фото якогось мальця з харіусом в руках (більшим правда), і гордо похлопує себе по грудях. Дивні вони, ці французи. Далі у мене – по нулям, а Гануська щось тягне час від часу. Починає сутеніти, ми вирішуємо повернутись на плесо біля віати, щоб половити там при останньому світлі дня. По дорозі зустрічаємо польського риболова Грегожа, який прямує в нашому керунку, щоб зайняти пост на краю обширного глибокого плеса з майже стоячою водою, де живуть головатиці. У руках у нього вудка 7-8 класу, на грубому тіпеті (1х-2х) прив’язана імітація бичка. Він добровільно дарує Ганні кілька мух, займає своє місце на воді, і скоро ми втрачаємо його з виду. Сутеніє. (Наступного дня Павел скаже нам, що Грегожу на його бичка спокусились дві головатиці).

Ми розходимось по перспективних точках, і починаємо підбирати мухи. Скажу відразу, що Ганусьці це вдається, а мені – ні. Риба дуже селективна. І наприклад, на майже однакові Deer Hair Caddis на 14 гачку – які незначно відрізняються між собою лише кольором тіла, і довжиною крила – у Ганни добре беруть пструги і харіуси, а у мене – повний нуль.

Швидко темніє. У мене в підсаку жодної риби. Я злий. Серйозний облом.

День ІІ

Встаємо рано, о 5 годині. Я покладаю надії на ранкову стрімерну ловлю. Ганна висаджує мене біля елєктровні, а сама їде до віати, щоб першою в цей день провірити німфами перспективну ямку, в якій живуть всі народи Сяну – і головатиця, і форель, і харіуси.

Я починаю ловити у швидшій воді, повний надії і впевненості, що «ну зараз відіграюсь за вчорашнє…», поступово рухаючись до глибокого плеса з головатицями.

Проходить з півгодини безрезультатного стрімерування, як у мене оживає рація. Ганна зачепила на дні ями німфи, які посмикуваннями відчепити не вдалось, і Гануська полізла їх відчіпляти, сподіваючись, що довжини вейдерсів вистачить. Натомість зацеп ожив і поплив геть, застрекотівши гальмами «Росса». Пару хвилин боротьби але шансів не було. Вудка третього класу, тіпет 6Х. Напевне, головатиця. Голос Гануськи тремтить, і мине кілька хвилин, поки вона заспокоїться і продовжить ловлю.

Я продовжую впиратись в стрімери, але всі мої старання закінчуються лише кількома непоганими покльовками, одним обривом (форель біля 45-50 см атакувала стрімер в лоб, проти руху, і з ходу відірвала тіпет 5х, вудка навіть не замортизувала), і однією фореллю біля 35 см в підсаку.Приходжу до віати, і вислуховую – Гануська на німфи піймала більше 30 риб нижче острова, усі в межах 30-35 см. І це не рахуючи риб з ями з головатицею, і пійманих по дорозі униз!

Я явно роблю щось не так…

Однак ми голодні і трохи втомлені, тож вирішуємо поїхати в Лєско на обід, поміняти гроші, і продовжити уже після обіду. Безцільно вештаємось по містечку, п’ємо каву, їмо морозиво. Матраснічаємо, тобто.

По обіді вертаємось на ріку. Починається злива, пробуємо перечекати її. Однак просвіту в небесах не видно, і приймаємо рішення ловити в дощ. Тим паче, згадується звіт Андрія про фантастичну ловлю в дощ на Дунайцу. Злива усіх розігнала, окрім пари рибацюг з Гданська, один з яких нудиться у віаті, а інший завис на ямі з головатицею.

Я знов берусь за стрімери. Зневіра кудись поділась, у мене якесь дивне відчуття, що все буде в порядку. І справді, уже на першому десятку закидів маю «брання». Настрій покращується.

Кілька десятків метрів униз, некрупна ямка під деревом, вода трохи мутнувата від дощу. Кладу стрімер, скидаю петлю вниз, починаю стріпати.. ГУП!З перших же секунд розумію, що сіло щось порядне. Воно тікає вниз по ріці, давить до дна, іноді вивертається і я бачу лиш вишневий відтінок на боках/спині. Не можу зрозуміти – що за риба? Вона не робить свічок, тож роздивитись неможливо. По відчуттям у ній сантиметрів з 70. Добре, що ловлю п’ятим класом. Правда, тіпет усього 5Х. Однак з такою рибою відчуваєш не лише брак товщини тіпету (це частково компенсує гнучкий бланк і гальмо катушки), а й брак запасу міцності бланку вудки… Коли риба тікає униз, і вудка гнеться аж з ручки, гальмо тріщить – залишається тільки перебирати ногами :).

Біля 10 хвилин пізніше, і 50 метрів униз по ріці, я вже бачу, що це – райдужка. Сюрприз. Мені вдається завести її у підсак (як добре, що недавно придбав підходящого розміру у Степана – у мій «карпатський» L.L.Bean помістилась би хіба половина риби), я нарешті даю волю емоціям. Підходить Гануська, яка слідувала за мною з фотоапаратом, ми роздивляємось рибу, міряємо довжину. Цю рибу уже явно ловили. У неї голова в шрамах від жилки, одне око частково або повністю незряче. Довжина 55-56 см.Видно, що вона сильно змучена, і я хочу відпустити її якнайшвидше. Тому кілька знимок – і ставлю її в канавку з нешвидкою течією. Вона стоїть там нерухомо хвилин з п’ять, однак коли я знову пробую взяти її за хвоста і переставити в інше місце – різко вивільняється і ривком тікає угору. Отже, віджила. Рости далі. Далі були ще риби, пструг атакував стрімери агресивно, піймався навіть один окунь :), на німфи ловився і харіус. Але рибалку уже можна було завершувати, емоцій було достатньо. Дощ не вщухав, тож до повної темряви ми не затримувались. По дорозі до ночівлі прямо перед машиною дорогу перебігла сім’я кабанів, а перед тим, у дощ, я бачив на березі смішних ласок чи тхорів, а за ними прийшла лисиця. День звірів, чесслово. І жили ми у Звєжині :).

Наступного ранку ми попрощались з гостинними власниками господи, у якій мешкали, (дуже приємні люди) і вирушили додому. Але не прямо на кордон – це було б сумно. Вирішили зробити коло по Велькєй Петлі Бещадзкєй (біля 150 км), щоб помилуватись краєвидами польських Бескидів, а заодно подивитись на інші річки регіону – верхній Сян, Солінка, Волосатка 🙂 та інші.Однак усі вони були мутні, окрім Сяну і гарної, але мілкої Волосатки – тож уже за кілька годин ми тряслись по Хировій дорозі у бік Самбору, лихословлячи на ямах. Дорога жахлива, особливо якщо поїхати «короткою» Самбір-Хирів, а не через Старий Самбір/Стару Сіль.

До побачення, містичний Сяне зі своїми туманами і загадковими рибами. До скорого побачення.

Юрій Гудзь, спеціально для Блогу двох мухарів
Фото автора

Крап. Крап-крап. Крап-крап-крап. Наче за всіма правилами геометричної прогресії чорний автомобіль заляпувало з усіх сторін водяними візерунками. Четверо відчайдухів, можна навіть сказати, вар’ятів та авантюристів реготали. Звісно, чого б журитися, коли дощ за вікном? Правда, з кожним кілометром, що віддаляв нас від Львова, у душі закрадалася думка про те, що на найближчому повороті сам час звернути назад у місто. Але вголос ніхто цю крамольну і малодушну фразу не висловив. Раз зібралися, значить треба їхати. Сьогодні ж четвер, а четвер, як відомо – рибний день!Олії в багаття наших сумнівів підлив Петро зі Стрия. Щойно ми оминули центральний корок, як він зателефонував і сказав, що передгірне містечко заполонила густа чорна хмара і рясно поливає усіх дощем. Ще й вітер, ледь не шквальний. У мене, Юри та Геника по одному рюкзаку, де місця на вейдерси, ясна річ, не знайшлося. Водяні сандалі, шорти та куртки на випадок дощу. А от Олег (Сова) виявився куди передбачливішим, зрештою, чого б не кинути у власне авто усяку всячину?Ми тримали курс на річку, де ловили в попередній четвер, а також суботу. Місце перевірене, риба є. А зважаючи на те, що на місце ми прибули опів на восьму вечора, вже нічого не вигадували. Дощ, до слова, падав, але вже не такий рясний. Перевдягалися та перевзувалися по двоє – добре, що багажник позашляховика це дозволяв зробити практично безболісно.Я одразу ж відкинув варіант з французом. По-перше, вітер, а по-друге, тривали мої експерименти з новим шнуром SA Nymph. Працювати з ним весело і приємно, але тільки тоді, коли риба активна.
Натомість харіусовий перекат був похмурий і зовсім непривітний. Після першого десятка закидів риба мала б бодай показатися – та ж ні. Лише час від часу проскакувала бистрянка. Стало зрозуміло, що в таких умовах пир не ловитиметься, принаймні на німфу.Тим часом Геник упіймав на суху голавлика, за лобастим пішов і Юра, ставши на улюблену яму. Олег прочісував усе довкола, я ж стояв на одному місці. Харіус тут точно є, але ж як його виманити? Я спробував додати в мушки природніх кольорів трохи фарби.
Замість шоколадки з темним тораксом, поставив аналогічну модель з помаранчевим. Бистрянка активізувалася, харіус продовжував ховатися. Нарешті, після серії проводок я таки його побачив. Це тривало неповну секунду, і бачив я лише бік риби, що блиснув бронзою у перших сутінках. «Геник, він є! Вийшов на Курноцика в момент, коли я піднімав німфи, щоб зробити новий кидок» – сказав я товаришу.
Геник тим часом намагався виманити харіуса своїми найсокровеннішими мушками, але прив’язати їх до повідка було досить складно. Від холоду руки тремтіли, а мушка одразу ж намокала – тут вже флотанти не допомагали.Я міркував, що ситуація геть несправедлива. Ми вирвалися з міста, потрапили в дощ, змерзли, як цуцики, а риба не ловиться! Було сподівання на те, що бодай один харіус має упійматися, щоб наші намагання не були марними. Вихід риби на підвісну мокру змусила мене зняти німфи і приладнати мокру мушку –  pink spider.
На неї я славно половив торік, особливо під час дощу. Спершу довелося вистояти чергу, бо на рожевого мокряка одна за одною сідали то бистрянки, то верховодки, причому непоганого розміру. Аж нарешті, після енної презентації, я відчув такий бажаний та довгожданий удар! Є!Харіус борсався як навіжений, стрибав та брикався, не даючи зняти гачок без борідки. Але потрапивши до води він не поспішав зникнути у глибині – довелося провести йому кількахвилинну терапію, після чого риба таки повернулася у своє укриття.
Цікаво, що взяла вона не на початку перекату, як це було раніше, а вже в самому його кінці, там, де течія була зовсім повільною.Геник спробував обловити цю територію сухими, але брала сама дрібнота. Коли спина вже прилипла до футболки, я запропонував повертатися. Єдине, треба було закликати Юру, який стояв вище по течії, метрів за 200. Дійшовши до середини, я загукав його, але він йти не поспішав. «Йди сюди, тут тааааке!» – крикнув Юра у відповідь. «Таааааке» робилося на досить однорідній і швидкій ділянці ріки. Виліт одноденки був і в нас, але ознак того, що риба нею харчується ми не бачили. Натомість тут раз за разом щось вистрибувало з води і хапало необачних комах. Це був справжній вечірній хетч.«Юра, та це верховодка, просто крупніша» – сказав я. І тут таки перед моїм носом з води на повен зріст вискочив харіус. За ним ще один. Ріка просто кипіла. У мене була мокра мушка, а ставити суху я не бачив сенсу – все одно вже було темно (22:00). Натомість Юра після серії кидків а-ля тенкара таки крикнув «є!» і потягнув рибу до себе. Ех, якби не мокра спина…Річка магнітом тримала нас і не хотіла відпускати. А ми й не дуже пручалися. Останні секунди перед темрявою, поодинокі стрибки підводних легкоатлетів. І повна тиша навкруги.

Фото: Gennadicus

Хоч ця поїздка була доволі спонтанною, але участь в ній взяло одразу шестеро нахлистовиків і три автомобілі. Так просто зійшлися зірки, що усі вони змогли владнати усі справи і виїхати в сторону гір десь після другої години дня. Перша делегація це Арсен, Сергій і я, а трохи згодом до нас приєднався новий адепт секти мухи і вузлов’яза Петро зі Стрия, який був нашим сусідом в наметовому таборі на мізунському семінарі. Друга машина – це Юра зі своєю донькою, який планував заночувати в горах. Третім був Олег (Сова), який також планував вибратися на вечірній та ранковий кльов, отже планував залишилися на ніч.Відразу скажу, що їхали ми досить весело. Одразу ж за Львовом нас накрила злива, причому така, що їхати довелося дуже повільно. Натомість Петро переконував, що в Стрию все чисто і світить сонце. Неймовірно було, що хмара просто гналася за нами, але перед містом просто зупинилася.Почати ми вирішили там же, де й були в четвер. Єдине, що нам трішки заважало – це групи відпочиваючих, які звикли від природи лише брати, але не нічого не давати взамін. Тому на запитання «Шо наловили?» ми традиційно відповідали «Та тут риби нема», «Верховодка», «Якась дрібнота» тощо. Сказати цим людям, що ми ловили харіуса було б дуже небезпечно.
За свідченнями правильних рибалок, місцеві мешканці навіть не здогадуються, яка риба мешкає в тутешніх водах. І це добре…Отже ми відійшли подалі від аборигенів – якраз перспективний перекат був схованих від ненаситного ока. Уже на третій французькій проводці узяв перший харіус. Найбільше мене потішило те, що він спокусився на зеленого бокоплава! Отже прийшов його час… Невдовзі на нього ж ухопився і другий харіус, але за якусь мить перекат затих.
Хлопці відправилися на яму товкти голавля, а я вирішив пошукати ще якісь перекати. Правда, більше їх не знайшов, але побачив одну цікаву яму – вода зливалася в неї, течії практично не було, а попереду синіло велике «озеро». На харіуса я не сподівався, але думав, що тут може сидіти якась підуства чи марена.
Так само я вирішив змінити і «нижню» муху. Замість фезентейла з 3-міліметровою вольфрамовою голівкою, я поставив ідентичну муху, але з головою 4,5 мм. Після серії проводок по цій ямі я відчув хороший удар і витягнув… харіуса. Цікаво, що йому робити в такому не надто привабливому місці.Тим часом Юра, Арсен і Сергій бомбили рибу з червоними плавниками, причому досить успішно. Арсен взагалі перевалив за десяток.
Але я все ж попросив їх складати манатки і їхати вище, на пошуки харіуса. Невдовзі ми уже сиділи на зручних сиддінях і летіли все ближче до місця призначення. Там нас зустрів Олег, тож на річку ми вийшли у досить солідному складі.Треба було і Петру трохи часу присвятити. Я обладнав його вудку підліском зі страйк-індикатором, а також двома німфами, які мали б працювати тут. До цього Петру ніколи не вдавалося зловити харіуса, власне, він лише і почав ловили нахлистом. Забігаючи наперед скажу, що у цей дивний вечір сталося багато «перших разів». Але про це згодом.Отже ми вийшли на перекат, де нас тероризувала бистрянка. Я вирішив ловити з шнуром без будь-яких індикаторів. На будь-яку покльовку ця снасть здорово реагує, може навіть краще, ніж «франція». Стоячи між Арсеном та Сергієм одразу ж отримав харіуса, але він зійшов на швидкій течії. Наступний вже надійніше ухопив бокоплава, тож вдалося підвести його до себе. Ще кілька слів про зеленого бокоплава. Я міркував над тим, щоб удосконалити його.
Тому замість звичайних «шрімпівських» гачків вирішив спробувати модель TMC 212Y. Взагалі-то, основне призначення таких гачків – емерджери, але я вирішив спробувати їх і на бокоплавів.
За рахунок своєї специфічної форми, ці гачки дають можливість зробити максимально природне тіло імітації. Єдиний мінус таких гачків – ціна. 20 штук коштує близько 60 гривень, але воно того варте…Невдовзі усі ми побачили характерні дії Петра, який стояв у дуже бурхливій воді. Він присів і почав відчіпляти рибу. Можна за нього порадіти – є перший харіус. До речі, узяв він також на зеленого бокоплава.Олег, Сергій та Петро залишилися на тому ж місці, а ми з Арсеном пішли трохи вище, до великого перекату. Арсен все ще хотів половити голавля, тож він спустився зі стрімкої скелі до води, а я вийшов на хвилі. Відразу ж зрозумів, що знайти харіуса в такому місці буде дуже важко. Практично не було великих каменів, зливів – річка одноманітна. Риба могла стояти всюди і ніде. Дрібний харіус, ясна річ, стояв на мілкій воді, біля берегів, а от більшу рибу, очевидно, треба було шукати на середині.
Там я і знайшов першого харіуса, а за ним і другого. Правда, зловив його не я, а камінь, який «зажував» нижню німфу. Риба вхопила бокоплава, який практично завис у товщі води.Невдовзі до мене прийшов Арсен, який показав свої трофеї (на фото, звичайно). На маленького жука він упіймав… дуже навіть пристойного подуста, десь на півкіло.
Якщо комусь вдавалося ловити цю рибу на суху чи на жука – дайте знати, бо ми відправимо запит до книги рекордів Гінеса.А ще Арсен дуже хотів зловити харіуса на суху мушку. І невдовзі йому це вдалося – спрацював гріфін-гнат з білим парашутиком. Загалом на цьому перекаті Арсен упіймав трьох невеличких харіусів, а у мене з сухою не склалося. Виходи були, але особливої активності я не помітив.Коли ми вже хотіли повертатися, стали свідками масового вильоту одноденки. Але, як і слід було передбачати – жодної реакції від риби не було.
Річка вперто мовчала. Натомість Сергій таки упіймав на суху двох харіусів, причому на повільній воді. Певно, риба втомилася стояти на швидкій воді і відійшла трохи відпочити.
Словом, дорогою додому, нам було про що поговорити…

Вже давно мені кортіло виїхати на річку посеред тижня, після роботи. Десь недалеко, просто порибалити, постояти босоніж в швидкій воді, яка буде охолоджувати післямештові ноги. Досить швидко і компанія підібралася – Юра, Арсен і його приятель Олег – лікар-терапевт, якого ми забрали просто з місця роботи. Отак вчотирьох і вирушили подалі від міста о шостій вечора. Власне, не так і далеко ми заїхали та й трохи дорожні пригоди заважали. Спершу якесь ДТП одразу за Львовом створило майже київський корок, а потім, в Миколаєві, почалася злива, яка взагалі не входила в наші плани. Та невдовзі дощ припинився, а суха дорога красномовно натякала нам, що тут опадів не було.Ми їхали на місце, де торік заявив про себе зелений бокоплав. Однак приїхавши на річку я був шокований – вона повністю змінила своє русло, і того перекату, де я планував ловити, просто не було. Трішки побродивши по березі, побачив інший перекат, до якого і направився. Юра відразу піднявся вище, ловили голавлів, а ми утрьох спробували погодувати харіуса.
І невдовзі Олег, який вперше в житті тримав нахлистову вудку, з радісними криками тягнув першого пиря, яких до того бачив лише на малюнках. Передати його радісні емоції і фрази типу «А ти бачив, як воно тягнуло?», «А ти бачив, яке воно файне?», «А ти бачив, який в нього плавник?» я просто не можу – це були неповторні емоції щасливої людини.
Напевно, кожен з нас через це пройшов. А за Олега та його немаленького харіуса можна лише порадіти.Невдовзі відловився Арсен, який розташувався на початку перекату. Він мав схід крупного харіуса, а потім таки упіймав кілька штук. Я ж знайомився з новою снастю. Вудка KOLA SALMON SF Czech Nymph довжиною 10 футів і 2 дюйми третього класу, котушка DANICA Compo Reel і шнур SCIENTIFIC ANGLERS Nymph. Власне, котушка з французьким підліском залишилася в рюкзаку, натомість я розмахував двоколірним шнуром, що приносило мені не менше задоволення. Зелений бокоплав чомусь не працював, напевно, ще не час, а от золота Курноцика та фезентейл в природніх тонах, постійно перебували під пресингом риби.
Двох харіусів, дуже пристойного розміру я виманив на підвісну, з три десятки бистрянок на фезентейла. Коли ж почало темніти я змінив котушку і трішки половив на сухарика. Спрацював роял-вульф, який колись мені подарував Андрій Красота (дякую, друже!). Раніше на нього ловити не наважувався, бо мушка дуже гарна, а тут вона просто мені в око впала. На класичній проводці виходів не було.
Але коли я скористався методом «короткого сухаря», як одразу ж вирахував, де сидить риба. Тричі вона виходила на муху, а на четвертий раз таки її ухопила – це, знову ж таки, був пристойний пир.
Тим часом Юра з Арсеном розважалися з голавлями, яких натовкли десь біля десятка. До машини ми прийшли десь пів одинадцятої, після чого з задоволеними, хоч і покусаними комарами мармизами, відправилися по домівках. «Але ж то було файно» – не втомлювався повторювати Олег. І як з ним посперечаєшся?