Блог двох мухарів

Хто проникся атмосферою наметового хутора, може переходити до самих змагань. Цього разу в Вучкове не змогли приїхати Ян з Херсона, Єгор з Луганська, Орест з Харкова, Гена Головко, якого доля закинула до Києва і багато інших нахлистовиків. У кожного знайшлися причини, які так чи інак затримали їх від поїздки. Наприклад, Ян просто не зміг знайти зворотній квиток, а це, погодьтеся, серйозна причина…Таким чином, участь брало десятеро спортсменів – Макс Кусакін, Андрій Коваль, Юрій Гудзь, Ганна Савицька, Мирон Федорович, якого у другий день замінив Володимир Пугач, Ростислав Ящишин – усі львівські, або наближені до Лємберга, Нестор Мицак з Болехова, Євген Федоренко з Києва, Степан Чех з Мукачевого та Василь Гримут, якого делегували міжгірські хлопці. Самі ж вони вирішили не брати участі в змаганнях, вочевидь, з етичних міркувань. Інакше, не бачити нам Кубка… Жеребівка поділила учасників: Ганна, Женя, Сколівський, Мирон і Василь мали ловити зранку, а я, Макс, Нестор, Юра і Стьопа ввечері.

День перший. Зелений Після того, як усі учасники повитягували візитки Діми Петруняка (цього разу карт не знайшлося), ми з Ганною відправилися на перший пул. Нашим сусідом мав бути Женя Федоренко, а от що діялося далі я вже не бачив. Розкладний стілець зручно вмостився між камінням на невеличкому острівці, що розбивав Ріку на двоє.  Праворуч був цікавий перекат, а ліворуч просто течія, без жодних ознак риби. Цілком закономірно, що Ганна почала обловлювати перекат усіма можливими способами.
Але лише раз щось вийшло на суху, німфа взагалі відпочивала. Тим часом я бачив, що Женя вже кілька разів мочив підсак і ніс його до судді. У нас же нічого не вдавалося. І лише на останніх хвилинах, коли я вже склав стілець і пішов до Ганни, то побачив, як вона нарешті тягне до себе рибу – невеликого харіуса. Але у підсак завести його не вдалося – рибка зійшла, залишивши Ганну у стані близького до розпачу. «Ну, хочеш, я зарахую тобі цього харіуса» – ці слова якось самі вирвалися з мене. «Ні, це буде не чесно. Як я після цього у дзеркало дивитимуся» – сказала Ганна і ми пішли до табору. От що цікаво – якби вона погодилася на таку аферу, то Кубок зараз стояв би у неї вдома. Але тому-то на цьому турнірі і зібралися люди, які один одному довіряють, де самі змагання базуються на чесності. Тим часом хороші результати показав Женя – п’ять харіусів і купа сходів. Сколівський взагалі примудрився зловити харіуса з першої проводки – ото справжній карпатівець. Йому хоч де дай ловити – всюди зловить. Загалом у нього було три риби і кілька кілограмів залишеного на дні вольфраму.
Одного голавля зловив Мирон, а це один заліковий бал. За харіуса давали два, а за форель і ще одного великого ендеміка, самі знаєте про кого йде мова, – три. Але трьохбальних риб ніхто так і не зловив. Усі розраховували на харіуса. На вечір вже я мав ловити. Моїм суддею став Женя Федоренко, а Діма по секрету сказав, що пул у мене «фіговий». Коли я його побачив, то просто прозрів. По суті то було озеро, лише під обома берегами щось нагадувало сяку-таку течію. Я вже встиг і оргназіторам «подякувати», і річці, і погоді. Якраз в Міжгір’ї пішов дощ і вода от-от мала знову забруднитися. Тож мені довелося одягати дощовик і перший час ловити під дощем і вітром, який не давав нормально провести легкі мушки. Власне, починав я не з вольфраму, а з латуні. Головну ставку зробив на червоного фезентейла – не тому, що вода була не чиста, а тому, що я найшов личинок одноденки такого кольору під каменями. У нас такого я не бачив…Не впевнений, що це було добре рішення, просто в таких умовах я віддав перевагу саме дрібним німфам з яскравими точками атаки. Однак і ця ідея виявилася у підсумку провальною – жодного натяку на харіуса. Тим часом я тихо заздрив Степану, який розташувався нижче і насолоджувався своїм пулом – там то вже точно можна було вирахувати, де стоїть риба. У мого друга-суперника навіть ходити нікуди не треба було – усе як на долоні.Але що вже зробиш? Що собі витягнув, те й маю. Невдовзі до мене підійшов Женя і сказав, що упав у воду, тож змушений йти на базу перевдягатися. Тим часом мене посудить Макс, який спостерігав за Степаном. Якраз тоді мені й стрельнула думка, що треба кидати німфи і братися за сухариків. Ловив я персональною вудкою Дмитра Петруняка – складена з бланку 10 футів і 2 дюйми. Звісно, це німфова палка, але я не мав дуже часу витягати свою звичну «трієчку». Тож до вудки Діми я приладнав котушку першого класу з таким же шнуром. Спробую пояснити для чого я пішов на такий крок. У цей час видимість була досить слабка – сонце ховалося то за хмари, то за гори і оце світло псувало і без того невеселу картину мого озера.
Можливо, я трохи не вгадав з окулярами – у синіх було зле, в коричневих ще гірше, а прості оптичні не давали мені можливості повноцінно оцінити глибину місця, куди я мав намір закидати. Таким чином довелося повністю виключити довгі закиди – мушки просто б не було видно. Відповідно, я зробив ставку на те, що побачив в попередні дні – «короткий сухарик». Знову ж таки не впевнений у цій теорії, але дуже легкий шнур і довга вудка давали непогану можливість акуратно провести-пострибати сухариком з тою швидкістю, яку я сам собі запланував і не залежати від течії. Поки я призвичаювався що до чого, як прийшов Дмитро Петруняк – він заміняв Женю в якості судді.
Діма закурив свою люльку на камені і лише співчутливо дивився на мене… Ми перекинулися кількома словами, після чого я почав обловлювати місця, де вода впиралася у великі каменюки. За ними течія була трохи повільнішою. За словами місцевих хлопців, харіус ніколи не сидить там, де є бистрянка. Відразу зауважу, що в наших краях це правило не працює. Але в Закарпатті, на Ріці, щось у тому є. Після кількох виходів дрібноти я відрізав від свого маршруту нехаріусові місця, поки не дійшов до найбільшого каменю в моєму пулі. Після першого ж закиду в цю зону я нарешті побачив харіуса. Він якось незграбно вийшов на муху, але чомусь її не схопив. Я на мить перевів подих – головне, що він не вколовся. Повторний закид – харіус знову виходить, але цього разу відверто промахується – мушку в останню мить зносить вода. Ну, все, думаю – пропало. Третій раз він точно не вийде. Але на удачу я все ж закинув сухарика і харіус таки взяв! З криками я підвів його до себе, ледь висмикнув підсак з-під дощовика і акуратно завів рибину у сітку. «Можеш не йти до мене, я бачу, що то харіус» – засміявся Діма. Риба поплила, а Ріка почула моє «юхуууу!». Головне, що я втік від нуля, хоч усе до цього йшло.Азарт заполонив мою голову і забрав чистий розум. Ще перед змаганнями я планував, що як вирахую харіуса і зловлю одного то одразу ж залишу цю зону на 10-15 хвилин, аби його побратими заспокоїлися. Мені треба було просто відійти і половити де-інде, але… Я продовжував обловлювати цю ділянку і з переду, і ззаду, і «танцювати» мушкою над водою – глухо. До фінішу залишалося небагато – 15 хвилин. Я перейшов на дрібний, ледь-ледь помітний перекат і тут побачив вихід харіуса. Один, другий, третій – ну чому ж він так пізно вийшов вечеряти?! Я спустив мушку на витягнутій руці униз по течії і притримав його над водою. Одразу ж вистрибнув пирик, хоч і невеликий, але двобальний. На жаль, я його не дотягнув. А потім спустив ще три риби, які дуже незрозуміло виходили на муху. Буквально за якусь секунду вони встигали піднятися з дна, подивитися-понюхати, чим їх дурять, вкусити за хвоста і знову зникнути. «Час!» – крикнув мій суддя і я поплентався на берег. У Степана було п’ять хвостів, хоча могло бути й більше. Тим часом одного харіуса зловили також Нестор і Юра Гудзь, отже все найцікавіше переносилося на суботу.

День другий. Помаранчевий

Уночі щось падало чи може мені все снилося – зараз вже й не згадаю. Ранок видався якимось не то похмурим, не то туманним. Мені було холодно, тож я заліз в спальник і спробував заснути, але згадав, що от-от розпочнеться «жеребівка». Поруч не було Нестора, якого ми «приютили» в нашому наметі, не було і Юри, а разом з ним і ключів від авто… Оце вже весело – певно побіг ловити рибу на річку, забувши, що в авто знаходяться мої вудки, мушки, вейдерси і все інше. Я почав нервуватися.
А коли вийшов з намету і побачив річку, то одразу ж запропонував оргкомітету перенести змагання на вечір. По-перше, вода до цього часу мала б очиститися, бо ловити в такому болоті сенсу не було ніякого, а по-друге, пропав мій Юра. Після нарад Степан настояв на тому, щоб не відходити від регламенту. У мене було хвилин 15, тож я в одних шортах і тапочках побіг шукати Юру. З «живого» моста я таки його угледів – він стояв за метрів 500 на злитті Ріки і гірського струмка. З горем навпіл, через болота і хащі я таки добрався до нього і наговорив усякого, активно розмахуючи руками. Часу на підготовку у мене вже не було – що вдалося вхопити в авто, те й узяв. Разом зі Сколівським пішов на пул, де в п’ятницю ловив Макс.
Пул класний, нічого не скажеш. Але з таким рівнем і кольором води там не було що робити. Макс, Сколівський і Arab посідали на великому бревні, яке розділяло наші сектори. Не придумавши нічого кращого я приладнав три найяскравіші і найкислотніші мухи, які знайшлися в моїх флайбоксах. З місця я майже не сходив – якщо харіус є, то він рано чи пізно візьме муху. Але харіус не брав. Так само сумно було і в Степана, який обловлював прибережну зону. Її сяко-тако чистив той самий струмок. Коли минуло півтори години і я перепробував геть усе від найменших бокоплавів до величезних хробаків, то просто сів у крісло. Який сенс ловити? «Здаєшся» – спитав мене Макс. Та здаюся… Он Степан не може нічого зловити, то що вже про мене говорити? Але за якусь мить щось змусило мене встати і продовжувати пошуки риби. Повернувши голову вліво, я побачив маленькі прочищені ділянки біля берега. «Сколівський, будь добрий, витягни з сумки «суху» котушку» – попросив я свого суддю, який тримав мій реманент. «Витягнув» – сказав Андрій, тримаючи в руках синій футляр від Кабеласа. Ну все, думаю, остання проводка і беруся за суху. Варто сказати, що французького індикатора я обірвав десь на перших півгодинах. У запасі була хіба котушка для чеської німфи, з маленьким індикатором. Тож мушки упали в воду і за дві секунди шнур стрімко випрямився – знову зачепилися головки за каміння. Але моя рука якось інстинктивно сіпнулася і повела до берега щось сріблясте і досить немале.
Мізки все ще не розуміли, що відбувається, тож я просто упав на коліна в каміння і змахнув підсаком. Спершу я подумав, що зловив подуста, якого не було у переліку залікових риб, але виявилося, що це був харіус. Я просто не міг повірити своїм очам, напевно, в такому ж стані були і судді.На мить я повернув голову до Степана, який, схоже, був шокований не менше за мене. «На що зловив?» – крикнув він. От тут я не був до кінця впевнений. У мене внизу стояла світла німфа з помаранчевою головкою і рожевим торраксом – така непогано працювала у нас навесні. Далі був мій традиційний зелений бокоплав, але замість натурального даббінгу, там блистіла світло-зелена спектра і hot orange від sybai. Швидше за все, харіус узяв на неї – зараз я вже достеменно і не пригадаю, адже в той час перебував у стані близького до афекту. Кілька хвилин я просто намагався прийти до тями. Макс запропонував свою терапію, щоб пришвидшити процес – ну, хто знає Макса, той здогадається про його методи)))).Я оговтався від того, що залишилося півгодини, а попереду неоране поле роботи. Не сходячи з місця я продовжив шмагати цю ділянку і не вийшов з води аж поки не побачив, що Степан складає вудку. «Ну й наламав ти дров» – не то жартома, не то серйозно сказав Сколівський, коли ми виходили на берег. Я і сам це зрозумів. За нехитрими підрахунками, завдяки цьому випадковому харіусу я вискочив на третє місце, за умови, якщо крім мене ніхто нічого зранку не зловить. Так і сталося – більше нікому так не пощастило… Це означало те, що тепер доля Кубка буде залежати від Жені Федоренка і Андрія Сколівського – їм треба було лише зловити бодай одну рибину. А в цьому, що вони зловлять, я не сумнівався. По перше, вони на той момент були чинними чемпіоном та володарем Кубка України, а по-друге, до вечора вода однозначно мала прочиститися. Тому свої мрії про Кубок я залишив десь під тим бревном, на якому сиділи мої судді.На вечірній етап мені випало судити Володимира Пугача, який замінив Мирона Федоровича. До цього я трішки чув про Володимира, але не був з ним особисто знайомий. У соцмережах бачив його творіння – неймовірної краси дерев’янні флайбокси ручної роботи. Найбільше мені сподобалася коробочка, де вирізана форель. Мені якось соромно було питати про ціну такого шедевру – реально, ціни йому нема. Але я все ж наважився. Володимир сказав, що може зробити таку для мене, але без форелі, бо на неї пішло дуже багато часу.На останній, десятий пул, нас повіз Василь. Учотирьох ми розташувалися на передньому сидінні і намагалися оминати ями, що нам не вдавалося, звісно. Володимир вирішив ловити на одну німфу, що доволі незвично для наших умов, навіть неефективно, але це справа смаку. До речі, німфа була у нього не проста – її зв’язав чемпіон світу Яромір Карафіат… Однак ця німфа ловила лише бистрянок, а от харіуси десь поховалися.На моєму вчорашньому пулі ловила Ганна, яка, схоже, змогла розкусити цю ділянку швидше за мене. Принаймні, коли її рука потягнулася за підсаком, пройшло не так і багато часу. З одного боку я дуже зрадів за Ганну, яка також втекла від нуля, а з іншого подумав, що у Сколівського та Жені також все в порядку з кльовом риби. Коли ми вже поверталися, в Ганни було два харіуса. Таким чином я остаточно заспокоївся і змирився з тим місцем, яке вже буде. У будь-якому разі я мав бути вище, аніж на 9-ій позиції, отже покращив минулорічний показник.Коли ми прийшли до табору, Женя сидів за столом і підсумовував бали. «Скільки?» – спитав я у нього. «Нуль»… Знову ж таки, якщо я не помилявся, то це вже було, щонайменше, друге місце для мене. Залишалося дочекатися Сколівського. Нарешті він вигулькнув з-за машини, веселий і щасливий. За ним йшов Нестор, несучи в руках протокол, де було 17 балів – сім харіусів і одна форель. Тільки-но я хотів привітати Андрія з перемогою, як Нестор сказав, що це жарт – Сколівський не зловив нічого. Першою у цьому етапі стала Ганна, друге поділили ми з Максом – він також упіймав одного харіуса. Однак у перший день мали прикрі нулі…Мої математичні таланти у школі викликали сумніви, але цього разу виходило, що я вибирався на перше місце в загальному заліку. У нахлистових змаганнях не так важливо, скільки ти зловив риби за один день. Як мені пояснили, важлива стабільність – тобто зловити рибу в обидва дні. Виявилося, що окрім мене не було нікого, хто б упіймав щось і в п’ятницю, і в суботу. Таким чином, краєм вуха, я почув, як Женя підтвердив мої розрахунки. Саме тоді я вперше повноцінно подивився на Кубок і узяв його в руки. Важкий. Дуже важкий…   ПС. Використано фото Юрія Щербатого, Володимира Пугача та Юрія Гудзя

Ну, містечком його назвати важко, оскільки на галявині стояло всього лише кілька наметів. Дехто спав в автомобілі, дехто в приміщенні лісництва. Ну, це як кому подобалося. Я отримав величезне задоволення від перебування в просторому наметі, смачно хроплячи на надувному матраці. Мандрівка Польщею виснажила мене з ніг до голови, тому я відключався в одну секунду і навіть не думав про те, щоб вставати о п’ятій ранку і йти ловити рибу. Я прокидався від вигуків «ЖЕРЕБІВКА!». А от мої сусіди по наметі були, здається, не такі задоволені. Нестор, наприклад, казав, що я щось бурмотів під час сну, а Юра штурхав мене, щоб я не хропів. Певно, це все вигадки і нічого такого не було.

Отже, на територію лісництва ми з Юрою приїхали ще в середу, слідом за Степаном Чехом і його рідними. Якраз покосили траву, яка, мабуть, пахла, але через нежить я нічого не міг понюхати. До цього на Ріці я ловив один раз – в вівторок ввечері, біля Міжгір’я. Окрім бистрянки нічого не було, харіуса я взагалі не бачив. Коли приїхали міжгірські хлопці то запропонували нам показати майстер-клас. Ми сіли в авто і поїхали униз по течії, далеко за ті місця, де закінчуються пули. Іван (той самий, хто бачить крізь воду і впізнає харіуса в фейса) одразу ж стрибнув у воду і став посеред перекату. Ми з Юрою Жиденком, Стьопою Чехом і Юрою Щербатим почали переміщатися по ріці куди повільніше. Іван свиснув – є перший харіус. Звичайно, на суху. Власне, методика лову харіуса у виконанні Івана дуже відрізняється від того, як традиційно ловимо ми. Цей спосіб можна назвати «коротка суха», адже шнур і підлісок практично не лягають на воду. Мушка просто скаче по воді, не так імітуючи смачну поживу для риби, як роздразнює її. Таким чином Іван зловив п’ять пирів, Стьопа винімфував чотири, а ми всі несолоно хлебали. В мене взагалі нічого і ні на що не ловилося. Цікаво, що в коробці Івана було всього 14 сухих мушок, п’ять з яких за його словами «неробочі» – він міг їх комусь віддати. Коли ж Іван відкрив мій флайбокс, то досить швидко його закрив, мовляв, жодної робочої мухи. Ну і з чим я на Кубок приїхав?

Словом, я не дуже розчаровувався, хоч Юра Жиденко дуже угледів у мені переживання і самоусунення від колєхтіва. Ні, насправді, я просто дуже багато думав про цю Річку. Я намагався проаналізувати все побачене – звідки ловив Стьопа і звідки Іван. Хоч скласти все побачене в якусь одну картину так і не вдалося – я Ріку не розкусив ані на грам. Словом, грузився я – пробував розрахувати майбутні змагання – скільки часу ловитиму на суху, скільки на німфу, дивився як змінюється колір води і намагався угледіти виходи риби. Інформації було багато, але толку з того – нуль.

Від сумних думок мене врятували інші хлопці, які почали приїжджати і розпаковуватися. А на вечір четверга Міша Шерлок запропонував поїхати ще раз порибалити. Цього разу до компанії приєднався Женя Федоренко, бо Стьопа з Дімою Петруняком подалися розмічати пули. Цього вечора риба взагалі не ловилася – може хтось і упіймав якогось пиря, але у струмку, а не в Ріці. Таким чином, я зрозумів, що абсолютно не готовий до змагань і дуже хотів, щоб в ранковому турі я був суддею – так буде хоч яка нагода здобути ще дещицю інформації.

Продовжуючи розповіді про наш нахлистовий хутір не можна не згадати про тих, хто нас годував і поїв. Чесно кажучи, отак відверто і без задніх думок, 300 гривень з учасника і 100 гривень з гостя за всю цю забаву – виглядає сміхотворною сумою. Судіть самі: щодня шашлики в необмеженій кількості, усілякі там дзями-бограчі, сало, балик, шпондер, овочі, каші, картопля, чеське пиво ящиками, горівка, папіроси і все інше. Я впевнений, що хлопці з Міжгір’я виклали немало своїх ресурсів, щоб догодити гостям. За це їм від нас величезна і щира подяка. Було дуже душевно і дуже смачно. Так само подяка організаторам – всі, хто доклався до проведення змагань – справжні молодці!

В розпал змагань привезли Кубок. Ну звичайний собі кубок, думав я, з спортивного магазину. Напевно, всі так думали, хто не знав, що це за кубок. А коли Артур Шіц його відкрив, то всі просто охнули. І кожному, абсолютно кожному з нас, страшенно захотілося, щоб він потрапив саме до його рук. Мені також дуже хотілося, але я розумів, що шансів у мене нема. Тому до цього шедевра я навіть не торкався і не фотографувався з ним – все одно ж він мав потрапити до когось іншого. Дивно, що Артур ще переживав – чи сподобається його творіння. Як таке чудо може комусь не сподобатися? Після побаченого Кубка нахлистові призи за перше, друге і третє місце якось відійшли на другий план. Призи дуже навіть достойні (від Strike! та Extreme Expedition), тут нема чого «скігліти»: котушки, шнури, сіммсівські кепки і аксесуари від вчених… Вони дорогі, але їх купити можна. А от в такого Кубка ціни нема…

До речі, Кубок був дуже важким. І в прямому, і в переносному значенні. Про це – в наступній розповіді.

ПС. Фото Юри Щербатого і Володимира Пугача

У селі Вучкове Міжгірського району Закарпатської області закінчився Кубок України з нахлисту, що проходив на річці Ріка. До вашої уваги підсумкові результати змагань:

10. Гримут Василь (Міжгір”я, Закарпатська область)

9. Федорович Мирон/Пугач Володимир (Львів)

7-8. Мицак Нестор (Болехів, І-Франківська область) і Юрій Гудзь (Львів)

6. Кусакін Максим (Львів)

5. Коваль Андрій (Львів)

4. Савицька Анна (Львів)

2-3. Чех Степан (Мукачево, Закарпатська область) і Федоренко Євген (Київ)

1. Ящишин Ростислав (Львів)

Величезну кількість фото та звіт опублікую в понеділок.

Дякую усім, хто приїхав і був разом!

Завіз нас Міша туди, де людська нога не ступає. А ввечері приїхав на своєму позашляховику – не на лєксусі якомусь там чи ленд ровері, а на автомобілі вітчизняного виробництва типу УАЗ. Я задивився на це чудо техніки, от Міша і каже: “Сідай за кермо”. Ну я і сів, гарно, думаю. Міша каже: “Заводь”. Ну завів. А ззаду ніц не видно – дзеркала то для гламурних машин. Він каже: “Їдь, а там побачимо”. Ну я задню ледве переключив і їду. Знаю, що там горби і кущі, але їду і хоч би що… Виїхав на дорогу. Став. Міша каже: “Давай другу”. Ну я ледь-ледь її переключив – там треба знати що до чого. І поїхав, не помічаючи ям. Та що там ями – на тій машині можна летіти. Доїхав туди, де дороги вже нема. Ну, так я думав. Міша каже: “Міняємося”. Ну я сів, думаю, зараз назад поїдемо. А він вперед. Вперед, в смислі в гору, по потічку. Я почав шукати шось, за що триматися можна. Розумні люди ту машину робили. Нема там ручки збоку – є попереду. І так, щоб двома руками триматися. Що було далі в словах не описати – в мене щелепа не закривалася, а очі вилазили. Кричав би, так мову відняло. Не знаю, скільки там градусів було – 50 чи 60… Словом, це було неймовіро. А погано мені стало тоді, коли Міша сказав: “Страшно? Мені теж страшно”. І натис на газ… Словом, доїхали ми до гори. Я думав, що є дорога, що виведе до нашої поляни. А Міша каже: “Тепер назад вертаємося”… Я припух просто. Машина два рази ледь не перекинулася, але все ж на колесах встояла. Ото був адреанілін. А ви кажете нахлист, форель. Тю. Продаю вудки і купую УАЗік…

Я не маю часу шукати в неті яка то є Оранжева ріки – не то Янцзи не то Хуанхе, не то Ріка… Ось такою вона та інші річки були в понеділок. На вівторок позеленіла, а сьогодні не змінилася – висока і зелена..