Ну, містечком його назвати важко, оскільки на галявині стояло всього лише кілька наметів. Дехто спав в автомобілі, дехто в приміщенні лісництва. Ну, це як кому подобалося. Я отримав величезне задоволення від перебування в просторому наметі, смачно хроплячи на надувному матраці. Мандрівка Польщею виснажила мене з ніг до голови, тому я відключався в одну секунду і навіть не думав про те, щоб вставати о п’ятій ранку і йти ловити рибу. Я прокидався від вигуків «ЖЕРЕБІВКА!». А от мої сусіди по наметі були, здається, не такі задоволені. Нестор, наприклад, казав, що я щось бурмотів під час сну, а Юра штурхав мене, щоб я не хропів. Певно, це все вигадки і нічого такого не було.

Отже, на територію лісництва ми з Юрою приїхали ще в середу, слідом за Степаном Чехом і його рідними. Якраз покосили траву, яка, мабуть, пахла, але через нежить я нічого не міг понюхати. До цього на Ріці я ловив один раз – в вівторок ввечері, біля Міжгір’я. Окрім бистрянки нічого не було, харіуса я взагалі не бачив. Коли приїхали міжгірські хлопці то запропонували нам показати майстер-клас. Ми сіли в авто і поїхали униз по течії, далеко за ті місця, де закінчуються пули. Іван (той самий, хто бачить крізь воду і впізнає харіуса в фейса) одразу ж стрибнув у воду і став посеред перекату. Ми з Юрою Жиденком, Стьопою Чехом і Юрою Щербатим почали переміщатися по ріці куди повільніше. Іван свиснув – є перший харіус. Звичайно, на суху. Власне, методика лову харіуса у виконанні Івана дуже відрізняється від того, як традиційно ловимо ми. Цей спосіб можна назвати «коротка суха», адже шнур і підлісок практично не лягають на воду. Мушка просто скаче по воді, не так імітуючи смачну поживу для риби, як роздразнює її. Таким чином Іван зловив п’ять пирів, Стьопа винімфував чотири, а ми всі несолоно хлебали. В мене взагалі нічого і ні на що не ловилося. Цікаво, що в коробці Івана було всього 14 сухих мушок, п’ять з яких за його словами «неробочі» – він міг їх комусь віддати. Коли ж Іван відкрив мій флайбокс, то досить швидко його закрив, мовляв, жодної робочої мухи. Ну і з чим я на Кубок приїхав?

Словом, я не дуже розчаровувався, хоч Юра Жиденко дуже угледів у мені переживання і самоусунення від колєхтіва. Ні, насправді, я просто дуже багато думав про цю Річку. Я намагався проаналізувати все побачене – звідки ловив Стьопа і звідки Іван. Хоч скласти все побачене в якусь одну картину так і не вдалося – я Ріку не розкусив ані на грам. Словом, грузився я – пробував розрахувати майбутні змагання – скільки часу ловитиму на суху, скільки на німфу, дивився як змінюється колір води і намагався угледіти виходи риби. Інформації було багато, але толку з того – нуль.

Від сумних думок мене врятували інші хлопці, які почали приїжджати і розпаковуватися. А на вечір четверга Міша Шерлок запропонував поїхати ще раз порибалити. Цього разу до компанії приєднався Женя Федоренко, бо Стьопа з Дімою Петруняком подалися розмічати пули. Цього вечора риба взагалі не ловилася – може хтось і упіймав якогось пиря, але у струмку, а не в Ріці. Таким чином, я зрозумів, що абсолютно не готовий до змагань і дуже хотів, щоб в ранковому турі я був суддею – так буде хоч яка нагода здобути ще дещицю інформації.

Продовжуючи розповіді про наш нахлистовий хутір не можна не згадати про тих, хто нас годував і поїв. Чесно кажучи, отак відверто і без задніх думок, 300 гривень з учасника і 100 гривень з гостя за всю цю забаву – виглядає сміхотворною сумою. Судіть самі: щодня шашлики в необмеженій кількості, усілякі там дзями-бограчі, сало, балик, шпондер, овочі, каші, картопля, чеське пиво ящиками, горівка, папіроси і все інше. Я впевнений, що хлопці з Міжгір’я виклали немало своїх ресурсів, щоб догодити гостям. За це їм від нас величезна і щира подяка. Було дуже душевно і дуже смачно. Так само подяка організаторам – всі, хто доклався до проведення змагань – справжні молодці!

В розпал змагань привезли Кубок. Ну звичайний собі кубок, думав я, з спортивного магазину. Напевно, всі так думали, хто не знав, що це за кубок. А коли Артур Шіц його відкрив, то всі просто охнули. І кожному, абсолютно кожному з нас, страшенно захотілося, щоб він потрапив саме до його рук. Мені також дуже хотілося, але я розумів, що шансів у мене нема. Тому до цього шедевра я навіть не торкався і не фотографувався з ним – все одно ж він мав потрапити до когось іншого. Дивно, що Артур ще переживав – чи сподобається його творіння. Як таке чудо може комусь не сподобатися? Після побаченого Кубка нахлистові призи за перше, друге і третє місце якось відійшли на другий план. Призи дуже навіть достойні (від Strike! та Extreme Expedition), тут нема чого «скігліти»: котушки, шнури, сіммсівські кепки і аксесуари від вчених… Вони дорогі, але їх купити можна. А от в такого Кубка ціни нема…

До речі, Кубок був дуже важким. І в прямому, і в переносному значенні. Про це – в наступній розповіді.

ПС. Фото Юри Щербатого і Володимира Пугача

Цікавий нахлист