Блог двох мухарів

Інтерлюдія

З часом все змінюється. Колись люди писали на папері, потім стали набирати текст на клавіатурі, а зараз вже ніхто й не збагне, як ми пишемо – засилля тачскрінів переможно крокує планетою, і хтозна, що буде років за 5?

Незмінним залишилось тільки одне – бажання матеріалізувати свої думки, і ділитись з ними іншими. Для багатьох це стає своєрідним наркотиком, без якого життя стає прісним і безбарвним. Не є виключенням і я. Хоч і усвідомлюю, що земна кулька давно вже затоптана людськими п’ятами, і здивувати когось зараз своїми скромними враженнями досить важко. Що ж, спробую, принаймні, хоч трошки втішити, і перенести дорогих читачів на хвильку-другу до теплої гостинної Польщі, і пережити з нами – трьома рибалками-мандрівниками, єдними у своїй пасії та світогляді, масу позитивних вражень.

Це не буде механічний звіт про риболовлю чи традиційний щоденник подорожі. Не написавши ще жодної літери з нього, я, втім, вже бачу це як своєрідну компіляцію (даруйте нудний ІТ термін) невеличких етюдів, що відображають гаму тих емоцій, що довелось відчути нам у спекотні травневі дні, проведені у околицях Нового Сончу, Леско та десь поміж ними.Тож, вирушаймо, і нехай млєко туману над Дунайцом чи Сяном підбадьорить нас!

Шінкансен

Не маю гадки, як правильно пишеться це японське слово, але добре знаю, що воно означає. Так, мова йде про швидкісні поїзди, і хоч вони ще не зовсім впевнено їздять Україною (особливо на морозі), але вже цілком звичні для користування в теплу пору року.

Потяг виявився дійсно прудким і досить комфортним. Доки було світло, я відпочивав поглядом на краєвидах рідного Полісся, подумки вітаючись з улюбленими річками, які вже скинули тягар повені, і якось непевно поглядували услід, дивуючись, що я в цей раз, як звикле, з вудкою, але без зупинки. Ну, до вас ще повернемось влітку, а наразі – курс на Захід!  4 години 55 хвилин промайнули непомітно, і ось я уже у Лембергу, де мене стрічає Ганка. Дорогою милуюсь цим затишним, нереально європейським для нашої країни містом, що прекрасне навіть пізно ввечері. Ганна з Юрком живуть майже в центрі, на затишній вуличці, що одразу викликає асоціації про дуже близькі Мукачево та Хуст. Юрко зустрічає теплим рукопотисканням і гарячим чаєм. Аж не віриться, що робота вже позаду, і попереду омріяний тиждень в Польщі!Гудзі

Юра і Ганка – це просто і з смаком чудові люди. Загалом, рибалці (а надто мухарю) буває нелегко знайти компанію, з якою одразу, з ходу, не те що приятилюєш, а й уживаєшся. На тиждень ми стали, ні не шведською, а українською родиною, і мали щиру втіху від того, що постійно ділились враженнями від усього побаченого і відчутого. А ще в Гудзів є “Йеті”, і це суттєво, бо без залізного коня наша мандрівка була б відверто неможливою. А коли автомобіль такий комфортний, то ще й хочеться зробити йому безкоштовну рекламу. Від щирого серця.  Так ми і мандрували тижднень разом – Гудзі, “Йєті” і я. І що цікаво – нікуди не квапились, всюди встигали. Вміли й половити риби і відпочити від того. Навіть випили пляшку віскі, а чом б і ні? Але особливо приємно було посидіти ввечері на балконі садиби “У Данусі”, пити чай, збирати думки і враження від дня докупи, милуватись серпанком над вечірніми Бєщадами, і сонно позіхати. Ні, це було не просто приємно, це було те, що треба!Бещади. Ся(а)н

Щось вступ затягнувся, втім про риболовлю докладно напишу окремо. А ось про Бєщади, що по-нашому значить Бескиди – можна і тут. Загалом, до цієї поїздки враження про них в мене були асоційовані з горами, що височіють довкола Сколе і Тухлі. Виявилось, що точка зору поляків на це питання кардинально відрізняється. Їхні Бещади – це невисокі (як Хустський замок, десь 333 м над рівнем моря) горби, хоч це зовсім не заважає цілком карпатським смерекам, модринам та букам рости на них, утворюючи чарівні  ландшафти. Одинокі скелі, сховані в нетрях лісів доповнюють місцевий колорит, а самобутна архітектура та дотепні місцеві жителі – наповнюють його родзинками. Ніде більше в Польщі я не стрічав такої кількості будинків, схожих на рідні Верховинські. Старенькі, але здебільшого чепурні, доглянуті, вони немов нагадують про українське минуле цього краю, коли Сан звався ще Сяном…   Річки Бєщад – взагалі окрема історія, теж нічого подібного до наших класичних уявлень про гірські річки. Якщо загалом – це довгі (на Сяні – до кілометру) плеса, з зовні непомітною, але досить відчутною течією, розмежовані рідкими бистринами. Буває так, що й перекат розтягується, тоді річка здається дуже широкою і мілкою, але це враження зникає одразу, коли пробуєш до неї зайти, особливо зараз, навесні. Несе та вода – будь здоров, краще не жартувати, тож ми й не бавились. А просто, з смаком і задоволенням ловили рибу в прекрасній, живій ріці, яка фантастично влучно резонувала нам ввечері казковими туманами, що їм завдячує назвою ця скромна оповідь.   Щодо риби, то в Сані живуть приблизно ті самі види, що і в Дунайці. Струмкові форелі, харіуси та головатиці цікавили нас найбільше, звісно. І якщо у останніх двох нещодавно був нерест, і ловити їх не рекомендувалось (палкий привіт вітчизняним Правилам рибальства, їм такі тонкощі навіть не світять), то перша віддячила нам гарним клюванням навіть за таких складних умов високої води. І хоч середній розмір рибок був дещо менший, ніж на Дунайці, я б оцінив його у 25 см. Але за умови кількості спійманих риб у 2-3 десятки за риболовлю, це робило її просто незабутньою для українського нахлистовика. До того ж, окрім звичайних, всі зловили по 5-6 вже цілком гарних рибинок на 35-36 см, та й в якості прилову нам трапились кілька харіусів такого ж розміру… А Ганка взагалі вразила наповал, відмітившись рекордним “ліпєнєм” у 46 см. Жаль, не вдалось закарбувати на фотокамеру, це був справжній красень!   Особисто для мене відкриттям і новим досвідом стало вудіння на стримери, а Гудзі потішились першій успішній риболовлі на сухі мушки в цьому сезоні. Ну а німфові методи були універсальною зброєю у всіх інших випадках, звісно. Якщо коротко підсумувати, наловились ми всі за два дні риболовлі досхооочу!    Можна ще довго писати про Бєщади. Розповісти про першу літню грозу, від якої ми тікали на прогулянці хресною дорогою до священного джерела на березі ріки, про розчавлену Жмію там же, про собаку, який ходив тихою вулицею Звєжина за розкладом – двічі на день, і чемно вітався з перехожими, про кафе “Под Камєнєм”, де працює дружина Павла (охоронця з ріки), і подають незрівнянні флячки, від яких фанатіє Ганнуська, про вечірні теревені перед сном за банкою пива, про дивовижний дух умиротворення, що панував навколо, про харіусів у фонтані міста Лєско, нарешті! Але, як я вже згадував на початку цієї оповідки – з часом все змінюється, і наразі люди все менше люблять читати, тому змушу себе спинитись, і сказати гостинним Бєщадам: “До відзєнья!”Камбек на Дунаєц

Дунаєц був новою для Гудзів і майже рідною вже для мене рікою, але мандраж під час переїзду в П’єніни був присутній у всіх, адже звістки про стан води були невтішні, ще за день до подорожі вона була помірно каламутною. Думалось, що зазвичай в таких випадках чудес не буває, і підсвідомо ми готувались до риболовлі на новій для всіх Бялці Татранській, яка б мала встигнути просвітліти до нашого прибуття.   Дорогою зробили коротку зупинку біля красивої гірської ріки, десь в околицях Горліц. Виявилось, що це Ропа, про яку не раз читали на польських форумах. Біля мосту зустріли двох нахлистовиків, обоє вже поважного віку, звітували нам, що риба клює, але дрібна, а один розповів історію про те, як ловив судаків в Києві, колись у 80-і роки минулого століття. На живця.  Дивина, та й годі, але нам неочікувано пощастило: промайнувши плетиво вулиць Нового та Старого Сончів, ми вкотились на міст, і переконались, що вода в Дунайці якщо не кришталево чиста, то цілком придатна для вудіння. А прогноз погоди тільки додавав впевненості в тому, що риболовля буде. Хоча рівень був високий і тут, тож я навіть не міг уявити чи будуть доступними більшість осінніх місць.   Менш ніж 300 км подолали, а як все змінилось навколо! Замість елегантних невисоких Бєшчад спочатку були звичні нам Карпати на кордоні з Словаччиною, дуже схожі на Закарпатський Мараморош. Що тут вирізнялось – велика кількість вітрових електротурбін, які незвично, але досить гармонічно вписувались у ландшафт. На ділянці у 100 км я нарахував їх штук 30. А ми все мініГЕС будуєм… Але не будем зараз про сумне. За Старим Сончем гори стрімко пішли уверх, в них з’явився якийсь невловимо П’єнінський дух, хоча до перших білих скель ще треба було трошки поїхати. Ну і звісно, всі навколо пропонували пантофлі і ночлєги. Куди ж без цього.   В Крощенко нас зустрічав Войтек Кудлаш, новий польський приятель, що гостинно запрошував до своєї садиби ще взимку. Швидко заселяємось, відмічаючи високий рівень охайності та комфорту в апартаментах – господар відвів цілий поверх власного будинку під “Готель для рибалок”. Проект Войтека та його друзів “Kustigiza Flies” взагалі потребує окремої розповіді, наразі коротко зауважу, що окрім рекреації хлопці ще захоплюються в’язанням мушок, в тому числі і на продаж, а певний процент від прибутків в усіх сферах діяльності (гайдінг, мушки, готель) – переказують на зариблення річок околиці Крощенко. Заслуговує на повагу!   Вечеря на подвір’ї пройшла продуктивно – мене навчили користуватись грилем (до цього вмів тільки ватрою), Юра з Войтеком в’язали мушки, що спрацювали найкраще на Сяні (ті самі ред таги від Ростика), Ганка знайомилась з численними чотириногими мешканцями садиби… Полягали тільки опівночі, незважаючи на втому від дороги.   Вранці швиденько заїхали за ліцензіями, і розпочали риболовлю. Я запросив приятелів на добре знайому ділянку, “біля Мариші”, і дуже прогадав – висока вода змінила ріку дуже сильно, пересуватись було важко, місця для лову знайти – ще важче. Тож риби ми так і не знайшли. Хоча в самому початку Юра мав шанс злапати чималого трофея – з вигляду за 50 см, але пструг швидко зірвався… Далі ми з Ганкою зловили кілька мікрофорельок, і нарешті на ямі, виконуючи кільканадцять проводок, я злапав невеликого пстружка на 25 см, рясно завішаного п’явками. Як сказав потім Юрко – всьо добре, повний нуль!   Переїхали на Ксьондзове поле. Тут було тихіше в усіх сенсах, накрапав дощик і росли сморчки. Я вирішив не затягувати, і одразу посунув на початок плесу, у самий злив, де і знайшов чотири вже пристойні рибини, що атакували улюблену їх колегами з  Сану німфу. Що цікаво, гламурну рожеву, що спрацювала на тому ж таки Сяні – дунаєцька риба ігнорувала. Поруч Юра зачепив гарного пструга на стример, потім ще одного – одразу стало веселіше!Ну а далі прийшла Ганка і достойно завершила почату нами роботу, упіймавши 5 чи 6 гарних рибинок. Апофеозом першої половини дня для мене стало клювання чогось дебелого, ймовірно марени за 70 см, що залишила на згадку луску на гачку. Розміри луски нагадували наші рідні 5 копійок…  Опрацювавши місце, і переконавшись, що активна риба на ньому “закінчилась”, ми перепочили і вирішили переїхати “До муру”. Це специфічна точка, при дорозі, під бетонною підпорною стінкою, під якою вода уповільнює свій біг, і глибина сягає двох метрів. Звісно, воно суттєво псує краєвид, але тут зазвичай і стоять найбільші риби на відрізку, тож я спробував націлитись на них, і ловив статично на ямі, біколор індикатором для євронімфінгу. Юра пішов гуляти вздовж муру, Ганка ж розташувалась в його кінці, де було мілководніше, і риба частіше виходила догори, за комахами.   В підсумку, риболовля на ямі виявилась найнуднішим зайняттям, але принесла свої плоди. Всього кілька порожніх клювань, аж нарешті, є! І не просто є, це виявилась моя найбільша на сьогодні форель, наміряли потім по вудці 46 см! Досі сумніваюсь, якась вона трохи струнка для такої довжини, ну але як вже є так є. Тож однієї риби мені цілком вистачило.   Юрко зловив з десяток, теж цілком “залікових” 25-35 см. І перейшов до Ганки, яка хоч зловила і менше, але дві рибинки були по 38 см, а одна з них на суху мушку! Виявилось, що він не прогадав, і в підсумку закінчив вечір “шалєньством” у півтора десятки риб, з трофеєм у 42 см включно. Я ж згодом приєднався до друзів, зловив рибку на суху, і поверувшись до німфи, змінив верхню на “Золотаву, №22”, що себе виправдало – у короткий термін ще 4 невеликі, але стрімкі форелі побували в підсаку.   Ось така риболовля на Дунайці, що навіть у травневі високі води не дає розслабитись, і захлинає серце адреналіном. Смачна вечеря була переможним акордом цієї прекрасної днини, далі сил залишилось лише на те, щоб розповзтися по ліжках і заснути.Бял(в)ка Татранска

В польській мові є цікава літера – Ł. Звучить вона, одночасно, як наше В і Л, тому надалі писати її буду саме так. Тому що ніяк інакше не вдається передати цей тендітний, оксамитовий звук. До речі, щось подібне є і в білорусів, але там літера Ў є ближчою до наших У та В.  Три роки тому я вперше побачив величне видовище засніженого пасма Татр. Одразу ж народилась думка в голові – треба обов’язково там побувати. Що ж, до самих гір я ще не дістався, але на річці, що бере у них початок ми з Гудзями вже встигли відмітитись. Але про все по порядку.   Після більш ніж результативної риболовлі на Дунайці, хотілось трохи змінити формат водойми, все ж велика ріка у повінь здатна виснажити. І тут знову дивним образом зірки зійшлися, і Войтек за вечерею запросив нас на Бял(в)ку Татранську, де вже кілька років працював гідом. Кращого варіанту годі було й бажати, адже ця річка славиться на весь край своєю неповторною красою! Та й риби у ній чимало, хоча деякі ревнителі спеціальної ділянки на Дунайці уїдливо відмічали, що на Бял(в)ці робити нема чого. Вони очікувано помилялись.   Своїй назві Бял(в)ка завдячує білим гранітам з Татр, що знесені в долину водою перетворюються на майже ідеально круглий сіруватий рінчак, оздоблений білим візерунком. Вкупі з надпрозорою водою, що має синьо-зелений природний відтінок, це створює надприродньої краси річковий ландшафт, на фоні величних скелястих гір. Варто зауважити, що погода нам завадила чи не вперше за всю подорож, і Татри показались з-за грозових хмар буквально на якісь десять хвилин. Але нічого не вдієш, у теплу пору року тут майже щодня можна наочно спостерігати повний цикл кругообігу води у природі.   В повітрі літало чимало цікавих комашок – навіть кілька дебелих веснянок. Але риба догори вперто не виходила, тільки раз чи два я бачив кола на поверхні, тож ловили всі німфою. Войтек одразу показав клас, зловивши чималого харіуса, та й нам трапились невеликі пстружки. Юрко та Ганка зазначили, що річка за духом трохи схожа на Свічу. Мені такого порівняння зробити не вдалось, адже на Свічі не доводилось бувати. Але Бя(л)вка сподобалась одразу, своєю камерністю і дійсно неповторною красою.  Ловились здебільшого світленькі такі пстронги, ну зовсім як наші пструги, середнім розміром сантиметрів у 25, зрідка траплялись менші. Але безперечно, є й велика риба – Ганка досі не знає, хто клюнув у неї перед самим дощем, казала тільки що щось переконливе, а Войтек потримав трофейного харіуса. Загалом, за 4 години риболовлі ми зловили по 8-10 риб, і були цілком задоволені таким відпочинком. Сюди дійсно хочеться повертатись!  Далі був переїзд на Дунаєц у Сромовцах, де ми ще трохи половили пстружків, особливо відзначився Юра, що майстерно ошукував їх на мокру. Але, в цілому, трофеїв вже не було. І згодом потужна буря зігнала з ріки, ми тільки встигли заїхати до сусіднього села: дуже кортіло, щоб друзі, хоча б у вікно автівки, побачили гору Три Корони. І воно того вартувало, наразі вже плануємо з Гудзями принагідно здійснити сходження на цю перлину П’єнін! Не можу втриматись, і мушу показати осінній фотопортрет цієї величної вершини.Повернення. Хирова дорога.

Звісно, така довга і позитивна історія мала б і завершуватись у подібному ключі, та щиро кажучи, переривати відпочинок і повертатись – не було жодного бажання, тому настрій був відповідний. Я все ж уламав Гудзів їхати, бо мав ще провідати батьків в Закарпатті і встигнути до Києва на роботу. Тож 8 травня стало заключним днем нашої польської імпрези, і опівдні ми вирушили в бік кордону, повертатись до нашої, не дуже позитивної буденності.   Дорогою двічі ставали на закупи, про що буде згадано в окремій публікації. Тому до Павла і флячок дістались аж надвечір, але звідси до Неньки було вже рукою подати. Павлова дружина прийняла нас тепло, нагодувала і благословила на добрий путь. Здавалося б, залишилось фіглі – 40 км до кордону, і ще півтори сотні до Львова… Фіглі б і були, якби не Хирова дорога. Так, на автомагістралі Хирів – Старий Самбір я був вперше, але закарбувалась вона в моїй пам’яті назавжди… Але я то таке, “Йєті” тут також був вперше, і його жалібні гупання по численним “дзюрам” в асфальті були нам гірші за штрикання ножем по череву. Правильно казав якось Лесь Поддервянський: “Ми живемо в гівні, а називаємо його гладіолусами”. Ця проста істина як ніколи відчувається, коли повертаєшся додому навіть з Польщі, яка традиційно чомусь вважається в нас совком… Схаменіться, люди, це давно вже Європа! І не просто Європа, а віддзеркалення того, що мало б відбуватись з нами, будь ми трохи сміливішими та рішучішими кілька років тому…      Опівночі дістались львівського вокзалу, де я мусів чекати на потяг. Я дуже не хотів, щоб стомлені друзі піклувались ще тим, але вони наполегливо вистояли довжелезну чергу за квитком і тільки переконавшись, що все гаразд, поїхали додому. Дякую, дорогенькі! В поїзді на мене чекали нові пригоди, але це вже зовсім інша історія, а наше весняне відкриття сезону в Польщі наразі стало історією. І воно було просто чудовим!Автор: Андрій Скворчинський
Фото: Zart, Hudz
Джерело: Записник мандрівного рибалки (zart.com.ua)

Продовжуємо пускати слинку, насолоджуючись неповторними краєвидами польських Бескидів, з тамтешніми річками та форелями. Усі фото – Hudz (c).

Якось в мене по життю так склалося, що кожному вдалому виїзду на рибалку обов’язково передує ціла низка неприємностей. Так сталося і цього разу. Всі свята пройшли під егідою лопати, тож мої сили були на межі вичерпання. А ось душа нестримно рвалася на воду. Є в Франківській області невеличкий райський куточок під назвою Х, де протікає мальовнича річка Z. Так, швидше не річка, а річечка, але для мене вона завжди буде Рікою.Тож запрошення мого друга, лікаря, і просто доброї серцем людини Олега, провести в цих чарівних місцях захід сонця і світанок, не могло бути відхиленим. Дві години відсутності будь-якої дороги в напрямку Калуша, пробите колесо і вражаюче поле ріпака. Нарешті мене зустрічає Ріка.Швидкий перекус, 20 грам Кахеті за приїзд, пакування в вейдерси, одна обірвана лямка на черевикахL і я вже стою по коліна в прозорій мов сльоза річці. Неспішно збирається прут, адже повітря таке п’янке, що важко встояти на ногах, ще й незрівнянна краса ріки, що то тут, то там вибухає сплесками головнів, ніяк не дає зібратися з думками, і руки ніяк не можуть позбавитися тремтіння.Ось нарешті на світ появляється поки що невелика коробочка з мушками і рука інстиктивно тягнеться до зв’язаного напередодні крупного хруща з апетитним червоним задком. Закид на диво вдається, жук смачно плюхкається під протилежний берег і… одразу вихід головня!
Ні, такого мої розхитані роботою і дорогою нерви точно не витримають! Незграбний розворот шнура і жук падає ближче до основної течії, утворюється зрадлива дуга, ще момент.. і жук тихо щезає з поверхні. Розмашиста підсічка щоб компенсувати дугу, здивовані очі Олега: «ЩО, БУВ?» і моя награно спокійна відповідь «ТА НІ, Є». А в душі все перевертається: ЦЕ МІЙ ПЕРШИЙ ГОЛОВЕНЬ НАХЛИСТОМ і ще й на МОГО ЖУКА! Декілька хвилин боротьби, розмочений підсак, і красень вже позує для фото.Всю тижневу втому зняло немов рукою, все решта не має значення, лише одне – тепер я точно знаю, що НАХЛИСТ НЕ ПРОМІНЯЮ НІ НА ЩО! Хвилювання вгамовано, прокрадається інстинкт хижака, очі починають шукати перспективні місця, а руки автоматом закид за закидом прочісують ріку. Практично кожен закид закінчується виходом головня, лише важливо щоб жук гучно плюхнув по воді. Адреналін від такої ловлі просто зашкалює, навіть не відчутно укусів цілих полчищ комарів, тільки сонце, що невблаганно сідає за горизонт нагадує, що пора на вечерю.Всю ніч мене тривожать величезні головні, що у сні норовлять з’їсти мого жука… Ранок. Сонячний, холодний і неймовірно красивий. Закид за закидом безрезультатно намагаюсь зловити хоч щось. Таке враження ніби за ніч річка вимерла – сухі, мокрі, німфи, жуки – все марно. Та тільки годинник показує 9.00 вода як в казці оживає. Декілька покльовок на перевіреного жука, і я вирішую розловити симпатичних жучків, люб’язно наданих товаришем, і, о чудо, закид – невеличкий голавлик вже позує перед камерою.Час збігає непомітно, пора повертатися назад в реальність до розбитих доріг, роботи і дачі… Загалом за вечір і ранок було спіймано 43 головні, 42 з яких неушкодженими повернулися підростати, а один, надзвичайно жадний, що не мав жодних шансів вижити, потішив нас у вигляді смачної юшки. Тож любі друзі-нахлистовики, Вас тепер на одного більше!

Автор тексту і фото: Арсен Грабчук

Не можу просто так промовчати і стримувати позитивні емоції, які я отримав на цьому семінарі. Як і було заплановано семінар тримав два дні і проходив чітко по графіку. У голові дуже багато емоцій переплетених з ідеями як саме написати мій звіт про ці дні.Почнем тоді спочатку. Субота, о 5й ранку виїздимо з Володимиром П. на поїзді. Милуємось краєвидами. В Мукачево нас зустрічає Стьопа і відвозить до державного відпочинкового комплексу. Розклалися і йдем на місце проведення. Там вже Сергій і нахлистовики зі Сваляви і Мукачево розочали нахлистову активність. Розпочалися заняття для новачків. Я не слухав. Не тому що не поважав, а просто тому що це все чув 100 раз. Натомість взяв двуручника і кидав усе коряво і страшно. Курс для початківців закінчився і Сергій почав відразу розповідати і демонструвати спей закиди. Спершу він нагадав усім, що рік тому (у 2012р.) здавав на цьому місці екзамен на інструктора по дворукому вудилищу, тому це місце було для нього особливим. Розповідав він дуже чітко, цікаво, все що треба. Всім все було зрозуміло і просто поки учасники на взялися за діло і діла були ужасні.
Особисто в мене все летіло куда попало, як попало і т.д. Сергій довго мені розжовував, показував, контролював руки і так два дні. Лише на другий день, вже під завершення семінару я зміг добитися трохи вужчої петлі і відчутів, що я роблю вже дещо правильно і динамічно. Дуже багато нюансів. Вудилище, шнур, катушки, синхронні і динамічні рухи і закохане ставлення до «спей» стилю – це все що вам потрібно щоб захопитися дворуким.   Ввечором першого дня ми прикольно посиділи у піцерії, прогулялися містом та  пішли спати після опівночі. На другий день був підйом о 7 ранку. Я хтів піти половити рибку, таки пішов на пару хвилин, але повернувся, бо ми мали йти снідати. Найшли гарну кав’ярню, де продавали солодощі власного виробництва. На другий день Сергій розповів нам про матеріал по різним закидам дворуким: double spey, T-snap, circle cast і ми їх практикували. Він підходив до кожного і пояснював помилки і шляхи як це подолати.Десь під обід Степан Чех показував як ловити на німфу і демонстративно зловив моренку. Після обіду Сергій розібрав сервісні закиди і показав що таке «хітчінг».  Я офігів від того. В двох словах це ловля на стрімер на трубці, да жилка прикріплена збоку, тоді і мушка має особливу гру у воді і може привернути увагу будь-якої риби. На прощання ми зробили фото. Подакували Сергію за чудову науку і роботу. Все вийшло гарно! Вже по дорозі додому я і Володя милувалися краєвидами, річками і думали над вилазками у цьому році. Стьопі Чеху велике спасибі за організацію, прийом і за те що він є! Спасибі всі за проведений разом час і спілкування!

Дозволю собі зробити ліричний відступ:Хочу так сказати, що я був у Мукачевому другий рік поспіль у цей період часу і маю таке відчуття ніби я на курорті. Місто особливе і колоритне: ріка у місті, причому чиста (а в нас під землею і тече там гівно, зате маємо Оперу), так що я навіть покупався у перший день, вулички дуже гарні і маленькі, а коріномму львівському аборигену покажи тільки бруківку і маленьків вулички і він відразу буде із прихильністю ставитися і до цього міста. Так, цигани, тут їх у уйма. Вони на возах їздять, купаються, косять траву у самому місці – це ексклюзивне щось..  О і ще запахи, тут пахне чимось вільним і курортом. Мова – тут розмовляють особливо – по-закарпатськи, цигани по-свому, багато по російськи. Тут я відчув якусь мовну свободу чи якесь розвантаження. Хоч я і люблю Львів, але тут важким грузом завжди висить і висітиме питання про мову, просто змучився від цього, а тут відпочив, говори собі як хочеш, хоч навіть угорською і тебе можуть теж зрозуміти.

Текст і фото: Макс

Троє наших друзів побували на Сяні та Дунайці і готові поділитися першими враженнями. Отже, з того, що вдалося з них вичавити: вода висока, риба сидить у тихій воді, не рідко обліплена п’явками, поверхневої активності майже нема. У харіуса – нерест, відповідно, ловити його не бажано, але окремі екземпляри попадались.

Робочі стрімери: Egg Sucking Leech, Wooly Bugger, Mylar body Grey Zonker

Робочі німфи: Bead Head PT, Prince, Red Tag, шоколадка.

Робочі сухі: CDC Mayfly, Comparadun, Deer Hair Caddis, Griffith Gnat

Зрештою, дивіться і насолоджуйтеся. Частина перша. Усі фото – Hudz (c)