Статьи з тегом ‘#нахлист #форель #харіус #fly-fishing #Карпати #мухарство #мушка’
Райдужні пригоди у п’ятницю 13-го
Цьогорічний нахлистовий сезон розпочався, як завжди, за столом із лампою та лещатами. Орієнтовно у січні на мене находить натхнення – нові гачки, новий вольфрам, нові матеріали…
Словом, новинок вистачає і про кожну з них я обов’язково розповім. Але зараз не про це. Ще березні, коли усі гори тихо сопіли під сніговою ковдрою, я намагався впіймати харіуса, але впіймав хіба облизня та одну струмкову красуню – це все, чим я розжився за день полоскання німфами в найбільш козирних точках своєї улюбленої ріки. Тепер же прийшов час брати реванш.
Зважаючи на те, що вирушити в гори на вихідні можливості не буде, ми з Юрою організувалися на п’ятницю 13-го. До того ж, погода обіцяла потішити сонцем та теплом, на відміну від уже згаданих вихідних (дощі і холод). Тому спакувавши усі свої німфи (нарахував їх більше тисячі), а також інші пожитки, з самого ранку ми взяли курс на дозволені у час нересту ділянки.
Відразу скажу, що рибоохорона Львівської області із розумінням поставилася до мого листа із проханням розширити дозволену зону. Однак, якщо на папері ситуація одна, то на ріці зовсім інша. Адже рибінспекторами там і не пахне, хоч поле для діяльності – реально неоране…
На жаль, ріка, куди ми приїхали, нас засмутила. Вода зелена та висока – усе зносить, зробити адекватну проводку практично нереально, ставити дуже важкі німфи теж не варіант: є вірогідність зачепів. Ми і так робили акцент на крупні форелеві німфи. Вода ще дуже холодна, до нересту харіуса чекати ще зо два тижні, але все одно, турбувати його не хотілося.
Тож після кількох годин пустопорожніх закидів ми вирішуємо змінити дислокацію і поїхати на меншу річку (не на струмки, звісно ж!), де є шанс упіймати когось, хто дуже успішно втікає з тутешнього розплідника. А якщо конкретніше – то райдужну форель, американську палію або ж і струмкову форель, вона теж там є, точніше, була. І це тема окремої розмови. Ще раніше чув думку, що на ямі, куди запливла райдужка, не житиме ані пструг, ані харіус. І зараз ми з Юрою в цьому переконалися.
Сама річка теж була не ахти – теж з високим рівнем і без кришталевої чистоти, але ми розраховували на ями, де мала б сидіти крупна райдужка: зазвичай, найбільшу форель в Карпатах вдається ловити саме навесні, у березні чи квітні. І ми почали. Я пішов вверх по течії, Юра вниз – на кожного з нас чекали по кілька хороших ям, глибиною понад півтора метри.
Спершу я зробив акцент на крупні німфи, переважно чорні із яскраво-червоною точкою атаки, на дуже важких вольфрамових голівках – 5.5 мм. Причини очевидні: відсікти харіуса, пробити дно, спонукати крупну рибу до атаки. Але результату не було. Я переходив від одного місця до іншого, пробував крупних прінців, ред-таги, шоколадки з найрізноманітнішими торраксами, навіть експериментальні, свіжо-виготовлені пердігони, але все в молоко – риба не брала.
Нарешті я дійшов до великої та довгої ями, де рибалив місцевий. Все як годиться: старий спінінг, білий корковий поплавець, хробак на гачку, сумка на плечі. І ті самі фрази: «То все електровудки», «Та я малу рибу відпускаю», «Та бо в Європі порядок»… Дядько ловив на хробака, каже, що тут регулярно трапляється крупна райдужка, а харіуса чи струмкову він на цій ріці давно вже не бачив. Безперечно, це трохи перебільшення, хоча, доля правди в цьому є.
Я вирішив змінити тактику. Якщо «американку» ловлять на хробака, то прийшов час знову повірити в те, на що ловить вся Європа. Мені б не хотілося називати цей тип мух «паркінсонами», все так, це трохи не коректно. Та й не «ґляйха» це – бо польські латексні варіанти, предтечі «паркінсонів», мають зовсім іншу форму. Назвемо їх «сквірміками» – від матеріалу squirmy worms. Доволі не прості у виготовленні, вони все ж виглядають максимально реалістично та апетитно. Словом, я вибрав із коробки дві імітації хробаків з найважчими вольфрамами. Це вимушена міра. «Сквірміки» абсолютно не дружать з аеродинамікою, вони крутяться і повільно тонуть. Але все ж…
На першій ямі я не зловив нічого і дуже довго добирався через сірі кущі до іншої. І вона мене не розчарувала. Кілька проводок у найцікавіших місцях успіху не принесли, після чого я дозволив мухам відірватися від дна і піднятися до поверхні. У цей момент я відчув сильний удар і вже за кілька секунд у підсак потрапила 25-сантиметрова райдужка. Ну, з почином!
Я вважаю, що такій рибі не місце в карпатівських річках, але в цей день моя рука не піднялася, щоб забрати життя в цього хижака. Відпустив…
Мій статус «самотній» дуже швидко змінився. З кущів виперся інший дядько, з тими самими рибальськими причандалами, ясна річ, і безцеремонно став на два метри вище від мене. Знизавши плечима я відійшов трохи назад. І наступна проводка принесла мені неймовірно агресивний удар та круту важкість на тому кінці снасті. До поверхні піднялася дуже велика рибина – я відверто здивувався.
На око вона мала трохи більше 40 сантиметрів, була доволі вгодованою і сліпила мої очі блисками на сонці. Боротьба тривала близько хвилини. Кілька разів я ледь не стукнув її по голові підсаком, але райдужка вправно опиралася. Зрештою, вона смикнулася і все скінчилося. Мухи не було. Повідець 0,12 обкушений…
Дядько почав нервувати. «Де ти таких хробаків накопав? На мої нічого не ловиться…» – намагався він випитати мої секрети. Натомість я поступився йому своїм місцем, отримавши нагоду, натомість, обловити дуже глибокий та бурхливий злив. І за хвилину-другу підсік ще одну рибу – цього разу проблем із підсаком не виникло. Правда, і розмір не вражав – ті ж 25 сантиметрів.
Дзвоню до Юри, кажу, щоб їхав до мене – тим паче, його ями виявилися порожніми. Сам же залишаю козирну яму і йду далі вверх, до ще одної точки. Вона також зайнята, ще один місцевий рибалка сидить напроти, закидаючи білий поплавець на найповільнішу течію.
Пробую і я – буквально третя спроба завершується агресивним ударом. Риба не трофейна, сантиметрів на 30, але я не можу підвести її до поверхні. Райдужка рятується у хвилях, які допомагають їй у боротьбі зі мною. Ну і нехай.
Тим часом Юра зручно розмістився на останній великій ямі. Коли я підходив, він витягав невелику райдужку, яка теж взяла на «сквірміка».
Перед цим він упіймав іншого «чужого» – американську палію. Цей голець – риба неймовірної краси, але жахливо агресивна та нетерпима до своїх родичів.
І їй, як і райдужці, в цій ріці, як і в інших річках Карпат, не місце. Інакше, ми матимемо справу із екологічною катастрофою – голець та райдужка вчинять рибний геноцид щодо струмкової та харіуса.
Ми перекусили і слідкували за ще одним рибалкою – спінінгістом, який, правда, рибу фотографував та відпускав. Єдине, ми порадили йому не класти форель на каміння, не брати її сухою рукою і не підвішувати за зябра. Спінінгіст обіцяв так не робити. І все ж незначні успіхи спінінгіста надихнули Юру – він взяв іншу вудку, зі стрімером.
Ми пішли вниз, до козирної ями. Юра розташувався трохи нижче, перед ним було кілька цікавих для хижака місць – старі колоди, приямки, міляки та бистрини. Я ж розташувався на ямі і продовжив пропонувати рибі обгризеного «сквірміка». Райдужка від такого делікатесу не відмовлялася. Упіймати вдалося ще двох, після чого Юра закричав.
Я бачив, що на його стрімер райдужка таки спокусилася. Однак, відпустити її не вийшло – гачок перечепився через сітку підсака, ми не могли його витягти удвох, навіть із корнцангом. Довелося забрати туриста із собою.
Ясна річ, коли таке трапляється (за останні три роки – це другий раз), треба якомога швидше дослідити вміст шлунку риби. Колись я знайшов там трьох здоровенних личинок бабки (драгонфлай), але те, що там було зараз – просто ввело мене в стан шоку.
На фото все, що добре збереглося. Справа наліво: половинка якоїсь личинки, волохокрилець в будиночку, крупна веснянка і ще дещо. Пропоную і вам взяти участь в невеликому конкурсі. Перший, хто вірно скаже – ЩО ОЦЕ ТАКЕ (а заодно, як воно опинилося в шлунку райдужки) отримає приз – будь-яку мушку з моїх коробок або ж пиво (в місті чи на природі). Ваші відповіді залишайте в коментарях, або ж в коментарях у групі Facebook.
…Ми вчасно вийшли з води. Погода почала псуватися. Гахнув грім, щось блиснуло між горами. Не забарився і дощик. Нормальна карпатська погода. Добре, що ми встигли порибалити завчасно…
Кубок-2017. День за днем. Частина друга
Як же давно я не спав в наметі. Надувний матрац, спальник, подушка і антимоскітний спрей – це ті дрібонькі життєві втіхи, яких мені так бракувало стільки осінніх, зимових та весняних місяців. Спати в наметі не так вже й просто, особливо, коли твої сусіди нетерпимо ставляться до всякого роду фізіологічних випадків. Юра, наприклад, завбачливо закупився вушними заглушками, а от Ярема ні. Тому кілька разів я отримав хук в район хребта. Але то таке…
Прокинувся дуже рано. Висунув носа з намету – крижане ранкове повітря миттю прочистило та освіжило голову. У багажнику віднайшов термокружку, запаси турецького фруктового чаю та цукор. Не спав і Богдан Цебрик – він теж тинявся табором у пошуках компанії. Невдовзі до нас приєднався Женя Федоренко та Толік Новіков: хлопці приїхали з Києва вночі.
Дуже швидко запалахкотіло вогнище, стало тепло. Зігріли і гарячі напої. Богдан оперативно організував сніданок: чорний хліб, білий сир, рум’яна ковбаса і гостра червона «пішта». До ароматного столу почали сходитися заспані учасники та гості.
У тих же амфібіях, що й увечері, я героїчно відправився на воду. Андрій Сколівський довго з мене сміявся, мовляв, валянок, вийшов на ріку у шортах і шапці. Ранкова Свіча була неймовірно холодною. Простояти там довше двох хвилин я не наважувався – просто ламало ноги. Тому без натяку на рибу повернувся до табору і почав грітися – вже вдруге за ранок.
Невдовзі учасники роз’їхалися у пошуках привабливих для тренувань місць. Мені ж треба було зайнятися різноманітними організаційними справами, зокрема, розвісити банери на новій бесідці. Активну роль у цьому процесі взяли також Ігор Соколов (Harry Farmer) та вже згаданий Женя, який активно допомагав різати шнурки. Невдовзі тут вже височіли два вертикальні та один горизонтальний банер від «Ібіс», плакат Vision, прапор «Нахлист на Шулявці», а згодом і два банери від Дмитра Петруняка та його компанії Strike!
Взагалі, варто сказати, що призовий фонд змагань був доволі пристойним. «Ібіс» надав чотири сертифікати: два по тисячі гривень та два по п’ятсот; «Нахлист на Шулявці» три сертифікати на загальну суму 6 тисяч гривень; компанія Strike! забезпечила призами учасників від десятого до четвертого місця.
Нарешті, Сергій Доценко із Сум передав на змагання якісні підліски ручної роботи, але попросив, щоб вони дісталися не переможцям. Таким чином, призів було більше ніж достатньо. Уперше, нагорода чекала на учасника, який упіймає найбільшу рибу.
По трохи табір наповнився – приїхали практично усі учасники. Останнім, за хвилину до відкриття, добрався Саша Попко, який ще зранку вирішував свої робочі питання у Львові. На жаль, не усі зареєстровані змогли приїхати: Стьопу Чеха та Сашу Боржемського не відпустила робота, Ганні Вербицькій було не до нахлисту.
Зате приїхав Ігор Анісімов з Ужгорода, який і замінив Чеха. Виявилося, що два інші учасники мали бути очними супротивниками, відповідно до жеребкування Олега Сови. Пари він зачитав відразу після відкриття турніру.
Мені випав перший пул і Володя Крижанюк. Обидва фактори мене повністю влаштували. По-перше, місце абсолютно рибне – кілька тижнів тому на ямах я прекрасно половив, добре знав точки та розташування риби. По-друге, мій суддя і підсудний виявився дуже приємним та спокійним чоловіком.
Нахлистові змагання стали для нього першими, але раніше він змагався у спінінгових турнірах, тож певний досвід мав. Аби не спізнитися і як слід підготуватися до етапу, ми швиденько вирушили на пул. Саша Попко підвіз нас до галявини, звідки ми вже самі спустилися до ріки і дуже швидко знайшли позначки із пулами.
Яма тут, яма там – міляки і зливи мене особисто не цікавили. Без поспіху спакував три снасті – дві німфові та одну стрімерно-мокру. Мушки перевірені, усі фіпсівські стандарти збережені. Правда, вже почала змінюватися погода. Стало прохолодно, насунули хмари, запахло дощем. Але час ще був.
Володя дав команду «на старт». Я присів і акуратно підібрався до першої ями. Закид, проводка, удар і вибух адреналіну! Все працює, все, як я і очікував! 22-сантиметрова форель стрибнула в підсак, а звідти і в мірило. Чудесно – про такий початок можна було лише мріяти. Риба взяла на правильну муху, з правильної глибини, у правильному місці. Але…
Що сталося далі я так і не зрозумів. На мене чекали лише порожні проводки, які доводили до сказу! Чому зникла активність? Де поділася риба? Вона ж точно тут має бути, при чому не 22-сантиметрова, а значно більша! Півгодини ввели мене у ступор і в розпач. Це була не паніка, але відчуття приреченості і безпорадності. До наступної ями метрів 70. Треба пройти по «озеру» та «острову», а потім по каскаду бурхливих перекатів. Володя йде за мною і зупиняється аж за трубою. Що ж, на цю точку я розраховую не менше, аніж на попередню. Тут у мене ловилася не лише форель, але й палія та харіус.
Спершу пробую виманити палію. Кидаю німфи на мілину, дозволяю течії стягнути приманки на межу швидкої та повільної води. Пусто… Пробиваю основну яму – без шансів. Кидаю вище, у буруни – знову без реакції. У мене реально шок. Біжу вниз, шукаю будь-які точки, де могла б сидіти риба. Часу вже залишається мало та й місця там такі, що мене не приваблюють. Вертаюся до труби, змінюю мухи. Ризикую і ставлю крупну шоколадку, яка одразу ж приносить мені ще одну 22-сантиметрову форель. Але наступні проводки результату не дають. Нічого не дало і повернення до першої ями. Риба мовчала, а я лише розгублено знизав плечима, коли Володя зупинив секундомір.
Коли почав ловити Володя з неба акурат полився дощик. Спершу невеликий, потім сильніший (добре, що я взяв дощовик). Невдовзі, на зливі з ями, Володя підсік форельку – вона мала 19 сантиметрів. Спуск до труби показав, що риба сидить на мілині і активно підбирає комах, що падали на воду разом із краплями дощу. Якби був мій час ловити, я б миттю узяв до рук вудку з мокряками, але Володя продовжував ловити німфами і мав кілька атак.
Ми повернулися до першої ями – там теж раз по раз якась дрібнота нагадувала про своє існування. І врешті Володя переконав ще одну 19-сантиметрову форель пригоститися помаранчевою німфою. Таким чином, кожен з нас упіймав по дві рибки, однакового розміру.
Ще коли Володя рибалив під трубою, до нас завітав головний суддя, який змусив мене почервоніти і викликав бажання провалитися під каміння. «У Попка шість, у Петровського п’ять, у Скворчинського чотири, у Петруняка і Яковченка по три…». У мене вже опустилися руки – ці результати просто рвали мою свідомість.
Повертатися довелося під дощем, добре, що Ігор Анісімов, який ловив у парі з Дімою Петруняком, пригостили нас вином, цигаркою та підкинули до табору.
Прийшов час рахувати результати. Виявилося, що наші з Володею результати, далеко не найгірші. Наприклад, Діма Голенков, Юра Щербатий, Сергій Тищенко, Юра Грищеня, Макс Кусакін, та Іван Повхан залишилися з нулями. Інші учасники щось та й упіймали. Лідером етапу став Саша Попко, якому риба на пулі влаштувала концерт у вигляді жору, але невдовзі до кінця часу просто припинила реагувати на мухи. Його суддя Женя Федоренко розповідав, що небачене дійство відбувалося приблизно так: «Саша кидає німфи, при чому не важливо куди саме, просто кидає. І тут на мухи реально починають налітати. Риба ледь не б’ється, щоб їх ухопити. Але таке щастя тривало не довго – за півгодини до кінця, річка наче вимерла». Сам Женя Федоренко вже на старті свого етапу на суху (під дощем!) упіймав 27-сантиметрового харіуса, але не більше.
Таким чином, після першого етапу місця розділилися так: Попко, Петровський, Скворчинський, Яковченко, Петруняк, Ящишин, Крижанюк, Федоренко, Новіков та Анісумов. За десяткою опинилися Коваль та Судук, які зловили однакові риби, а також Гаврилко та Чейлитко – їхні риби також були ідентичними. Навіть один сантиметр відігравав свою роль. Міряння риби дало свій спортивний ефект.
І тут ледь не вибухнув скандал. Виявилося, що Діма Петровський та Андрій Коваль не розібралися в ситуації і ловили у буферній зоні. Точніше, ловив там лише киянин, до того моменту, поки Олег Сова не запитав: «Що ви робите в буфері?». Яким чином Діма примудрився зловити в буфері п’ять риб, при чому не маленьких, зрозуміти важко. Безперечно, його майстерність заслуговує на серйозну повагу, але що робити із самим фактом того, що учасник ловив поза межами свого пулу. Значна більшість учасників у приватних бесідах ділилася міркуваннями про те, що зловлену в буфері рибу зараховувати не можна. Причин та прикладів наводилося не мало, але головний суддя рішення прийняв і воно було однозначним: «Зважаючи на те, що Діма зробив собі гірше і ловив на ділянці ріки, де за логікою риби в принципі не мало б бути, я йому результат зараховую». Звичайно, політичне рішення Олега викликало немало обурень, адже правила з одного боку порушені, зокрема, пункт про те, що учасник не має права залишати межі свого пулу, а з іншого боку, у правилах не прописаний факт лову риби у буферній зоні. Я особисто з Олегом не погоджувався, але з рішенням його змирився. Вважаю, що кожен учасник повинен поважати рішення головного судді, яким би воно не було. Чисто по-спортивному Олег вчинив вірно. Чи рішення його є таким, що відповідає нашим нахлистовим законам – це вже інше питання. Але у будь-якому випадку, останнє слово залишається за головним суддею. І з ним сперечатися нема смислу.
Тож перший день виявився дуже насиченим та багатим на події – цікаво, що приготувала для учасників субота? А дощ все посилювався…
Далі буде…
