Останні дні відпустки непомітно спливали, залишаючи по собі доволі приємні спогади, зокрема й нахлистові. Закінчився семінар, закінчилися кубкові баталії, але бажання повернутися в Карпати ніяк не згасає. Гарна погода, душевна компанія, чиста річка і примхливий харіус, якого треба знайти, вирахувати, запропонувати щось смачненьке і звичайно дотягнути до підсака. Такі хвилини солодкі і незабутні. Заради них не гріх встати о третій ночі…

Саме тоді у мене задзенькав будильник. Я й не спав, власне, закінчивши всі приготування, трохи повалявся у ліжку і міркував про стратегію поведінки на ріці. Трохи раніше провів необхідні зміни зі всіма своїми котушками, обладнавши їх найтоншими повідками. Десь стояли повідки діаметром 0,10, а десь і 0,08. Зважаючи на те, що я мав намір перевірити кілька теорій, а також спробувати половити харіуса за методом Богдана Цебрика – цьогорічного володаря Кубка України, довелося йти на такі ризики. Мушки були відповідні – дрібні і тонкі; саме для них і призначалися такі мікроскопічні повідці.

Рибалити планували не на звичних місцях, а на іншій ріці, де, повертаючись зі змагань, ми з Юрою відшукали крупного харіуса. Дістати його надзвичайно складно. Місце це доволі глибоке із швидкою течією. Солідний харіус до себе близько не підпустить, будь-який зайвий рух змусить його втекти подалі. Ще й кришталево-чиста вода додавала складності і взагалі робила таку риболовлю надзвичайно вимогливою та азартною.

Отже Міша заїхав до мене о пів на четверту і ми відразу вирушили в дорогу. Півтори години минули непомітно, а вже на місці нас чекали дві новини – хороша і дуже погана. Хороша полягала в тому, що сонце потрохи виходило з-за горизонту і малиновими барвами «смажило» нічне небо. А дуже погана – це неймовірний холод і сильнющий вітер. З холодом ще можна було сяк-так боротися, а от що робити з вітром? Він зводив нанівець усі мої плани половити на дрібні мушки! Але робити було нічого – довелося ставити на індикатор французького підліска додатковий пінопластовий індикатор від Wapsi. Попри розмір та вагу, ця штучка буває дуже корисною у вітряний час, адже допомагає закинути легкі німфи і лягаючи на воду втримує снасть від вітру. Попри це, котушку з німфовим шнуром та чеським плетеним підліском, про всяк випадок, я поставив в кишеню. Поки не вийшло сонце було насправді дуже зимно, довелося натягати бафік на все, що можна. Беззахисним залишався хіба ніс – усі інші органи захищав шматок еластичної матерії.

Перші проводки були надзвичайно важкими, але дали зрозуміти, що харіус готовий до сніданку. З одного місця вдалося зловити двох красенів на шоколадки із золотими латунними голівками 2-2,5 мм на гачках №18. А от половити на більш перспективних місцях я не зміг, бо вейдерси трохи барахлили і десь в районі талії підтікали. Дальні закиди французом під час вітру – ледь не божевілля, але одну рибу це мені таки принесло, щоправда, дорогою до підсака вона зійшла. Міша тим часом ловив набагато більшими мухами і користі це не приносило.
Я запропонував напарнику кілька дрібніших німф, на одну з яких він таки дістав харіуса з бурхливого потоку трохи нижче за течією. До слова, мені не доводилося рибалити там раніше, тож я радо послідкував за Мішею і на зовсім мілкій течії узяв харіуса дня – жирного і довгого, який чинив дуже бадьорий опір.
Напевно, то був найбільший карпатський харіус у цьому році.

А от далі було глухо, навіть у перспективних місцях. Повернувшись на місце, звідки ми починали, я упіймав ще одного харіуса, а Міша загубив підсак. По собі знаю, який це облом – торік в листопаді посіяв його на Сяні з самого ранку… Міша спробував пошукати його, але течія свою справу зробила. Якщо хто знайде – свистіть. Це підсак виробництва Степана Чеха, його ні з чим не сплутаєш.
Посумувавши ми вирішили змінити місце дислокації і проїхати кілометрів 20 вверх за течією. Місце там дуже красиве і рибне, от тільки через жахливий стан дороги в ті краї мало хто їздить.
Ми ж ризикнули і в принципі не пошкодували. Ріка, порівняно з минулим, а, особливо, позаминулим роками конкретно змінилася, води стало менше, перекати змінилися, а то й взагалі зникли.
Шукати харіуса треба було на тій же мілині, на зливах і в ямках за каменями. Правда, спершу необхідно було переловити геть усю бистрянку, а вже потім розраховувати на клювання пиря.
Кількох риб середнього розміру я знайшов на мілині, ще кількох на трохи глибших місцях в ділянках, де межують швидка і повільна течія. Працювали все ті ж дрібні шоколадки, а також малесенькі імітації вільноживучих волохокрильців.

Порибаливши там, вирішили вкотре змінити місце і трохи відпочити. У сільському магазині відшукали холодного пива, яке випили досліджуючи невеликий потічок, що впадав в ріку.
Знявши з себе вейдерси з черевиками і залишивши їх під сонцем, ми перезулися в більш комфортне літнє взуття. Два роки тому мені трапилися зручні сітчані «амфібії» від Salomon. Саме в них я рибалю в спеку – якісна річ: не рветься і не ковзає на каменюках.

Рівень води на ріці бажав кращого – перекат із довгим зливом ми помітили за поворотом, туди й вирушили. Між двома каменями на зливі у мене трапився цікавий випадок. На верхню суху муху-розвідника, про яку я писав раніше (http://www.fly-fishing.com.ua/blog/2013/10/francuzkij-rozvidnik/), з одного місця 5 (!!!) разів вальяжно випливав гарний харіус і жодного разу її не узяв. А трішки ближче до мене сидів бадьорий і активний харіус, трохи менший, який вилітав на муху двічі. Чому риба не брала цю муху, а бере її вона завжди, мені не відомо.
Відійшовши трохи далі я виманив чотирьох харіусів і на «розвідника», і на крихітні німфи від Богдана Цебрика. Можна було ловити й надалі, але під кущами та деревами я помітив активні рухи, характерні для голавля. Чому б не спробувати половити його на стрімери та жуки? Довелося, правда, повертатися до авто і змінювати вудки, переходити через бурхливий потік. Буквально за кілька хвилин вода в ріці піднялася щонайменше удвічі, затопивши береги із побілілими від спеки каменями.

Але голавль продовжив мене вперто ігнорувати – мовчали і жуки, і мадлери, і все інше, що знайшлося у моїх коробках. Не краща ситуація була і в Міші, який після втрати підсака мав не найкращий настрій.
А зважаючи на те, що Міші невдовзі треба було повертатися додому, ми залишили голавля в спокої і дорогою до Львова заїхали в нашу останню точку – там, де наша компанія частенько ловила харіуса по четвергам минулого року.
Я був готовим до того, що місцина вкотре зміниться, бо міняється вона щороку. Але от що трапилося з рибою, я так і не зрозумів – харіуса ми не знайшли. Не знайшли навіть елементарних доказів його існування, за винятком двох непевних «тичків». Може рано ще було, може мухи не підібрали, важко сказати.
Є над чим працювати…

Цікавий нахлист