Як і планувалося, я вирушив до сонячного Закарпаття в суботу, о 9-ій ранку на бусі з операторами, які їхали до Ужгорода. Попередньо домовився зі Стьопою Чехом, що він мене підбере в районі Неліпино, перед Свалявою, і ми поїдемо рибалити на Вічу. Часу у нас було не багато, так як близько 7-ої вечора, бус мав мене забрати з того ж місця, де я вийшов. Все сталося як і гадалося – Стьопа вже чекав мене на своїй «дев’ятці».

–         Ірландське віскі п’єш?

–         П’ю.

–         То їдемо обмивати мої вейдерси…

Півгодини їзди по розбитій дорозі і ми опиняємося посеред гір, в такій глуші, де не тягне ні МТС, ні Київстар. Воно й добре – залишаємо телефони в машині і в мене починається перший урок. Оскільки вейдерси не дорогі, у них нема гардів. За порадою я стибрив в жінки старі колготи і порізав їх на «хомути». По-правді, воно не дуже допомогло, але Стопа сказав, що на цій річці гарди не обов’язкові. Випробовую один з трьох варіантів термобілизни, який привіз з собою. Взуваюся в черевики і стаю в воду. Вроді підошва тримає, але шипи не завадять. Обережно переступаю – трохи лячно, бо звик ходити в чоботах. Ловити чомусь вирішую на мокрі, навіть не знаю, чому так. Правда, жодної нормальної проводки зробити не вдається – заважають дерева і нерівномірність течії.

Стьопа – справжній «француз», навіть попри те, що він Чех :). Місця знає краще за мене, тому зупиняється на водоспадику і за хвилину виводить крупну форель, а за нею харіуса. Я підходжу ближче, слідкую. Швидко змінюю мокрі на німфи і закидаю трохи вище. Дві перші проводки результатів не дали, але коли я хотів перекинути втретє, відразу ж відчув сильний удар і моя одиничка круто зігнулася. Взяв жирний харіус, за 30 сантиметрів. Я дотягнув його до берега і розвернувся до Стьопи, щоб він витягнув фотік з сумки. Поки ми возилися – риб утік з гачка. Ну і нехай.

Вирішуємо повернутися до машини, скласти одиничку і обладнати трійку французьким повідком. Я витягаю дві пляшечки ірландського віскі, яке привіз рік тому з Дубліна. Степан дістає бутерброди і домашні помідори. Випиваємо за першу рибу на Вічі і мої вейдерси. Тепер ідемо вчитися ловити на Францію. Стьопа показує те, чого не показали чехи у своєму фільмі. Особливості проводки, які раніше мені були не відомі, виявилися ключовими. Ці всі маленькі дрібнички обов’язково допоможуть тим, хто взявся за такий, досить важкий спосіб ловлі нахлистом. Користуючись порадами Степана я засікаю ще одну крупну рибу, але ситуація повторюється – поки витягаєм фотік, вона схожить. Врешті решт харіус таки опиняється в екрані фотоапарата.

Ми йдемо далі. Зі Степаном ловити дуже приємно. Він не бігає першим, намагаючись зайняти кращі місці – ми йдемо разом, хтось стає вище, хтось нижче. Інколи змінюємося берегами. На великій ямі закидаю німфи (шоколадки, фезентейли) на струйку, буквально у двох метрах від Стьопи. Сильна потяжка і на поверхню виходить крупна форель. Красота – вудка гнеться він напруги і делікатних повідків. Жаль, але форель сходить, не даючи себе сфоткати. Йдемо далі, ловимо і милуємося природою.

Час летить – вже скоро пора вертатися. По дорозі назад перекручую уроки франзуцької німфи, уточнюю деталі і аналізую. Ми складаємося і вертаємося на дорогу. Замовляємо в кафешці фрішкі і пивко. Шкода, що треба їхати – попереду ще стільки кілометрів необловленої і каламутної Вичі. Гарна річка – досить важка на перший погляд, але якщо зрозуміти що до чого – усе виглядає більш-менш зрозуміло. Ось і мій автобус. Прощаємося зі Степаном, але пригоди на цьому не закінчуються.

Їдемо 100 кілометрів і разом з Юрою виходимо в Дубині. Пані Марія вже нас чекає – в її сина день народження, повно народу, грає музика. Але нам пофіг – заходимо до хати, розкладаємося. Тут приходить Марія і її сестра, приносять нам хавку – печену картоплю, стейк, хліб з салом, миску тушкованих білих грибів, пару шматків піци, дві пляшки мінералки, десерт.

Юра витягає заниканий чікунчік – хто б сподівався на таку вечерю? Магнітофон крутить патріотичні пісні, особливо мені запам’яталася про Олексу Довбуша в оригінальній інтерпретації – http://proridne.com/pisni/ОЙ%20ПОПІД%20ГАЙ%20ЗЕЛЕНЕНЬКИЙ.html тут є кілька варіантів, але саме такої нема. Виходимо трохи прогулятися на річку – пофіг шо північ і нічого не видно. Стає прохолодно, тому ми вертаємося і швидко засинаємо.

О п’ятій ранку, коли ше темна ніч, виходимо з хати і йдемо по дорозі, вниз по течії Опору. Кілометрів за два заходимо в річку і починаємо ловити. Харіуса тьма – правда, знову ж таки, невеликий, як і весь у цьому році на Опорі. У намаганні зловити щось більше, ставлю більші мухи. Особливого результату нема, хоч риба продовжує ловитися на мою вже тепер осмислену Францію.

Стає світло і я бачу двох нахлистовиків, які йдуть вниз по річці. Підходжу ближче – вони мені не відомі, значить аборигени. Один з них підтягує дрібонького харіуса і кладе його в сумку. Не витримую і починаю його матюкати і погрожувати рибнадрозом, хоч телефон залишив в хаті. Пристрасті доходять апогею – та чурка розказує мені, шо маленьку вони відпускають, а то беруть від 20 сантиметрів. Я просто шаленію і розказую йому все, що про нього думаю. Він робить крок у воду, щоб «поговорити» поближче. Потім зупиняється і йде по березі. На мої слова не реагує, каже, що тут виріс і забиратиме рибу й надалі, бо в нього є цитую «дитина і кіт». Я не знаю, як говорити з такими людьми…

Вони зникли з поля зору, я продовжив ловити. Невдовзі підійшов Юра, який також намагався врозумити їх – у нього теж нічого не вийшло. Ми пробиралися до Дубини вверх по течії, обловлюючи перекати. На одному місці мені вдавалося виловлювати по 6-8 харіусів. На мілкіших перекатах стояв дрібніший, в районі ям – більший. Вже під сам обід я засік крупного харька, бачив, як він розвернувся, але не витягнув його. Словом, половили ми славно, якби не зустріч з тими козлами… А Франції я тепер приділятиму більше уваги.

Цікавий нахлист