Я вже давно переконуюся, що нахлистом можуть займатися далеко не всі. Як правило, мушку і людину зближує творча натура останнього. Дизайнери, поліглоти, екстремали, айтішніки – усі вони шукають в житті чогось нового і знаходять цю новизну саме в нахлисті. Утекти подалі від міста, комфортних умов, тепла та Інтернету. Бажано на кілька днів. Таке вчудити, принаймні мені, вдається дуже рідко. Зараз нагода випала, а співпала вона з ідеальною погодою і гістьми з Києва…
Моя маленька триденна феєрія почалася в п’ятницю, коли о 14:00 я вже втікав з роботи. Правда, як виявилося, виїхати в гори в такий час – справжня проблема. Чомусь я не подумав про те, що львівські вузи намагаються нашпигувати гранітні голови не лише місцевих, але й «доїжджєючих» студентів. З горем навпіл я таки впхався в маршрутку до Стрия. Разом з двома рюкзаками (теплий одяг на ніч, пляшка вина, станок і матеріали) усю дорогу простояв в навушниках. Володимир Висоцький співав про гори, а я рахував кілометри до них. В Стрию стрибаю в іншу маршрутку, яка їде на Сколе. Одразу ж за мною поїхав і Діма, з яким ми домовилися зустрітися в пані Марії, якій я замовив хату і вечерю. Зіскочивши з автобуса, я просто погнав перевдягатися: часу до темноти залишалося обмаль. Спакувавши маленьку сумочку всім необхідним, виходжу на Опір. Вода чистенька, що не може не тішити. Зважаючи на успіхи в попередніх рибалках, облаштовую француза шоколадкою і зеленим бокоплавом. Просто біля хати і роблю перші проводки. Упс…
Я дуже люблю спілкуватися з Андрієм Сколівським. Він іноді говорить загадками, іноді щось не договорює, але мені це імпонує, так як загадки я люблю. Одного разу, роки два чи три тому, він сказав: «Коли після трьох проводок в мене нема покльовки, щось сталося». Тоді я був просто шокований почутим. На той час для мене один харіус в день – то було щастя, яке не опишеш в словах. Я міг годинами чекати на єдину покльовку. А йому, бачте, якщо після трьох не бере – то капець. Часи змінилися і завдяки постійному спілкуванню з колегами та їхнім порадам, вже і в самого почало щось виходити. В п’ятницю, після третьої проводки, я відчув, що починаю панікувати.

Не могло такого бути, щоб тому місці, куди я кидав німфи, не стояв харіус. Він там мав бути, але я залишився з носом. І це змусило мене просто схопитися за голову. Це ж яка халепа має трапитися, щоб я змився з роботи, їхав в «газенвагені», потрапив на чисту річку, безвітряний вечір і нічого не зловив! Та рибі були байдужі мої проблеми. Ніби бажаючи мене понервувати, вона почала вистрибувати з води і дражнитися. Я швидко розклав одиничку і вчепив сухарика. І от уявіть собі картину. Пливе мушка по воді. Поруч вистрибує харіус, за ним ще один, і так далі. Повний ігнор.
Тим часом прийшов Діма. Не знаю, що він побачив з моста і з берега, але перший же його закид виявився вдалим. Правда, подальші спроби зловити ще були знову ж таки марними. Стало темно. Хапаючись за соломинку, я плюнув на сухаря і поставив дві великі, жирні німфи, одна з яких була повністю зроблена з даббінгу Fine Diamond Hot Orange від SYBAI, про який я розповідав нещодавно. Щойно німфа впала у воду, 25-и сантиметровий харитон тут же її з’їв. І потрапив в об’єктив Діминого фотоапарата.
За кілька хвилин ми вирішили припинити рибалку, так як місяць став єдиним джерелом світла. Невдовзі пані Марія принесла нам вечерю – баняк свіжої грибної юшки, смажену картоплю з мисливськими сосисками, глечик домашнього компоту. Обійшлося це все по 10 гривень на брата… Оскільки батареї в такому спартанському будиночку не передбачені, довелося грітися тим, що було під рукою, тобто флягою з текілою, яку привіз Діма. Багато ми не вживали, бо планували крім всього іншого пов’язати мухів.
Ми пересунули тумбочку – єдине, що було в хаті крім ліжок, на середину і приладнали станки. Я хотів заповнити свій новий флайбокс з трикутними вирізами від Strike робочими мухами, щоб не паритися з чотирма коробками, як це бувало на попередніх рибалках. Зрештою, це мені вдалося, після чого флайбокс став дуже симпатичним.

Нав’язавши з десяток свіжачків ми вирішили відіспатися перед суботою, яка обіцяла бути доволі продуктивною. Подзвонив Макс, який сказав, що купив квиток на поїзд і приїде в Сколе разом з киянами. Вирішили, що ми з Дімою підтягнемося до них на першій же маршрутці. Готуючись до сну, я надійно вдягнувся і заліз під три коци. Після короткої читанки заснув. От цікаво що. У Львові мені практично нічого не сниться. А тут така фантазія в голові розігралася: кольоровий серіал, з подіями і наслідками. Але прокинувся вночі я не від свого сну, а від Діминого реготу. Йому також вдалося побачити кольорове сновидіння про якусь дуже смішну серію Спанч Боба…  Спати вже й не хотілося, тим паче, що продзвенів будильник, а за ним і Макс, який сказав, що їхня компанія вже приїхала в Сколе, мерзне на вокзалі і марно намагається знайти бодай одного таксиста.

Далі ви вже все знаєте. Але щоб вкотре пригадати приємні миттєвості проведені у чудовій компанії, пропоную подивитися невеличке кіно…

Автор та оператор: Forel
Фото: D. Golenkoff та Zart
Режисер та монтаж: Tirol

PS Дякую усім за справжнє нахлистове свято)

Цікавий нахлист