День І

Ми приїхали на річку в обід. Павел (стражник) опікувався цілим автобусом французів, переважно пенсіонерів. Більшість сиділи у віаті (колибі по-нашому), ховаючись від сонця, попиваючи пиво, щось там балакали по-своєму і явно готувались до вечірньої рибалки. Усі вони, за словами Павла, були драй-флай-маньяками, і ловлею на німфи нехтували.

Крім французів, біля віати стояло ще кілька авто з польськими номерами, тож ми лиш послухали останні новини від Павла, поспостерігали разом з ним, як харчується дрібний харіус, дійшли згоди, що вечором має бути добра рибалка, оплатили ліцензії, та й поїхали униз по ріці – шукати менш людну ділянку.

Знайшовши один з небагатьох під’їздів до ріки (інший був малопрохідний, а на ще одному стояло аж 4 намети – не уявляю як їх власники там жили серед такої кількості комарів і гедзів), швидко вскочили у вейдерси і розійшлись по воді. Під берегом активно мігрували оранжево-сірі бокоплави, на воді можна було спостерігати виліт поодиноких великих світлих одноденок Ephemera – не то жовтих, не то зелених Дрейків.  Гануська відразу змонтувала снасть під суху мушку, я ж вирішив трохи пройтись по ріці униз з мокрими (ну люблю я ловити на мокрі). Спустившись униз по доволі однорідній ділянці ріки метрів на 300, перепробувавши різні комбінації мух і спіймавши лише 4 невеличких риби (2 харіуси, 2 форелі, усі до 20 см), набираю Ганку. У неї ще сумніше – лише три рибки. Приймаємо рішення повернутись на ділянку біля віати – там ріка різноманітніша. З сумом дивлюсь на зарослі хащами береги, і розумію, що вертатись доведеться по ріці, де швидка вода і жорсткі пасма подорослів сильно утруднюють рух проти течії. Щоб було веселіше, ставлю суху. Ловлю ще одного невеликого харіуса, але загалом риба кооперувати відмовляється. Повільно бреду вгору, шльопаючи мухою «на автоматі». В один з пропливів мухи бачу якийсь рух. Зупиняюсь, довго вдивляюсь у те місце і раптом око виокремлює посеред плям каменів і трави велику рибину, півметра, не менше. Завмираю і спостерігаю за нею. Це форель, вона повільно рухається вгору, якихось метрів 5 від мене, по дорозі щось вибираючи з трави. Акуратно пропоную їй суху поденку. Ноль. Іду за нею вверх, по дорозі міняю муху, знов з трудом знаходжу силует риби, пропоную, міняю, пропоную. Ноль. Пробую поставити легкі німфи. Нічого. Риба не боїться мене, але і на мухи уваги не звертає. При тому продовжує харчуватись. Отак, за рибою, і доходжу майже до машини, де й гублю її з виду нарешті. Привела мене додому :).

Ми піднімаємось поближче до місця впадіння води з турбін електровні, знаходимо місце поміж французьких пенсіонерів,
і починаємо перебирати мухи. Виходів риби не багато, але то тут то там – «буль» або «чмок». Я ловлю непоганого харіуса, трохи пізніше Гануська ловить і довго виважує свого, який мені здається суттєво більшим за мого, однак коли пізніше порівнюємо по вудках, виявляються близнюками, десь 35-36 см. Мій трішки менший. Усе це відбувається під акомпанемент «тусіжур і женемашпа» – французи повертаються повз нас до місця висадки. Один якраз фотографує боротьбу Ганни з харіусом, потім манить мене до себе. Я підходжу, сподіваючись побачити знимку своєї коханої з рибою в підсаку, натомість він показує мені фото якогось мальця з харіусом в руках (більшим правда), і гордо похлопує себе по грудях. Дивні вони, ці французи. Далі у мене – по нулям, а Гануська щось тягне час від часу. Починає сутеніти, ми вирішуємо повернутись на плесо біля віати, щоб половити там при останньому світлі дня. По дорозі зустрічаємо польського риболова Грегожа, який прямує в нашому керунку, щоб зайняти пост на краю обширного глибокого плеса з майже стоячою водою, де живуть головатиці. У руках у нього вудка 7-8 класу, на грубому тіпеті (1х-2х) прив’язана імітація бичка. Він добровільно дарує Ганні кілька мух, займає своє місце на воді, і скоро ми втрачаємо його з виду. Сутеніє. (Наступного дня Павел скаже нам, що Грегожу на його бичка спокусились дві головатиці).

Ми розходимось по перспективних точках, і починаємо підбирати мухи. Скажу відразу, що Ганусьці це вдається, а мені – ні. Риба дуже селективна. І наприклад, на майже однакові Deer Hair Caddis на 14 гачку – які незначно відрізняються між собою лише кольором тіла, і довжиною крила – у Ганни добре беруть пструги і харіуси, а у мене – повний нуль.

Швидко темніє. У мене в підсаку жодної риби. Я злий. Серйозний облом.

День ІІ

Встаємо рано, о 5 годині. Я покладаю надії на ранкову стрімерну ловлю. Ганна висаджує мене біля елєктровні, а сама їде до віати, щоб першою в цей день провірити німфами перспективну ямку, в якій живуть всі народи Сяну – і головатиця, і форель, і харіуси.

Я починаю ловити у швидшій воді, повний надії і впевненості, що «ну зараз відіграюсь за вчорашнє…», поступово рухаючись до глибокого плеса з головатицями.

Проходить з півгодини безрезультатного стрімерування, як у мене оживає рація. Ганна зачепила на дні ями німфи, які посмикуваннями відчепити не вдалось, і Гануська полізла їх відчіпляти, сподіваючись, що довжини вейдерсів вистачить. Натомість зацеп ожив і поплив геть, застрекотівши гальмами «Росса». Пару хвилин боротьби але шансів не було. Вудка третього класу, тіпет 6Х. Напевне, головатиця. Голос Гануськи тремтить, і мине кілька хвилин, поки вона заспокоїться і продовжить ловлю.

Я продовжую впиратись в стрімери, але всі мої старання закінчуються лише кількома непоганими покльовками, одним обривом (форель біля 45-50 см атакувала стрімер в лоб, проти руху, і з ходу відірвала тіпет 5х, вудка навіть не замортизувала), і однією фореллю біля 35 см в підсаку.Приходжу до віати, і вислуховую – Гануська на німфи піймала більше 30 риб нижче острова, усі в межах 30-35 см. І це не рахуючи риб з ями з головатицею, і пійманих по дорозі униз!

Я явно роблю щось не так…

Однак ми голодні і трохи втомлені, тож вирішуємо поїхати в Лєско на обід, поміняти гроші, і продовжити уже після обіду. Безцільно вештаємось по містечку, п’ємо каву, їмо морозиво. Матраснічаємо, тобто.

По обіді вертаємось на ріку. Починається злива, пробуємо перечекати її. Однак просвіту в небесах не видно, і приймаємо рішення ловити в дощ. Тим паче, згадується звіт Андрія про фантастичну ловлю в дощ на Дунайцу. Злива усіх розігнала, окрім пари рибацюг з Гданська, один з яких нудиться у віаті, а інший завис на ямі з головатицею.

Я знов берусь за стрімери. Зневіра кудись поділась, у мене якесь дивне відчуття, що все буде в порядку. І справді, уже на першому десятку закидів маю «брання». Настрій покращується.

Кілька десятків метрів униз, некрупна ямка під деревом, вода трохи мутнувата від дощу. Кладу стрімер, скидаю петлю вниз, починаю стріпати.. ГУП!З перших же секунд розумію, що сіло щось порядне. Воно тікає вниз по ріці, давить до дна, іноді вивертається і я бачу лиш вишневий відтінок на боках/спині. Не можу зрозуміти – що за риба? Вона не робить свічок, тож роздивитись неможливо. По відчуттям у ній сантиметрів з 70. Добре, що ловлю п’ятим класом. Правда, тіпет усього 5Х. Однак з такою рибою відчуваєш не лише брак товщини тіпету (це частково компенсує гнучкий бланк і гальмо катушки), а й брак запасу міцності бланку вудки… Коли риба тікає униз, і вудка гнеться аж з ручки, гальмо тріщить – залишається тільки перебирати ногами :).

Біля 10 хвилин пізніше, і 50 метрів униз по ріці, я вже бачу, що це – райдужка. Сюрприз. Мені вдається завести її у підсак (як добре, що недавно придбав підходящого розміру у Степана – у мій «карпатський» L.L.Bean помістилась би хіба половина риби), я нарешті даю волю емоціям. Підходить Гануська, яка слідувала за мною з фотоапаратом, ми роздивляємось рибу, міряємо довжину. Цю рибу уже явно ловили. У неї голова в шрамах від жилки, одне око частково або повністю незряче. Довжина 55-56 см.Видно, що вона сильно змучена, і я хочу відпустити її якнайшвидше. Тому кілька знимок – і ставлю її в канавку з нешвидкою течією. Вона стоїть там нерухомо хвилин з п’ять, однак коли я знову пробую взяти її за хвоста і переставити в інше місце – різко вивільняється і ривком тікає угору. Отже, віджила. Рости далі. Далі були ще риби, пструг атакував стрімери агресивно, піймався навіть один окунь :), на німфи ловився і харіус. Але рибалку уже можна було завершувати, емоцій було достатньо. Дощ не вщухав, тож до повної темряви ми не затримувались. По дорозі до ночівлі прямо перед машиною дорогу перебігла сім’я кабанів, а перед тим, у дощ, я бачив на березі смішних ласок чи тхорів, а за ними прийшла лисиця. День звірів, чесслово. І жили ми у Звєжині :).

Наступного ранку ми попрощались з гостинними власниками господи, у якій мешкали, (дуже приємні люди) і вирушили додому. Але не прямо на кордон – це було б сумно. Вирішили зробити коло по Велькєй Петлі Бещадзкєй (біля 150 км), щоб помилуватись краєвидами польських Бескидів, а заодно подивитись на інші річки регіону – верхній Сян, Солінка, Волосатка 🙂 та інші.Однак усі вони були мутні, окрім Сяну і гарної, але мілкої Волосатки – тож уже за кілька годин ми тряслись по Хировій дорозі у бік Самбору, лихословлячи на ямах. Дорога жахлива, особливо якщо поїхати «короткою» Самбір-Хирів, а не через Старий Самбір/Стару Сіль.

До побачення, містичний Сяне зі своїми туманами і загадковими рибами. До скорого побачення.

Юрій Гудзь, спеціально для Блогу двох мухарів
Фото автора

Цікавий нахлист