У середині 90-их, коли в Україні процвітало поняття «інфляція», а підприємства не платили людям чесно зароблені гроші, нашій родині довелося пережити доволі непрості часи. Але навіть попри фінансову скруту, ми відчували себе щасливими та цілком самодостатніми. Ще на початку 90-их батьки придбали шість соток землі (тоді, правда, там був пісок) в одному з дачних кооперативів, за 50 кілометрів від Львова.Місцина на той час була просто казковою – дика природа, кози, зайці, усілякі там білки-куниці-лисиці… Усього цього добра вистачало, правда, з часом тої самої дикої природи почало ставати щораз менше. Але мені ще пощастило жити в ті незабутні часи.
Цілий тиждень я чекав коли прийде п’ятниця. Ми всі разом їхали на дачу і проводили там вихідні. Батько самотужки збудував будинок у формі замку, мама займалася городом та своїми улюбленими квітами.
Згодом з’явилися криниця під вишнею, мангал, столик під виноградом та усе інше, необхідне для активної роботи і здорового відпочинку.
Не пригадую, щоб мене експлуатували за фізичним призначенням. Я мав свій сегмент роботи – у нас завжди на столі була свіжа риба, іноді й раки, та гриби, переважно польські, лисички та сироїжки. Білих також вистачало, але ми їх, як правило, сушили та маринували.
Навколо росли віковічні соснові ліси, без початку і краю. Загубитися в них можна було елементарно, але я з самого дитинства лазив цими нетрями, тож вивчив напам’ять кожну стежину.
У 12-13 років я знав усі озера та ліси в радіусі 10-и кілометрів.Коли йшов рибалити, то брав з собою і щось на гриби – у лісі ніколи не було порожньо. Та й риби вистачало. В затишних лісових озерах жили золоті карасі, коропи та окуні, а в річці Раків, яка тече через село Княжий Міст був повний набір: карасі, коропи, окуні, щуки, плітки, краснопірки, головні, а також усіляка дрібнота, типу кобликів та верховодок.
Рибалив я багато і часто, але вже з дитинства навчився відпускати рибу. Брав стільки, щоб вистачило родині на раз, а ще робив різного роду експерименти, запускаючи рибу в ванну.
Карасі жили там досить комфортно, через тиждень вони вже нормально ловилися на хробака і могли жити у ванні ціле літо, разом зі мною. Власне, багато років поспіль я проводив на дачі ціле літо і про кращий відпочинок не міг і мріяти.З часом усе почало змінюватися. Бізнесмени облюбували собі лісові озера, загородили їх і встановили різного роду правила, придумали ціни за відпочинок. Наскільки їхні дії були легальними ніхто толком і не знав. Невдовзі з озер взагалі почала зникати риба. Це вже за справу бралися «електрики». За якусь ніч вони вичищали дощенту невеличкі озерця, забираючи крупну рибу. Люди з села ходили в наші ліси з граблями – так вони могли розгрібати хмиз і виколупувати маленькі білі гриби.
Потрохи рожеве дитинство закінчувалося. На дачу я став приїжджати усе рідше і рідше, віддаючи перевагу Карпатам і нахлисту.На День Незалежності батьки наполегливо закликали мене таки приїхати на дачу.
І я одразу ж погодився, адже в цьому місці, де чисте нічне небо пахне морозним киснем з ароматом хвої, завжди почувався вільним. Звісно ж, узяв з собою нахлистову вудку та трохи мух.
Хотів половити золотого карася, на одному з лісових озер. Єдине, не був певен чи є ще там риба і чи озеро не зникло.
Племінник Сергій також готувався до ранкової вилазки на риболовлю, навіть налаштував будильника на 6-у ранку. За якихось 20 хвилин по лісовій дорозі, ми прийшли до місця, де колись було озеро.
Чи то від посухи, чи озеро спустили (популярна практика в кінці 90-их), але на нас дивилася некрасива калабаня, геть поросла очеретом.
Сергій закинув мою стареньку бамбукову вудку, а я хвилин 10 просто дивився і згадував старі часи. Не хотілося навіть діставати мух, але малий все ж умовив – 3 проводки ред тага прогнозовано не дали результату.
Тож ми вирішили повертатися і відвідати моє рідне озеро, розташоване за 700 метрів від дачі.Я ловив тут скільки себе пам’ятаю. За день, бувало, траплялася й сотня карасиків. Тут я зловив не одного крупного коропа, за якими плавав по всьому озері – вони ж люблять красти вудки.
Спогади налетіли, коли я побачив старезну сосну – колись я там ледь не жив. Знав кожну гілку, вилазив на самий верх. Єдине, що заважало – це мурахи та смола. Кілька разів це озеро ставало жертвою «електриків». Риби зараз там практично нема. Я знову кинув кілька разів шнура – глухо.Йдем на річку? До неї 4 кілометри.
Але ж ми нікуди не поспішаємо! Колись я був свідком, як з цього струмка селяни виловлювали величезних рибин сіткою.
З-під одного куща діставали здоровенних щук та кленів, не гребували навіть дрібнотою, яку складали на окрему купу.
За раз вони забрали кілька сотень кілограмів риби – на березі лежала рухома гора, яка стрибала і переверталася. От і маємо результат.
Зараз тут риби також практично нема. Як нема і води. Посуха і байдужість самих селян, які закидають річку усілякою гидотою призвела до того, що рибний струмок перетворився в каналізацію…
Спробував кілька разів кинути жука – прогнозовано нічого. Жодної реакції від річки.Поки був обід трішки подуркували – наробили стріл та й лук незлий. У мене колись такого не було: з ліщиною треба вміти працювати, а від необережного руху ножем під час виготовлення стріли, на лівій руці ще досі красується величенький шрам.
Стріли летіли на метрів 40-50, аеродинаміка в порядку.
Швагро не пошкодував часу на цю забаву.Вже під вечір на годинку знову завітав на домашнє озеро, вже без нахлисту. Там так красиво, коли нема вітру і сідає сонце.
Я розвалився просто на землі. Поруч пробігла польова мишка, рудого забарвлення з чорною смужкою на спині. Спіймав одного карасика, який був більше ширший, аніж довший.
Малий не дав його випустити, поніс в руках додому, запустив у ванну плавати. Сидів собі і згадував, скільки ж крупних карасів колись ловив під цим кущем.
Вставав в четвертій ранку, хапав приготовані звечора виповзки і летів на озеро. Все змінилося. На жаль, моєму племіннику не перепаде й дещиці того, що було в мене на цій дачі. Зате в нього є сенсорний телефон і планшет з забавками.
А в мене лише спогади…

Цікавий нахлист