Даруйте, що так пізно, але краще пізно, ніж ніколи. Отож вибралися ми з Орестом та Арсеном в гори на гРиби – такий собі симбіоз корисного і приємного. Мені було більш-менш знайоме одне місце в горах, тож вирішили перевірити, як там з грибами. Взагалі, трьом людям з різними запасами енергії і поглядами на життя лазити по горах досить складно.
Орест – старий пластун, як він сам про себе говорив, швидко чкурнув угору, а ми з Арсеном рухалися по-трохи, тримаючись дороги, щоб не заблудитися.У нас було трохи грибів, а тоді задзвонив Орест і сказав, що в нього вже торба білих і щоб ми йшли до нього. Можете собі уявити ці слова: «Йдете по дорозі вверх, там буде вирубка. Повертаєте направо, сходите вниз, перелазите через потічок, тримаєтеся правого боку і видряпуєтеся на гору букового лісу». Добрих півтори години ми вбили на те, щоб виконати усі ці забаганки. Я кілька разів навернувся, але сяко-таки, проклинаючи все на світі, таки добралися до Ореста, який сидів на горі, як цар, тримаючи в руках кілька класних білих. Його сумка вже забита, стояла трохи вище.Арсену пощастило більше, а я там майже нічого не знайшов. Тож трохи поблукав і з горем навпіл спустився до низу. Порівняно з їхніми здобутками, мої були менш, ніж скромні. Поїхали ми до пані Марії, де й поселилися. Кілька великих білих віддали їй, щоб приготувала підливку. Ще замовили вечерю і махнули ловити рибу.
Річки були трохи каламутні, а в струмках мало води. Тож нам довелося проїхати кілометрів з 20, щоб трохи порибалити.Відпочити то ми відпочили, трішки половили. Харіус був не великий, від 5 до 25 сантиметрів. Ловився переважно на сухариків, невеликих розмірів.
Особливо й згадати нічого, чесно кажучи.А от вечеря на нас чекала славна. Пані Марія виконувала будь-які наші забаганки. І узварчик домашній, і хлібчик, і салатик з квашеної капусти до трунку, і картопелька смажена з грибною підливкою, яку ми два дні їли.
А Арсен насмажив шашликів. Ми ще набрали всячини, щоб мух пов’язати, але після третьої всім захотілося спати – гори виснажують.Вже наступного ранку ми вирушили в ті ж місця. У мене було набагато краще – далеко в ліс не залазив, переважно йшов по дорозі. Але там, як не дивно, були найбільші і найкрасивіші білі. Орест, знову ж таки, «відловився» по повній програмі. Арсен потім шкодував, що з ним не пішов.
Хоча, маючи повний кошик білих, чесно кажучи, не було за чим шкодувати…

Цікавий нахлист