Цього ранку було не так холодно, як раніше. У наметі мені навіть не довелося тулитися до Юри, щоб трохи зігрітися. Інші учасники також були доволі бадьорими та сконцентрованими – видно, кожен розраховував на хороше місце, зважаючи на вечірні нулі. До того ж і Свіча прочищалася, її не порівняти було із суботнім станом. З’явилася надія, що риба, яка ховалася до цього, нарешті зголодніє і вийде на полювання.

Моїм суддею знову став Мирон, нагадаю, він судив мене на першому етапі. Але зважаючи на те, що мені випав перший пул, під самою базою, я вирішив піти раніше, аби роздивитися що до чого і підготувати снасті. Коли остання муха була прив’язана до повідця, підійшли Дмитро Петруняк і його суддя Тарас Мороз – вони мали рибалити на сусідньому пулі. Невдовзі прийшов і Мирон, як завжди з добрим настроєм, чим трохи втамував моє хвилювання. На вейдерси я вже начепив наколінники – готувався повзати по чистій ріці, аби не лякати рибу своїми кілограмами.

Мирон дав старт і я зайшов у воду. Просто переді мною – дуже цікавий зливник. Він не глибокий, але там має триматися невелика форель. Роблю кілька проводок, але риба мовчить. На тих же колінах повзу до іншого камінця, прочісую ще одну перспективну територію – знову глухо. Відразу після цього змінюю усі три мухи, бо не вірю, що такі приямки порожні…

Ще кілька хвилин холостих проводок і я знімаю наколінники. Який смисл повзати перед рибою, якщо вона не ловиться? Беру до рук іншу вудку і обловлюю протилежний берег за допомогою дальніх закидів, але й там не вдається заробити бодай одного удару. Найбільше мене розчарував дуже перспективний перекат, де в червні скупчувався харіус – цього разу там було порожньо. Ще й, як на зло, мухи позаплутувалися, довелося усе різати і змінювати. Але біда не ходить одна – у мене закінчилися повідці 0,12, якими я рибалив до цього. Треба було ставити щось або дуже тонке, або грубіше.

«Залишилося трохи більше години» – сказав Мирон. Мене наче струмом ударило. Як? Чому час летить так швидко? У мене ж нуль і жодного шансу на те, що риба проявить будь-яку активність! Нарешті, пройшовши майже весь пул, я дійшов до великої ями, що врізається під протилежний берег. Проводка рухалася дуже повільно, але вже на самому виході з ями, крізь сонячні промені, що врізалися мені в очі, я помітив реактивний срібний блиск з глибини. Інстинктивно я зробив легкий і короткий рух кінчиком вудки, щось потягнуло її до низу, після чого миттєво відпустило. До мене летів самотній індикатор – риба, а це була, очевидно, доволі крупна риба, вийшла на суху і обірвала все, що було під індикатором.

Настрій упав на саме дно цієї ями. Але доволі швидко мені вдалося взяти себе в руки, прив’язати нові повідці з новими мухами і спуститися трішки нижче. До цієї ями я мав намір повернутися трохи згодом, коли усе стихне і заспокоїться. Мухи змінював кожні 5 хвилин, ставив усе, що траплялося під руки. Якраз згадав, що Сергій Карабут свою форель упіймав на червону німфу, тож витяг із коробки одну зі своїх нових розробок – червону «шоколадку».
Буквально вже на другій проводці, із аж ніяк не перспективного місця, на неї спокусився красень-харіус. Тремтячими руками я схопив його в підсак і показав судді. Зловлена риба розлила по моїх венах приємне тепло і заспокоїла голову. До фінішу залишалося ще добрих 45 хвилин, можна було кілька разів пробігтися по пулу. Може якраз харіус вийшов на сніданок?

Але так не сталося – риба вперто закрила рота і не ловилася. Звичайно, я думав, що там у моїх конкурентів. Підозрював, що і в них складно з активністю, але одну рибу можна було упіймати навіть в таких умовах. Тому за час, що залишився, мені треба було в млинця розбитися, але зловити ще одну рибу. Мілини не давали бажаного ефекту, тому останні хвилини я провів на ямі. На повідці ставив дозволені німфи із 4-мм вольфрамовими голівками різних типів, видів та модифікацій. Але попри це не отримував жодного контакту з рибою. Коли Мирон сказав: «Фініш», я вийшов з води і нарешті вдихнув карпатського повітря. Тепер можна було заспокоїтися, бо і так нічого не зміниш.

Поки я складав вудки, до мене підійшов Дмитро Петруняк, який не зловив нічого, хоча дуже хотів ловити на 2-у пулі. Разом ми повернулися до табору, чекаючи на інших учасників. Прийшов Діма Голенков – теж нуль, Олексій Ігнатюк – ще один нуль. Залишилося двоє спортсменів – Іван Повхан та Степан Чех, який ловив на дальньому, 8-у пулі.

У протоколі Івана Повхана була написана форель, з чим я Івана відразу і привітав, адже він отримував шанс на третє місце. Доля чемпіонства залежала від того, скільки зловив Степан. Там все просто – якщо нічого не зловив, то перемога відходила мені. Якщо зловив одного харіуса і більше – тоді йому.
Справа в тому, що під час етапу в п’ятницю, Степан зловив харіуса швидше за мене, а це означає, що за умови однокової кількості балів, до уваги береться додатковий показник. Але додаткові показники не знадобилися. Макс, який судив Степана, приніс протокол з двома харіусами: чемпіон підтвердив свій рівень.

Але на цьому змагання не закінчилися – трапився невеликий форс-мажор, адже в учасників виникли певні претензій щодо протоколу Івана Повхана. Я спробую пояснити ситуацію, що склалася максимально доступно лише для того, щоб під час наступних змагань цього не було. Зібравши свідчення трьох очевидців (Іван Повхан – учасник, Дмитро Голенков – учасник, Юрій Щербатий – суддя) мені вдалося відтворити картину.

Отже, на своєму пулі Іван Повхан засік форель і намагався її вивести у безпечне місце. Уже під самим берегом риба вистрибнула на сушу, після чого спортсмен накрив її підсаком. Коли ж він намагався перевернути підсак, риба вислизнула і втекла. Суддя знаходився на протилежному березі і не візуального контакту з рибою не мав, повіривши учаснику на слово і зробивши відповідний запис до протоколу. Натомість, Дмитро Голенков, який перебував на відстані 10-15 метрів (точної відстані встановити не вдалося) від Івана Повхана, одразу ж сигналізував судді про те, що риба в підсак не потрапила і зараховувати її не можна.

Зроблю маленьку ремарку і повернуся в минулий рік, на ріку Ріку, де проводився останній чемпіонат України. Мене судив Дмитро Голенков у страшному оранжевому мутняку. Я шукав рибу на протилежному березі, метрів за 60 від судді. Нарешті, упіймав голавлика розміром з мізинець, про що повідомив суддю. Цілком логічно та адекватно Діма сказав: «Давай йди до мене і показуй». Що мені залишалося робити? Не бачачи дна і рухаючись практично наосліп, я плентався до судді з вудкою в одній руці і підсаком в іншій. Коли Діма переконався, що то справді крихітний голавлик, а не верховодка, він зробив відповідний запис у протокол. І хоч я втратив скількись там хвилин і пару разів ледь не навернувся на слизькому камінні, але це правильно. Моя проблема де я ловлю і як далеко знаходжуся від судді. Риба вважається зарахованою, якщо вона зловлена за голову, заведена в підсак і продемонстрована судді. Такими є правила і крапка.

Саме тому, я зібрав «раду старійшин», до якої увійшли Богдан Цебрик, Дмитро Петруняк та Степан Чех. Пояснивши їм ситуацію, було одноголосно вирішено не враховувати форель Івана Повхана до протоколу. Юра Щербатий теж зізнався, що риби у підсаку йому продемонстровано не було. Тут є ще один нюанс, через який можна зрозуміти Івана. Він і в п’ятницю ввечері ловив у мутняку на колінах, що вже говорити про чисту воду? Іван до свого пулу ставиться максимально бережно, не робить зайвих рухів і шумів. Можна не сумніватися, що в цьому компоненті він однозначно кращий. «А як я мав йти до судді, якщо переді мною три ями і перспективні місця?!» – сказав Іван. З цими думками можна погодитися одразу, але, думаю, ні в кого не виникало б жодних претензій, якби суддя навіть з протилежного берега побачив рибу, заведену до підсака.

Нехай зараз довелося пожертвувати третім місцем Івана Повхана, що мені особисто було дуже складно зробити чисто з особистих міркувань, адже я дуже люблю, поважаю та шаную його, але сподіваюся, ця історія стане повчальною для усіх учасників, які братимуть участь у майбутніх змаганнях. Таким чином, третє місце дісталося Дмитру Голенкову, адже він швидше за інших упіймав свою форель. Це спорт, нічого не зробиш…

І тепер вже обіцяна квінтесенція. Торік на чемпіонаті України я посів третє місце, цього разу друге, хоча практично впритул наблизився до перемоги. Напевно, можна було б підвиснути як старий комп’ютер, але сумні думки дуже швидко минули. Здоровий глузд узяв гору і я подумав от про що. Друге місце – це добре. Навіть так: друге місце – це краще, ніж перше. Спробую пояснити чергові нелогічні думки. Як я вже писав раніше, для мене головне на змаганнях – прогрес і розвиток. Якби я виграв ці змагання, то міг би про себе подумати щось більше, аніж треба. А це шкідливо. Натомість зараз, коли я зупинися за крок до перемоги, змушу працювати себе більш старанно та наполегливо, аби вже наступного року бути першим. Хоча, якщо я знову буду другим чи третім – нічого страшного, адже матиму чергову порцію інформації для роздумів і продовжу роботу на ріці та удома за станком.

Тож на цій ноті завершую серію описів чемпіонату України. Дякую усім, хто приїхав на Свічу в якості учасників і в якості гостей. Думаю, це були хороші і трудові змагання. Навіть попри те, що ми не спіймали багато риби, але побули в дружній компанії і відпочили на славу…

Цікавий нахлист