Коли ми побачили те, на що перетворилися карпатівські ріки, річки, потічки і струмочки на думку прийшла якраз оця лемківська пісенька. Але листопадова повінь нас не злякала. Чесно кажучи, абсолютно байдуже було яка там вода.

Головне, ми вибралися з міста і нарешті потрапили на погоду. +15 у середині листопада, ще й сонце, ще й після дощової і холодної осені. Карпати вибили з нас порох, наче із старого килима. Ми отримали заряд свіжості, бадьорості і доброго настрою. Риба? Ну, це було не те, за чим ми їхали.

Міша наполягав на тому, що треба їхати у район Мекки – це така напівсекретна річка, загублена поміж гір і доріг з пустими хатами. Річка піднялася, вода текла несамовито агресивно, несучи усе, що можна було знайти на берегах.
Апофеозом став двокілограмовий кабачок, який і виринав, і потопав. Але з-за гори вийшло сонце, повітря прогрілося, на волю вилетіли тисячі комах. Великі і малі, чорні і пістряві. Вони метушилися в повітрі, насолоджувалися останніми теплими хвилинами у своєму житті.
Поза тим, під камінням не було геть нічого. Хоча, це не дивно, адже ріка розлилася, затопивши береги. До реальної ватерлінії було кілька метрів, отже весь корм, якщо його не змила вода, був надійно схований від наших очей.

Міша і Володя узялися за суху. Я сформував німфовий варіант. Перші точки не дали нам геть нічого, довелося йти далі, шукати місця глибокі та повільні. Нарешті, пройшовши з півтора кілометри, побачив шикарну ділянку. Шикарну, навіть для таких умов. Німфи стукали по дну, я це добре відчував, але результату не було. Одну за одною я змінював приманки, але складалося враження, що риба повністю ігноруватиме мої творіння. Зрештою, я здався. Ідентична ситуація була і в Володі. Міша тримався до останнього, але погодився, що тут робити нічого. Треба їхати далі.

Далі ми опинилися в ситуації, коли річку-переплюйку перейти було просто не реально. Скажена течія запросто змила б нас куди подалі. Тому довелося чимало обходити, але навіть це не допомогло – ріка все ще була брудна і висока. Місцевий рибалка закинув дві донки на хробака і «рачка», ми полоскали найцікавіші ділянки німфами. Щось схоже на клювання я отримав, однак не більше.

У нас залишалося не багато часу, тож ми вирішили поїхати на «особливе» місце, яке ніколи не залишає без риби і завжди готове поділитися своїми дарунками. Там теж уже стояв місцевий дядько. «Три здерки» – усе, що він упіймав на хробака. «Нє, на муху сьогодні вам нічого не світить» – запевнив дід. Можливо, але спробувати усе ж треба було.
Я вирішив нічого не вигадувати і зарядив снасть двома ідентичними сирітками, що розташовувалися зовсім поруч. Ясно, що в такій воді риба не полюватиме зверху – вона притислася до дна. Кілька перших проводок дали зрозуміти, що з глибиною я не помилився і буквально за якісь дві хвилини відчув такий бажаний опір. Невеликий харіус з сиріткою в роті потрапив до підсака і благополучно поплив геть.

У подальших пошуках довелося зайти у воду майже по пояс. Я подумав, що риба не стала шукати інших місць, вона стоїть там, де й завжди, просто тепер добратися до цієї ділянки стало значно важче. Але ще за кілька хвилин я спокусив парочку пирів, такого ж розміру. І тут щось змінилося. Вирішив експериментувати, що себе у підсумку не виправдало. Міняв мухи, темп проводки, словом, займався дурницями і в підсумку більше нічого так і не зловив.
Натомість, Міша, який розташувався у кількох метрах від мене, примудрився упіймати двох малих пстружків. А згодом, коли вже треба було збиратися, свого харіуса зловив і Володя.
Цікаво, що його пир узяв на німфу з оранжевою головою, натомість на мої мухи з ідентичними складниками, він не реагував.

Як би там не було, але задоволення отримали усі. Єдине, не потішив розмір харіуса, але можна радіти й таким результатам, адже ловити довелося у дуже складних умовах.

Цікавий нахлист