Тиждень перед змаганнями був критичним. На папері – ще з десяток днів відпустки, на ділі – безперервна біганина, дзвінки, зустрічі. Словом, купа роботи, нерви, стрес. Поки була нагода, то передав медалі та інший організаційний реманент головному судді, бо розумів, що можу і не приїхати взагалі… Щодня телефонував Олегу, який розташувався на Мізунці та Юрі, який випробовував робочі мухи на Свічі. Риби вистачало – вона ловилася постійно, розміри теж тішили. Словом, все було добре, за винятком погоди. Відповідно до прогнозу, акурат на самі змагання мали йти дощі. Але правила є правила – ніхто вже нічого переносити не буде. Олег навіть слухати не хотів, мовляв, або зараз або ніколи.

Нарешті настав четвер. Для того аби заповнити багажник і салон усім необхідним, знадобилося кілька добрячих ходок. Схоже, не забув нічого – одяг, снасті, їжа, набір матеріалів для в’язання, засоби для відлякування комарів. Забираю новачка змагань Юру Грищення і вирушаємо на південь, до гір. Юра ще ніколи не ловив нахлистом в гірській ріці, з оснащенням у нього клопоти, але є бажання повчитися і подивитися. Дорогою бесідуємо про правила, ділимося емоціями та враженнями від надвечірніх гір, що зливаються із помаранчевими барвами заходу сонця. Усі річки чисті та з нормальним рівнем води, що не може не тішити. Дорога порожня – можна спокійно притиснути педаль або ж сповільнити хід, відкрити вікно і вслухатися в такі мелодійні та манливі звуки ріки. Вона шумить в каньйоні і кличе до себе. Ще трішки…

Гостинно запрошують до себе і розчинені ворота Ільменського лісництва. Спокійно минаю міст, акуратно скеровую автівку різко до низу і нарешті зупиняюся на галявині. Тут є зміни – збудована велика басідка з накриттям, столами та лавами. Дуже завбачливо, зважаючи на прогноз.

Першою кого я помітив, була Оленка – дружина мого доброго друга Андрія Скворчинського. Не доводилося бачити її такою безтурботною, радісною та щасливою – невже свіже повітря карпатських гір так може впливати на людей? А ось і Женя – кмітливий і верткий хлопчик. В руках у нього щелепа якоїсь істоти: він показує, які там зуби. Обіцяю зробити йому спеціальний амулет, але трішки згодом, бо спершу треба привітатися з усіма присутніми.

Тим часом бесідка окупувалася закарпатським легіоном. На столі міцне домашнє вино, не хитра закуска, а ще атмосфера доброго настрою. У цьому місці всі стають друзями, навіть якщо бачаться вперше. У мене дилема: половити рибу чи провести час за столом. Вирішую, що можна поєднати приємне з корисним, тому швидко взуваю амфібії, хапаю вудку, жилет, коробку з мухами і гайда на домашній пул.

Разом зі мною Юра Щербатий та Юра Грищеня – перший вже не хоче ловити, бо мав цілий тиждень, другий хоче спершу на власні очі побачити, як він виглядає, отой євронімфінг. Одна лише проблема – тут вже пройшовся добрий десяток учасників та гостей, тому розраховувати на щось серйозне, мабуть, марно. І все ж, після кількох спроб, витягаю 20 сантиметрову форельку, яка спокусилася на підвісну мушку – хоч і реалістичну, але доволі банальну імітацію волохокрильця. Саме ці комахи складають левову частку в раціоні невеликої форелі та крупного харіуса. Я розраховую на неї, сподіваюся, що не підведе.

Холодна вода лагідно масажувала втомлені від дороги ноги, а душа раділа можливості вирватися із міста і залишити там всі клопоти. Ми поверталися на базу, треба було щось перекусити, зустріти старих знайомих і нових гостей. Невдовзі приїхав Іван, Богдан, Макс, Андрії, Сергій, Олег, Діми – табір зашумів різноманітними діалектами, заблимкав кружальцями ліхтариків, замиготів вогниками цигарок.

Хтось наливав, хтось ділився враженнями, хтось зручно розмістився в кріслі. Весело потріскували поліна в багатті, надокучливо дзижчали комарі, десь заіржав кінь, десь зарохкав кнур. Сутінки опускалися на наші намети, гори нашіптували тиху колискову…

Далі буде…

Цікавий нахлист