До каналу в Бурштині я ставився доволі скептично. А все тому, що доля туди не закидала. Однак, так сталося, що мені терміново слід було виїхати на природу, якраз і Юра Гудзь запропонував скласти компанію. Що таке бурштинський канал я не знав. По дорозі, до речі, новій і без ям, Ганна просвітила мене – це фактично тепла ріка, на якій завжди є купа народу. Народ там практично живе – ловить зранку, вдень, ввечері, а також уночі. Щодо риби, то там є окунь, судак, лящ і ще всякого біляччя. Юра ж спокушав мене спробувати у дії довгу німфу. Я не опирався.

Мене манив судак, але я розумів, що дістати його нахлистом майже нереально. По-перше, я ще ніколи не ловив судака, тож поняття не маю що йому подобається, а що ні, а по-друге, він, судячи з усього, сидить на ямах, до яких мені стрімера не докинути. Тому думав, що зроблю ставку на окуня, а там побачимо. Власне, стрімерна палка склала компанію німфовій у багажнику.

Зі Львова ми виїхали в 11-ій ранку і вже за півтори години зупинилися на точці, де було найменше рибалок. Дзінь-дзінь-дзінь… Бух! Дзінь-дзінь-дзінь… Бух! Може тутешня риба і звикла до цих звуків, а от мене вони дратували. Там і сям щохвилини дзеленькало – то сигналізатори давали про себе знати, а коли годівниці з кашами падали у воду, то це чули за добру сотню метрів. Рибалки сиділи дуже щільно, у кожного з них було з півдесятка донок. «Глухо!» – сказав один з них, показавши на відро з-під снєжки, де повільно подихало десятка з два карасів в районі 200 грамів. Це улов за добу. Спершу я не вірив, що люди тут ночують, а потім таки переконався, що це правда.

Нас було троє, а місця мало. Ми розташувалися біля якогось залізяччя, що іржаво визирало з води. Поки Юра і Ганна збирали спінінги, я розклав свою звичну німфову вудку і приладнав до неї котушку із німфовим шнуром, а також пластиковим індикатором. Побачивши воду, вирішив, що ловитиму на довгу німфу, змінивши контроль мух на дед-дріфт. Логічно, що однією з німф стала імітація хробака. На підвісну поставив червоно-чорно-фіолетового світлофора.

Для початку треба було призвичаїтися до течії, зрозуміти яка на каналі глибина, а також що є на дні. Хвилин за 20 стало ясно, що дно доволі чисте, глибина велика, а течія одноманітна. От і перший окунець – дрібний, але приємний. Вхопив світлофора і витріщається на мене. Ледь не одразу ж Ганна ловить 40-сантиметрового судачка на фіолетового силікона. Я ж впираюся в мухи і невдовзі додаю ще одного окуня. Ганка відповідає своїм окунцем. Це був її єдиний окунь – за ним на силіконові приманки вона витягнула 10 судаків. Я ж зрозумів як і на що треба ловити окуня. Один за другим вони хапали світлофора, зрідка куштуючи інші німфи.

Перші судаки пішли і в Юри – також на силікон. А після чергової проводки і удару стало ясно, що на німфу спокусився не окунь. І справді – дрібний судачок борсався на світлофорі!

Я його відпустив і почав обловлювати дальню територію, щораз ставлячи важчі мухи. Усе ж, зачепити дно мені не вдалося. Коли кількість окунів дійшла до 24, я вирішив міняти стратегію.

Дуже вже хотілося спіймати більшого судака. Пішов до машини, розклав стрімерну палку і випросив в Юри коробку з приманками – свою я не взяв. Око впало на маленького вулі-багера із кислотним салатовим хвостом, зеленим тілом і симпатичною білою обмоткою із, очевидно, страусячого пера.

Стрімерного досвіду у мене не багато, тим паче, якщо ми говоримо про судака, якого я ніколи не ловив. Але коли Юра витягнув свою останню рибу, я помітив, що його силікон зеленого кольору. Саме тому вибір упав на стрімера у зелених тонах. Уже починало темніти, а я намагався зрозуміти, як можна опустити стрімера на дно при такій течії. У мене стояв тонучий підлісок, але це не допомагало. Єдиний варіант – кидати стрімер вниз по течії і проводити його попід берег. Це стало можливим після того, як наші сусіди спакували свої донки і поїхали геть. Яким же було моє здивування, коли після другої чи третьої проводки шнур зупинився різким ривком. Є! Активному опору риби протистояло моє натхнення і розуміння того, що я упіймав судака на стрімера!

З кожною хвилиною на канал опускалися сутінки, а єдиним джерелом світла став місяць та зірки. Та ніхто і не думав вилазити на берег: судак підійшов до берега і хапав усе, що плило перед його носом – тобто мого стрімера. Три поспіль судаки і один окунь, пауза, іще два судаки, пауза, іще один судак і нарешті обрив стрімера об спінінг Юри.

Зрештою, того і так було досить. У повній темряві ми вийшли до машини і почали збиратися. Хто б міг подумати, що на нас чекає такий дивовижний день?

Цікавий нахлист