Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

До чемпіонату готувався ще заздалегідь і леліяв цю думку кожен день. Коли дні підходили до dead-line, на жаль, почали відпадати колеги в міру різних обставин. А це Сергій, Арсен і Юра 🙁, тож ми залишилися із Ростиком один на один – звалу не було.

Значить так, вирішили тоді виїжджати 30 липня ввечері, не чекаючи наступного дня, щоб зранку можна було порибалити і «прочувствувати» річку, але по дорозі ще заїхали на Опір на вечірній кльош (сонце вже сіло за гори) – Ростик зловив харитона, а я облизня. Після півгодини ловлі ми рушили далі на Закарпаття. Дорога була хороша, без ям, а ще коли Ростик підключив «Навітел», то я почав орієнтуватися куди їхати :).

Коли ми з’їхали із Нижніх Воріт, то дорога почалася цікавішою, тобто із ямкуватістю і прийшлося бути більш зосередженим, що трішки напрягало + ніч уже була на дворі. Доїжджаючи до Вучкового Ростик рекламував ями, в які я намагався не потрапити, але як виявилося згодом, що їх полатали ще пару тижнів тому назад. На місце нашого осередку ми прибули десь о пів на першу ночі, після чого виштовхали з чорного автомобіля львівських Олега та Дмитра. Ми із ними попили трішки віскі, перекусили та й пішли спати у приміщення лісництва, так як намет розкладати було пізно та і влом. Прокинувшись зранку, ми поснідали та поїхали на одну місцину.
Колись в цю місцину можна було заїхати на Шкоді Фабії, а зараз мій Ford Fusion почав дном зачіпати грунт :(, з горем пополам добралися до місця. Розклалися і вйо на риби. Ріка виглядала велично і приховувала свої секрети, які ми згодом усвідомили.
Порибаливши кілька годин, як завжди, Ростик зловив харіусів, а я, як завжди, облизня у вигляді бистрянок та єльця, не розуміючи чому так. Під час риболові я змінив декілька мух та німф, облазив всі перспективні місця і все одно – жодного харіусаL  це мене напрягло.
Єдине що мене потішило і помилувало моє око – саламандра, якій я присвятив фото сесію. Повертаючись назад до Ростика ми обмінялися враженнями і зрозуміли що риба клює специфічно і її необхідно вичислити. Зібрали снасті і я почав виїжджати пам’ятаючи про мій заїзд, вирішивши трохи маневрувати – сів на пузо машини, і тут я зрозумів, що це The End. Трохи прогазувавши туди-назад результат був нульовий і тоді я подумав, що може ми її попхаємо – і о чудо!  Машина піддалася і ми виїхали :). Але згодом мене чекав ще один сюрприз – пробите колесо невідомим чином, яке мені на царьовому сервісі завулканізували згодом.

         Приїхавши на базу, зустрів купу незнайомих мені людей. Ближче до вечора ми всі згрупувалися в колибі де вже ці всі люди мені ставала знайоміші :(. Посиділи на 5, а Ростик на 5 з плюсом, зв’язавши при цьому в світлі ліхтариків п’яну муху, доповнюючи її диким сміхом, ніби він був під димком. Коли посиденьки з біленькою йшли до завершення, то ми пішли спати, бо зранку потрібно було змагатися. Оскільки наступного ранку вода виявилася як казав львівський Олег «Рікою Хуанхе», тобто кавово-коричневою, усі ранкові змагання перенеслися на вечір, відповідно, я змістився на ранок наступного дня. Ввечері, коли половина учасників позмагалася у каламутній водичці, на нас чекав пір на весь мір – дзяма, вишнева настоянка і ще купа смаколиків, якими нас пригощала місцева царська еліта: Михайло, Іван, Вадим та Василь.

         Зранку почалися мої перші змагання на цій Ріці. У судді мені попався самий головний цар – Михайло. Порибаливши певний відрізок часу у мене почав падати настрій, а у царя інтерес. Відповідно, він порадив мені закидати приманки у визначені місця, міняти мухи і німфи, але, на жаль, це теж не дало результату. Залишалося до закінчення мого першого етапу не багато часу і не знаю яким дивом я виловив харитончика, про що ми двоє і втішилися. Відповідно, у мене появився азарт, але він на цьому і закінчився – час вийшов і ми повернулися на базу, де на моє здивування приїхали зі Львова Володя та його син Маркіян.

Ввечері мене чекав другий етап. Але перед тим ми ще поїхали рибалити разом з Володею, Маркіяном, Ростиком та Іваном з Ужгорода на місцину, де я сів на пузо машини. На цій місцині я на кінець вичислив де стоїть харіус, вловивши одного, два зійшло і ще одного головня.
Увечері моїм суддею був Саша із Ужгорода, а пул попався Ростика – майже плесо, де він в мутняку підняв марену і трьох головнів. Ростик мені поспівчував, але дав кілька робочих німф, піднявши цим боєвий дух. Я ще мав якусь надію і вона мене не підвела, так як на цьому пулі виловив на правильні німфи два харіуса в несподіваних мені місцях.

Після завершення часу на нас знову ж таки чекав пір на весь мір від цих же дійових осіб царської еліти. Шашлики, тепер уже черешнева настоянка та інше. Під час гулянь, хтось накаркав за прозорість води на наступний день і воно збулося, – вночі пройшла конкретна злива із громом і блискавками. Прокинувшись зранку я побачив знову «Хуанхе» і він засмутив учасників, котрі мали знову ловити в болоті. Постало питання: змагатися чи не змагатися, визначати переможців чистої та брудної води і здорова конкуренція, яка переростала у жвавий диспут. Після сперечань вирішили все-таки змагатися, на що я не мав дуже охоти, бо був суддею Олега із Сваляви. Але через травму він вирішив не виходити на етап, що мене потішило – так як на вулиці було сиро і мокро, а в мене, після вчорашнього шашличка, боліла голова. Володя із Маркіяном поїхали шукати щастя на Опорі і ми попрощалися.

         Коли почало випогоджуватися на небі і в голові, я вирішив піти на струмок, що впадав в Ріку. Прибувши туди я побачив кришталеву воду, що мене дуже здивувало, бо колеги казали, що він теж буде як «Хуанхе». Розклавши вудку я почав німфувати, але через певний час зрозумів, що не варто, бо дуже чиста вода і струмок не є дуже широким та глибоким + до того всього на ньому вчора побували Дмитро та Саша. Перейшовши на суху муху і пройшовши вверх по течії я виловив маленьку форельку. Найцікавіше було те, що у неї в горлянці стирчав кусок жилки 0,3 із гачком. Операцію я їй не став робити, оскільки дуже глибоко заковтнула приманку попереднього рибалки, подумав, що раз риба ще живе – значить має вижити.
Рухаючись далі по течії вверх, у місці в кущах я все таки піймав маленького монстрика на рукоятку вудки – от тепер я отримав те що хотів, а коли побачивши ще на полянці більше десятка козарів, то зрозумів, що це мій день. Трохи ще покублившись в цих краях, рушив назад із грибами і відпущеними форельками, бо знав, що повернулися із річки «Ріка-Хуанхе» учасники і що нам пора збиратися додому.

         Так і сталося, що всі повернулися, сфотографувалися, отримали дипломи, а я навіть в загальну картинку не попавL. Ніхто не повірить, що я змагався, скажуть пив горілку і відсипався. Ми всі попрощалися обмінялися візитками «Яроша» і попхнули додому. Трохи в Міжгір’ї блуканули і нам на допомогу прийшли Михайло та Іван – скерувавши у правильне русло – місцевий ресторанчик на «чашечку кофе» у вигляді 3 «дорослих» і одного «дитячого» пива. Так добре нам сиділося-гомонілося, що нікуди не хотілося їхати, але дорога кликала. До Львова приїхали досить швидко, заскочили в Ашан, бо Ростику потрібно було скупитися. До того ж ми купили продуктів, які передали волонтерам для АТО і попхнули по домівках.

         Підсумовуючи вище описане я залишися дуже задоволений, оскільки майже 5 днів провів у Карпатах у дружній компанії по спільних інтересах, скуштував місцевих смаколиків, відчув теплий прийом господарів. Єдине, що засмутило то це погода, так як майже кожен день падав дощ, а все решта було ОК, тому маю надію, що повернуся туди на змагання по сухій мушці у вересні.

Автор тексту та фото Михайло Швець, спеціально для Блогу

Напевно, за останній час, то були найсильніші і найнесподіваніші нахлистові змагання. Чемпіонатом України їх було назвати доволі складно, адже участь брали лише представники Львівщини, Закарпаття та Франківщини, до того ж, не виключено, що то були останні змагання такого рівня. Зважаючи на ставлення деяких людей відпадає будь яке бажання щось подібне організовувати, хоча з іншого боку, отакі зустрічі залишають за собою безліч позитивних емоцій, і саме заради них варто йти на ризик бути опльованим і осміяним.

Все ж, головним завданням цього чемпіонату було зібрати кошти для наших хлопців, які зараз воюють на сході країни. Відразу скажу, що загалом вдалося зібрати понад п’ять тисяч гривень, на які будуть придбані необхідні для солдатів речі. Учасники змагань відмовилися від призів, кубків та медалей, окрім того, до загальної справи долучилися ті, хто не змагався – нахлистовики з Франківщини Нестор Мицак і Володимир Бейчак, володар Кубка України 2014 року Богдан Цебрик, львів’янин Володимир Сава, головний суддя змагань Петро Шкварок, головний лісничий з Вучкового Андрій Романишин, голова сільської ради Вучкового Іван Плиска.

Загалом на змагання зареєструвалися 14 учасників. Мало бути більше, але дехто не зміг приїхати, а ще дехто не захотів. Цікаво те, що зі всіх спортсменів не було новачків – загалом усі вже мали досить серйозний досвід. Вперше взяли участь в подібних заходах свалявці Олег Мушка та Едуард Зизда, а також Михайло Швець зі Львова. Усі інші – вже знайомі з правилами, стратегіями, методиками та техніками нахлистових змагань.

Вже традиційно, на змагання народ почав збиратися в четвер ввечері. Ми з Мішою приїхали в середу вночі, перекусили і випили чарку віскі з Олегом Степаненком та Дімою Голенковим, які випередили нас на кілька годин. А вже зранку ми вирушили вниз по течії знайомитися з Рікою. Вода була досить прозора, але виявилося, що харіус дуже примхливий та перебірливий. Спершу він відмовлявся від наших німф, довелося перелопачувати всі коробки аби вибрати адекватні приманки. Нарешті знайшов – чорна «шоколадка» на 18-у номері із золотою чи мідною 2-міліметровою вольфрамовою голівкою, а також «сирітка» на 14-у номері без голівка, лише зі свинцевим підвантаженням, в якості підвісної мушки. Саме на них вдалося упіймати вісьмох невеликих пирів та одного голавля. Найбільшого харіуса виловив з самого ранку на підвісного сухого «зайчика».

Хоча перед виїздом на Ріку я спробував прочесати погодні сайти. Ледь не всі вони передбачали грози, а, відповідно, і каламутну воду. Саме для таких катаклізмів я нав’язав кілька десятків різного розміру німф із чорними та срібними голівками. Словом, це все були фезентейли із пера чорного фазана та чорного спектрадаббінгу різних модифікацій. За деякими спостереженнями, саме такі імітації, найкраще помітні для риби у брудній воді. Не знаю чому, але останнім часом я відходжу від помаранчевого спектрадаббінгу, від якого фанатів ще минулого року.

У четвер в обід почалася гроза, Ріка піднялася і забруднилася. Тим не менше, необхідно було розмічати пули. За цю складну справи взялися ми з Олегом і Михайлом. Понад три години ми простували вниз за течією, сперечалися за довжину та якість ділянок. Загалом розмітили 17 пулів, ще три, верхніх, взяли на себе місцеві хлопці, які наздогнали нас на «царській» машині (про це згодом).

Дякуючи Саші з Ужгорода, на базу ми потрапили в салоні авто, хоч втомлені, мокрі та голодні. «Лікувати» нас вирішили за допомогою віскі. І тут я дав маху. Замість того, щоб готуватися до змагань, я випив кілька чарок цього напою, який змішав із запропонованим закарпатським коньяком. При цьому практично нічого не їв, відповідно, мені стало легко, весело і радісно. Щоправда, зранку усе було навпаки. Страшно боліла голова, до того ж Ріка вже стала помаранчевою. На загальному зібранні було запропоновано перенести ранковий етап п’ятниці на ранок неділі. Таким чином група спортсменів, які мали ловити першими – повинні були виступати у п’ятницю ввечері та в неділю зранку. Інша група мала ловити зранку та ввечері в суботу.

Врятувати свою голову лише після купання в каламутній та холодній Ріці разом із Мішею, Іваном Повханом, Сашою Свидою та Олегом Степаненком. А вже о п’ятій вечора я витягнув собі ближній верхній пул і разом з Дімою Голенковим вирушив перевіряти теорію про чорні німфи і каламутну воду. Зізнаюся, що я хотів, аби змагання відбувалися в «мутняку», адже риба зловлена в таких умовах цінується набагато більше, аніж в чистій воді.

Отже мій пул – 150 метрів озера, по обидва кінці якого було щось схоже на перекати. Можливо, якби Ріка була чистою, там ще можна було сяк-так ловити, але в такому стані рибу видавалося знайти дуже складно. Якщо слідувати логіці про те, що в таких умовах харіус прибивається до берегів і виходить на мілину, то можна було спробувати пошукати його в цих ділянках, чим я і зайнявся. Однак замість харіуса виловив невелику маренку, яка трималася на простій течії. Втекти від нуля було основним завданням вечора, але тепер треба було щось вигадувати аби здобути більше балів. Прочесавши глибину вирішую повернутися вниз по течії, де вода струмениться крізь великі камені. Ходити в таких місцях дуже незручно, видимість нульова, але інших варіантів не було.

Пройшовши по всій ширині до протилежного берега я зауважив більш спокійне і глибше місце, куди закинув все ті ж чорні німфи. Одразу ж відчув кілька незначних «тичків», після чого легко підсік – на гачку тріпотіла рибка з червоними плавничками. Голавлем її складно було назвати, але на один бал потягнула. Суддя вирішив переконатися на власні очі, що то не бистрянка, тож довелося просто таки бігти через всю ріку з підсаком в руках.
Записавши до протоколу ще один бал, я повернувся до того берега і через кілька хвилин там узяв вже крупніший голавль, який видався Дімі харіусом. Довелося його переконувати у зворотному, але після того більше нічого видурити з цього місця не вдалося.
Уже під кінець етапу біля протилежного берега узяв ще один дрібний голавлик усе на ту ж таки чорну німфу. Отримавши в результаті 4 бали можна було вдовольнитися, але коли я побачив протокол Едуарда, то просто прозрів. На сусідньому пулі він виловив 13 голавлів… От вам і дебют на змаганнях. Ваня Повхан зловив трьох голавлів, Вадим Третьяков до двох клеників додав і одного харіуса – єдиного зловленого у той вечір.

На ранок мала ловити друга «сімка», якій пощастило куди більше: вода суттєво очистилися. Якщо вона не була чистою, то вже наближалася до цього показника. Вже традиційно я мав судити Олега Степаненка, з яким ми відправилися на дальній пул. З німфами в нього були клопоти, ледь вдалося вишукати щось схоже на робочі приманки, але вони все ж не відповідали основним критеріям – тонкості та дрібності. Першу годину Олег німфував – безрезультатно. Інший час присвятив сухій мушці, але й тут його спіткала невдача. Як виявилося, зранку харіус категорично не ловився на суху – майстер того діла Іван Фіцколинець теж не видурив жодного пиря.

Зате відловився Степан Чех – 9 харіусів «на шоколадки, фезентейли і світлофори», Діма Голенков також упіймав кількох харіусів та голавлів. Три голавлі упіймав Діма Петруняк, по одному-двох харіусів спокусили інші учасники. До вечора вода взагалі прочистилася, стала практично кришталевою. Мені випало судити Дмитра Петруняка на другому пулі, де раніше відірвався на голавлях Едуард. Уже на другій хвилині мій підсудний упіймав харіуса, але після цього настала тривала тиша. Цікаво, що Діма висловив впевненість у своїй козирній мушці – ред-таг, при чому у досить таки солідних розмірах. За його словами, такий розмір приманки повинен приваблювати рибу, з чим я не погоджувався, наводячи докази під каменями, де вдавалося виколупати мікроскопічних одноденок. Діма стояв на своєму і в результаті упіймав лише одного голавля. У той вечір чотирьох харіусів виловив Діма Голенков, а от Степану Чеху риболовля не вдалася – три харіуси і голавль. Двох харіусів витягнув Міша Швець, який рибалив на моєму вчорашньому пулі. А найбільше зловив Іван Фіцколинець – 9 харіусів та два голавлі. Усе на суху мушку і практично не сходячи з місця. От тільки «нуль» в першому етапі не давав йому можливості поборотися за загальну перемогу.

Такі результати мене особисто потішили. За нехитрими підрахунками для високого місця у неділю зранку мені необхідно було зловити більше п’яти харіусів, що за умови чистої води та вдалого пулу не виявлялося надскладною задачею. Так само гадали Іван Повхан та Едуард Зизда. Видавалося, що перед останнім етапом на перемогу могла претендувати ціла група учасників.

… Організатори забави – Міша Шунинець, Василь Гримут, Вадим Третьяков та Іван Фіцколинець постаралися на славу. Несамовита дзяма із копченими реберцями, шашлик, стейки, сало, черешнева настоянка з домашнього погреба – усе це було зроблено від чистого серця. Не було людини, яка б нагрішила на усю цю добрятину, всі наминали так, що за вухами шкварчало.
То було увечері, а вдень на благо громади старався Олег Мушка, який готував макарони із салом та домашньою ковбасою. Загалом, стіл був один, за яким усі й сиділи, говорили, сперечалися, обіймалися і взагалі, почувалися як удома. От тільки якась біда потягла мене за язик і змусила побажати на ранок мутняку, бо ж весело! Насправді, я не очікував, що така тиха та спокійна ніч може привезти до таких катаклізмів.

А потім була гроза. Не просто гроза, а грозище. О пів на другу ночі я прокинувся від гуркоту грому. Нарахував їх понад півсотні, кожному грому передувала блискавиця. Вийшов з намету, оглянувся в бік Міжгір’я і зрозумів, що зранку буде гаплик… О сьомій ранку Ріка знову була оранжевою. Виходило, що наші попередники ловили цілий день в чистій воді, нам же двічі доведеться ловити в каламутній. Таких же думок притримувався і Ваня Повхан – треба було щось вирішувати. Словом, виникла пропозиція визначити двох чемпіонів – одного з ловлі в чистій воді, іншого – в каламутній. Інакше не зберігався принцип рівних умов. За таку пропозицію проголосувало всього четверо учасників, відповідно, не залишалося нічого іншого, як йти знову в каламутну Ріку. Настрій був паскудний, але виходу не було.

Моїм суддею виступив Іван Фіцколинець, тож ми вирушили на пул, де Степан наловив 9 харіусів. Болото текло без перестанку – жодного натяку на те, що Ріка прочиститься просто не було. Я спробував обловити береги з надією на блудного харіуса, але усе марно. Згадавши результати п’ятниці, довелося знову долати оранжеві бар’єри і продиратися з острова, де ми розбазувалися, до берега. Там, біля крихітного перекату я помітив такий же крихітний заливчик без течії. З надією на голавля, закинув мушки в цю зону і одразу ж отримав удар. На вудці висіло одразу два невеликі голавлі, але один з них дорогою до підсака капосно злетів. Інший потрапив у ціль, що мене неймовірно потішило. Через кілька хвилин у тій же зоні я відчув надзвичайно сильний удар – риба дременула вниз по течії, до бурунів. Не даючи їй цього зробити, я підтягував красеня клена, вагою десь 400-500 грамів, який натхненно опирався, але вгамувався лише в підсаку. Дві риби у такій воді – можна було порадіти, але залишалася ще добра година, тож можна було поміркувати над наступними кроками.
Схожий затон я помітив на протилежному березі, куди й вирушив, але щастя там не мав. Перепробував велику кількість мух – імітації личинок одноденок та стрекоз, інших комах, «монтани» тощо. Але риба більше не ловилася. Я вже йшов до іншої точки, але тут міжгірські хлопці вирішили додати риболовлі трохи перцю. Моїм сусідом був Вадим, якого судив Василь Гримут. От він і подзвонив до мого судді, спитати як справи і похвалитися успіхами свого підсудного. Після розмови Іван сказав, що в Вадима вже два голавлі та харіус, при чому усе зловлене на мокру мушку.

Чесно кажучи, я був шокованим не так результатами (Вадим виловив харіуса під час першого каламутного етапу), як методом – де ж в такій ріці можна ловити на мокрі! Але тим не менше, перемонтував снасті і зачепив дві мокрі мушки. Майже півгодини я закидав їх в бурхливі потоки, але нічого схожого на виходи не бачив. Зрозумівши, що то дурного робота, я знову взявся за німфи, але часу вже практично не залишалося. Іван дав команду закінчувати і я вийшов з води. Насамперед, я хотів побачити Вадимові мокрі мушки, які працювали в таких умовах. Але виявилося, що Василь просто пожартував про зловлену рибу… Виходить, я втратив півгодини на мокряки, які і близько не мали працювати! От вам і порада на майбутнє – під час змагань не вірте нікому!

Виявилося, що в той ранок результати були плачевними. Міша Шунинець мав на вудці лише одну рибу – дуже пристойного харіуса, але той утік перед підсаком. Едуард тягнув єдиного голавля, але й він повторив долю харіуса. У Вані Повхана були кілька ударів невідомих підводних мешканців. Сашко теж залишився з нулем. Вийшло, що в завершальному етапі завести рибу в підсак вдалося лише мені. Зважаючи на це, у загальному показнику, на мене чекало третє місце, другим став Діма Голенков, а вдруге поспіль переміг Степан Чех. Звичайно, чиста вода свою справу зробила, так само можна закликати до справедливості тим, хто ловив в брудній воді. Але на змаганнях треба бути готовими до всього, зокрема і до несправедливості.

Після нагородження пам’ятними дипломами ми почали збиратися додому. Окрім цього вирішили провести на Ріці традиційний кубок сухої мушки; орієнтовна дата – 5-7 вересня. Ще раз, від усіх учасників та гостей змагань, щиро дякую міжгірським хлопцям, які ці дні опікувалися нами і залишили у нашій пам’яті незабутні враження та емоції. Ми до вас ще обов’язково приїдемо – і не важливо, як будуть називатися нові змагання: чемпіонат України чи зустріч старих друзів.

Використано фото автора та Дмитра Голенкова

Кожна людина має право на відпочинок. Крім цього вона має ще цілу низку прав, якими користується і розмахує наче віялом, під час літньої спеки. При цьому людина забуває, що окрім прав має ще й обов’язки. Людина думає, що кинувши пляшку в ріку, змиє сліди свого перебування на природі. Людина думає, що склавши сміття на одну купу на березі, прибирала за собою.

Після окупації Криму в пошуках відпочинку, українці вирішили поїхати в Карпати. У суботу та неділю усі річки були просто заставлені наметами, машинами, шезлонгами, парасольками. Звідусюди до синього неба підіймався сизий димок із запахом смаженого м’яса. З ранку до вечора усі «пляжі» були забиті дорослими й дітьми – хтось намагався зловити рибу за допомогою озерної «телескопки», хтось плескався у воді, хтось засмагав на каменях. Часу на забави вистачало, але знайти кілька хвилин для того, щоб скласти порожні пляшки і банки з-під консервів до пакету, а його запхати до багажника, у більшості відпочиваючих не знайшлося. У кращому разі приберемо за ними ми, у гіршому – поріжемо ноги об скло на дні рік…

З риболовлею ситуація була не краща. Власне, здалось би не їхати в Карпати тоді, коли стільки народу, але три тижні проведені в Європі без вудки в руці таки витягнули нас з Юрою у гори. Почати вирішили з місць де людей менше, але харіус вперто мовчав і не ловився ні на що. Лише ввечері, приїхавши до пані Марії я вискочив на пляж з якого вже пішли люди і упіймав трьох гарних харіусів. На щастя, ніхто з відпочиваючих цього не бачив…

Зранку вирішили поїхати далі, до меншої річки з холоднішою водою, але там взагалі було сумно – риба не ловилася. Ми вирішили з’ясувати куди ж вона поділася, якщо не стоїть на звичних місцях. І таки знайшли рибу – вона осіла там, де ніхто не галасував – у недоступних для купання місцях. Правда, крупних харіусів було мало, переважно ловилися середнього розміру пирі. Зловивши з Юрою по десятку повернулися додому, а потім до нас приєднався Володя Сава із сином Маркіяном, які натрапили на брудну воду в районі Славського. Обід провели за балачками та в’язанням ефективних для такої води мух – чорних фезентейлів із срібною головою.
А на вечір, дорогою до Львова, заїхали ще в одне людне місце і намагалися знайти ділянки без галасунів. Це нам не вдалося і знову ж таки, лише після того, як всі повиходили з рік ми трішки половили на зливі з ями. Спершу ловив на німфу, але потім упіймав двох харіусів на суху, і трьох на мікромокрі мушки, які в’язав у Словенії. Ще трішки перевірю свою теорію і опишу деталі…

Останні дні відпустки непомітно спливали, залишаючи по собі доволі приємні спогади, зокрема й нахлистові. Закінчився семінар, закінчилися кубкові баталії, але бажання повернутися в Карпати ніяк не згасає. Гарна погода, душевна компанія, чиста річка і примхливий харіус, якого треба знайти, вирахувати, запропонувати щось смачненьке і звичайно дотягнути до підсака. Такі хвилини солодкі і незабутні. Заради них не гріх встати о третій ночі…

Саме тоді у мене задзенькав будильник. Я й не спав, власне, закінчивши всі приготування, трохи повалявся у ліжку і міркував про стратегію поведінки на ріці. Трохи раніше провів необхідні зміни зі всіма своїми котушками, обладнавши їх найтоншими повідками. Десь стояли повідки діаметром 0,10, а десь і 0,08. Зважаючи на те, що я мав намір перевірити кілька теорій, а також спробувати половити харіуса за методом Богдана Цебрика – цьогорічного володаря Кубка України, довелося йти на такі ризики. Мушки були відповідні – дрібні і тонкі; саме для них і призначалися такі мікроскопічні повідці.

Рибалити планували не на звичних місцях, а на іншій ріці, де, повертаючись зі змагань, ми з Юрою відшукали крупного харіуса. Дістати його надзвичайно складно. Місце це доволі глибоке із швидкою течією. Солідний харіус до себе близько не підпустить, будь-який зайвий рух змусить його втекти подалі. Ще й кришталево-чиста вода додавала складності і взагалі робила таку риболовлю надзвичайно вимогливою та азартною.

Отже Міша заїхав до мене о пів на четверту і ми відразу вирушили в дорогу. Півтори години минули непомітно, а вже на місці нас чекали дві новини – хороша і дуже погана. Хороша полягала в тому, що сонце потрохи виходило з-за горизонту і малиновими барвами «смажило» нічне небо. А дуже погана – це неймовірний холод і сильнющий вітер. З холодом ще можна було сяк-так боротися, а от що робити з вітром? Він зводив нанівець усі мої плани половити на дрібні мушки! Але робити було нічого – довелося ставити на індикатор французького підліска додатковий пінопластовий індикатор від Wapsi. Попри розмір та вагу, ця штучка буває дуже корисною у вітряний час, адже допомагає закинути легкі німфи і лягаючи на воду втримує снасть від вітру. Попри це, котушку з німфовим шнуром та чеським плетеним підліском, про всяк випадок, я поставив в кишеню. Поки не вийшло сонце було насправді дуже зимно, довелося натягати бафік на все, що можна. Беззахисним залишався хіба ніс – усі інші органи захищав шматок еластичної матерії.

Перші проводки були надзвичайно важкими, але дали зрозуміти, що харіус готовий до сніданку. З одного місця вдалося зловити двох красенів на шоколадки із золотими латунними голівками 2-2,5 мм на гачках №18. А от половити на більш перспективних місцях я не зміг, бо вейдерси трохи барахлили і десь в районі талії підтікали. Дальні закиди французом під час вітру – ледь не божевілля, але одну рибу це мені таки принесло, щоправда, дорогою до підсака вона зійшла. Міша тим часом ловив набагато більшими мухами і користі це не приносило.
Я запропонував напарнику кілька дрібніших німф, на одну з яких він таки дістав харіуса з бурхливого потоку трохи нижче за течією. До слова, мені не доводилося рибалити там раніше, тож я радо послідкував за Мішею і на зовсім мілкій течії узяв харіуса дня – жирного і довгого, який чинив дуже бадьорий опір.
Напевно, то був найбільший карпатський харіус у цьому році.

А от далі було глухо, навіть у перспективних місцях. Повернувшись на місце, звідки ми починали, я упіймав ще одного харіуса, а Міша загубив підсак. По собі знаю, який це облом – торік в листопаді посіяв його на Сяні з самого ранку… Міша спробував пошукати його, але течія свою справу зробила. Якщо хто знайде – свистіть. Це підсак виробництва Степана Чеха, його ні з чим не сплутаєш.
Посумувавши ми вирішили змінити місце дислокації і проїхати кілометрів 20 вверх за течією. Місце там дуже красиве і рибне, от тільки через жахливий стан дороги в ті краї мало хто їздить.
Ми ж ризикнули і в принципі не пошкодували. Ріка, порівняно з минулим, а, особливо, позаминулим роками конкретно змінилася, води стало менше, перекати змінилися, а то й взагалі зникли.
Шукати харіуса треба було на тій же мілині, на зливах і в ямках за каменями. Правда, спершу необхідно було переловити геть усю бистрянку, а вже потім розраховувати на клювання пиря.
Кількох риб середнього розміру я знайшов на мілині, ще кількох на трохи глибших місцях в ділянках, де межують швидка і повільна течія. Працювали все ті ж дрібні шоколадки, а також малесенькі імітації вільноживучих волохокрильців.

Порибаливши там, вирішили вкотре змінити місце і трохи відпочити. У сільському магазині відшукали холодного пива, яке випили досліджуючи невеликий потічок, що впадав в ріку.
Знявши з себе вейдерси з черевиками і залишивши їх під сонцем, ми перезулися в більш комфортне літнє взуття. Два роки тому мені трапилися зручні сітчані «амфібії» від Salomon. Саме в них я рибалю в спеку – якісна річ: не рветься і не ковзає на каменюках.

Рівень води на ріці бажав кращого – перекат із довгим зливом ми помітили за поворотом, туди й вирушили. Між двома каменями на зливі у мене трапився цікавий випадок. На верхню суху муху-розвідника, про яку я писав раніше (http://www.fly-fishing.com.ua/blog/2013/10/francuzkij-rozvidnik/), з одного місця 5 (!!!) разів вальяжно випливав гарний харіус і жодного разу її не узяв. А трішки ближче до мене сидів бадьорий і активний харіус, трохи менший, який вилітав на муху двічі. Чому риба не брала цю муху, а бере її вона завжди, мені не відомо.
Відійшовши трохи далі я виманив чотирьох харіусів і на «розвідника», і на крихітні німфи від Богдана Цебрика. Можна було ловити й надалі, але під кущами та деревами я помітив активні рухи, характерні для голавля. Чому б не спробувати половити його на стрімери та жуки? Довелося, правда, повертатися до авто і змінювати вудки, переходити через бурхливий потік. Буквально за кілька хвилин вода в ріці піднялася щонайменше удвічі, затопивши береги із побілілими від спеки каменями.

Але голавль продовжив мене вперто ігнорувати – мовчали і жуки, і мадлери, і все інше, що знайшлося у моїх коробках. Не краща ситуація була і в Міші, який після втрати підсака мав не найкращий настрій.
А зважаючи на те, що Міші невдовзі треба було повертатися додому, ми залишили голавля в спокої і дорогою до Львова заїхали в нашу останню точку – там, де наша компанія частенько ловила харіуса по четвергам минулого року.
Я був готовим до того, що місцина вкотре зміниться, бо міняється вона щороку. Але от що трапилося з рибою, я так і не зрозумів – харіуса ми не знайшли. Не знайшли навіть елементарних доказів його існування, за винятком двох непевних «тичків». Може рано ще було, може мухи не підібрали, важко сказати.
Є над чим працювати…

Після тижня проведеного в Карпатах, я вирушив на Тернопільщину, де відпочивають моя донька з дружиною. Дача неподалік Тернополя – затишна місцина в лісі, з елементами дикої природи. Кілометрів за три від дачі тече ріка Серет – красива і рівнинна, в якій колись було багато риби, зокрема, голавля. Два роки тому я його ловив на жуків, а от торік було геть сумно. Казали, що з Тернополя спустили у воду якусь заразу і вся риба подохла. Цікаво було перевірити, чи щось вижило?

О п’ятій ранку я вже був на ріці і намагався побачити бодай якісь сплески. Таки побачив, що неймовірно мене втішило. Ставлю жука, кидаю – нуль. Змінюю жука – нуль. Пропоную кислотного жука – нуль. Що ж, не хочете жуків, ось вам стимулятори, каддіси, рег-таги… Не бере. Може хочете мокрої мушки? Може вам її під сам кущ загнати? Ага, харчуєтеся дрібними комариками, то от вам мікроскопічні сі-ді-сі-шки. Не бере, хоч трісни. Але скаче.

Правда, обловити річку мені так і не вдалося. Обривисті береги, з яких не закинеш, кришталево-чиста вода, яка видає тебе рибі, кущі і висока трава за спиною. Непроста ріка для лову риби, що тут говорити. Зате красива. А ще красивий австрійський залізничний міст, якому вже бозна скільки років і ще мінімум стільки ж простоїть. Голавль почекає, я ще за ним приїду.