Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Понеділкова вилазка на річку виявилася доволі спонтанною. В першій ночі я не знав чи поїду, але рюкзак таки спакував, приділивши особливу увагу сухим мушкам – все ж треба до Кубку готуватися. Зваживши усі «за» і «проти» таки вирішив скочити на кілька годин, але зробив одну дурість – забув подивитися прогноз погоди. Ні, дощ мене не зупинив би, я б поїхав у будь-якому випадку. Просто узяв би якогось дощовика, абощо.

Поки доїхав була вже 9-а ранку. Гір видно не було – густий туман і перманентний дрібний дощик. Зате нема спеки і туристів, тобто уся річка в моєму розпорядженні. Спробував перше голавликів половити на мокрі та жуків, але не мав жоднісінького виходу. Тоді перейшов на харіусові мокрі – на дивно, знову безрезультатно. Чомусь думав, що ловити в дощ на суху неефективно, але все ж вирішив спробувати. І виявилося, що недаремно. Прості мушки невеликих розмірів, різної конфігурації – харіуса цікавило усе. Правда, брав муху він дуже обережно, з води не вистрибував. Перші спроби його упіймати закінчилися невдало, зокрема й тому, що видимість була слабка і побачити муху на воді заважали свинцеві кольори хвиль. Але згодом я таки зумів витягти кількох красенів на суху.Найбільше все ж зловив на німфу – працювали шоколадки на вольфрамі та латуні, з різними тораксами. Зелений бокоплав не працював. Загалом, за 3 години під дощем на одному перекаті, розміром з десять метрів, я упіймав 15 хвостів. Два харіуси мали по 15 сантиметрів, усі інші – 24-25. Я називаю цифри впевнено, адже рибу міряв. Не одразу, звісно, а коли звіряв по вудці. Була одна відмінність – половина харіусів худа, половина груба. А взагалі уся риба сильна і дуже активно опиралася. Був і цікавий момент, коли після підсічки з мілини «торпеда» рвонула вниз по течії, моментально зігнула мою вудку і навіть трохи покрутила котушку. Нічого собі думав я секунди три-чотири. Правда, була в мене підозра, що це просто харіус забагрився, а в таких випадках він опирається у тричі сильніше. І справді, на гачку була лусочка…Фотографій практично не робив через дощ, не хотів зашкодити техніці. Але сам отримав цілу порцію доброго настрою аж до кінця тижня. Змок, правда, але я ж не з цукру…

У середині 90-их, коли в Україні процвітало поняття «інфляція», а підприємства не платили людям чесно зароблені гроші, нашій родині довелося пережити доволі непрості часи. Але навіть попри фінансову скруту, ми відчували себе щасливими та цілком самодостатніми. Ще на початку 90-их батьки придбали шість соток землі (тоді, правда, там був пісок) в одному з дачних кооперативів, за 50 кілометрів від Львова.Місцина на той час була просто казковою – дика природа, кози, зайці, усілякі там білки-куниці-лисиці… Усього цього добра вистачало, правда, з часом тої самої дикої природи почало ставати щораз менше. Але мені ще пощастило жити в ті незабутні часи.
Цілий тиждень я чекав коли прийде п’ятниця. Ми всі разом їхали на дачу і проводили там вихідні. Батько самотужки збудував будинок у формі замку, мама займалася городом та своїми улюбленими квітами.
Згодом з’явилися криниця під вишнею, мангал, столик під виноградом та усе інше, необхідне для активної роботи і здорового відпочинку.
Не пригадую, щоб мене експлуатували за фізичним призначенням. Я мав свій сегмент роботи – у нас завжди на столі була свіжа риба, іноді й раки, та гриби, переважно польські, лисички та сироїжки. Білих також вистачало, але ми їх, як правило, сушили та маринували.
Навколо росли віковічні соснові ліси, без початку і краю. Загубитися в них можна було елементарно, але я з самого дитинства лазив цими нетрями, тож вивчив напам’ять кожну стежину.
У 12-13 років я знав усі озера та ліси в радіусі 10-и кілометрів.Коли йшов рибалити, то брав з собою і щось на гриби – у лісі ніколи не було порожньо. Та й риби вистачало. В затишних лісових озерах жили золоті карасі, коропи та окуні, а в річці Раків, яка тече через село Княжий Міст був повний набір: карасі, коропи, окуні, щуки, плітки, краснопірки, головні, а також усіляка дрібнота, типу кобликів та верховодок.
Рибалив я багато і часто, але вже з дитинства навчився відпускати рибу. Брав стільки, щоб вистачило родині на раз, а ще робив різного роду експерименти, запускаючи рибу в ванну.
Карасі жили там досить комфортно, через тиждень вони вже нормально ловилися на хробака і могли жити у ванні ціле літо, разом зі мною. Власне, багато років поспіль я проводив на дачі ціле літо і про кращий відпочинок не міг і мріяти.З часом усе почало змінюватися. Бізнесмени облюбували собі лісові озера, загородили їх і встановили різного роду правила, придумали ціни за відпочинок. Наскільки їхні дії були легальними ніхто толком і не знав. Невдовзі з озер взагалі почала зникати риба. Це вже за справу бралися «електрики». За якусь ніч вони вичищали дощенту невеличкі озерця, забираючи крупну рибу. Люди з села ходили в наші ліси з граблями – так вони могли розгрібати хмиз і виколупувати маленькі білі гриби.
Потрохи рожеве дитинство закінчувалося. На дачу я став приїжджати усе рідше і рідше, віддаючи перевагу Карпатам і нахлисту.На День Незалежності батьки наполегливо закликали мене таки приїхати на дачу.
І я одразу ж погодився, адже в цьому місці, де чисте нічне небо пахне морозним киснем з ароматом хвої, завжди почувався вільним. Звісно ж, узяв з собою нахлистову вудку та трохи мух.
Хотів половити золотого карася, на одному з лісових озер. Єдине, не був певен чи є ще там риба і чи озеро не зникло.
Племінник Сергій також готувався до ранкової вилазки на риболовлю, навіть налаштував будильника на 6-у ранку. За якихось 20 хвилин по лісовій дорозі, ми прийшли до місця, де колись було озеро.
Чи то від посухи, чи озеро спустили (популярна практика в кінці 90-их), але на нас дивилася некрасива калабаня, геть поросла очеретом.
Сергій закинув мою стареньку бамбукову вудку, а я хвилин 10 просто дивився і згадував старі часи. Не хотілося навіть діставати мух, але малий все ж умовив – 3 проводки ред тага прогнозовано не дали результату.
Тож ми вирішили повертатися і відвідати моє рідне озеро, розташоване за 700 метрів від дачі.Я ловив тут скільки себе пам’ятаю. За день, бувало, траплялася й сотня карасиків. Тут я зловив не одного крупного коропа, за якими плавав по всьому озері – вони ж люблять красти вудки.
Спогади налетіли, коли я побачив старезну сосну – колись я там ледь не жив. Знав кожну гілку, вилазив на самий верх. Єдине, що заважало – це мурахи та смола. Кілька разів це озеро ставало жертвою «електриків». Риби зараз там практично нема. Я знову кинув кілька разів шнура – глухо.Йдем на річку? До неї 4 кілометри.
Але ж ми нікуди не поспішаємо! Колись я був свідком, як з цього струмка селяни виловлювали величезних рибин сіткою.
З-під одного куща діставали здоровенних щук та кленів, не гребували навіть дрібнотою, яку складали на окрему купу.
За раз вони забрали кілька сотень кілограмів риби – на березі лежала рухома гора, яка стрибала і переверталася. От і маємо результат.
Зараз тут риби також практично нема. Як нема і води. Посуха і байдужість самих селян, які закидають річку усілякою гидотою призвела до того, що рибний струмок перетворився в каналізацію…
Спробував кілька разів кинути жука – прогнозовано нічого. Жодної реакції від річки.Поки був обід трішки подуркували – наробили стріл та й лук незлий. У мене колись такого не було: з ліщиною треба вміти працювати, а від необережного руху ножем під час виготовлення стріли, на лівій руці ще досі красується величенький шрам.
Стріли летіли на метрів 40-50, аеродинаміка в порядку.
Швагро не пошкодував часу на цю забаву.Вже під вечір на годинку знову завітав на домашнє озеро, вже без нахлисту. Там так красиво, коли нема вітру і сідає сонце.
Я розвалився просто на землі. Поруч пробігла польова мишка, рудого забарвлення з чорною смужкою на спині. Спіймав одного карасика, який був більше ширший, аніж довший.
Малий не дав його випустити, поніс в руках додому, запустив у ванну плавати. Сидів собі і згадував, скільки ж крупних карасів колись ловив під цим кущем.
Вставав в четвертій ранку, хапав приготовані звечора виповзки і летів на озеро. Все змінилося. На жаль, моєму племіннику не перепаде й дещиці того, що було в мене на цій дачі. Зате в нього є сенсорний телефон і планшет з забавками.
А в мене лише спогади…

Мабуть, назріло вже інтерв’ю з нашим головним рибінспектором паном Кравцем. Хто не пам’ятає, остання зустріч між ним та нахлистовиками закінчилася не дуже приємно. Напевно, продовження буде. Протягом тижня я спробую поспілкуватися з Леонідом Кравцем, якщо він, звичайно, погодиться на інтерв’ю. У неділю, о 8-ій ранку, від безвиході я був змушений набрати номер головного рибінспектора, щоб повідомити йому про те, що трапилося на одній з карпатівських рік…А ранок суботи нічого подібного не віщував. Ми зустрілися з Геником на вокзалі, закупилися в «Скрині», стрибнули в маршрутку і з добрими підколюваннями один одного їхали на два дні в гори. Правда, Геник мав намір повернутися ввечері, але я навіть не сумнівався, що карпатський магніт його не відпустить. Погостювати вирішили, як звично, у пані Марії. Вона вже чекала на нас і готувала свій фірмовий обід – смажену картоплю та густу і запашну грибну юшку. Ще не було другої години, а нам вже й не дуже хотілося ловити.
Після такого обіду залишалося лише задерти пузо догори десь під яблунею і мрійливо дивитися в блакитне небо. Або покімарити. Усе ж від плану ми не відступили.
Поки готувався обід, я спробував скопіювати хабар (то мені Стьопа на чемпіонаті дав, щоб я не загубив його чемпіонський протокол).
На жаль, забув жовтий бодіквілс удома, тож копії не вийшло. Ну, нехай. Я взагалі-то планував ловити не на німфи, і не харіуса. Я вже давно тихо заздрив тим, хто розмахував руками, розповідаючи про голавлів, і про те, як класно їх ловити. Тому я озброївся кількома жуками, великими мокряками, усілякими чорнобильцями, яких поцупив з Геникової коробки (але він і жадіна, скажу я вам, капець просто) і усім іншим необхідним.
Геник, тим часом, щось собі придумав, нашвидкуруч скрутив якесь жовте чудо, велично назвавши його «ОСОЮ». З тим і пішли на річку. Поки я придивлявся що до чого, Геник уже щось до себе тягнув. Каже, що на «ОСУ» зловив, вірю на слово.Я пробую жука. Виходів багато, толку мало. Ставлю щось менше, ситуація аналогічна. Рухаємося по-трохи догори, я втратив віру в жуків і вирішив спробувати величенького мокрого ред-тага. Раніше на нього ловив харіуса, тепер пропоную його в голавлині місця. Удар! Є голавлик на прибережній території. Приємно, одним словом. І тут мені в голову стрельнула думка! Згадалося, що на чемпіонаті у багатьох учасників, зокрема, на верхніх пулах, ловилися голавлі. Заманюю Геника до самої гори, там де був пул Діми Голенкова. Коли вийшло сонце він там зловив кленика.Отож ми топаємо до цього місця, а коли приходимо то наштовхуємося на пацанячий музон, який лабає з вікон трьох автівок. Але робити нічого – ловимо. Перші закиди приносять голавлів, причому досить пристойного розміру. Риба сильна, муху лупить агресивно! Геник втомлюється мене фотографувати і йде догори, а я продовжую обловлювати територію мокрим ред-тагом. Нарешті відчуваю потужний удар, підсікаю і секунд 5 тримаю крупну рибу. На жаль, схід, при чому єдиний.
Гачок без борідки, але жоден клен, окрім цього, не зійшов. На цьому місці за годину я спіймав півтора десятки риб. Закидав муху під прибережні камені, на мілину, звідки спускав її на основну течію.
Клювання відбувалися і одразу, і в той час, коли мокряк випрямлювався. Здорово!Коли пул трохи стих, я вирішив половити на ранковому пулі Стьопи. Спіймав харіуса на німфу, але мене продовжило тягнути до мокрого ред-тага. Виявляється, голавлики були і там. Правда, трималися вони на чітко визначених ділянках, поруч з єльцями, які також були не проти скуштувати мушку.
Зважаючи на нерівномірність пулу, з’явилася можливість половити на мокру, не опускаючи шнур на воду. Неймовірно захоплюючий процес – риба настільки сильно смикає приманку, що ледь не вириває вудку з рук. Стоячи у прохолодній воді я відчував справжнє нахлистове задоволення.Але було досить скучно, тож я видзвонив Геника і запропонував йому потрохи повертатися додому. Звісно ж, по ріці.
Мені було досить незручно йти з двома вудками, бо для того, щоб обловлювати перспективні ділянки, довелося одну десь подівати.
Сяко-тако я просувався вперед, продовжував ловити голавлів і харіусів, змінюючи сухі та мокрі.
Геник теж, до слова, класно відловився – в його активі ті ж самі харіуси та голавлі.
Правда, деталей розказати не можу, бо він так швидко змінював свої мухи, що важко було розгледіти його секрети. По приході нас чекала гаряча і смачна вечеря, нічні в’язання мух, гойдалка з намаганнями розгледіти Персеїдів і очікування Юри, який мав приїхати з Ужгорода десь о 3-ій ночі…Геник не мав жодного бажання вставати пів шостої, але ми його таки переконали. Все ж сподівалися, що він змилостивиться, не братиме вудки і не ловитиме рибу (нам більше буде!). Але Гена впевнено схопив свого «сен-круа», вдягнувся в усе, що мав і вийшов на двір. Ми з Юрою, правда, виявилися передбачливішими, узяли з собою вейдерси. А Гені довелося йти в сандалях…Не знаю, чий то був пул, але він виглядав доволі перспективним. Правда, сильний вітер ніби обіцяв, що нічого доброго не дочекаєтеся. Юра почав з сухої, я з німфи, Гена з пошуків перших променів сонця.
По нулях. Риба чомусь була дуже пасивною, не реагувала на мухи і не виходила.
З горем навпіл мені таки вдалося видурити з мілини невеликого пирика, згодом на мокру взяти ще одного і кілька єльчиків. Це явно не те, заради чого ми вставали о такій порі.Згодом ми помітили двох місцевих, які ловили з поплавком на хробака. У них теж було досить сумно, а коли вони спустилися трішки нижче, то я почув фразу «та шо, током б’ють!». Ну, це доволі популярна відмазка була, особливо, в 90-их. Рибалки пояснювали свої постійні невдачі саме в такий спосіб. Але у мене така страшна думка закралася десь після перших 10-и хвилин порожнього шмагання.Периферійним зором я помітив, що поруч щось пливе. Різко озирнувся – риба, на око десь кілограм. Червоними плавниками догори… Не знаю, що робити, в голові промайнула тисяча думок. Настрій упав. Вітер посилився. Очевидно, зверху відбувається щось лихе. За хвилин 15 бачу, що по мілині пливе ще одна риба. Я просто кидаюся по каменях до неї, два рази ледь не падаю, просто біжу по воді і нарешті хапаю рибу в руку. Підуства. Мертва…Витягаю рибину на берег, фотографую біля вудки, щоб оцінити її довжину, йду до двох місцевих, які, схоже, починають складатися. Вони виловили першого подуста, кинули до пакета. Питаю чи вони знають в чому справа. Видно, що вони теж шоковані, показують ще кілька крупних бистрянок, які також плили догори черевом.
Мертвого подуста віддав їм, попросив Юру дзвонити до інспекторів, бо я взяв інший телефон. Дзвінки на три номери нічого не дали, тож я телефоную до Леоніда Кравця. Не бере. Дзвоню ще. Не бере. Ясно, що ранок, але треба щось робити. Нарешті, відзвонює. Пояснюю йому ситуацію, прошу допомоги. Каже, що займеться цим питанням. До Юри також відзвонили інспектори, сказали, що пошлють когось на перевірку. Але що тут вже перевіряти?Ми пройшли до самої гори – нічого підозрілого не побачили. Харіус ловився, тому є припущення, що рибу били значно вище. Цікаво, що один подуст був мертвий, інший ще живий. В голові не вкладається те, як це можливо, де це відбувалося і хто за цим стоїть. Очевидно, браконьєри вибрали собі конкретну яму, яку і заструмили. Не знаю. Я десь чув, що в таких випадках підуства випливає наверх, а інша риба, типу форелі чи марени вмирає на дні. Правда це чи ні? Можливо, хтось з вас має іншу інформацію?Потрохи ми просувалися догори, час від часу щось ловили, хоча настрою особливо не було. Питали в рибалок, чи бачили вони щось підозріле, чи пропливали повз них трупи риб. Але, як завжди, ніхто нічого не бачив.Навпроти будинку пані Марії, звідки починався наш маршрут, ми зробили невеликий привал. Геник одразу ж упіймав харіуса, за ним Юра, а потім і в мене було дві риби, але обидві зуміли зійти з гачка цікавої форми. Цю муху я свиснув в Єгора, думав, робоча. Непорядок…Врешті-решт я вирішив остаточно переключитися на мокрі. На домашньому пулі показав Юрі місце, де ми ловили в обід. І от уявіть собі ситуацію, Юра простояв там, не сходячи з місця, години зо дві. За цей час він переловив усе, що там плавало – близько двох десятків харіусів та голавлів, якщо не більше. Працювала мушка під кодовою назвою «комплексний обід».
Це були одні з моїх перших осмислених варіацій. Хвіст з wooden duck, тіло з суперфайну, крила з CDC, йоршик з пера грізлі і додатковий елемент помітності (для «сліпих») з сірого антрону. Коли Юра показав мені цю муху після своїх щасливих годин, я її не впізнав. Криваве місиво, одним словом. Крила зламані, хвіст відкушений, голова роздерта…Поки Юра бомбив територію я опинився біля того місця, де в суботу спіймав першого голавля. Кидаю туди ж мокрого ред-тага, чую хороший удар, тягну голавля, а витягаю… форель!
Оце так несподіванка – що ж вона робить в басейні, де купаються люди і нема течії? Акуратно знімаю гачок з цієї заблудшої овечки, не беручи рибу в руки.
Лише встиг двічі клацнути фотоапаратом, на пам’ять.Йду трохи вище – бачу, що харіус вистрибує. Але щойно тут пройшов Геник, певно мені нічого не залишив. Але ні, на свіжу мокру витягаю трьох досить крупних харіусів, знову ж таки, акуратно знімаю безбородий гачок, не беручи рибу в руки. Ще одного пиря, теж сантиметрів на 25, ловлю на суху. Настрій трохи покращився, хоч все ще шкода риби.
Трохи побалакав Геником, який вже не ловив, а просто дурачився, скинув йому в рюкзак свої теплі речі, пообіцявши написати, що він супермегакласний і крутий нахлистовик (ото й пишу), повернувся на місце з трьома харіусами, підчепив ще двох трішки менших і єльця.
Ну, все. Досить. Власне, я б ловив іще, та й хлопці не хотіли до Львова їхати, але у мене з’явилася термінова робота, тож треба було повертатися.
Коли я виходив з води, то помітив панянку, яка вправно махала спінінгом з бомбардою і двома мушками. В обрізаному бутлі варилося дві бистрянки і 15-сантиметровий харіус. Та що б вам добре було! Кажу, знаєте, що це за риба? Знає. А знаєте, що вона коштує 14 тисяч гривень? Знає. А взагалі не соромно забирати таку дрібноту? Розводить руками і винувато посміхається. Каже, що чоловік десь зловив, а син приніс. Турботливий, у водичку кинув. Тьфу, блін. Рагульська нація…Важко при цьому всьому зберігати свої нервові клітини. Злюся, йду по воді, думаю, що нас чекає в майбутньому. Певно, що нічого доброго, раз нам на все наплювати. Можна кинути у воду дволітрову пляшку з-під пива. А що, нехай пливе собі в Чорне море, на здоров’я. Можна засрати всі береги усякою гидотою, можна за собою не прибирати. Прийде велика вода і все забере. Гидота.Але щоб не грузитися мушу відволікатися і милуватися тим, що ще залишилося. Хоч залишилося його не багато. Приходимо до хати, обідаємо, пакуємося, годину чекаємо на маршрутку, ледве в неї влізаємо, у Стрию купуємо по 2 морозива, холодної води, спимо, мріємо про подорож на Кубок Карпат на Ріку. І знову розмірковуємо над тим, яким чином і де били рибу. Не ту країну, блін, назвали Гондурасом.

Фото автора і Геника

Насправді важко бути у кінці, не тому що заздрісно, а тому що сам себе клянеш… А ще є таке поняття – спортивна удача і добрий пул. Перед триденною поїздкою все шкереберть, як і завжди: вдома всі не дуже задоволені, що тато їде у чергову подорож, останній місяць на роботі теж дав певне емоційне навантаження, і, як я завжди кажу усім моїм знайомим (які лише раз у році бувають у горах чи рибалці та аргументують, що на це немає часу), що це не проблема. Сів, поїхав, і за дві години ти вже на місці… це ж майже нічого. Не згодні?! То сидіть на дупі у хаті та розважайтесь, йдучи у суботу на базар та миючи підлоги – це ваше добровільне рабство!!! Я такі речі намагаюсь роботи протягом тижня, а на вихідних забувати про рутину.Я планував вирушати ще у середу, але з роботи не відпустили, тому домовились, що у четвер, о 16:00 завершую всі «таски» і йду! Лише за півгодини зміг добратися до хати, загнати авто на стоянку, і спробувати вибігти до банкомату, але тільки-но вийшов, на мене вже чекали Мирон та Саша. Оскільки попередньої ночі я вдома не ночував, то й речі були розкидані хто-зна-де. Я попрохав 15 хв на збори… Нарешті, здається, узяв усе, навіть прихопив теплий одяг (згідно з прогнозом на суботу). Ну що, з Богом, поїхали!База «Карпати» асоціюється далеко не з гіперкомфортними умовами – це радше старий совдепівський табір, у якому збираються сучасні «піонери». Оскільки я буваю там часто, то кого тільки не бачив: сектантів, будистів, просто покидьків, звичайні виховані сім’ї і т.д. А ще півроку тому довідався, що на базі буде перебувати група спортсменів айкідо із сенсеєм С. Козловським – моїм давнім приятелем, добрим майстром, цікавою людиною і нахлистовиком. Також з теплотою згадую, як пару років тому виспався на цій базі. Може комусь це важко збагнути, але я маю постійне недосипання, а тоді просто ліг і виспався.Все вищезгадане  ми жваво обговорили дорогою, і прийняли рішення не дуже рватись на «ударну п’янку», бо це могло закінчитись важко. Отже, спочатку їдем порибалити на р. Стрий, а потім вже орієнтуватимемось по ситуації. Приїхали на «козирне» місце, але вступивши в воду, стало зрозуміло, що цільової риби тут бути не може… Пройшли 3 прекрасні перекати, я навіть відчув себе чемпіоном, але по бистрянці, а Мирон знайшов декількох голавликів. Це не дуже тішило. Ночувати на березі ріки бажання не було, тому пропоную їхати у с.Коростів, у файну сучасну їдальню, та після вечері приєднатися до нахлистової «сім’ї».У їдальні ми беремо смачну і здорову українську їжу, стограм, пиво. З апетитом їмо та вирушаємо на базу: там вже більшість наших. Вже можна було гукати немов С. Кузьмінській на концерті: «Львів є, Чернівці є, Івано-Франківськ є, Ужгород є, Мукачево є, Київ є, Красний луч є, Нікополь є, Полтава є, Харків є, Херсон є? Всьо чотко!!».Перша, друга, третя… Алкоголічного настрою не було – настільки добре спілкувалося! Орко, як завжди, співав вже усім відомі пісні, тому ми знаємо як згуртовано лалайкати «тихую») В той самий час, десь збоку від нас, якісь дітлахи із церковного гуртку пускали повітряні ліхтарики. Як тільки побачив, то відразу рвонув туди. Не знаю, яка сила втримала їх не обматюкати, а культурно висловитися і поспілкуватися із старшим, який до того ж виявився священником. Дітям пояснили, що за такої сухої спекотної погоди небезпечно робити подібні речі…Нам дуже поталанило, що поселилися з Богданом, Сашком і Габі. Годі й казати – чудові люди, прекрасне спілкування, організація ранків і обідів, миття посуди. Все ідеально! Першого ж вечора побачилися і з головою айкідо — Сашею, він запросив мене трішки до себе: учні жили у номерах, а він поруч у лісі.  Приходжу у його табір, а там його приятель, що знається на школі виживання та мамонт-сенбернар Рікай, який важить 95 кг. Ми вже давно не бачилися, всього не перекажеш і не послухаєш за такий короткий час… Бесіда тривала майже до 4-ї ранку, а жеребкування буде вже у 7-й. Пригадую вислів мого нахлистового сенсея І.Тяпкіна «Виспемось у гробу», і спокійно засинаю.Опір – гірська ріка, де я вперше закинув мушку у прекрасні бистрини, де вживу познайомився з друзями – Сколівським та Поплавком, де зловив свого першого харіуса. Подейкують, що форель у цю ріку завіз лісничий ще за Австро-Угорщини. Сама назва Опір втілює у собі могутню енергію протистояння усьому злому, наче заклинання білого карпатського мольфара. І як його б не нищили власники туристичних баз, самі туристи та браконьєри – ріка живе і не залишає нікого байдужим. Чим важче пресують Опір – тим сильніше він протистоїть (3-тій закон Ньтона). Тому не кривдіть цю ріку, як і інші. Не залишайте сміття та недопалки на її берегах!Ростик вже написав офіційний звіт, тому, як завжди, зосереджусь на особистих спостереженнях та переживаннях. На жеребкуванні потай мрію, щоб бути суддею у першому турі, бо стан здоровя украй «важкий». Таки пощастило, буду судити Рулю: пул у нас непоганий, а по сусідству Арсен судитиме Сашка. Кличу його на стик пулів і ми собі дві години теревенимо. Тим часом у Рулі незлий результат: 2 голавлика і форель, у Сколівського нуль (один голавль), бо зле місце (я вже його туди якось приводив і він мене за це трішки «забакланив»). По закінченню туру всі збираються  на базі з протоколами, обговорюють. Як виявилось, пули на другий етап не були визначені, тому Дмитро Петруняк запрошує мене, Єгора, Діму та Олега йти займатись цим. Розмітка пулів проходила дуже суперечливо, адже було багато відверто безперспективних місць, і ми були змушені робити великі «буферні» зони, сваритися, радитись, сміятися та час від часу – купатись. Гадаю, що 10 пулів ми розтягнули аж на 4,5 км, туди і назад – приблизно 9 км. Уявіть, які ми повернулися на базу, у цю спеку, а я ще був і у вейдерсах. Тому завалилися після цього спати майже до наступного жеребкування.Перед жеребкуванням вигукую: «Бажаю щоб вам потрапив 20-й пул!» (найвіддаленіший). Це щастя випадає Ростику – він був готовий мене з’їсти)). А мені дістається вечірній пул під номером 15. Забігаючи наперед, відверто поганий – жодного перекату і глибокого місця (при температурі води 27+С). Судив мене Руля, а відвіз нас добрий Стьопа. Коли я побачив пул, то в мене все відразу впало… втім, ходив та робив що міг. Потім побачив рибу, яка простувала нижче – це була підуства. Одну мені вдалося забагрити, але до підсаку не дотяг. Ще зловив бистрянку, і мої дві години минули з нулем, і без жодного шансу на якийсь позитивний результат. Наступного дня там ловив Орест, температура води трохи впала, і йому вдалось видурити голавлика.У решти хлопців були кращі результати. Та і добре, спорт є спорт. Зате вечором поїхали до Сколе, набрали пива, закуски, зробили із пацанами поляну та весело собі відпочили. Наступного ранку мені випадає пул, який я не знаю, бо не розмічав. Але побачивши його зрадів, бо він був відверто класний – із перекатами, глибокими місцями. Тішила й температура води — 20+С. Тепер все залежало від мене! Основний флайбокс я не взяв, але мав з собою десь 500 мух, тому не міг пропасти. Мушу відразу «забакланити» розчин від Лун для сухих мушок – мушки стають як після меду. Мій улюблений елк-хаір кадіс був подібний на щось липке і огидне. Тим не менше, на 20-й хвилині лапаю першого «тималуса»! Потім довге затишшя, і на останніх хвилинах – ще двох. Ура!! Так радію не через те, що займу перше місце у другій десятці, а тому що я не перший із кінця!! Ура!!! Після туру приходжу на базу, наспівуючи улюблені пісні…Що ми робили цілий день до вечора – не пам’ятаю, швидше за все просто жили! Погодка була загадковою – десь гриміло, небо посіріло, обдумуємо чи взагалі є сенс виходити на пули, зважаючи на блискавки. Бажаю собі бути суддєю на 10-му (найближчому пулі) і ця думка… матеріалізується. Знову судитиму Рулю – карма! Ми йдемо не за годину-півтори, як решта, а за 30 хв. Позичаю собі стільчик і йду відпочивати на пул. Біля нас, у буферній зоні був мій послідовник по польським німфам – Діма Нємцов, трошки з ним покидали та поспілкувалися.Руля почав свою боротьбу на пулі дуже динамічно, навіть дещо нестримано, але із жагою до перемоги. Втім, майже півтори години риба йому не давалася, хоч пул був перспективний. Потім нарешті підбирає суху і ловить харіуса, а коли залишається 10 хв, йому вдається зловити ще трьох!!! Молодець!!! Все, по регламенту ЧУ можна вважати закінченим, і ми повертаємось на базу перші, де зустрічаємо Дімона П, який повідомляє, що до нас йде брудна і дуже висока вода. Слабко в то віриться, йдемо переконатися… а ріка вже мутна і дуже висока, хоча ще 5 хв тому була зовсім інша картина. Дав нам Бог відловитися!!! Мій протокол не порожній, але за хвилин сорок вже всі учасники у таборі із купою вражень, дискусій. Єгор розповідає як він ловив підуству, голавлів – результати шикарні.
Наш Діма (Гуру) ловить плямистого монстра… не вірю – Женя показує фотку – офігіваю. Але коли мені показали протокол Стьопиних результатів я притих: 22 бали. Це беззаперечна перемога, навіть нема що вираховувати та про щось сперечатись! За годинку нам оголосили результат: 1. Степан 2. Єгорко 3. Діма.Я розділив місце практично із Ростиком, але він швидше за мене злапав рибу, тому він 10-й, а я 11-й. Спорт, пули – спрага змагатися, тому маю надію, що ми скоро зустрінемось на наступних змаганнях по сухій мушці!!!

Дякую всім за чудову компанію, гостину!Сколівського вітаємо із новим нахлистовичком, і, як виявилось, мене попросили за кума, отже ми ще і породичаємось тепер офіційно!!!

ПС. Використано фото Дмитра Голенкова, Євгена Федоренка та Ростислава Ящишина

Кожна карпатська річка особлива. На кожній річці риба поводиться по-своєму, має оригінальні вподобання та смаки. Отже і мухи на кожну річку треба мати відповідні. За тиждень до початку чергового чемпіонату України з нахлисту, усі готувалися до Свічі. Громом серед ясного неба став дзвінок від Дмитра Петруняка – головного організатора таких змагань. За його словами, ситуація на Свічі геть катастрофічна – вище запланованого місця проведення готують ліс до вирубки, відповідно, річка стала дорогою для вантажівок. У терміновому порядку слід було щось змінювати.Часу було мало, але все ж одна ідея у нас зі Сколівським визріла. Чому б не провести змагання на річці Опір, розбивши табір на базі «Карпати»? Місця там достатньо, умови на будь-який смак, а сама річка багата на різноманітну рибу. Особливих заперечень від учасників не було, директор бази погодився прийняти 25-30 людей, віддавши їм трикутні будиночки з зручними ліжками, матрацами та всім необхідним. Хто хотів міг жити в наметах чи навіть в авто.Мій будильник задзеленькав о 4-ій ранку в п’ятницю. В цю ж мить прокинулися також Ганна (Юра обіцяв приїхати трохи згодом, після роботи) і Арсен. Уже за півгодини вони допомогли спакувати манатки і втиснути мене на заднє сидіння. Хоча загалом їхалося доволі комфортно. По суті, ми були останніми – усі інші учасники чекали на жеребівку. Хоча, ми все ж були передостанніми, адже по дорозі обігнали Сколівського, який ритмічно крутив педалі.Нарешті бачу друзів і знайомих, які приїхали зі Сходу і Центру нашої держави. Одразу ж відчуваю, що потрапив у казанок, де варяться такі ж вар’яти, як і я сам. Наразі з машини нічого не витягали, адже відповідно до жеребкування, я мав судити Діму Голенкова на одному з дальніх верхніх пулів.
Я навіть не перевдягався, просто закинув в кишеню банку пива і пішов оглядати ситуацію.
Річка катастрофічно мала, води мало. Однак вона була чистою, що давало оптимізму. Загалом Діма відловився непогано – два харіуси і два голавлі.
У підсумку це 6 балів. У Стьопи Чеха, який ловив поруч, ситуація трохи краща – 4 харіуси і купа сходів. Сашко (Борода) не упіймав нічого, Руслан Пугач видурив форельку та кілька голавликів. Єгор з Луганська також упіймав клеників, а також парочку харіусів. Макс і Ганна, на жаль, не зловили нічого, а Сколівський спромігся дістати лише одного голавля.
І це на рідній річці… Все ж риба ловилася, але треба було її знайти і переконати вхопити муху.На вечір вже мені треба було ловити. Доля визначила 20-ий пул, який знаходився за 4 кілометри від бази, униз по течії. Я дуже сподівався, що людей там не буде, але коли ми з Єгором продерлися повз хащі борщовика, який попік нам ноги, то посеред річки, на острівку, побачили ниву, мужика і двох голих німф, які засмагали на матрациках. А ще лабала якась дурнувата музика. Ми підійшли, вибачилися за турботу і прояснили ситуацію зі змаганнями. Хлопець виявився адекватним, тому сказав, що за 20 хвилин поїде зі своїми німфами засмагати в інше глухе місце. Тим часом я обдивився пул. І він мене, чесно кажучи, не вразив. Мілкий зливчик, озеро, ще один злив, невелика заглибина. Оце й усе, якщо не брати до уваги, що все дно було поросле травою. У підсумку я упіймав 30 бистрянок, не дотягнув одного непоганого харіуса і все. Перепробував різні варіанти з мухами, але це, на жаль, нічого не дало.Комусь пощастило більше. І з рибою, і з місцями. Арсен взагалі показав рівень і клас: 5 голавлів і 5 харіусів. Усе на суху. І це при тому, що він займається нахлистом лише півроку. А Женя Федоренко спіймав подуста і марену… Взагалі, за його словами, на пулі була лиш ямка, де стояла крупна біла риба. Натомість, харіусом там і не пахло. Уперше, участь в змаганнях брав і Дмитро Петруняк: він упіймав кілька харіусів і голавлів. Таким чином, перед другим ігровим днем, шанси на чемпіонство зберігали усі, за винятком лише тих, хто не зловив нічого. Як відомо, на нахлистових змаганнях насамперед цінується стабільність.У суботу зранку мені довелося ловити на 4-му верхньому пулі, а судити мене мав Діма Голенков. Поруч ловив Арсен. Він мав шалені шанси на чемпіонство, справа була за малим – йому треба було зловити бодай щось. Цього разу до пулу я не мав претензій – є кілька дрібних перекатиків, є сяка-така ямка, є місця для голавлів.
Словом, ловити можна. У п’ятницю Єгор зловив тут кілька харіусів. Однак мені ловилася бистрянка. Одна з них виявилася харіусом, розміром з мізинець. Але коли я закинув його в підсак, то рибка втекла крізь отвори. Залишалося лише сміятися. Все ж трьох харіусів я виманив. Останнього, до слова, узяв на мокру, о 9:59 – за кілька секунд до фінального свистка.
Шість балів – непогано, звісно, але зважаючи на попередні результати, нічого особливого мені не світило. По шість балів зранку набрали також Діма Петруняк та Макс. А от Арсен усі шанси на золото втратив – на превеликий жаль, він не впіймав геть нічого… Усе найцікавіше мало відбутися ввечері наступного дня. Я дуже хотів, щоб сильному нахлистовику випав 20-ий пул. Я б перевірив – чи справді він «мертвий» чи у мене руки криві. От і претендент був адекватний – Сколівський. Але зважаючи на те, що він забирав з роддому свого малюка, прийти на змагання не зміг. Так що питання залишилося без відповіді.А судити мені довелося Степана Чеха. Коли я побачив його пул, то одразу ж привітав з чемпіонством. Для золота йому треба було зловити мінімум трьох харіусів. А на цьому шикарному перекаті їх, очевидно, було значно більше. Степан зловив 11 штук, словом, сумнівів та інтриги вже бути не могло. Правда, Єгор теж непогано відловився. У нього був весь набір: харіуси, марени, подусти, голавлі. Словом, просто красень.
Класно виступив і Діма Голенков, який виманив з ями красуню-форельку, що розлякала своїм шумом весь пул. Таким чином, за нехитрими підрахунками, перше місце справедливо і заслужено дісталося Стьопі Чеху, який повіз додому ексклюзивну вудку. Єгор знову повіз додому медальку, правда, срібну. А Діма Голенков став третім. Але задоволеними залишилися усі. Комусь просто більше пощастило, а комусь менше. Усе залежало від того, яку карту підготувала для тебе доля.

ПС. Це коротенький звітик, без аналізу та моїх думок. Детальнішу статтю я підготую для журналу, після чого опублікую її на блозі.

Використано фото: автора, Євгена Федоренка та Дмитра Голенкова