Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Ну, містечком його назвати важко, оскільки на галявині стояло всього лише кілька наметів. Дехто спав в автомобілі, дехто в приміщенні лісництва. Ну, це як кому подобалося. Я отримав величезне задоволення від перебування в просторому наметі, смачно хроплячи на надувному матраці. Мандрівка Польщею виснажила мене з ніг до голови, тому я відключався в одну секунду і навіть не думав про те, щоб вставати о п’ятій ранку і йти ловити рибу. Я прокидався від вигуків «ЖЕРЕБІВКА!». А от мої сусіди по наметі були, здається, не такі задоволені. Нестор, наприклад, казав, що я щось бурмотів під час сну, а Юра штурхав мене, щоб я не хропів. Певно, це все вигадки і нічого такого не було.

Отже, на територію лісництва ми з Юрою приїхали ще в середу, слідом за Степаном Чехом і його рідними. Якраз покосили траву, яка, мабуть, пахла, але через нежить я нічого не міг понюхати. До цього на Ріці я ловив один раз – в вівторок ввечері, біля Міжгір’я. Окрім бистрянки нічого не було, харіуса я взагалі не бачив. Коли приїхали міжгірські хлопці то запропонували нам показати майстер-клас. Ми сіли в авто і поїхали униз по течії, далеко за ті місця, де закінчуються пули. Іван (той самий, хто бачить крізь воду і впізнає харіуса в фейса) одразу ж стрибнув у воду і став посеред перекату. Ми з Юрою Жиденком, Стьопою Чехом і Юрою Щербатим почали переміщатися по ріці куди повільніше. Іван свиснув – є перший харіус. Звичайно, на суху. Власне, методика лову харіуса у виконанні Івана дуже відрізняється від того, як традиційно ловимо ми. Цей спосіб можна назвати «коротка суха», адже шнур і підлісок практично не лягають на воду. Мушка просто скаче по воді, не так імітуючи смачну поживу для риби, як роздразнює її. Таким чином Іван зловив п’ять пирів, Стьопа винімфував чотири, а ми всі несолоно хлебали. В мене взагалі нічого і ні на що не ловилося. Цікаво, що в коробці Івана було всього 14 сухих мушок, п’ять з яких за його словами «неробочі» – він міг їх комусь віддати. Коли ж Іван відкрив мій флайбокс, то досить швидко його закрив, мовляв, жодної робочої мухи. Ну і з чим я на Кубок приїхав?

Словом, я не дуже розчаровувався, хоч Юра Жиденко дуже угледів у мені переживання і самоусунення від колєхтіва. Ні, насправді, я просто дуже багато думав про цю Річку. Я намагався проаналізувати все побачене – звідки ловив Стьопа і звідки Іван. Хоч скласти все побачене в якусь одну картину так і не вдалося – я Ріку не розкусив ані на грам. Словом, грузився я – пробував розрахувати майбутні змагання – скільки часу ловитиму на суху, скільки на німфу, дивився як змінюється колір води і намагався угледіти виходи риби. Інформації було багато, але толку з того – нуль.

Від сумних думок мене врятували інші хлопці, які почали приїжджати і розпаковуватися. А на вечір четверга Міша Шерлок запропонував поїхати ще раз порибалити. Цього разу до компанії приєднався Женя Федоренко, бо Стьопа з Дімою Петруняком подалися розмічати пули. Цього вечора риба взагалі не ловилася – може хтось і упіймав якогось пиря, але у струмку, а не в Ріці. Таким чином, я зрозумів, що абсолютно не готовий до змагань і дуже хотів, щоб в ранковому турі я був суддею – так буде хоч яка нагода здобути ще дещицю інформації.

Продовжуючи розповіді про наш нахлистовий хутір не можна не згадати про тих, хто нас годував і поїв. Чесно кажучи, отак відверто і без задніх думок, 300 гривень з учасника і 100 гривень з гостя за всю цю забаву – виглядає сміхотворною сумою. Судіть самі: щодня шашлики в необмеженій кількості, усілякі там дзями-бограчі, сало, балик, шпондер, овочі, каші, картопля, чеське пиво ящиками, горівка, папіроси і все інше. Я впевнений, що хлопці з Міжгір’я виклали немало своїх ресурсів, щоб догодити гостям. За це їм від нас величезна і щира подяка. Було дуже душевно і дуже смачно. Так само подяка організаторам – всі, хто доклався до проведення змагань – справжні молодці!

В розпал змагань привезли Кубок. Ну звичайний собі кубок, думав я, з спортивного магазину. Напевно, всі так думали, хто не знав, що це за кубок. А коли Артур Шіц його відкрив, то всі просто охнули. І кожному, абсолютно кожному з нас, страшенно захотілося, щоб він потрапив саме до його рук. Мені також дуже хотілося, але я розумів, що шансів у мене нема. Тому до цього шедевра я навіть не торкався і не фотографувався з ним – все одно ж він мав потрапити до когось іншого. Дивно, що Артур ще переживав – чи сподобається його творіння. Як таке чудо може комусь не сподобатися? Після побаченого Кубка нахлистові призи за перше, друге і третє місце якось відійшли на другий план. Призи дуже навіть достойні (від Strike! та Extreme Expedition), тут нема чого «скігліти»: котушки, шнури, сіммсівські кепки і аксесуари від вчених… Вони дорогі, але їх купити можна. А от в такого Кубка ціни нема…

До речі, Кубок був дуже важким. І в прямому, і в переносному значенні. Про це – в наступній розповіді.

ПС. Фото Юри Щербатого і Володимира Пугача

Завіз нас Міша туди, де людська нога не ступає. А ввечері приїхав на своєму позашляховику – не на лєксусі якомусь там чи ленд ровері, а на автомобілі вітчизняного виробництва типу УАЗ. Я задивився на це чудо техніки, от Міша і каже: “Сідай за кермо”. Ну я і сів, гарно, думаю. Міша каже: “Заводь”. Ну завів. А ззаду ніц не видно – дзеркала то для гламурних машин. Він каже: “Їдь, а там побачимо”. Ну я задню ледве переключив і їду. Знаю, що там горби і кущі, але їду і хоч би що… Виїхав на дорогу. Став. Міша каже: “Давай другу”. Ну я ледь-ледь її переключив – там треба знати що до чого. І поїхав, не помічаючи ям. Та що там ями – на тій машині можна летіти. Доїхав туди, де дороги вже нема. Ну, так я думав. Міша каже: “Міняємося”. Ну я сів, думаю, зараз назад поїдемо. А він вперед. Вперед, в смислі в гору, по потічку. Я почав шукати шось, за що триматися можна. Розумні люди ту машину робили. Нема там ручки збоку – є попереду. І так, щоб двома руками триматися. Що було далі в словах не описати – в мене щелепа не закривалася, а очі вилазили. Кричав би, так мову відняло. Не знаю, скільки там градусів було – 50 чи 60… Словом, це було неймовіро. А погано мені стало тоді, коли Міша сказав: “Страшно? Мені теж страшно”. І натис на газ… Словом, доїхали ми до гори. Я думав, що є дорога, що виведе до нашої поляни. А Міша каже: “Тепер назад вертаємося”… Я припух просто. Машина два рази ледь не перекинулася, але все ж на колесах встояла. Ото був адреанілін. А ви кажете нахлист, форель. Тю. Продаю вудки і купую УАЗік…

Я не маю часу шукати в неті яка то є Оранжева ріки – не то Янцзи не то Хуанхе, не то Ріка… Ось такою вона та інші річки були в понеділок. На вівторок позеленіла, а сьогодні не змінилася – висока і зелена..

Отже після второвування що до чого, ми склали приблизний маршрут наших риболовель. Як правило, ранок починався саме на впадінні цього потічка. Мушу відразу сказати, що ловилося краще, коли була погана погода – щось скидалося на дощ і небо було затьмарено хмарами. Працювали німфи з помаранчевими головками і помаранчевим тораксом. З чого було тіло і з чого хвіст принципового значення не мало.

Чимало було зловлено невеликої форелі, яка прибивалася до берега. Але поміж ними траплялися і цілком пристойні екземпляри, які тішили нас своїм опором. Коли рівень води трішки почав падати, досить цікаво можна було половити в тому гірському струмку, який спершу видавався за потужну річку. Там теж було чимало риби, переважно форель. Харіус траплявся доволі рідко – на Дунайці ми упіймали лише одну чи дві.

По обіді ми їхали на Бьялку – річку про яку я не напишу краще, аніж це зробив Зарт на своєму блозі (http://zart.com.ua/mleko-nad-woda-5/). Правда, коли він там ловив, то стан води був куди нижчим. Ми ж потрапили на бурхливий потік, який ніс в собі усяку біду, що осідала на дні і безбожно крала наші німфи. Лише за кілька днів ми з Арсеном втратили близько сотні мух. У Сколівського з тим було краще – досвід не проп’єш…

Щодо самих мух, то зважаючи на трохи кращу прозорість, помаранчевий колір відпочивав. Працювали фезентейли, шоколадки і їм подібні. Звісно, на таку річку треба було ставити вольфрам, причому чим більший тим краще. У мене просто фантастично працювали фезентейли з головками 5,5. Але самі розумієте, що таку важку муху провести без зачепів практично нереально. Саме тому я скористався тим, що придумав на Свічі. Отже я ставив цю німфу на підвісну, а в низ кріпив або дрібну німфочку або мокру. Вони, правда, і так не працювали. Зате на підвісного фезентейла таким способом на одній ділянці за півтори години вдалося виманити близько двох десятків стругів 30+. Це не була яма – просто досить бурхлива полоса, доволі одноманітна. Мав один гарний схід – взяла форель невелика, але дуже груба. Спершу здалося, що то був короп – так він блистів на сонці. Здорово відловилися Арсен і Андрій, які знайшли хороші ями і великих риб. Правда, вони свої фотоапарати залишали в машині, тому пам’ятки особливо не мають.

Увечері ми знову поверталися на Дунаєць. Хлопці ловили на німфи, я ж чекав масового вильоту комах, щоб «помокрувати». Так, кидав кілька разів і сухарика, але толку з цього було мало. А от мокрі працювали дуже класно. Треба було лише вгадати з проводкою і стріпами. Бо іноді форель брала на розвороті мух, а іноді треба було трішки підтягувати. Ну, і звичайно, мало б що я зловив, якби не ставив тонучого підліска. Завдяки йому мухи опускалися на потрібну глибину. Працювали марчбрауни, червоно-чорні зулу і мої варіації з чорного тіла і оранжевого даббінгу з куріпкою. Форель їх просто розривала.

Особливо гарно форель ловилася на другий день ввечері. Я знайшов яму під горою і зловив там трьох залікових красунь. Усі вони взяли на зулу – цікаво, що в Україні ці мухи успіху не мали.

Наостанок я ще напишу про заключний день нашої подорожі, просто зараз сижу в колибі в Міжгір’ї в компанії Міші Шерлока і Юрка Тіроля. Треба і їм трохи часу присвятити.

ПС. Учара Вича, Латориця, Теребля, Ріка і все інше було кольору оранжевого. Не знаю, що нині буде. Пічалька…

По пам’яті показував дорогу в рибальський магазин. Власне, рибальським його можна назвати лише умовно, адже там можна купити кілька дешевих котушок, якусь дрібноту і товари для домашніх тваринок. Я ж хотів показати хлопцям мухи, а їх там справді багато. Старша пані-продавець майстерно і ефективно пояснювала яка муха для якої води і річки. Я сумніваюся, що вона бодай раз тримала в руках нахлистову вудку, але у плані теорії до неї претензій не буде. Видно, що в коробках переважають «ґляйхи» – імітації гнойових хробаків (окрім них – плетені польські німфи), яких роблять з рожевих презервативів. Вже пізніше я жалівся Войтеку, що наші аптекарі не знають якого кольору презервативи в коробках, тому я не можу знайти цю продукцію. І він мені таки зарадив (сам же Войтек – фармацевт!) і подарував два рожеві презервативи. Можете уявити собі обличчя Арсена і Андрія коли вони це побачили… Стрімери однотипні. На головатицю більші, на форель менші. Взагалі, Войтек сказав по секрету, що головатицю треба ловити на стрімери не менші, аніж 20-25 сантиметрів. Тобто будемо вважати, що в магазині продають виключно форелеві імітації. На сухі ми не дивилися, але можу сказати, що поляки використовують два типи сухарів. Перший тип – це харіусові мушки, зв’язані на дрібосеньких гачках. В якості матеріалу використовують «качу дупку» – це CDC по-нашому. Інший тип мух – це здоровенні імітації одноденок. Вони використовуються тоді, коли починається «роєннє» – тобто масовий виліт комах. В якості крил – пір’я селезня (Mallard Duck). Нічого іншого, типу там годдардів, ред тагів, кадісів тощо я не побачив.
Це звісно не означає, що їх нема, але на іншій річці, про яку я напишу згодом, ми познайомилися з Міхалом – гуральським нахлистовиком, який показав свої мушки.
Те саме, що в магазині: крихітні і здоровенні. Окрім цього він показав нам гуральський флотант: аптечна нафта розведена з бджолиним воском.
Ні про яких Петіжанів Міхал і чути не хотів… Каже, що для качої дупки то найкраще, що існує в світі.

А що з мокрими, спитаєте ви. А нічо… Поляки практично не використовують такий тип мух. І дуже навіть даремно. Коли ввечері на Дунайці наступного дня Андрій і Арсен намагалися щось зловити на німфу, у мене здорово ловилися великі струги на марчбраунів та ред-блек зулу. Правда, я використовував тонучий підлісок. Він зіграв ключову роль у тій риболовлі. Але про це згодом.Так от, роздивившись мушки і придбавши собі щось на згадку, ми поїхали селитися. Войтек сказав, що нас чекають, а сам він на роботі. В садибі нашу групу зустрів пан Войтек – батько Войтека, вибачайте за такі каламбури. Насправді ми не пошкодували, що поселилися саме там (пані Маришя люб’язно запрошувала нас до себе, а її білявка-донька навіть привіталася з нами). І якщо вдасться поїхати в Кросценко ще раз, то я навіть думати не буду над місцем дислокації. Хлопці теж.Вже в наступні дні ми почувалися в цій садибі дуже комфортно, по-домашньому. Пан Войтек сказав, що нам не слід кремпуватися, адже ми їдемо за тридев’ять земель і платимо гроші не для того, аби сидіти скованими і по вечорах мовчати. Ви уявляєте, наскільки їхній менталітет відрізняється від нашого? Звісно, поводилися ми чемно.
Алкоголю вживали в міру, музикою (дримбою) не грішили, за собою усе прибрали, як виїжджали. Було також помітно, що господарі готові виконати будь-яке наше бажання. Наприклад, коли приїхали трохи відпочити і пообідати, то нам приготували чай-каву, так само дали кави на дорогу. Не було проблем з усім іншим – деякий посуд ми мили самі, деякий посудомийка. Також до наших послуг був безпровідний Інтернет. Усе це задоволення (забув сказати про ідеальну сантехніку, гарячий душ, чисті кімнати, зручні ліжка) вартує 35 злотих за добу. Поміркуйте і порахуйте, що ви знайдете за 80 гривень в наших Карпатах…  Дуже затишно було сидіти на подвір’ї з гарним виглядом на гори. Поруч стоїть гриль, на якому ми смажили ковбаски та хліб. А після обіду дов’язували мухи, які припали до смаку форелям.
Уже ввечері, після риболовлі, Войтек запросив нас до себе на кухню, яку він трансформує в рибальський кабінет, коли усі лягають спати.
Навіть витягає з секретних місць «гідропсихів», які живуть у нього в пробірках. Цікаво, що Войтек щоранку, перед роботою, заїжджає на річку Бьялка, про яку буде описано згодом, і заміряє рівень води, а також копирсається в каміннях.
А ще він професійний мухов’яз – віддає свої творіння на продаж. До речі, готує цілі флайбокси. Видно також, що мухи дуже добротні і достойні. Правда, каже, що це забирає багато часу. Тому він планує залучати дружину Аґнєжку бодай для того, щоб підвантажнювала німфи з вольфрамовими голівками свинцем.
Саме так – поляки комбінують ці два матеріали. Практично усі мухи Войтека зв’язані з 3,5-міліметровими золотими вольфрамовими голівками. Срібних та мідних він не використовує. Коли темніє вода – то або помаранчеві, або сидить удома.Перед нашим останнім днем ми в’язали «хрущиків» (наголос на «и») – імітацій личинок волохокирльців. У нас вони звуться кессед каддіс або піппінґ каддіс. Там просто «хрущикі». Одначе, як переконував Войтек, білі та зелені «задки» тут не будуть працювати. Виключно червоні, що робить їх схожими на ред тагів. Причому не просто червоні, а криваво-яскраво-червоні зі спектра даббінгу або його аналогу. Отже тіло обмотується розплюснутим свинцевим дротом, а далі потрібно обмотати його натуральним сірим чи коричневим даббінгом. Войтек робить даббінги власноручно зі хутра тварин. Так само і куріпку замовляє в мисливців, а не в магазинах. Отже, даббінг намотується до голівки, після чого сегментується мідним дротом. Вуаля. І що тут говорити – наступного дня, принаймні у мене, працювала лише така мушка. Ввечері я зв’язав їх чотири. Кожна приносили по кілька форелей, після чого обривалася. А от остання просто розірвала мені мізки – я тримав на ній п’ять гарних риб, але кожна з них сходила.
До цього моменту я мав лише два сходи (усі гачки мають бути без борідок), але то зривалися трофейні риби. Лише в самому кінці я таки упіймав форельку, але гачок не пробив їй губу. Я так і не зрозумів, у чому справа. Войтек також. І що цікаво, коли ми з ним обходили річку по дорозі, то помітили дрібненький лісовий струмок, увесь в кущах. Ми зауважили силуети немалих риб і спробувати з’ясувати, хто ж там живе. Детальніше про це я опишу згодом, але саме на цю німфу я таки упіймав рибу, причому її губа була пробита надійно. У будь-якому випадку, коли я зачепив і обірвав ту німфу, то практично за нею не шкодував… У цю ніч ми майже не спали – усього кілька годин. Зате спогади про цікавий та веселий вечір того варті…