Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Солнце тело мое жгло, ветер волосы трепал,
Но я смысла жизни так и не узнал.

Зважаючи на те, що в суботу я тинявся Кримським півостровом, начальство змилостивилося наді мною і запропонувало вибрати собі один день для відпочинку. От і я вибрав середу – за прогнозами не мало бути дощів, тому я вирішив рванути в гори. Компанія не назбиралася – мій друг-дантист, який пообіцяв скласти компанію, приготувати бутерброди і виконати роль фотографа, в останню мить злиняв, мовляв, йому завтра терміново вставити одній знайомій пломбу. Знаючи його особливий потяг до прекрасної половини людства, мені здається, що пломба – це евфемізм. Ну да ладно. Їду сам – воно й на краще. Іноді від людей треба відпочивати…

На перехресті Стрийська-Наукова застрибую в маршрутку, що їде в Труханів. Я взагалі планував ловити в районі скель у Верхньому, тому треба буде по дорозі шось придумати, бо топати півгодини шось не дуже хотів. Всунувши у вуха музику Едіт Піаф я відрубався на дві години. О 7:00 автобус зупинився перед поворотом. “Шеф, давай я тобі ще пару гривень накину, тільки відвези мене до Верхнього” – зважаючи на те, що в салоні я був один, можна й понагліти. “Я вже запізнююсь по графіку. А в нас з цим строго” – сказав водій і висадив мене. За моїми підрахунками, до місця призначення йти треба було 3-4 кілометри. Тому я вирішив трохи скоригувати маршрут і піти від впадіння Опору в Стрий уверх по течії Опора.

До того ж я там ше не був. З моста глянув на Стрий – ніби чистий. Принаймні точно не брудний. А ще я побачив рибу, яку прибило до берега.

Ідентифікувати її не вдалося – може комусь з вас це вдасться краще. Причина смерті не зясована.

Невдовзі я спустився під міст Опора. Одягнув вейдерси і перейшов на інший берег. Одразу ж починався перекат, з якого я вирішив стартувати. З собою мав француза і одиничку для сухої/мокрої. Почав з німфи і відразу ж харьок почав бомбити ті самі мухи, які я виставляв у розділі “мої фаворити” (зелений бокоплав і “сирітка”). На бокоплава брало краще. Але, на жаль, трофейна риба кудись ділася з Опору.

У цьому році на своїй улюблені ріці я не впіймав жодної риби, більшої за 30 см… Не зловив її і цього разу. Найбільший з-поміж усіх зловлених харіусів мав заледве 25 см, причому виключно завдяки своїй стрункості.

Я йшов уверх по течії і пробував аналізувати поведінку риби. Зі всього зробив кілька висновків. Перший: харіус не стояв на великій воді, виключно на перекатах (не бурхливих) або на ділянках з різними глибиами та течіями. Але навіть якщо ці місця попадалися на широких участках, то знайти там рибу мені не вдалося. Друге: харіус переважно сидів внизу перекату, рідше в середині і практично нікого не було на його початку. Третє: харіус хотів виключно підвісну муху. 90% пирів було спіймано на підвісного зеленого бокоплава. Натомість, коли я його заради експерименту ставив як кінцеву муху – результату не було.

Стандартний опірський харіус у 2011 році. Відчуйте різницю…

Харіус-2012. Тенденція, однако, блін!

Четверте: риба була дуже голодна. Цей висновок я зробив з того, що у мене було лише два сходи, а також з того, що в повітрі взагалі не літали комахи. Пяте: украй важливо було підібрати правильну муху. Після бомбардування бокоплава я змінив його на шось інше, потім ще на щось і ще на щось. У резульаті я не мав виходів. Щойно повернув цю муху на повідок, як ріка знову ожила. Шосте: суха – ноль, мокра – ноль.

З цими чистої води субєктивними висновками, які в жодному разі не претендують на істину в останній інстанції, я крокував уверх по течії. Помітив, що чим вище піднімаюся, тим бруднішою стає вода. Коли я нарешті дійшов до скелі, то побачив перед собою зелену калабаню, яка аж ніяк не нагадувала ту блакитну красу, по якій я ходив зранку.

У результаті прийняв рішення пакувати манатки і повертатися до Львова. Якраз був обід – друга година. Таким чином з 8 до 14 я зловив 24 харіуса. Хвалитися, правда, нічим – як я вже казав: без трофея. Зате я загорів і набрався позитивних емоцій :).

Ну і нарешті, найголовніше. Коли я прийшов додому і скинув фотки на комп то побачив міфічного персонажа, про якого у “Лісовій пісні” писала Леся Українка. Перед вами – Той, Хто в Скалі Сидить. Зрештою, кожен бачить те, що хоче бачити. Не вірите у тіні забутих предків – ваше право.

Я вірю…

На початку червня я побував на річці Дунаєць, де є відома нахлистова спецділянка. За новими враженнями, наприкінці серпня, ми відправилися на Сян, річку, яку поляки вважають однією з найбагатших в Європі у плані харіуса і форелі. Від українського кордону в Смільниці доїхати до Звєжина можна за якихось півгодини. Правда, важко знайти нормальні доїзди до річки. За шість кілометрів нам вдалося розшукати два хороші заїзди і один поганий.

Юра Щербатий виходить з води

Спершу підкорювати Сян приїхали ми з Юрою. На місці були о другій ночі. Трошки перекімарили в машині і як тільки стало щось видно, зайшли в річку. Я спробував ловити французом. Вже на третій проводці хапнула пристойна форелька – взяла на найвищу підвісну муху – золоту Курноцика. Потім вдалося зловити ще дві форелі і два харіуса на наші фезентейли з оранжевим тораксом і різні бокоплави. Пирики у них не такі яскраво-срібні як у нас – спини в них темні, а боки з коричневим відтінком. Відчувається, що риба вільна, що її не шарашать струмом і не ловлять на тичкару – всі вони сильні, здорово опираються. Взагалі, за день не вдалося зловити жодної малої риби – мінімум 25 сантиметрів.

Ганна і Дзенн

Коли почало світати я помітив машину, яка наближалася до нас. Невдовзі побачив Нестора, який махав рукою і Ганну, яка веліла мені забиратися з перспективної струйки, мовляв, всю рибу мені перелякаєш. «Не переживай, я там вже все виловив» – такими жартами ми привіталися. З фотоапаратом вийшов Юра Гудзь – хотів зазнимкувати туманний світанок.

Нахи в тумані

Десь незабаром мав приїхати Павел – «стражнік ловіска» аби продати нам ліцензії. Ціна за день – 75 злотих або 18 євро. Це досить дорого, але двічі на рік можна собі дозволити таке задоволення. Поки його не було ми розгреблися по річці. Француз стояв на трійці, тож я обладнав п’ятірку сухою мушкою і вийшов в воду. Зразу ж упіймав ще одну форель, після чого вирішив переключитися на сухаря.

Туалет біля річки. Чистий, акуратний, безкоштовний. Праворуч – табличка спонсора – Vision

Те саме вирішили зробити і Ганна з Нестором – риба вискакувала з води і ловила мушок. Я пішов на іншу сторону ріки, де була течія, але не було хвиль. В такому місці я відчував певний дискомфорт, все таки мені хвилі подобаються більше. Але форель ловилася на сухі, правда, не так часто і не такі великі як в Нестора. Йому вдалося підтягнути кілька дуже достойних екземплярів, а от в Ганни було багато сходів.

Як не дивно, але місце нахи ловлять стрімером саме в таких місцях

Тим часом обидва Юри десь зникли між островами. Виявилося, що вони ловили на стрімери і мали успіх – Гудзь упіймав шість штук, а Щербатий дві. Цікаво, що останній ловив на жахливого стрімера у моєму виконанні, зв’язаного на гачку №14 з трьох полосок марабу – червоного, оливкового і чорного. І на це сопливе жахіття форель ловилася! Але повірте, це не означає, що на Сяні риба ловиться на все, що попало і як завгодно. Це оригінальна річка і рибу треба знайти. Зловити її не так просто, зважаючи ще й на те, що ми не мали відповідного досвіду – не знали місць і не могли знати, які мухи любить риба.

Ціна денної ліцензії – 75 злотих

Невдовзі приїхав Павел, який розклав перед нами флайбокси, щоб ми подивилися. На фото видно, що переважає в коробках. У плані сухарів – СДС пушинки – це на харіуса. Крупніші мухи – на форель. Стрімери – переважно вулі-багери на малих гачках, зв’язані з кислотних кольорів.

Вийшло сонце, прийшов час обмірковувати наші подальші дії. Гудзі і Нестор поїхали селитися в готель, а ми з Юрою вирушили по дорозі, шукаючи нових місць. Юрі треба було поспати, бо ввечері ми мали повертатися додому. Тому він тупікнувся в тіньку, а я пішов на річку.

Це по-суті було озеро – хвиль нема. Поруч ловив поляк на стрімери, правда, без особливого успіху. Я зловив одну форель на суху і пішов будити Юру – шукати інше місце. Він не дуже радо сприйняв мої стусани, але все ж поїхав далі. Поляк зі стрімерами порадив проїхати вниз по течії, там, мовляв, будуть місця, які мене цікавлять.

І справді, ми виїхали акурат до перекатів з різними течіями і глибинами. Красота! Ще був обід, тому розраховувати на систематичність складно. Я трохи порився у дні – побачив велику кількість живих імітацій наших бокоплавів, тому зарядив «француза» відповідними мухами. Форель радо погодилася на такий частунок, але ловилася вона не часто.

Мадлер. Точніше те, що від нього залишилося

Коли сонце вже потрохи почало сідати, я вирішив вкотре половити на стрімери. До цього часу мені не вдавалося упіймати на стрімери нічого, за винятком одного єльця на свічі. Спробував різнокольорові вулі-багери, александру, ще якусь біду типу «ноунейм» і вже хотів навіки попрощатися з ними, аж тут погляд упав на невеликого мадлера, який для мене зв’язав Геник Головко.

Англієць з харіусом на 47 см. Зловив на апстрім німфу

Буквально на першій же проводці відчув потужний удар. Ого! Невже це воно? Чергова проводка – ще один удар. Я трохи перемістився, закинув і нарешті відчув, як на проводці, мене щось зупинилося. Це щось втупилося в дно і почало гнути мою п’ятірку з тонучим підліском. «Є!» – закричав я Юрі, але за мить шнур ослаб. «Не кричи «є!» поки не витягнеш» – проспівав мені Юра.

Блін, думаю, ну, нічого. Чергова проводка і знову риба! «Є!» – крикнув я і поки згадував, що «є!» кричати не треба було, форель втекла. Пшя крев! Але мадлер вселив у мене надію і наступні проводки принесли мені п’ять красивих форелей з чорними і червоними цятками. Між ними я мав ще пару сходів і кілька хороших ударів. Очевидно, гачок завеликий, або я не володію технікою витягання риби стрімерною палкою. Треба вчитися.

Сонце почало сідати. Я повернувся на берег і взяв трійку з сухариком. Що то було… Словами важко передати. Крупна риба зібралася на мілині і з шумом вистрибувала за поденками. Варто сказати зауваження Нестора, який помітив, що в Польщі комах набагато більше, ніж у нас. Чому так? Поденки літали кількох видів і розмірів. Але форель ловилася на все тільки один раз. Після кожної риби муху доводилося міняти. Працювали сухарі з білими крилами і коричневим тілом. Закидати доводилося метрів на 15, щоб не підходити ближче і не шугати рибу. Правда, підсічена форель робила такий сабантуй, що на хвилину все навколо затихало. Риба там дуже сильна.

Не знаючи дороги ми вирішили повернутися і половити там, де починали. То була помилка, бо на цьому місці стояло вже три машини і риба не проявляла ознак активності. Ми обмежилися кількома сходами і почали готуватися до від’їзду – повечеряли і помили машину. Тепер можна і додому їхати. А Гудзям з Нестором бажаю яскравих вражень і чекаємо на їхні звіти.

Автор: Ростислав Ящишин

Як і планувалося, я вирушив до сонячного Закарпаття в суботу, о 9-ій ранку на бусі з операторами, які їхали до Ужгорода. Попередньо домовився зі Стьопою Чехом, що він мене підбере в районі Неліпино, перед Свалявою, і ми поїдемо рибалити на Вічу. Часу у нас було не багато, так як близько 7-ої вечора, бус мав мене забрати з того ж місця, де я вийшов. Все сталося як і гадалося – Стьопа вже чекав мене на своїй «дев’ятці».

–         Ірландське віскі п’єш?

–         П’ю.

–         То їдемо обмивати мої вейдерси…

Півгодини їзди по розбитій дорозі і ми опиняємося посеред гір, в такій глуші, де не тягне ні МТС, ні Київстар. Воно й добре – залишаємо телефони в машині і в мене починається перший урок. Оскільки вейдерси не дорогі, у них нема гардів. За порадою я стибрив в жінки старі колготи і порізав їх на «хомути». По-правді, воно не дуже допомогло, але Стопа сказав, що на цій річці гарди не обов’язкові. Випробовую один з трьох варіантів термобілизни, який привіз з собою. Взуваюся в черевики і стаю в воду. Вроді підошва тримає, але шипи не завадять. Обережно переступаю – трохи лячно, бо звик ходити в чоботах. Ловити чомусь вирішую на мокрі, навіть не знаю, чому так. Правда, жодної нормальної проводки зробити не вдається – заважають дерева і нерівномірність течії.

Стьопа – справжній «француз», навіть попри те, що він Чех :). Місця знає краще за мене, тому зупиняється на водоспадику і за хвилину виводить крупну форель, а за нею харіуса. Я підходжу ближче, слідкую. Швидко змінюю мокрі на німфи і закидаю трохи вище. Дві перші проводки результатів не дали, але коли я хотів перекинути втретє, відразу ж відчув сильний удар і моя одиничка круто зігнулася. Взяв жирний харіус, за 30 сантиметрів. Я дотягнув його до берега і розвернувся до Стьопи, щоб він витягнув фотік з сумки. Поки ми возилися – риб утік з гачка. Ну і нехай.

Вирішуємо повернутися до машини, скласти одиничку і обладнати трійку французьким повідком. Я витягаю дві пляшечки ірландського віскі, яке привіз рік тому з Дубліна. Степан дістає бутерброди і домашні помідори. Випиваємо за першу рибу на Вічі і мої вейдерси. Тепер ідемо вчитися ловити на Францію. Стьопа показує те, чого не показали чехи у своєму фільмі. Особливості проводки, які раніше мені були не відомі, виявилися ключовими. Ці всі маленькі дрібнички обов’язково допоможуть тим, хто взявся за такий, досить важкий спосіб ловлі нахлистом. Користуючись порадами Степана я засікаю ще одну крупну рибу, але ситуація повторюється – поки витягаєм фотік, вона схожить. Врешті решт харіус таки опиняється в екрані фотоапарата.

Ми йдемо далі. Зі Степаном ловити дуже приємно. Він не бігає першим, намагаючись зайняти кращі місці – ми йдемо разом, хтось стає вище, хтось нижче. Інколи змінюємося берегами. На великій ямі закидаю німфи (шоколадки, фезентейли) на струйку, буквально у двох метрах від Стьопи. Сильна потяжка і на поверхню виходить крупна форель. Красота – вудка гнеться він напруги і делікатних повідків. Жаль, але форель сходить, не даючи себе сфоткати. Йдемо далі, ловимо і милуємося природою.

Час летить – вже скоро пора вертатися. По дорозі назад перекручую уроки франзуцької німфи, уточнюю деталі і аналізую. Ми складаємося і вертаємося на дорогу. Замовляємо в кафешці фрішкі і пивко. Шкода, що треба їхати – попереду ще стільки кілометрів необловленої і каламутної Вичі. Гарна річка – досить важка на перший погляд, але якщо зрозуміти що до чого – усе виглядає більш-менш зрозуміло. Ось і мій автобус. Прощаємося зі Степаном, але пригоди на цьому не закінчуються.

Їдемо 100 кілометрів і разом з Юрою виходимо в Дубині. Пані Марія вже нас чекає – в її сина день народження, повно народу, грає музика. Але нам пофіг – заходимо до хати, розкладаємося. Тут приходить Марія і її сестра, приносять нам хавку – печену картоплю, стейк, хліб з салом, миску тушкованих білих грибів, пару шматків піци, дві пляшки мінералки, десерт.

Юра витягає заниканий чікунчік – хто б сподівався на таку вечерю? Магнітофон крутить патріотичні пісні, особливо мені запам’яталася про Олексу Довбуша в оригінальній інтерпретації – http://proridne.com/pisni/ОЙ%20ПОПІД%20ГАЙ%20ЗЕЛЕНЕНЬКИЙ.html тут є кілька варіантів, але саме такої нема. Виходимо трохи прогулятися на річку – пофіг шо північ і нічого не видно. Стає прохолодно, тому ми вертаємося і швидко засинаємо.

О п’ятій ранку, коли ше темна ніч, виходимо з хати і йдемо по дорозі, вниз по течії Опору. Кілометрів за два заходимо в річку і починаємо ловити. Харіуса тьма – правда, знову ж таки, невеликий, як і весь у цьому році на Опорі. У намаганні зловити щось більше, ставлю більші мухи. Особливого результату нема, хоч риба продовжує ловитися на мою вже тепер осмислену Францію.

Стає світло і я бачу двох нахлистовиків, які йдуть вниз по річці. Підходжу ближче – вони мені не відомі, значить аборигени. Один з них підтягує дрібонького харіуса і кладе його в сумку. Не витримую і починаю його матюкати і погрожувати рибнадрозом, хоч телефон залишив в хаті. Пристрасті доходять апогею – та чурка розказує мені, шо маленьку вони відпускають, а то беруть від 20 сантиметрів. Я просто шаленію і розказую йому все, що про нього думаю. Він робить крок у воду, щоб «поговорити» поближче. Потім зупиняється і йде по березі. На мої слова не реагує, каже, що тут виріс і забиратиме рибу й надалі, бо в нього є цитую «дитина і кіт». Я не знаю, як говорити з такими людьми…

Вони зникли з поля зору, я продовжив ловити. Невдовзі підійшов Юра, який також намагався врозумити їх – у нього теж нічого не вийшло. Ми пробиралися до Дубини вверх по течії, обловлюючи перекати. На одному місці мені вдавалося виловлювати по 6-8 харіусів. На мілкіших перекатах стояв дрібніший, в районі ям – більший. Вже під сам обід я засік крупного харька, бачив, як він розвернувся, але не витягнув його. Словом, половили ми славно, якби не зустріч з тими козлами… А Франції я тепер приділятиму більше уваги.