Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Не знаю, хто як, але за перший день я наловився по повній програмі. Навряд чи другий і завершальний день нашої подорожі приніс би щось нове та цікаве – думалось тоді. Але я помилявся. На мене та моїх друзів чекало ще багато сюрпризів. Я вирішив пройтися вниз по течії, але з іншого боку річки, в напрямку великого острова, де за словами Володі, торік Войтек ловив найбільшу рибу. Власне, ми двоє туди і вирушили. Знайшли дуже цікаві перекати з ямами, пробували обловити територію всіма наявними ресурсами, але жодного клювання так і не заробили. Довелося вертатися до мосту і думати, що робити далі.

Тим часом Діма з Юрою озброїлися сухими мухами і пішли на канал, який суттєво змінився, порівняно із першим днем. Тепер, після різкого падіння рівня води, там було чимало зручних та доступних місць, єдина перешкода – схід із стрімкого берега по гострому та незручному камінні. Стоячи на мості я помітив, як під першим же кущем, якась дуже крупна риба ледь не щосекунди вистрибує та ловить волохокрильців. Схід до того місця був далеко не ідеальним, але якось мені вдалося спуститися і влаштуватися на великій каменюці. Про те, щоб зайти у воду не було й мови – глибина та невідомість. Спершу я спробував упіймати рибу німфами, але успіху не мав. Потім узявся за сухі. Перепробував близько 10 мух, кожній давав три шанси проплисти над головою в риби (я уже помітив, що то була палія). Нарешті, взяв коричневого «хрущика». Щойно мушка опинилася в зоні видимості гольця – він миттєво зреагував.

Тепер мені треба було виграти боротьбу із трофеєм. Ще раніше я помітив, що метрів за 10 від тої точки знаходиться доволі зручний захід до води. Туди й попрямував. Кілька хвилин впертої та напруженої впиранини і нарешті красень-брук опиняється в підсаку. О, це просто неймовірної краси риба. На сонці вона переливається різними барвами, а ще дуже активно пручається. Щоб не травмувати рибу, роблю лише два фото і швиденько відпускаю її назад в річку.

У моїх товаришів справи також хороші. Юра знайшов місце з активною райдужкою і вже упіймав кількох штук. Дмитро теж розташувався біля великого каменя – йому також вдалося переконати місцеву рибу. Пробую і я, але на суху виходів не маю. Разом з Юрою зміщаюся нижче і бачу дуже цікаву ділянку, а ще бачу вихід риби на ній. Беру німфи і спускаюся до води. Кілька проводок і на вже знайому чеську німфу отримую удар та веду боротьбу із півметровим щастям. Буквально через дві-три проводки, отримую ще одну таку ж форель – і знову кайфую від того, як славно вона опирається.

Ще нижче натрапляємо на дуже глибоку яму – і знову, буквально на перших же закидах, на муху сідає крупна райдужка. Цього разу боротьба триває довше, підвести рибу до себе не вдається – вона сходить. Ну і нехай.

Хороша ясна погода (а обіцяли дощі з грозами), чиста річка, добрий настрій, активна риба – про все це ми балакали на своїй веранді, коли прийшов час обіду. Ділилися враженнями, обговорювали цікаві моменти з того, через що вдалося пройти. Ніхто нікуди не поспішав. Усі спокійно чекали вечора та чергового хетчу.

Із отриманого досвіду можна було зробити наступні висновки: аби отримати трофей, необхідно пройти три сходинки. Перше – знайти активну рибу. Це досить просто – достатньо лише побачити, де вона виходить годуватися. Друге – необхідно вибрати правильну мушку, бо далеко не все, що ми кидали припадало рибі до смаку. Нарешті третє – після підсічки ще треба витягнути рибу до себе, зробивши так, щоб вона не порвала повідець і не розігнула гачок. Із цим прикрим фактором зіткнувся Юра. Чомусь більшість риб, які зійшли, залишали по собі хіба що голку, на якій щось нав’язано. Цікаво, що стосувалося все не якогось одного виробника. Більше того, за словами Юри, усі його «сухарі» були одноразові. Навіть якщо риба не розігнула гачки з першої спроби – то з другої зробить це напевне. У мене нічого подібного не було, хіба що одного разу риба трішки вигнула гачка.

Коли я гуляв по каналі, то побачив цікавий невеликий перекат з ямкою, біля самого берега. Оснастивши німфову вудку ред-тагом та чеською німфою спробував зробити хорошу проводку. І вона мені таки вдалася. Зненацька я відчув надзвичайно потужний ривок, на якусь долю секунди над водою виникла чорна тінь, а після цього риба на повну силу рвонула до протилежного берега. Вона розмотувала шнур просто із божевільною швидкістю. Я був в шоку, адже півметрові форелі мали клопіт із тим, щоб стравити кілька метрів, а тут «паровоз» летів на повній швидкості. Я так і не довідався, хто це був – голець чи таймень (схиляюся до останнього), але ці 30 секунд реально змусили мене отетеріти. Не знаю, який розмір був в цієї риби, але однозначно – це був «трофейний трофей». Вимотавши практично весь шнур на одному диханні, риба зійшла…

Приходив вечір, а з ним і більша активність риби. Ми чекали на березі – чекали того моменту, коли на плесі з’являться візуальні ознаки вечері. Вони тривали близько п’яти хвилин, після чого річка хвилин на 10-15 затихала. І риба не ловилася взагалі і ні на що. За цей час кожному вдавалося щось та й упіймати, правда, вистачало і прикрих сходів.

Нарешті, коли сонце вже сіло, ми вийшли з води. Кожен з нас був щасливий та задоволений. За два дні на Вагу я упіймав півтора десятки риб. Одна райдужка мала 35 сантиметрів, одна струмкова була оцінена на 40. Вся інша риба – від 50 до 65 сантиметрів. І в цьому, мабуть, є перевага Вагу над іншими річками. На тому ж Дунайці чи Сяні можна наловити значно більше риби, але упіймати стільки крупних трофеїв там, навряд чи, вдасться. Тож залишається лише одне – повернутися на Ваг вже на початку вересня, коли, за словами місцевих, тут найкращий час для нахлисту.

Вечеря зі стейками, малинівка, веселі розмови – можна було розслабитися і спокійно відпочити. На ранок ми повністю прибрали наш котедж, склали усі речі, попрощалися із Мірославом та вирушили додому. Дорога пройшла значно швидше – кордон ми минули за якихось 15 хвилин…

Ми поставили будильник на четверту ранку. Встали досить бадьорими і свіжими. Я одразу ж узявся до сніданку – приготував яєчню, канапки, хлопці заварили чай і каву. Ще звечора, зважаючи на обставини, я приготував собі снасть. Однозначно, вирішив ловити 9-футовою вудкою п’ятого класу – Wychwood River and Stream. З-поміж усіх котушок вибрав Grays GX700 зі шнуром Rio Grand. Там вже був змонтований міцний підлісок, до петельки якого можна прикріпити будь-який повідок, залежно від того, яку муху доведеться ставити – суху чи стрімера. Сам шнур, як на мене, просто ідеальний. Він абсолютно слухняний і з радістю виконає будь-яку вашу кастингову забаганку. Легко справиться і з делікатним закидом дрібного сухарика, і виконає дальній закид стрімерка середнього розміру.   

Також узяв з собою запасну шпулю, де була повністю готова німфова оснастка, але не спортивна. До шнура я приладнав довгий французький підлісок, а до його кінця не традиційний нейлоновий «тріколор», а 40-сантиметровий німфовий спортивний індикатор. Далі мікрорінг, до якого міцним та надійним вузлом я прикріпив десь метровий підлісок, діаметром 0,18 мм. І вінчало усе це творіння повідки із флюорокарбонового матеріалу, діаметром 0,17 мм. Наче усе гармонійно.

Чому я зробив вибір на користь коротшої вудки, залишивши вдома свою основну бойову одиницю – трійку Kola Salmon Czech Nymph, довжиною 10 футів і 2 дюйми? Все просто. Я розумів, що якщо доведеться боротися із крупною рибою, потужніша вудка дозволить мені витягнути її швидше, завдавши менше шкоди. Безперечно, Кола так само справилась би із цією місією, але процес тривав би значно довше – для риби це не добре. А довжину мав би компенсувати той самий французький підлісок. І не просто так я відмовився від нейлонового індикатора. Спортивний варіант можна дуже просто «втопити», якщо необхідно пробити дно. «Триколор» на таке не здатний, більше того – він і не призначений для таких потреб. Щодо мух, то наразі я не поспішав. Треба було ближче побачити воду, дізнатися де є ями  взагалі – де стоїть риба та чим вона харчується.

Також я мав намір перевірити нові вейдерси та черевики: Taimen River Waders та Taimen Onon Boots. Брав їх в комплекті, разом із шипами. Вийшло досить не дорого. Щодо якості наразі не можу сказати, бо рибалив у них тільки двічі. Але зате неймовірно тішуся тим, що купив нові вейдерси до того, як протекли старі. Бо мої попередні вейдерси Taimen, куплені 5 років тому, примудряються ще досі не протікати.

Зрештою, усі спакувалися і ми вийшли до моста. Ще раніше вирішили, що краще розбитися на пари, бо річка не знайома, рівень ще й досі високий, та й допомогти витягнути рибу буде легше. Юра і Володя оснастили свої вудки стрімерами. І поки ми з Дімою ділили територію під мостом, там де ввечері бачили виходи риб, Володя першим упіймав струмкову на 40 сантиметрів. Практично з першого закиду.

У інших поки не було натяку на активність риби, за винятком хіба одного виходу на знаменитого Петруняківського ред-тага. Я вирішив піти вниз, до перекатів, які помітив, коли ми їздили за ліцензіями. Дійшовши садами-городами до місця, побачив кілька доволі привабливих місць і почав їх обловлювати. Ситуація ускладнилася тим, що важкі німфи одразу чіпляли мох на каменях, а легкі ставали легкою здобиччю течії. Зрештою, я знайшов одне місце, де можна було ловити практично ідеально та збалансовано, але жодного натяку на присутність риби так і не помітив.

Фактично ціла година потенційної ранкової активності була втрачена. У мене нуль. Треба вертатися до моста. Вертався я доволі в пригніченому стані, бо думав, що хлопці натовкли риби два мішки. Я помилявся – за винятком першої форелі, більше ніхто нічого так і не зловив. Знову розташувався біля мосту, зайшовши у воду по пояс: там якраз виднілася досить непогана та оптимістична німфова течія. Вирішив не ставити особливо великі німфи, тому обмежився ред-тагом від Колі Стрімана та підвісним фезентейлом. Десь на десятій проводці я відчув такий бажаний удар. Легка підсічка і моє тіло пройняло неповторне відчуття того, що на іншому кінці засіло щось воістину трофейне.

«Юра! Юра!» – я почав кликати товариша, який зміг би допомогти у цій боротьбі. Риби я не бачив, бо вона міцно засіла на дні і намотувала кола. Добре, що не рвонула вниз, довелося би плисти за нею. Юра почав знімати усе на камеру, а присутність друга додала мені певну розслабленість. Нарешті риба почала підніматися. Я вже побачив, що це райдужка трофейного розміру. Кілька хвилин боротьби і нарешті фінальний змах підсаком. 65-сантиметровий старий і хитрий райдужний пструг опинився в сіточці, чемно попозував для фото і відправився відпочивати. Ще кілька хвилин мене били дрожаки, все-таки, риба серйозна.

Юра пішов шукати щастя вниз по течії, Діма бродив в районі каналу. Я перемістився до Володі, який впевнено стояв на одному місці і намагався виловити одного розбійника, що засів під кущем, постійно щось наминав, але від мух вперто відмовлявся. Німфова оснастка опинилася в жилеті: мені теж закортіло упіймати когось на суху мушку.
Поки я шукав активну рибу, Володя радісно скрикнув – він тягнув до себе того самого бешкетника. Форель опинилася під об’єктивом камери, а щасливий Володя розповів, що вже годину намагався його упіймати.

Трохи вище, біля трьох атолів, я помітив на плесі характерний вихід риби. Аби не злякати – розташувався так, щоб нас розділяв цей самий острів. Кілька закидів і суха мушка упала туди, куди треба.
Моментальний вихід, підсічка, і тепер вже я шаленів від радості. Красива плямиста форель, в районі 40 сантиметрів, дала і жару, і свічки, і, зрештою, принесла задоволення.

До нас повернулися Юра з Дімою – у них риби поки не було. Юра вперто шукав свого щастя зі стрімерами, але риба вперто ігнорувала його вуллі-баггери та зенкери. Причиною може бути те, що ми не бачили по берегах жодних мальків. Зважаючи на велику кількість крупної риби, це не дивно. Не здивувала нас інформація і про те, що тут запускають рибу (форелі та харіуса) від 25 сантиметрів. Що знову ж таки логічно.

Мало-помалу вода почала спадати. При чому на очах. Там де ми не могли перейти, вже виднілося дно. Також вилетів волохокрилець, почалися активніші сплески на воді. От воно! Прийшов час, на який я так довго чекав. Риба потрохи ставала активнішою. Я розташувався на верхньому острові і знову поставив німфову шпулю. Цього разу до ред-тага, в якості підвісної мухи, відрядив чеську німфу – практично реалістичного волохокрильця-безхатченка в оливковому забарвленні. А на що ще ловити, коли стільки комах літає?

Буквально на третьому закиді я відчув потужний удар і почав свою роботьбу. Тут вже у риби простору хоч відбавляй, але й і мій фрикціон був налаштований таким чином, щоб форель стравлювала кожен метр із труднощами. Битва тривала хвилин зо п’ять. Одначе, мені довелося пробігти за рибою метрів 30. Коли райдужка опинилася в підсаку, для інтересу був проведений замір – 51 сантиметр. Непоганий показник! І я ще переконався в тому, що вибрав правильну снасть. І правильну муху – чеська німфа спрацювала.

Повернувся на те саме місце і буквально за хвилину отримав ще один удар. Те, що відбувалося далі важко передати словами. Риба з розгону вилетіла з води, але здійснила не традиційну вертикальну свічку, а майже триметровий дуговий стрибок. І тут я вже не витримав. Якийсь шалений та несуразний набір слів, вигуків та дикого реготу. Я просто не розумів, як таке може бути! Форель тягнула мене за собою, я біг і кричав. Абсолютно обезбашена риба виробляла просто неймовірні речі – свічки, кульбіти, перевороти… Я розумів, що самотужки із нею впораюся не скоро, тому на допомогу прийшов Володя. Кілька разів він намагався занурити її у підсак, але щоразу риба знаходила запасні варіанти і давала драла. Зрештою, їй таки вдалося уникнути фотосесії – одна муха зачепилася за сітку і форель втекла. Ну, і нехай. Зате емоцій я набрався по самі вуха.

Своє щастя отримав і Діма – він упіймав хорошу райдужку на суху мушку. Володя теж спокусив кількох риб, словом, усі ми нагуляли добрячий апетит.

Прийшов час обіду. І тут ми ще раз переконалися, що відмова від ресторанного харчування була правильною. Прийшовши додому, ми поскидали жилети, вейдерси та черевики, одягнули легкі шорти, футболки і тапки. Із шматочків м’яса, які не пішли у стейки, я приготував апетитну тушковану піджарку в китайському соусі з грибами мун. Свіжі овочі та розігріта вчорашня каша наповнила наш затишний стіл смачними ароматами.

Кожен з нас поділився думками щодо річки та риби, ми проаналізували ситуацію на воді та обміркували подальші кроки. Як слід пообідавши та перекусивши, ми набралися сил перед вечірнім кльовом.

Коли сонце почало ховатися, ми вийшли з надією на вечірній хетч. Поки його не було, риба ловилася епізодично і хаотично. На німфу риба не ловилася, тому я знову змінив шпулю і став чекати. Тим часом вода впала вже дуже сильно – практично на метр. Оголилися цікаві зони для дислокації, з’явилися броди та переходи. Врешті-решт, на іншій стороні ріки я побачив регулярні виходи. Уже біг туди, але побачив Юру, який затримався на острівці. Крикнув його з мосту і помахав рукою, мовляв, давай сюди.
Прийшовши на «точку», зауважив 4 різних активних риби, кожна з яких харчувалася на своїй території. У мене вже була готова снасть, із невеликим сідісішним сухариком біло-сірого забарвлення. Щоб не гаяти часу віддав вудку Юрі і показав, де сидить риба. Кілька технічних закидів, вихід, і боротьба почалася. Тепер вже мені довелося попрацювати оператором, але не довго – форель примудрилася втекти. Другу рибу Юра ловив вже своєю вудкою, але і тут на нього чекала невдача – коли, здавалося, форель от-от опиниться в підсаку, вона здійснила крутий ривок і… розігнула гачок. Із цим явищем ми ще зіткнемося неодноразово, але на сьогодні це було вперше.

Юра залишився на місці, а я спустився у воду і попрямував до куща, біля якого теж були виходи. Уже на другому закиді я підсік і невдовзі витягнув чергову красуню. А слідом за мною, свого трофея упіймав і Юра. Тож із добрим настроєм ми всі вернулися додому. Правда, Діма ще трохи затримався – він ніяк не міг залишити активну рибу. За той час наш товариш упіймав і райдужок, і харіуса, і навіть невеликого гольця.

Сонце уже сіло. Ми помилися, знову перевдяглися і зайнялися вечерею. Діма смажив стейки, ми готували закуску. На вогник завітав Мірослав, з яким ми перехилили кілька чарок, поговорили про словацьке життя та ціни. Але кожного з нас морив сон – тож невдовзі ми доповзли до своїх ліжок і просто відключилися. А будильник, ясна річ, знову поставили на 4 ранку. Бо знали – завтра буде ще краще!

Далі буде…

Кілька років тому ми відкрили для себе дві славні польські річки: Дунаєць та Сян. Там добре, але хочеться чогось нового і чогось цікавішого. Прийшов час відкривати для себе сусідню Словаччину. Закарпатці досить часто їздили у містечко Світ, рибалили на ріці Попрад. Але все ж міські акваріуми якось не дуже приваблювали, хотілося чогось дикішого та дальшого. Володя Судук торік познайомився з рікою Ваг – найдовшою у Словаччині. Та й наш польський друг Войтек регулярно виставляв на своїх сторінках фото із реально трофейними рибами, возив туди своїх клієнтів. Отже, ріка справді заслуговує того, щоб туди поїхати. Вирішено – організовуємо мандрівку!

Такі серйозні подорожі потребують якісної та тривалої підготовки. Я люблю, щоб усе було сплановано: бюджет, маршрут, проживання, харчування, відпочинок, ліцензії тощо. Необхідно узяти правильні речі і залишити вдома непотріб. Важливо поспілкуватися з тими, хто бував раніше на цій ріці і може поділитися досвідом. Віктор Михайлов з Кракова підкинув мені кілька корисних сайтів щодо рівня води, мовляв, саме від цього фактору напряму залежить активність риби, тобто і наша успішність. Володі вдалося вивідати робочу муху – нею виявилася звичайна чеська німфа, тільки в суто природних тонах. Наче й нічого особливого, але далеко не факт, що хтось взяв би її з коробки і повірив…

Готуватися до Вагу ми почали ще на початку весни. Спочатку група складалася із восьми людей, але як це зазвичай буває, щотижня хтось відпадав. У підсумку, нас залишилося п’ятеро: я, Володя Судук, Дмитро Петруняк, Юра Щербатий і Андрій Коваль. Коли ж усе було сплановано і погоджено, за кілька годин до виїзду Андрій повідомив, що нас вже четверо – його не пускають обставини…

Дмитро Петруняк приїхав до мене з Франківська в середу ввечері – за планом він мав переночувати, щоб зекономити час на дорогу. Все логічно, адже наш маршрут передбачав перетин кордону, а спрогнозувати поведінку польських митників і прикордонників ніхто не міг. Після вечері ми мали піти спати, але чи то вечеря затягнулася, чи то просто шкода було витрачати час на таку прозаїчну річ, як сон, словом, ми поснули в другій ночі, а вже в третій зателенькотів будильник. Підйом!

Нашвидкоруч приготований сніданок, кава і якраз прийшло повідомлення про те, що Володя і Юра нас чекають. Ми знесли усі сумки, тубуси та інший реманент, склали до машини і вирушили порожнім містом у напрямку кордону. Бортовий годинник показував четверту ранку – усе відповідно до плану. До Смільниці ми прибули так само вчасно і за розкладом, рівно за дві години. Машин було не багато, але черга тягнулася дуже повільно. Ми не брали взагалі ніяких продуктів харчування, щоб не нарватися, як вже було раніше, але цього разу поляків не цікавив вміст наших багажників. Тож за дві години ми вже топтали землю Євросоюзу.

Зважаючи на те, що усе було спокійно, виникла нагода заїхати на Сян і допомогти Адаму Сікорі відбудувати віату, знищену нещодавно якимись вандалами. Але від цієї ідеї ми відмовилися. По-перше, особливої потреби в нашій допомозі там не було, по-друге, на нас чекала ще довга дорога.

Коли Діма вийшов з машини на парковці, то сказав: «Нічого собі, тут всі на бляхах!»…

У Лєско ми зупинилися аби здійснити закупи, що було одним із важливих пунктів нашого плану. У великий возик ми поскладали кілька кілограмів хорошого м’яса, ребер, сосисок, ковбасок, хліба, масла, соусів, приправ, закруток, води та круп. Розрахунок робився на кілька днів і на чотирьох здорових мужиків, яким будуть необхідні калорії для повноцінної риболовлі. Як виявилося згодом, тут ми вгадали на всі 100%, адже загальний кошик обійшовся нам всього у 200 злотих, тобто по 50 злотих з людини.

Ми рушили на Дуклу, а вже звідти, вниз, на південь, до кордону із Словаччиною.  Навколо виднілися мальовничі зелені гори, погода трималася на доброму рівні, дорога була досить спокійною. Кордон ми промайнули на одному диханні, без жодних зупинок та перевірок – такі от умови в Євросоюзі. В принципі, у тих краях Польща та Словаччина особливо нічим і не відрізняється, тільки словаки понаставляли обабіч дороги стару воєнну техніку – танки, зенітки і ще різного роду інсталяції.

Так ми доїхали до Пряшіва – міста з українською етнографією. Особливо там не затримувалися, але змогли кинути оком на красиву камерну архітектуру. Звідси якраз починається автобан до Жиліни – саме той, що нам треба. Правда, дівчинка в навігаторі («перерахувати?») трошки наплутала і ми кілька разів поверталися на одне й те ж місце, поки остаточно не зрозуміли, куди і як нам слід їхати. Виїхавши на магістраль, нарешті можна було натиснути на газ і тримати швидкість районі 120 кілометрів на годину.
Правда, ми встигали і насолоджуватися краєвидами –середньовічними замками, що височіли на самісіньких горах. Зокрема, Списький град – найбільший замок в Словаччині, його навіть монголи не змогли взяти. Зараз там, правда, туристів не пускають. Хоча було б цікаво навідатися у древні руїни.

Невдовзі почалися Високі Татри – це гори, від яких воістину захоплює дух. Гострі шпичаки сивих скель наче проколюють хмари, залишаючи їх на повідку. На вершечках лежать віковічні сніги, а ще там є спеціальні дороги «з мальовничими пейзажами». Ми проїхали кілька тунелів, сотню кілометрів і добралися до Попрада – ще одного славного нахлистового міста.
І тут нас накрила страшенна злива, яка повністю забрала видимість на дорозі. На щастя, ми досить швидко її минули і невдовзі над нами знову заблакитніло травневе небо.

Останній етап подорожі – це фантастичне гірське водосховище Ліптовска Мара. Його почали будували в 60-их роках минулого століття для боротьби з повенями та виробництвом енергії. Зараз це найбільший резервуар Словаччини, а ще місце, на яке можна просто дивитися і насолоджуватися.

І от наша автівка збочує праворуч. Кілька поворотів і з моста ми вже бачимо річку Ваг у селищі Бешенева. Відразу за мостом наш «пріват» – так у Словаччині називають будинки для туристів. Ми заїжджаємо на подвір’я, ставимо машину і знайомимося з Мірославом. Хазяїн виглядає доволі привітно, а ще ми легко знаходимо спільну мову. Трохи української та польської з нашого боку, словацька від нього. Головне, що ми один одного прекрасно розуміємо.
Одразу розраховуємося на котедж і вирушаємо на його оглядини. Невеличкий двоповерховий будинок. Зверху дві спальні по три ліжка, знизу кухня з усім необхідним, стіл, ще одне ліжко і ванна. На подвір’ї ще один стіл з кріслами під навісом, засоби для сушіння вейдерсів, кілька шезлонгів, гриль і дрова… Що ще треба для повного щастя?

Тепер нам необхідно купити дозволи на риболовлю. У Словаччині окрім самих ліцензій необхідно придбати рибальський квиток. Можна на тиждень (1,5 євро), можна на рік (7 євро). Продають усе це щастя в рибальській корчмі кілометрів за 5 від нашого котеджу.
Мірослав попросив поїхати з нами, щоб випити пива. Інтер’єр корчми суто рибальський – на стінах висять трофейні харіуси та форелі, а ще голова зубастого хижака.
З іншого боку допотопні бамбукові вудки, може навіть нахлистові (хто їх там розбере). Мірослав запевнив, що то Sage. Ми не повірили.

Виявилося, що тижневих квитків нема, тож нам необхідно купити річні. Також виявилося, що ліцензії коштують не по 17,50, а по 20 євро. Ну і нехай. Коли всі формальності були залагоджені, ми випили пива і перечекали грозу з блискавками. На щастя, негода довго не тривала.

Тепер прийшов час знайомитися із річкою. Судячи з усього, рівень був конкретно піднятий, потік води неймовірно потужний, а колір насичено-смарагдовий. В принципі, непоганий варіант для німфи.

Серйозніше знайомство ми відклали на вечір – зараз треба було відпочити з дороги та пообідати. Я одразу взявся за приготування нехитрих страв: салат з помідорів, перців та цибулі, запашна гречана каша, сосиски та інші легкі закуски.
Хлопці нарізали сало, замаринували м’ясо, розлили малинівку. Тут варто зупинитися і трішки детальніше розповісти про цей дивний напій.
Його виготовляє сам Дмитро, при чому за спеціальною технологією. У підсумку виходить м’яка та приємна «палинка», від якої не п’янієш, а зранку не болить голова.

Невдовзі ми вже вийшли на міст і дивилися, як рояться волохокрильці. Сказати, що їх було багато – не сказати нічого. Ці комахи заполонили абсолютно всю водяну поверхню, а деякі з них ставали кормом для риб. Ми бачили, як кілька великих форелей спокійно піднімалися до верху і наминали смачних комах. Також на ріці було кілька мухарів, які також час від часу щось ловили.

Володя, який бував тут раніше, провів екскурсію. Сам Ваг у Бешеневій умовно ділиться на дві частини. Починається усе з водосховища, що розділене з річкою величезною дамбою. Саме звідти спускають воду та регулюють її рівень.
Від дамби до моста тягнеться доволі одноманітний канал, довжиною близько кілометра. Умови для нахлисту тут не ідеальні, але вони є. За умови низької води, можна зайти практично до середини каналу, щоб мати можливість обловити усе навколо.
Якщо ж вода висока – краще туди не пхатися. Друга частина, одразу за мостом – це вже Сян+Дунаєць. Не знаю, як назвати по-іншому. Тут і ями величезні, і рівні як дзеркало плеса, при цьому з сильним потоком води, і м’якенькі водорості, що захищають ваші вольфрамові німфи від зачепів за каміння.
Словом, треба шукати ключі. Але всі пошуки ми відклали на п’ятницю.
Наразі ж – вечеря і сон.

Далі буде…

Це була остання риболовля перед від’їздом додому. Незважаючи на те, що вночі було прохолодно, всі налаштувались на максимальний результат. Причому, більшість жадала реваншу в двобої з харіусами, я ж потайки сподівався на те, що райдужка зустрічатиметься також в ямках і більшої водойми, в якій ми планували риболовлю. З цими думками під керункою досвідченого гіда Ростика, приїхали на чудову місцину – ріка тут шуміла на порогах і стихала у великій ямі, а на протилежному березі бовваніли скельні виходи. Довершував пейзаж мальовничий рінчастий пляж, на диво чистенький, як для нашої дійсності. Тут просто не могло бути риби, але був вже Ростик, по вуха у воді, сумлінно опрацьовував яму німфами 🙂 Вони з Альоною збирались йти униз за течією, ми ж з хлопцями – угору.

Сашко обрав учорашню тактику – цурався далеких переходів, в угоду сумлінній праці на перспективних місцях поблизу. З тим його і залишили, хоча Микола мав кілька перспективних клювань, та й Саня встиг заробити прикрий схід. Знаючи, що Коля теж не дуже любитель робити марафони по ріці, щиро його попередив про досить таки далекі “свої” точки. Проте, як вже згадувалось, зарядженість на результат додала всім сил 🙂

До першої ямки ми йшли довго, десь під кілометр. В цьому місці в ріку впадав холодний рукавчик з лісу, тому я почав з невеликого “закруту” вище впадіння, маючи сподівання на форельку. І точно – хвилин за п’ять невеликий пстружок (сантиметрів п’ятнадцять) сходить вже у повітрі. Тим часом Коля реалізує свою мрію й витягає непоганого харіуса сантиметрів на 22-23, випускає його і мовить: “Можно уже нє ловіть!”. Але по очам бачу, що треба 🙂 Трохи згодом стаю на його місце, і – на тобі, ловлю райдужку! Риба чинить шалений спротив, але “Гідроген” не залишає їй жодних шансів. Хутко фотографуємо – і відпускаємо її додому. “Можно уже нє ловіть-2!”. Очі ті самі :)))

Перевірили ще одну перспективну яму, але клювань не було, якщо не рахувати бистрянок. Зате місце було…. Уявіть собі панорамний вид проти течії, один бурхливий перекат в якому стоїш сам, інший – метрів 100 угору, на фоні уривчастої сірої скелі, що густо заросла березами. Синє небо і безлюдність дозволяє мрійливо уявити себе десь на березі ріки Ярлунг-Цангпо… Може, трішечки наївно, але саме цю ріку я згадав тут, в Україні і, мабуть, це було недарма 🙂

Далі було довге плесо, яке ми минули без закидань. Затримались трішки на спокійному перекаті без особливих сподівань, але дивина – Микола тут витягнув непогану маренку, сантиметрів на 20, а в мене сталось кілька виходів однієї й тієї ж рибини, візуально трохи більшої. Підозрюю, то був харіус, але достеменно з’ясувати так і не вдалося. Неподалік ми побачили дуже перспективну глибоку яму, і попрямували просто туди…

Яма виявилась настільки глибокою, що довелось в’язати німфи 4-4.6 мм. Щоправда, перед тим Коля ошукав ще одного харіуса, сантиметрів на 25 – вже дуже незлий результат в товариша на сьогодні! Проте й це було ще далеко не все… Після “утяжелєнія” Микола ловить найкрупнішу за ці два дні райдужку, і трохи згодом бачить вихід ще однієї. Риба поводить себе дуже потужно, навіть спостерігати збоку – одне задоволення… В принципі, “Можно уже нє ловіть!”, зважаючи на спеку, що наставала і легку втому знову ставало актуальним. Проте ми ж вперті… Помандрувавши вгору ще зовсім трохи, і нічого з того не отримавши, крім схода харіуса в мене, повертаємось знов на ту саму яму.

Дивина та й годі, весь мій досвід казав про те, що в такому місці за таким сценарієм міг бути ще хіба один-другий трудовий харіус. Проте ми примудрились зловити ще по одній скаженій райдужці. Незважаючи на те, що вже трохи “приїлось”, кожна риба все одно викликала бурхливі емоції. Наостанок вирішили зробити зупинку там, де я зловив першу “канадку”, і тут сталось вже зовсім неочікуване. Клювання у Колі із серії “зацеп ожил”…
Зацепом виявився здоровенний, як для України пструг, який довго не хотів здаватись, але все ж кілька секунд позував для фото. Тут ми вже в один голос заявили, що риболовлю на сьогодні закінчено, хоча часу ловити було ще ледь не півтори години 🙂

Виявилось, що друзі наші теж цілком задоволені результатами. Альонка з Ростиком зловили по 3 чи 4 харіуси, Саня “додавив” точки і злапав аж шістьох. Умовно постраждалим можна назвати тільки Харді, якого ми знов побоялись випускати ближче до змій, проте білий собака швидко нас пробачив 🙂 І вже за годинку аристократично розгулював з Ростиком по Львову, куди товариш гостинно запросив нас на каву. Жаль, що час збігає так швидко, як траса “Київ-Чоп” уночі, коли вона майже вільна від фур. Добре натомість, що залишається відчуття – розлука це не назавжди. Ми обов’язково незабаром зустрінемось з горами, харіусами, форелями і Ростиком. І неодмінно поласуємо грибовою юшкою, а як інакше?

Мандрівник, спеціально для Блогу
Фото автора

Білий, трохи кошлатий собака породи вестхайленд уайт тер’єр на ймення Харді терпляче чекав, замкнений в будиночку. Він добре знав, що отримає на горіхи за знівечений тюль та невелику купку на підлозі, проте, відчуття любові і туги за друзями було сильнішим за страх перед покаранням… Вранці його не взяли на меншу річку, остерігаючись гадюк, що зустрічаються там в кількості. Та й загалом, кілька місяців тому він добряче “накосячив” на своїй другій у житті риболовлі. Харді не знав, що таке гадюка, проте був певен, що став дорослішим і серйознішим. І зможе бути на ріці не тільки тягарем, а й помічником. Тому покірно сприйняв ті самі “горіхи”, коли друзі, нарешті повернулись, і був “тихішим за воду, й нижчим за траву”. На його щастя, вечірня риболовля відбулась у повному складі 🙂

Друзі Харді, на жаль, мали клопіт – риба не клювала. Дивно, але ретельне опрацювання культових і завжди рибних місць біля садиби пані Марії результатів не принесло. Що стало тому причиною, аномально низький рівень води чи сумлінна робота старосамбірських нахлистовиків, яких ми зустріли, і почули, що вони непогано ловлять тут вже два дні – так і не вдалось з’ясувати.

Зрештою, рибу ми локалізували під високим берегом (гадаю, багато хто в курсі, де це), Коля навіть потримав одну наче незлу (в результаті – прикрий обрив мушки), Альона з Сашком мали кілька клювань, ну а я більше релаксував: все ж, налаштуватись на потрібний лад після ранкової риболовлі не вдалось. Тому трохи познімав фото та приділив увагу собаці, який був просто щасливий розділити з нами цю ділянку прекрасної карпатської ріки, і почувався чудово. Ну хіба тільки трохи лапи та пузо намочив 🙂

Тим часом, сонечко сховалось за гори, і раптом з’явився Ростик. Ми дуже тішились товаришеві, теплі привітання плавно перетекли у вечерю. Ну а які вечері там, ви вже й самі добре знаєте 🙂 Кульмінацією стала пляшка калганівки – комплімент від шефа. Зважаючи на дуже бадьору прохолоду, що домінувала над рікою, а також той факт, що наші спальні не опалювались, це було якраз те, що треба! Найголовніше те, що ніхто не зловживав, і решту вечора займались ретельним аналізом німф у наших коробках – ну що може бути цікавіше? 🙂

Мандрівник, спеціально для Блогу
Фото автора

Далі буде…